www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Роль китайських й інших інтернаціональних формувань у завоюванні та утриманні радянської влади на території України в січні - травні 1919 р.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Роль китайських й інших інтернаціональних формувань у завоюванні та утриманні радянської влади на території України в січні - травні 1919 р.

М.Карпенко

РОЛЬ КИТАЙСЬКИХ Й ІНШИХ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИХ ФОРМУВАНЬ У ЗАВОЮВАННІ ТА УТРИМАННІ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В СІЧНІ - ТРАВНІ 1919 Р.

   Революційні події 1917-1921 pp. на території України викликають у сучасній вітчизняній історіографії певний інтерес, який обумовлений розкриттям проблем державотворення. Висвітлення участі іноземців, зокрема, китайців, у революційних подіях та їх вплив на процеси того часу на Україні і в радянській, у в сучасній українській історіографії не знайшло об'єктивного відображення. Відповідаючи на запитання, яким чином більшовицьким військам удалося захопити на початку 1919 р. територію України та підтримувати свою владу певний час, радянські історики оминали такі важелі, як участь іноземців в структурі інтернаціональних формувань Червоної армії, і, зокрема, у загороджувальних загонах, особових загонах ЧК, каральних загонах тощо. Ці ж питання не знайшли свого відображення і в сучасній українській історіографії, що, на наш погляд, відображається на об'єктивності висвітлення революційних подій того часу на Україні. Тому пропонується зробити короткий огляд цього питання на прикладі участі китайських та інших інтернаціональних формувань в складі Червоної армії в період січня - травня 1919 р.
   Плануючи похід більшовицьких військ на Україну на початку 1919р., командуючий Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко робив ставку на українські частини, переформовані на території Радянської Росії, інтернаціональні формування й українські загони червоних партизанів. При формуванні Українського фронту до його складу увійшли: бригада 9-й стрілецької дивізії; частини 3-го Орловського округу Прикордонної охорони, що перебували в межах фронту; всі наявні партизанські українські загони й частини, які наказано було звести в стрілецьку й кавалерійську дивізії. За станом на 18 січня 1919 р. до складу групи військ Харківського напрямку входили 2-а Українська дивізія й дві окремі групи військ Резервної армії: 1-й Єкатеринштадський полк, 1-й Московський німецький полк, Казанський інтернаціональний загін, Орловський інтернаціональний батальйон. З 1 лютого 1919 р. у резерв групи військ Харківського напрямку увійшли 2-й інтернаціональний полк, 1-й Московський інтернаціональний полк, Казанські полки, з яких сформований 15-й полк, включаючи, до речі, інтернаціоналістів [16, 13]. Тільки в резервних військах налічувалося 2 637 іноземців (німці, поляки, чехи й інші).
   На Україні на початку 1919 р. формуванню інтернаціональних частин приділялась теж пильна увага. Для інспектування сформованих інтернаціональних частин і для спостереження за знову сформованими була заснована Інспекція інтернаціональних військ [16,10]. На нараді по військових питаннях при Раднаркомі УРСР від 30 січня 1919 р. з розглянутих 14 питань 3 відносяться до комплектування інтернаціональних загонів. В 3-м пункті протоколу цієї наради, зокрема, записано: “Інтернаціональні загони укомплектовувати до штату росіянами в звичайному порядку” [7, 74]. Показова телеграма Наркомвоєн УРСР М. Подвойського Одеському окрвоєнкому про формування частин Червоної армії від 26 квітня 1919 p.: “Через ваше повідомлення про те, що є маса бажаючих вступити ряди армії, невідкладно формуйте ешелони й ешелонами направляйте Київ і Харків всіх бажаючих надійти Червоної Армії. Ешелони повинні супроводжувати стійкі політичні начальники... Інтернаціональні частини формуйте в Одесі, змішуючи всі нації не більш як ротами з однієї національності в полках. Зброю й обмундирування ми надішлемо” [7, 383].
   У січні 1919 р. Червона армія мала успіх, звільнила Донбас, підходила до Києва. Оцінюючи стан Києва в січні 1919 p., Н. Полонська-Василенко відзначила, що боротьба з більшовиками була “дуже важкою; вони використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій. У Києві опанувала безнадійність” [14, 519].
   Наявність китайців у рядах Червоної армії відзначали такі політичні діячі української революції, як В. Чеховський, В. Винниченко, І. Мазепа, Г. Довженко та інші.
   І. Мазепа, посилаючись на ноту Директорії від 9 січня уряду Радянській Росії, у спогадах „Україна в огні й бурі революції. 1917- 1921" відзначав, що в районі Харкова „оперує регулярне військо російської (тут і далі виділено. - М.К.) армії. Складається воно переважно з китайців, латишів, мадяр т а почасти росіян. Це китайсько-латиське військо, проходячи по території Української Республіки, спустошує, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, накладає на захопленні поїзди й відсилає в Росію" [12-А, 106].
   І. Мазепа також наводив виступ голови Директорії В. Винниченка в січні 1919 р. на Трудовому Конгресі в Києві, який відзначав: „Найтяжче для нас є те, що нам доводиться воювати з Совітською Росією. Вона посилає проти нас китайців і латишів (тут і далі виділено. - М.К.). Супроти нас російські більшовики проводили й проводять контрреволюційну імперіалістичну роботу...
   Нам вони пропонують совіти з латишів і китайців, а Трудовий Конгрес називають фальсифікацією.
  Ось відомості з Харкова. Там совітська влада, але в ній переважно китайці і латиші. І ці китайці та латиші несуть нам свою „владу" для того, щоб мати можливість безборонно вивозити наше добро на Московщину" [12-А, 127].
   В Універсалі Трудового Конгресу до Українського Народу (Київ, 28 січня 1919 р.) також підкреслювалося: “Народ Український! Будь на сторожі свого права! Проти тебе воюють не тільки імперіалістичні контрреволюційні вороги, але й ти бачиш, як Радянська Росія, що не по праву називає себе соціалістичною, теж посилає своїх найманців - китайців і латишів (виділено. - М.К.) проти твоєї незалежності” [12-Б, 278].
   Те ж саме й у цей же час говорив В. Чеховський на шостому з'їзді УСДРП, стверджуючи, що “влада в центрі й на місцях повинна належати трудовому народу. Нам не по дорозі ні з Антантою, ні з імперіалістичною “всесвітньою революцією” на багнетах китайців” [12-А, 115-116].
   І. Мазепа у своїх спогадах наводив думки українських політиків про те, що війська Директорії, що відступили з Києва, не хочуть боротися з більшовиками, оскільки їхнє військо, як і більшовицьке, складається з місцевих українських селян. Що червоноармійці на Українському фронті, переважно, українські, чернігівські й харківські, а російські частини зосереджені на Південному фронті. Наводив він думки політиків і військових, які неодноразово казали на нарадах у С. Петлюри, що більшовики не мають досить надійних українських військ, а тому постійно перекидають з однієї ділянки фронту на іншій якісь надійні міфічні частини.
   5 квітня 1919 р. на нараді членів Директорії й представників різних українських партій у Рівному вповноважений соціал-демократ Ю. Чубук виступив з інформацією. Про червоні війська він сказав, що в Жмеринці “мешкають більшовицькі частини переважно з китайців і латишів (виділено. - М.К.) і що після ліквідації нашого південно-західного фронту головні сили більшовиків кинуті на Бердичів” [12-А, 212].
   Із заняттям Києва й просуванням на південь і захід раптом з'ясувалося, що Червону армію особливо ніхто не чекає й поповнювати ряди окрім червоних партизанів, кількість яких потенційно оцінювалося в 14 тисяч багнетів, ніхто не збирається. Відразу командири заговорили про дезертирство й ненадійність червоних частин.
   Командуючий 2-ю армією командуючому Українським фронтом у квітні 1919 р. доповідав: “Волноваха захоплена супротивником. Маріуполь відрізаний. Прорив розширюється... Вся серйозність положення в тім, що частини 9-й дивізії панічно біжать... Деякі ешелони цих частин добігли вже до Полог. Щоб затримувати (тут і далі виділено. - М.К.) у Пологах і для приведення їх у порядок, висилаю в Пологи мій останній резерв - батальйон інтернаціоналістів під керівництвом Тимошенка” [4,144].
   Початок 1919 року позначився тим, що селянство України не бажало воювати за комуністів. Воно було невдоволене діями ЧК і її особливих загонів у тилах, закриттям газет й інших засобів інформації лівих партій, відбиранням хліба продармією, станом фронту, системою постачання військ та інше. Продовольчі загони здійснювали жорстокі побори в селах, а до тих, хто виражав невдоволення, застосовували репресії.
   Стан робітників із заняттям України Червоною армією не покращився, а й погіршився. З квітня 1919 р. голова Донецького губвиконкому в секретаріат ЦК РКП писав: “На заводах стан геть безвихідний. Колишні гетьманські ставки малі, життя подорожчало неймовірно. Нових ставок ще не платять; через відсутність грошових знаків не платять жалування робітникам, не дають їжі хворим у лікарнях, не платять жалування медичному персоналу, що біжить... Загальне положення Катеринославської губернії кепське у всіх відносинах. Гостра продовольча криза. Безробіття й велика смертність серед голодних робітників. Заводи не працюють. Робітники, що очікували, що Радянська влада пустить заводи, сильно незадоволені... Анархо-антисемітська агітація розкладає частини гарнізону... Навіть 80-й полк 9-й дивізії, що прибув з Росії, розклався. Частини мародерствують, розкрадають народне надбання” [7, 297 - 299].
   Виникає питання, якщо на тлі дезертирства погіршується ще моральний стан частин, то хто замінить дезертирів (по-перше) і хто зупинить деморалізовані частини, що біжать від супротивника у боях (по-друге)?
   Усе частіше інтернаціональні частини як надійний останній резерв передислокуються н а проблемні ділянки фронтів. У березні 1919 р. під час оборони Донбасу В. Антонов-Овсієнко Головкому доповідав: “Південному фронту ми передали до 10 тисяч багнетів, 10 знарядь, два бронепоїзди, у резерві в мене ні однієї сформованої частини немає... Глаголєв просить підкріпити Київ, куди переходить уряд... поки можу лише послати два полки інтернаціоналістів - 3400 багнетів, 24 кулемета... Єкатеринштадці вже відправлені, 2-й комінтернаціональний полк іде через два дні” [4, 94].
   Важка ситуація, яка склалася у квітні 1919 р. на ділянці оборони Донбасу, вимагала вже перекидання туди частин з Українського фронту, у тому числі інтернаціональної бригади чисельністю 5-6 тисяч багнетів. Але в той же час при браку сил тільки зі складу 8-ї та 9-ї армій виділено на придушення повстань 16,5 тисяч багнетів і шабель, вкрай необхідних для оборони Донбасу [4, 146, 152]. Тверді заходи придушення повстання козаків на Доні тільки підігрівали ненависть до більшовицьких каральних військ [11,253]. У цей час В.Ленін телеграфував на Україну X. Раковському, В. Антонову-Овсієнку, М. Подвойському, Л. Каменеву з вимогою “щосили і якнайшвидше допомогти нам добити козаків і взяти Ростова, хоча б ціною тимчасового ослаблення на заході України, тому що інакше грозить загибель” [11, 290].
   У підсумку, загалом Укрфронт передав Південфронту 35 піхотних полків, 5 кавалерійських полків, до 50 000 багнетів й 4 000 шабель. В. Антонов-Овсієнко стверджував, що “замість не одержав ні однієї сформованої частини” [3, 331].
   Однак надійних частин у розглянутий період не вистачало й на Україні. Коли в березні 1919 р. хтось повідомив у штаб Задніпровської дивізії в Олександрівськ, що на них рухаються повстанські загони Н. Махно, хоча це не відповідало дійсності, штаб Харківської групи охопила паніка. А. Скачков телеграмі від 26 березня 1919 р. вимагав з Харкова негайної допомоги, посилаючись на те, що всі резерви на фронті. Він писав: “Зараз в Олександрівськ виїжджає член Реввійськради Тищенко з політпрацівниками й ротою інтернаціоналістів... (тут і далі виділено. - М.К). Треба вживати термінових заходів. Під загрозою опиняється лівий фланг моєї групи й правий фланг Донецького Басейну. На придушення повстання необхідно посилати тільки російські або інтернаціональні частини. Місцеві війська для цього не годяться. Прошу вжити заходів до самої екстреної висилки в Олександрівськ надійної частини...” [З, 98]. А з російських була тільки 9-я дивізія, вже розкладена. Трималася вона на останньому резерві - батальйоні інтернаціоналістів, поділеному на роти.
   На прохання А. Скачка надати надійні частини В. Антонов-Овсієнко відповідав: “Зараз іде завзятий бій біля Шепетівки й Тирасполя й завзята боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно (тут і далі виділено. - М.К.). Крім того, більше половини сил - місцеві формування, які розсипаються при перекиданні” [3, 60].
   Коли за наказом Головкому розпорошену по Київщині й Поділлю 2-у Українську дивізію вирішили перекинути в Донбас, політком дивізії І. Мінц 8 травня 1919 р. доповідав: “Полки стомлені. Вони все частіше й частіше починають відмовлятися виступати на фронт, усе частіше чутне ремство й усе легше контрреволюції розвивати свою діяльність. Треба їх зупинити. Ми самі підготовляємо собі падіння, змушуючи йти частини вперед. А, поповнюючи їх наспіх колишніми петлюрівцями, ми підготовляємо момент, коли доведеться зі зброєю в руках роззброювати свої ж частини” [3,186]. Тому перекидання інтернаціональних частин, у тому числі змішаних з вихідцями з України, із центральної частини Росії підсилилося [10, 68].
   Ненадійність місцевих червоних частин навесні 1919 р. позначалась в найрізноманітнішій формі. По даним командукра В. Антонова-Овсієнка, в полках відбувалося наступне: 4-й Ніжинський полк -бійці вчинили в Казатині єврейський погром і побили залізничних службовців; 2-й Таращанський полк лихоманило через провокацію проти “батька Боженка”, що нібито у Києві „чекою" вбита його дружина; 6-й полк у середині квітня влаштував погром на околицях Білої Церкви; 10-й полк на початку квітня після розстрілу його командира “майже розвалився”; 14-й Миргородський полк у бою під Шепетівкою перейшов на бік супротивника й ударив у тил своєму ж червоному 5-му полку, “рятуючи цим зрадництвом петлюрівців від остаточного розгрому”; “мало надійні були 1-й та 5-й кавалерійські полки”; у прикордонній дивізії - не все гаразд: 11-й полк “розкладається під впливом поповнень, що влилися” (охтирський батальйон), настрої в 12-му прикордонному полку “несприятливі” [3,262]; “Відкриті антирадянські дії 20-го полку: у Радомишльському повіті, за розпорядженням комполка Дробенко, арештований ревком м. Іваноків і командир Чернігівської роти; у полку багато бандитів, що перейшли від Струка. Полк згодом довелося розформувати”; була затримка з 1-м полком Червового козацтва в другій половині травня 1919 р.: півтора року полк сумлінно боровся на фронтах, але після прибуття з Києва в Кременчук відмовився вантажитися для відправлення на захист Донбасу, запросив відпочинку [3, 264]. 9-й полк “доставив багато турбот” й “для прочищення був викликаний у Київ”. Наприкінці квітня полк вимагав грошей на жалування й обмундирування, інакше в бій не піде. Потім на ст. Тетерів бійці полку грабували, били пасажирів, убили декількох євреїв. У Києві вони зривали червону зірку з минаючих червоноармійців, агітували серед бійців 2-го полку Особливого призначення (!) і 30-го полку; провели всефронтовий з'їзд для обговорення питань “боротьби зі надзвичайкою і єврейським засиллям” [3, 268, 269]. І це далеко не всі факти ненадійності червоних військ у цей період.
   Командир бригади Шкуть, перебуваючи під Бердичівом, 29 березня доповідав, що положення на фронті погане, “частини б'ються мляво, самовільно залишають позицію. Учора самовільно знявся від П'ятигорок і Жидовців 6 полк. Він прийшов у місто, вимагав їжу й взуття. З великими зусиллями відправлена частина його на позицію. Зараз Жидовці зайняв супротивник. На житомирському напрямку розбігся майже весь 21 полк... [за винятком батальйону китайців із цього 21-го Московського полку. - М. К.]. Наші частини, які оперують на зазначених ділянках, сильно розкладаються під впливом утоми, нестачею продуктів, взуття. Резервів немає. Потрібно перемінити деякі частини на нові” [1,138]. Начальник 1-ї дивізії також повідомляв, що “положення на бердичівському напрямку жахливе. Наскільки вчора було гарно й переможно, сьогодні всі біжать у паніці, особливо 21 полк. Він піддався розкладанню. Майжена всьому фронті (виділено. -М.К.) жахлива паніка. Незважаючи ні на які накази, розстріли, полки, які біжать, під револьверами змушують направляти ешелони на Бердичів, залишаючи фронт. Уживайте заходів. Або дайте мені директиви, як мені бути” [1,139].
   Відомий наказ Й. Сталіна № 227 від 28 червня 1942 p., названий в армії “Ні кроку назад!”, не є суто сталінським винаходом і не був першим ні у світовій історії, ні в історії Червоної армії. Ще в січні 1918 р. командуючий фронтом М. Муравйов при штурмі Києва віддав наказ командармові 1 Єгорові: “Якщо ж солдати 2 полку будуть діяти боягузливо (виділено. - М.К.), то скажіть Стеценку, щоб він підігнав їх позаду шрапнеллю. Не соромтеся, нехай артилерія негідників і боягузів не щадить” [17, 160]. Саме в Стеценка воювали й китайці (рота). Подібно наказу № 227 1942 р. в 1918 р. при обороні Царицина був розповсюджений подібний наказ за підписом К. Ворошилова, поруч з яким тоді перебував член РВР Й. Сталін. Він був дуже короткий і повідомляв: “Наказую із займаних позицій не відступати ні кроку назад, надалі до нашого розпорядження. Ті хто не виконає цього наказу, будуть розстріляні. Ворошилов” [15, 278].
   Уперше загороджувальні загони, на думку Д. Волкогонова, з'явилися в серпні 1918 р. на Східному фронті в 1-й армії, якою командував М. Тухачевський [6, 292]. Однак такі ж загони з'явилися в серпні цього ж року на південних ділянках фронтів. Фу Ві-фій згадував, що ще влітку 1918 р. їхній загін переформували й “назвали Заградиловський [тобто загороджувальний. - М.К.] Китайський загін”, у якому він служив під командою Зо Лот-ха до 1921 р. [8, 3]. Саме з китайців 1-го Ніжинського китайського загону був утворений загороджувальний загін Зо Лот-ха, тобто Золотенка, як його називали китайці-шахтарі з Донбасу.
   У грудні 1918 р. Л. Троцький віддав розпорядження повсюдно формувати спеціальні підрозділи з функціями загородзагонів, підкреслюючи їх надалі більш активнішу роль, як, наприклад: “Очевидно, у багатьох випадках загороджувальні загони зводять свою роботу до затримки окремих дезертирів. Тим часом під час наступу роль загороджувальних загонів повинна бути більш активною. Вони повинні розміщатися в найближчому тилу наших ланцюгів й у випадку потреби підштовхувати позад відстаючих і коливних. У розпорядженні загороджувальних загонів повинні бути по можливості або вантажівки з кулеметом, або легкова машина з кулеметом, або, нарешті, трохи кавалеристів з кулеметами” [6, 293].
   Кількісний склад загороджувальних загонів був відносно невеликий. Так, за станом на 24 квітня 1919 р. 1-й надзвичайний загороджувальний загін Південного фронту нараховував 65 чоловік [5,179].
   Китайці не виявляються осторонь від повсюдно формованих загороджувальних загонів. У повідомленні штабу Південного фронту Реввійськраді Республіки про облік інтернаціональних частин 10 грудня 1918 р. говорилося, що “у 8-й армії з військовополонених і частиною з китайців був складений невеликий загін інтернаціоналістів, тепер уже розформований. Краща частина інтернаціоналістів влилася в знову сформовані загороджувальні загони (виділено. - М.К.)” [5,143].
   В одній зі зведень (1919 р.) відділення інформації й зв'язку політвідділу Південного фронту про формування китайської роти при загороджувальному загоні 46-й стрілецької дивізії говорилося: “Настрій бадьорий; дисципліна свідома; командний склад гарний. У загоні формується інтернаціональна рота (тут і далі виділено. - М.К), що складається в більшості з китайців. Для інтернаціональної роти необхідні політпрацівники-китайці й китайська література” [5, 198].
   Звичайно, перебільшувати вплив загороджувальних загонів на наслідки воєнних дій того періоду не можна. Але варто підкреслити їхню важливу роль у загальному механізмі функціонування Червоної армії при встановленні влади більшовиків, а також в окремі періоди ведення бойових дій.
   Для виконання належної якості обов'язків усе частіше командування схилялося до набору іноземців не тільки в загороджувальні, але й каральні частини. В. Антонов-Овсієнко відзначав, що “для всієї території Української РСР було потрібно сформувати при кожному губвоєнкомі по одному каральному батальйонові й при кожному уєздвоєнкомі по одній вартовій роті. У таких містах, як Київ, Харків, Катеринослав, Сімферополь, Миколаїв, Одеса й ін., з'явилася необхідність збільшити (виділено. -М.К.) число батальйонів й одночасно навіть сформувати вартові полки. У травні місяці виявилося, що при існуючому настрої місцевого населення норма наказу № 25 уже недостатня, чому округам було дозволено формувати додаткові вартові частини шляхом розгортання рот при уєздвоєнкомах у батальйони” [3,132].
   Сучасний російський автор М. Назаров відзначав, що “безпрецедентною особливістю громадянської війни в Росії було те, що червоними було використано близько 300 000 найманих (платних) бійців-інтернаціоналістів з військовополонених, що перебували в Росії. Ці інтернаціоналісти склали ударне ядро Червоної армії- мобільні каральні загони. На них можна було покластися саме в каральних акціях, тому що іноземці не мали співчуття до далекому їм населенню [усе виділено автором, М. Назаровим. - М.К.] [13,199].
   Місцеві органи влади, почуваючи свою нестійкість, не поспішали розставатися з інтернаціоналістами й відправляти їх для переформування в регулярні частини Червоної армії. Саме після таких переформувань інтернаціональні частини з інших міст Росії направлялися на Україну. Так, Пензенська Рада в травні 1918 р. відмовила у перекиданні інтернаціоналістів для переформування в Москву й далі на Південь, мотивуючи тим, що “ця частина виконує роль карального (тут і далі виділено. -М.К.) загону при втихомиренні куркульських повстань у губернії иу жодному разі відпущена бути не може” [5,155]. У своєму звіті німецької секції Федерації іноземних груп РКП(б) на початку 1919 р. про роботу за 1918 рік також говорилося про особливу роль інтернаціоналістів: “в усіх містах були створені загони інтернаціоналістів, з яких більша частина боролася на фронті, інші підтримували Радянську владу, беручи участь у придушенні контрреволюційних повстань, частина неслаохорону радянських у станов у різних мі стах...” [5,160].
   Уже із заняттям більшовиками Києва роль каральних загонів, що особливо включали в себе іноземний компонент, була дуже істотною. І. Мазепа наводив наступну доповідь про положення справ на Україні соціал-демократа М. Драгомирецького, який прибув з Києва:
   „Він (Драгомирецький. - К. М.) стверджував, що становище російських більшовиків на Україні дуже скрутне і що незадоволення їхнім режимом щодалі більше зростає... Після залишення Директорією Києва до міста вступив лише невеликий відділ коло 1000 людей. Це було не військо, а банда. Почалися непорядки. Була велика небезпека погрому. Тоді викликали китайців, що є найкращим військом (тут і далі виділено. - М.К.). Після бою між ними і рештою війська було понад 80 чоловік розстріляно, головно богунців та таращанців, решту відправлено на фронт. Українські війська настроєні проти Директорії. Кажуть: спочатку знищимо Директорію, а тоді розправимося з більшовицькими комісарами... На Україні більшовики мають всього 25 тисяч війська. З їх менше половини російських, втім понад 5 тисяч китайців" [12-А, 176].
   У квітні 1919 р. кількість антибільшовицьких повстань зросла. Навіть Київ усе частіше опиняється під загрозою захоплення повстанцями. Наприклад, у повідомленні про стан під Києвом 10 квітня 1919 р. відзначалося, що для “охорони порядку викликані в штаб Київського округу комендантська команда, взвод латиської вартової роти, інструкторські піхотні курси й загін Київської надзвичайної комі сії... 0 18 годині зведеною частиною, що складається з 15-го прикордонного полку, китайців і латишів, очищені від банд Куренівка й околиці ...”[3,161]. Пізніше надійшли уточнення, що в ніч на 10 квітня під Києвом виступило всього від 180 до 200 чоловік, а інші були звичайні грабіжники з мішками для награбованого майна й селяни, які вагались та яких підганяли нагайками, для масовості. Тому “вирішено ранком 10 квітня о 6 годині відправити загін з 100 китайців, 100 червоноармійців -обеззброїти Пущу й Горенку...” [3, 163]. Наступного дня, ранком 11 квітня, уже з півдня прийшов по Дніпру й висадився на Печерську загін “зеленівців” близько 400 чоловік і почав перестрілку з охороною мосту. І В першому й у другому випадку китайці показали свою безкомпромісність.
   Звичайно, можна задатися питанням, яку роль грали не чисельні загони з китайців, якщо був у тім же Києві комуністичний гарнізон, що перевершував заворушників у кілька разів (у Київському гарнізоні значилося 3 400 багнетів й 3 знаряддя), до того ж ще й призначений для придушення повстань безпосередньо? Чи не перебільшується роль китайців? Для оцінки “кількість - якість” червоних військ доречно навести свідчення В. Антонова-Овсієнка, який писав: “При вторгненні банд у Київ (10 квітня) нам довелося вказувати командуючому групою: “Комуністичний полкрозбігся (тут і далі виділено. -М.К.), у місті ненадійно, руште загін особливого призначення”. І далі: “Тривога підсилювалася небоєздатністю наших частин: не поодинокий це був випадок з комуністичним полком, розбігся при першій сутичці з організованою бандою” [3,163].
   Сюй Mo-лінь подібну сутичку з бандитами описував як звичайну “роботу”. І додавав, що після ліквідації цих “банд” у квітні 1919 року вартові загони Києва були зведені в 4-й Радянський полк. 3-й батальйон полку, у який входили 7-а, 8-а й 9-а роти, був сформований виключно з китайців. Командиром батальйону був Ван Лін [9, 86].
   В усі повіти Київщини навесні 1919 р. були спрямовані каральні батальйони. Проти військ Зеленого в Черкасах діяли частини Богунського полку (включаючи дві роти китайців), 6-й полк й 1-й інтернаціональний полк. Оскільки треба було квапитися з походом на Румунію, і командування побоювалося виступу проти радянської влади частин М. Григор'єва, довелося послати проти Зеленого ще значні частини - 3 600 чоловік, у тому числі Білоцерківський каральний батальйон [3,173, 175]. Неодноразово протягом 1919 р. на боротьбу із Зеленим направлялися інтернаціональні частини, у тому числі китайські інтернаціональні батальйони, наприклад, під командою Ко Гуа.
   У повідомленні польських контррозвідників про стан Червоної армії й тилу у квітні 1919 p., перехопленого керівництвом Особливого відділу, говорилося, що “загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому вона тримається (виділено. - М.К.)” [З, 284]. А трималася вона на рівномірно розподілених невеликих каральних, особливих і загороджувальних загонах з іноземного компоненту.
   У квітні 1919 р. на території України було зареєстровано 93 антиурядові виступи, для придушення яких до початку травня 1919 р. використалася вже 21 тисяча чоловік регулярних військ, а не каральних [4,171], у тому числі: у Чернігівській губернії - до 2 500, у Подільській - понад 3 000, у Волинській - до 600 багнетів [3,176].
   Особливу безкомпромісність інтернаціональні формування виявили при придушенні повстання М. Григор'єва в травні 1919 р. Угорців і румунів, яких планували спрямувати на допомогу революції в Угорщині через Румунію, залучили до придушення повстання таким поясненням: “тепер можна йти на Румунію тільки через труп Григор'єва. Уперед, на боротьбу з новою контрреволюцією!” [5, 452]. Інтернаціональні полки зіграли важливу роль у розгромі повстання М. Григор'єва на Київському, Вінницькому, Катеринославському та Миколаївському напрямках. Китайські формування були нарозхват, оскільки невеликі григор'ївські загони, що бігли від розгрому, загрожували знищенням органів радянської влади практично в кожному населеному пункті. Показовим є повідомлення до надзвичайної комісії волосного військкома із Кривого Рогу: “У Криворізькій волості повно григор'ївских загонів, які перетворилися в банди погромників і грабіжників... Готується контрреволюційний виступ. Мобілізація комуністів проведена, але немає зброї, всі члени Виконкому під гвинтівкою, необхідна термінова допомога інтернаціонального батальйону латишів, китайців (виділено. - М.К.)” [2,109]. Така ж інформація надходила й з інших міст України. При захопленні григор'ївцями Катеринослава, більша частина місцевих червоних полків замітингувала та перейшла на їх бік, а опір чинили тільки інтернаціональний полк, 100 китайців з особливого загону та „кучка комуністів". Миколаїв визволила від григор'ївців інтернаціональна дивізія з Одеси.
   До середини травня 1919 р. на Південному фронті проти 100-тисячного складу Збройних сил Півдня Росії протистояло 73 тисячі червоних піхотинців і кавалеристів, у той час як на придушення повстань на Доні й М. Григор'єва на Україні було використано 30 тисяч бійців. Крім цього, Наркомвоєн України змушений був містити у внутрішніх військах для боротьби з повстанством більш як 84 тисячі чоловік [4, 204]. Після придушення повстання М. Григор'єва Український фронт на початку червня 1919 р. було ліквідовано. Тоді ж М. Подвойський, дізнавшись, що в Києві мешкав китайський батальйон Лю Шао-лю, наказав приєднати його до 1-го радянського комуністичного полку. Китайці прийняли участь в придушенні заколотного 9-го київського полку.
   Таким чином, командуванням Червоної армії й урядом радянської України в період січня - травня 1919 р. дуже широко залучалися інтернаціональні, зокрема, китайські, формування для захоплення території України й утримання радянської влади. Поряд з іншими інтернаціональними частинами, китайці виявили безкомпромісність і надійність, про що свідчать наведені вище документи, оцінки свідків та учасників тих подій. Китайці наряду з мадярами та латишами, виявилися стійкими при проведенні активних наступальних операцій на передньому краї фронтів, а також надійними при проведенні каральних експедицій проти селянського населення України, оскільки місцеві частини в таких експедиціях брати участь або відмовлялися, або карні дії провадили дуже мляво.

Джерела та література

1. Антонов-Овсеенко В. В борьбе против Директории //Літопис революції. - 1929. - № 5 - 6. - С. 143 - 186.
2. Антонов-Овсієнко В. В боротьбі за Радянську Україну //Літопис революції. - 1931. -№ 3. -С. 85-114.
3. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В трех томах. Т. 1. - М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924.-298 с.
4. Белаш А.В.,БелашВ.Ф. Дорогами Нестора Махно. -К.: РВЦ “Проза”, 1993. - 592 с.
5. Боевое содружество трудящихся зарубежных стран с народами Советской России (1917 - 1922) / Ред. Г.В. Шумейко. - М.: Советская Россия, 1957. - 574 с.
6. Волкогонов Д. Троцкий. Политический портрет. В 2-х кн. - М.: Новости, 1994. - Кн. 1. - 416 с.
7. Гражданская война на Украине 1918-1920 / Сб. документов и материалов. В 3-х т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т. 1, кн. 2. -491 с.
8. Державний архів Луганської області. - Особиста справа колишнього червоногвардійця Фу Ві-фій Миколи. - Ф. Р-537. Оп. 1. С 311.
9. Дружба, скрепленная кровью І Сборник воспоминаний китайских товарищей - участников Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны в СССР/Под ред. Лю Юн-аня. - М.: Воениздат МО СССР, 1959- 223 с.
10. Королев В.Г. Ян Лацис. - М.: Политиздат, 1980. - 144 с.
11. ЛенинВ.И. Письма. Октябрь 1917-июнь 1919 //Поли. собр. соч. -М.: Политиздат, 1982. - Т. 50. -624 с.
12. Мазепа І.П. Украшав огні й бурі революції. 1917- 1921. У 2-х кн.-Дніпропетровськ: Січ, 2001 -2002. -А: Кн. 1. -415 с. - Б: Кн. 2.-334 с.
1З. Назаров М. Анатомия коммунизма//Молодая гвардия. -2004. -№ 10. -С. 184-228.
14. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х т. - К.: Либідь, 1992. - Т. 2 - 608 с.
15. Разгром немецких оккупантов в 1918 г. / Сб. документов и материалов. - М.: ОГИЗ, 1943. - 336 с.
16. Украинский фронт. (Краткий обзор фонда № 103). - М.: Центральный архив РККА, 1939. - 34 с.
17. Эрдэ Д. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации / Под ред. НА. Скрыпника. - Изд. ПРОЛЕТАРИИ, 1927.-274 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com