www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Український священик Никанор Пашкевич (до сторіччя з дня народження)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Український священик Никанор Пашкевич (до сторіччя з дня народження)

В.Борщевич

УКРАЇНСЬКИЙ СВЯЩЕНИК НИКАНОР ПАШКЕВИЧ (ДО СТОРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

   Минуле століття стало часовим відтинком, коли український народ, незважаючи на трагічні обставини, зберіг власну духовну сутність і навіть примножив її, досяг поступу у національному самоусвідомленні. Визначна роль у цих процесах належала кращим представникам православного духовенства. Вони самовіддано й жертовно трудилося на добро народу. На Волині до таких світлих постатей справедливо зараховуємо священика Никанора Пашкевича, чий пастирський шлях став прикладом зразкового виконання ієрейських та громадянських обов'язків перед українським народом.
   Отець Никанор Пашкевич народився 10 січня 1907 р. в Охлопові на Горохівщині тодішньої Волинської губернії у сім'ї священика Власія Євдокимовича Пашкевича та матушки Неоніли з дому Садовська. Зауважимо, що отець Власій був непересічною особистістю. Духовну освіту здобував у стінах Волинської семінарії у Крем'янці. Його батьки не володіли достатніми коштами для оплати навчання тому доводилося шукати підтримки у церковної влади. Зокрема, як одному з найбідніших студентів отцю Власію було надано у 1891 р. одноразову допомогу у розмірі 19 рублів [1.С.755]. Висвяту в ієреї отримав 30 червня 1907 р. Через три роки о. Власія Пашкевича призначено у с Грани теперішнього Дубровицького району Рівненської області, де і пройшли дитячі роки Никанора.
   Отже, основи початкової освіти Никанор Пашкевич отримав у батьківському домі, із якого "виніс знання грецької, латинської, давньоєврейської, німецької та французької мов" [2]. Отець Власій та матушка Неоніла як високоінтелігентні й освічені люди виховували своїх дітей у пошані до прабатьківської віри, прищеплювали їм любов до знань.
   З документів біографічного характеру дізнаємося, що, здобувши початкову освіту, Никанор Пашкевич продовжив навчання у першому класі Києво-Подільського духовного училища. Однак війна більшовицької Росії проти України стала на заваді. Никанор провчився лише до різдвяних канікул 1918 р. На цьому "київський" період його студій закінчився. Пізніше він продовжив навчання у Кременецькому духовному училищі, пішовши відразу у третій клас.
   У 1922 р. Никанор Пашкевич після успішного закінчення курсу наук в училищі поступає у Волинську духовну семінарію у Крем'янці, а через п'ять років стає студентом православного богословського відділу Варшавського університету імені Юзефа Пілсудського.
   Вищі студії дали майбутньому пастиреві хорошу можливість здобути богословську освіту європейського рівня. На додаток, за цей час він ще й оволодів англійською та італійською мовами. Протягом трьох років після закінчення університету Никанор Пашкевич працював над магістерською дисертацією. Тоді він мешкав у батьків у Кураші, куди церковна влада перевела о. Власія у 1931 р. У 1935 р. за працю "Блез Паскаль та його боротьба з казуїстикою" молодому теологу присуджено ступінь магістра богослів'я.
   Тривалий час Никанор Пашкевич не приймав духовного сану. У вільні від господарських проблем моменти багато читав, насамперед західноєвропейських класиків мовою оригіналу. Високий інтелектуальний рівень визначав коло спілкування. Так, приятелем родини Пашкевичів був відомий український учений Іван Огієнко. Одного літа, скориставшись гостинним запрошення сім'ї Пашкевичів, він відпочивав у Кураші. Звідти професор повіз у Варшаву срібник Володимира Великого, якого отримав у подарунок від місцевого жителя Семена Яковця та давнє рукописне Євангеліє з Кураського Преображенського храму [3].
   Коли у середині 30-х pp. при Товаристві ім. митрополита Петра Могили у Луцьку було створено Богословську секцію, Н. Пашкевича запросили взяти участь у її роботі. Так, на засіданні управи секції 4 березня 1935 р. затверджено теми листівок проти безбожництва, сектантства та церковно-історичні. Молодому богослову доручили підготувати матеріал про святі ікони [4]. Восени того ж року Волинська духовна консисторія призначила магістра богослів'я Никанора Пашкевича позаштатним священиком Рівненського собору з дорученням обов'язків священика при церкві Рівненської української гімназії й законовчителя у ній та повшехних школах міста- імені Сєнкєвіча та Івана Мазепи [5.С.55]. У документах пізнішого часу отець ніде не згадував про службу у Рівному. Ймовірно, що Никанор Власович мав отримати ієрейську висвяту й стати священиком собору у Рівному, але невідомі нам обставини перешкодили цьому.
   У грудні 1936 р. Никанор Пашкевич подав на ім'я архієпископа Волинського і Крем'янецького Олексія (Громадського) прохання рукоположити в сан священика. "Положення моє матеріяльне і моральне, - писав Никанор Власович, - дуже важке. Пятий рік сижу в батька - ректора філії Кураш Поліської Єпархії. Матеріяльні спроможности батька більш ніж обмежені: парафія має тільки 1300 душ населення малоземельного, що донедавна, в своїй більшости, заробляло в каменоломах у Клесові, а тепер безробітне - праця в Клесові припинилася. З Волі Божої хліб цього року не вродив - підгорів на стерні. Картопля не виросла велика - зібрали в дощ і тепер гниє. Сіно теж зіпсував дощ - коли даєм худобі мусимо руками розривати запліснівіли жмутки сіна. В сем'ї нашій є - моя сестра, що кінчила "повшехну" школу і не має можливосте далі вчитися, мій брат - вчиться в школі псаломщиків у Крем'янці, тітка - стара панна і батькова мати, що вимагає безнастанної опіки, бо вже близька до цілковитої втрати розуму. Крім того від нашої сем'ї відібрали "обивательство", багато тратимо на оплати до прохань і цим самим не маємо можливости лічити хворої на ревматизм меї матері. Терпимо, тому що немаємо "обивательства" всяки прикрости бувало, що нас лякали і позбавленням парафії, і засланням у "Березу", і висланням за межі держави Польської. Владико, допоможіть ради Христа не допустіть до загибелі душ Христіянських." [6]
   У відповідь на прохання 21 січня 1937 р. владика Олексій вирішив призначити Н. Пашкевича другим священиком Тучинської парафії Рівненського повіту, де прищепилося й розросталося реформаторство. Священик-богослов якраз був потрібен для ліквідації цієї секти. Никанор Власович мав обслуговувати св. Параскеївську церкву Тучина. Як забезпечення йому належали б церковні прибутки та виділені Благочинницькою радою 10-15 га землі та помешкання [7]. Рукоположения в диякони та ієреї владика призначив на 12 і 14 лютого у Крем'янці.
   Висвяту довелося відкласти, оскільки лише 5 березня Никанор Власович одружився з донькою настоятеля містечка Тучин отця Петра Волинського, Мелетіною. Повінчано молодих у тучинській св. Вознесенській церкві. Таїнство шлюбу уділив священик Антоній Пижицький. Свідками з боку молодого були його рідний брат Олексій Пашкевич та Петро Варницький, тоді як за молодою - священики о. Антоній Пижицький та о. Лука Андрійчук [8]. Пізніше сам отець Никанор зазначав, що вибором дружини завдячував владиці Олексієві (Громадському) [9].
   Після того як Рівненське повітове староство дозволило Пашкевичу перебувати у Тучині, в якості помічника настоятеля, формальні перепони було знято. Рукоположения в сан диякона Никанор Власович отримав під час св. Літургії 19 березня у п'ятницю першої неділі Великого Посту у головному храмі Крем'янецького Богоявленського монастиря. Символічно, що висвяту у пресвітери диякона Никанора владика Олексій (Громадський) здійснив 21 березня у Неділю Православ'я [10]. Новорукоположеного священика архієрей призначив помічником настоятеля у Тучин. У листі до воєводи владика обґрунтовував своє рішення "поширенням в Тучинській парафії Рівен. пов. українсько-євангелицької секти" [11]. Наприкінці травня волинський воєвода погодився із призначенням [12].
   Протягом 1937-1939 pp. отець Никанор трудився помічником настоятеля у Тучині, законовчителем семикласної школи, успішно протистояв пасторам Української реформованої церкви. Однак ієрей прагнув мати власну парафію, бути самостійним духовним наставником. У лютому 1938 р. о. Никанор Пашкевич просив владику Олексія призначити у с Річиця оскільки місцевий настоятель о. Наркіс Бичковський помер [13]. Як підтверджують документи пізнішого часу у Річицю о. Никанор не потрапив. Він і далі продовжував трудитися у Тучині. Зауважимо, що на початку 1939 р. тучинська парафія, а до її складу входило містечко Тучин та приписне село Рисвянка і колонія, нараховувала 461 двір із 2543 особами православних. Також на території парафії мешкало 3029 юдеїв, 4 магометан, 2 баптистів і 104 особи, котрі зараховували себе до реформаторів [14]. Богослужбовою мовою в парафії іще з 1917 р. була українська. Рідною мовою викладався і Закон Божий для 427 учнів трьох шкіл. У 1938 р. отець Никанор Пашкевич отримав за законовчительство 510 злотих 55 грошів, за треби - 186 злотих 66 грошів.
   У вересні 1939 р. Волинь приєднано до Радянського Союзу. Розпочався новий етап у житті Церкви, суспільства. Більшовицька влада одним із головних напрямків діяльності бачила боротьбу з релігійними переконаннями громадян. Тому протягом 1939-1941 pp. майже всі псаломщики Волинської єпархії відмовились від церковних обов'язків, знайшлися і такі серед священиків, хто зрікся сану, перестав служити. Отець Никанор Пашкевич у той грізний час вистояв і не зрадив своєму покликанню. Наприкінці 1939 р. його делеговано настоятелему с Коловерть Межирицького району на Рівненщині.
   У Коловерті пастиря застала німецько-радянська війна. У перші місяці нацистської окупації краю українці сподівались, що з вигнанням більшовиків у минулому залишаться репресії, експропріації, колективізація та інші невід'ємні складові радянської системи. Найактивніші негайно взялися за духовне та культурне відродження. Особливо значних результатів удалося досягти у церковній ділянці: відновлено храми, монастирі, у вакантні парафії призначено священиків. Зростання релігійної самосвідомості призвело до створення наприкінці 1941 р. Автокефальної церкви на чолі із владикою Полікарпом (Сікорським) у Луцьку. Рівненсько-Крем'янецькою єпархією Автокефальної церкви керував єпископ Платон (Артемюк). Однак після встановлення в краї німецької цивільної адміністрації українці зрозуміли з ким мають справу.
   Незважаючи на воєнний час, отець Никанор робив усе для задоволення духовних потреб парафіян. За активну пастирську працю у травні 1942 р. священика нагороджено наперсним хрестом [15]. Щодо юрисдикційної приналежності, то спочатку парафія Коловерть входила до складу Автономної церкви митрополита Олексія (Громадського). Однак серед громади щораз більше ширилась ідея приєднання до Автокефальної церкви. Ситуація набула гострого характеру й 11 вересня о. Никанор пише рапорт митрополитові Олексію: "Маю за честь смиренно донести Вашому Високопреосвященству, що без мого відома, як настоятеля й духовника, Владиками Симоном Чернигівським та Платоном Рівенським рукоположено во диякона та ієрея мого псаломщика Адама Николайчука. Тепер, свояки та близькі А. Николайчука, бажаючи мати його настоятелем у Коловерті не пускають у Церкву людей коли я правлю Службу Божу. Рівночасно збірають підписи під постановою про переміну юрисдикції. - Досі в Коловерті, мови, про юрисдикцію чи її переміну не було крім певного зацікавлення серед молоді. Молилися до відомого розпорядку, за двох Владик, бо Владика Алексій мене рукоположував, а Владиці Полікарпові я присягнув у часі хиротонії 1932 року коли вітав Його у варшавському соборі від імені православних студентів теологів Волині й Полісся. Свідками меї присяги були Ви, Ваше Високопреосвященство та весь Єпископат Св. Православної Церкви в Польщі. Свідомий поваги справи зміни юрисдикції та меж своєї, як священика, компетенції, смиренно прошу Ваше Високопреосвященство рішити куди я маю належати до Кремянця чи до Луцька, що робити з Николайчуком, та хто має зостатися в Коловерті я чи Николайчук." [16]. У відповідь на рапорт митрополит Олексій закликав отця Никанора "твердо стояти за правду Божу і Св. Канони. Ніколайчук є тільки дияконом, а коли він отримав хіротонію у неолипківця, то позбавляється і дияконства" [17]. Звернімо увагу, що дану резолюцію митрополит Олексій наклав 8 жовтня 1942 р. тобто у той самий день, коли було досягнуто домовленості про поєднання Автокефальної та Автономної церков. Стосовно Коловерті, то справу було вирішено наприкінці 1942 p., коли о. Никанор Пашкевич разом із парафією приєднався до Автокефальної церкви владики Полікарпа (Сікорського).
   Щодо родини отця Никанора, то його батько о. Власій Пашкевич під час війни продовжував служити у Кураші. Молодший брат Олексій після праці псаломщиком та вчителем за радянської влади, з приходом нацистів включився у визвольний рух: навчав молодих повстанців у вишколі, згодом як сотенний з псевдонімом "Постолик" брав безпосередню участь у збройній боротьбі з окупантами. У 1943 р. під час бою з німцями та польською поліцією у с Стахівці він потрапив у полон. Невдовзі повстанця повісили.
   На початку 1944 р. сталінський режим знову прийшов на волинську землю. На цей раз релігійна політика радянської влади базувалась на ситуативному толеруванні і використанні Російської православної церкви. Усі інші конфесії у тому числі й Автокефальна церква не мали права на існування. Поступово автокефальні парафії під загрозою репресій приєднано до РПЦ. В особових документах отця Никанора кінця 50-х pp. церковні адміністратори Московської патріархії зазначали, що душпастир протягом 1942-1944 pp. перебував у "розколі на чолі з єпископом Полікарпом (Сікорським)" і був приєднаний до Російської церкви преосвященним Миколою (Чуфаровським) єпископом Волинським і Рівненським [18].
   У Коловерті отець Никанор служив до 20 квітня 1945 p., коли був заарештований каральними органами радянської влади. Під час слідства отцеві пригадали і приналежність до Української церкви, і участь брата в українському русі опору. У грудні військовий трибунал засудив священика на 10 років ув'язнення та 5 років позбавлення громадянських прав за статтею 54-10, ч.2 КК УРСР. Каторгу пастир відбував спочатку у Харкові, а тоді у Челябінську на Уралі. Навіть у тих нелюдських умовах він знаходив сили для самовдосконалення - після відвідування відповідних курсів склав іспит на медбрата. Творча, діяльна натура пастиря проявилась і в оволодінні турецькою мовою у спілкуванні з в'язнями-турками.
   У липні 1954 р. хворого на гіпертонію отця звільнили. Місяць після повернення додому працював у колгоспі у Коловерті. Там трудилася обліковцем і матушка. Дев'ятого серпня 1954 р. отець Никанор звернувся до єпископа Волинського і Рівненського Палладія (Камінського) із проханням прийняти на службу. Йому запропонували на вибір села Погорілівка, Сухівці, Річиця та Золотолин Рівненської області [19]. Для себе отець Никанор вважав найкращим варіантом залишитися у Коловерті, де служив протягом війни і де жила матушка з донькою. Своїм пастирем о. Никанора хотіли бачити і парафіяни, які направили відповідне прохання єпархіальній владі. У середині серпня 1954 р. настоятель Коловерті о. Володимир Калинчук перевівся в інше місце. Отець Никанор відразу ж зайняв вакантну парафію. 17 серпня церковна рада громади св. Покровської церкви с Коловерть уклала з священиком Никанором Пашкевичем договір, згідно якого отець зобов'язувався відправляти богослужіння в усі святкові та недільні дні, здійснювати треби, а рада - виплачувати щомісячно 400 рублів зарплати [20]. Офіційний наказ про призначення настоятелем у Коловерть отець Никанор отримав 2 вересня.
   Ситуація із заміщенням вакантних священичих посад у Межирицькому районі була напруженою. З огляду на це благочинний району 21 грудня 1954 р. просив єпархіальну владу доручити о. Никанору обслуговувати парафію с. Харалуг оскільки там довгий час немає священика й Коловерть найближча до неї громада [21]. Правлячий архієрей визнав аргументи благочинного за переконливі і наказом від 28 грудня коловертьський настоятель почав служити і в Харалузі. Протягом наступних років єпархіальний архієрей іще кілька разів доручав пастиреві духовну опіку над харалужцями.
   Не встиг отець оговтатись від страхіть сталінських концентраційних таборів як черговим випробуванням стало сімейне горе - 19 листопада 1954 р. померла матушка. Протягом восьми років спільного життя о. Никанор постійно дбав про здоров'я дружини. Однак ув'язнення чоловіка підточило сили матушки, яка була змушена сама з малолітньою донькою боротись за існування [22]. Через два роки упокоївся в Бозі батько священика о. Власій, який також став жертвою репресій тоталітарної системи [23, арк. 1.].
   Щодо духовної кар'єри, то лише у 1955 р. адміністрація Російської церкви вирішила нагородити о. Никанора саном протоієрея. Пояснення такої "нерозторопності" знаходимо в особливостях тогочасного становища РПЦ. Співпраця із радянським режимом коштувала проводу Церкви морального авторитету серед рядового духовенства, віруючих. Колишній політичний в'язень не міг розраховувати на заслужені відзнаки. Також до кінця своїх днів отець Никанор так і не посів навіть посади благочинного, хоча своїми духовними та пастирськими якостями, освітою мав більше підстав на це ніж будь-хто інший. Нині відомо, що призначення на найменші церковно-адміністративні посади здійснювалось з дозволу радянської політичної поліції - Комітету державної безпеки.
   Тому й виникали перманентно у пастиря непорозуміння з місцевою владою, єпархіальним керівництвом. Наприкінці квітня 1955 р. о. Никанор запитував у канцелярії єпископа Волинського і Рівненського, які формальності необхідно виконати, щоб здійснити ремонт церковних будівель, а саме пофарбувати та покрити бляхою і чи має право голова колгоспу с. Харалуг Іван Стаднік на власний розсуд розпоряджатися купленою громадою для церкви бляхою [24,арк.58]. Рапорт о. Никанора єпископ Палладій (Камінський) передав уповноваженому, а той просив межирицького районного прокурора перевірити факти. Звісно, порушень законодавства з боку голови колгоспу не виявили. Зрештою, на інше й годі було сподіватися. Натомість керівник колективного господарства звинуватив православну громаду у наклепництві, заявивши, що вони ніколи ніякої бляхи і не мали [25,арк.86].
   Пізніше за цей ремонт отцеві Никанорові довелося мати розмову у районному КДБ. Йому закинули націоналізм, бо, фарбуючи храм, робітники використали гармонію синього і жовтого кольорів. Про це негайно доповіли у радянську таємну поліцію і священика викликали на розправу в район. Тоді, з Божою допомогою, отцеві Никанору вдалося переконати кадебістів в абсурдності звинувачень. Згодом “профілактичні” виклики в районне КДБ стали постійними.
   Також не завжди вдавалося пастиреві знаходити порозуміння з єпархіальною владою. Особливо помітним це стало, коли Волинсько-Рівненську єпархію очолив Панкратій (Кашперук), вихованець почаївських москвофілів. Одна зі справ стосувалося поховання священика Віталія Онищука, який з малих літ прислуговував у храмі отцю Никанору і ним був рекомендований як кандидат в ієреї, на погості церкви с Коловерть. У відповідь на рапорт архієпископ Волинський і Рівненський Панкратій (Кашперук) 15 серпня 1957 р. зауважував, що "ховати нацерковному погості можна лише священиків -настоятелів храму" [26]. В іншому випадку, коли, вболіваючи за стан парафіяльних справ у Даничеві, о. Никанор Пашкевич наважився звернути увагу архієрея на ситуацію, владика Панкратій (Кашперук) відповів, що зробив потрібні розпорядження, зауваживши - "про життя священиків у районі повинен доповідати лише отець благочинний" [27].
   Наприкінці 50-х pp. Радянський Союз огорнула чергова антицерковна кампанія. Особливу увагу режим звернув на Україну оскільки саме тут знаходилась майже половина парафій РПЦ. В арсеналі засобів боротьби з Церквою влада на перше місце поставила дискредитацію та репресії проти духовенства, особливо до тих його представників, котрі здобули виховання й освіту не в умовах радянської дійсності. З огляду на це о. Никанор Пашкевич був однією з "найкращих" кандидатур на переслідування: ідеаліст, український патріот, був засуджений, допускає порушення радянського законодавства про культи, здобув освітуу "буржуазному" Варшавському університеті.
   Безпосереднім приводом для репресій стала розмова о. Никанора у сільській раді Коловерті, куди його викликали радянські клерки для роз'яснення законодавства про культи, оскільки священик дозволяв собі відправляти службу до 12 години, здійснювати освячення помешкань селян, заохочував дітей приходити до храму. Такі дії пастиря руйнували ідеологічну монополію влади, перешкоджали експлуатувати українське селянство, а тому необхідно було реагувати. Отець не витримав тону розмови і на закиди відповів, що і надалі робитиме усе чого від нього як ієрея вимагають церковні правила. Розлючені такою позицією священика представники влади постановили покарати непокірного. Нашвидкуруч сфальшували лист колгоспників у редакцію газети "Соціалістична перемога" із звинуваченнями на адресу о. Никанорау порушенні законодавства, погрозах, нецензурних висловлюваннях. Редакція районки оперативно відреагувала на "голос народу" і 18 квітня на двох третіх четвертої сторінки газети з'явилась стаття М. Соснівського "Герой" не нашого часу" [28.С.4].
   Написана у класичних традиціях радянської журналістики з перекрученнями фактів, фальшуванням подій та відвертими вигадками і неправдою, стаття мала, зокрема, такі підрозділи: "Шляхом зради і злочинів", "Союз сокири й хреста", "Старі пісні на новий лад". Очевидним є наслідування М. Соснівським в ідеологічно „важливій" праці творів відомих “викривачів” українського буржуазного націоналізму та клерикалізму Г. Климука, В. Трощинського, І. Кочана та інших публіцистів. Отже, у статті М. Соснівський таврував отця Никанора Пашкевича і всю його родину. Ось кілька уривків із названої праці: "Теперішній настоятель церкви в селі Коловерть [о. Никанор] народився в сім'ї священика на Волині. Його батьку Власу Євдокимовичу вдалося уникнути заслуженої кари за антирадянську діяльність. Синок Никанор пішов слідами батька, а в деяких питаннях навіть перевершив його. Блискуча характеристика польської дифензиви за сумлінну роботу таємним агентом позитивно вплинула на його кар'єру. Пашкевич стає студентом Варшавського університету."
   Далі автор називає церкву, у якій служив о. Никанор штабом із координації дій українських буржуазних націоналістів, де знаходили притулок "бандити всіх мастей, що гострили сокири проти радянської влади і її активістів". До смертельних провин перед радянською владою М. Соснівський зарахував і факт виголошення отцем привітальної промови німецькою мовою у липні 1941 р. "Розбрелися після цього зборища самостійники, - продовжував радянський публіцист, - по селах. їх сокири знімали голови невинним жінкам, дітям, старикам. Відблиски вибухів, криваве полум'я пожеж розтинало пітьму ночей. Густий дим пожарищ із терпким запахом горілого м'яса клубився там, де хазяйнували жовтоблакитники за благословенням отця "святої" автокефальної церкви Никанора Пашкевича і йому подібним." Підсумував М. Соснівський свій шедевр запевненнями, що священик не затримає руху вперед, він не зірве посівної кампанії, мовляв, "кишка у нього тонка" і від імені трудящих села звернувся до міліції з проханням арештувати протоієрея Никанора Пашкевича.
   Радянська феміда без зволікань відгукнулась на звернення "громадськості" і рішенням соснівського народного судді отця Никанора засудили за порушення законодавства на 15 діб арешту згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1957 р. "Про відповідальність за дрібне хуліганство". Про це редакцію "Соціалістичної перемоги" повідомив начальник райвідділу міліції Бондарев [29.С.4].
   Духовна влада не підтримала фальшивих звинувачень режиму і жодних дисциплінарних заходів до священика не застосувала [30]. Незважаючи на початок ще одного цькування, його нагородили черговою духовною відзнакою - палицею [31].
   Наступне, зафіксоване джерелами, переслідування о. Никанора Пашкевича розпочалося 1 червня 1964 р. Тоді голова виконкому Гощанської районної ради депутатів трудящих І. Карбан доповів уповноваженому у справах РПЦ у Рівненській області П. Плугатаренку, що, незважаючи на неодноразові попередження, церковна громада с Коловерть і священик Пашкевич Н. В. систематично порушують радянське законодавство про культи. Зміст проступків полягав у проведенні богослужінь упродовж дня, через що віруючі відриваються від роботи, а це, у свою чергу, завдавало шкоди своєчасному виконанню сільськогосподарських робіт [32,арк. 120]. Голова райвиконкому просив уповноваженого вжити необхідних заходів.
   А вже 11 червня священика Пашкевича викликано у сільську раду. У кабінеті голови крім його господаря С. Зими перебували начальник райвідділу міліції Левін та іще одна особа з керівництва району. Під час розмови із священиком вони запропонували йому взяти участь у заготівлі яєць для держави. Після нетривалої дискусії отцеві дозволили не ходити по хатах із кошиком, а лише авторитетом вплинути на мешканців села аби ті здали заплановану кількість стратегічного продукту [33,арк.168].
   На цьому влада не залишила у спокої о. Никанора. На початку жовтня у Коловерть прибули начальник райвідділу кінофікації Євстаф'єв та інструктор райкому партії Шумейко. Опального ієрея знову викликано у сільську раду. На цей раз представники районних господарських та партійних структур з метою залякування взялися перевіряти легітимність документів настоятеля, заборонили йому відправляти дозволені режимом служби [34,арк. 169]. Ситуація з діями представників сільської та районної влади переходила межу дозволеного, набула розголосу, дала небажані аргументи опонентам, тому уповноважений у справах РПЦ в області був змушений звернути на це увагу обкому партії та облвиконкому. Наголос у доповідній робився не на протизаконності дій згаданих урядовців, а на тому, що вони безграмотними діями дискредитують радянську владу [34,арк. 169].
   У Коловерті отець Никанор трудився до початку 70-х pp. За два роки до виходу на пенсію його нагороджено хрестом із прикрасами [35]. Пережиті випробування, радянські концентраційні табори, постійні переслідування каральними органами, виклики в КДБ укоротили віку українському душпастиреві. Чотирнадцятого травня 1971 року в отця Никанора стався крововилив у мозку. Два місяці він лікувався у Межирицькій райлікарні. Опісля донька забрала батька в лікарню в Березному, де влаштувалась працювати після закінчення медичного факультету в Ужгороді. Там він пробув іще місяць. У середині серпня о. Никанора виписали. На родинній нараді вирішили його відвезти до сестри у Бережницю, де наприкінці 50-х pp. родина Пашкевичів придбала у Марка Брижа, батька відомої згодом скульпторки Теодозії Бриж, хатину.
   Виконувати священичі обов'язки після інсульту отець уже не міг. Вирішив просити владику про церковну пенсію. Така йому була призначена, починаючи з вересня 1971 р. у розмірі 50 рублів у місяць [36]. Звісно, роки ув'язнення у загальний стаж праці не включили. Останні літа життя о. Никанор провів у Бережниці. Упокоївся в Бозі правдивий український душпастир 2 березня 1976 р. і тіло його знайшло вічний спочинок на місцевому цвинтарі.

Джерела та література

1. Приложение к отчёту о расходах епархиальных сумм за 1891 год (Продолжение) // Волынские епархиальные ведомости. Часть официальная. - 1893. - № 27. - 21 сентября. - С. 751-760.
2. Автобиография протоиерея Никанора Пашкевича, 20 мая 1955 г. // Копія, архів автора.
3. Антончик Антін. Пашкевич Никанор Власович: 1907-1976 (Спогади). Рукопис, 25 грудня 1997 р. II Архів автора.
4. Протокол засідання управи Богословської секції Товариства митрополита Петра Могили, 4 березня 1935 р. // Копія, архів автора.
5. Адміністративні переміни // Церква і нарід. - 1936. - Ч. 1-2. - 1-15 січня. - С 50-56.
6. Прохання Никанора Пашкевича архієпископу Волинському і Крем'янецькому Олексієві (Громадському), 24 грудня 1936 р. // Копія, архів автора.
7. Резолюція архієпископа Волинського і Крем'янецького Олексія (Громадського), 21 січня 1937 р.// Копія, архів автора.
8. Виписка з метричної книги церкви св. Вознесіння с. Тучин Рівненського повіту, № 398, 16 березня 1937 р. // Копія, архів автора.
9. Автобиография протоиерея Никанора Пашкевича, 20 мая 1955 г. II Копія, архів автора.
10. Допит ставленику, магістру богослів'я Никанору Пашкевичу перед висвятою у диякони, 18 березня 1937 р. // Копія, архів автора.
11. Резолюція архієпископа Волинського і Крем'янецького Олексія (Громадського), 2 квітня 1937 р.// Копія, архів автора.
12. Лист волинського воєводи архієпископу Волинському і Крем'янецькому Олексієві (Громадському), № BNW-6/37, 24 травня 1937 р. // Копія, архів автора.
13. Прохання священика Никанора Пашкевича архієпископу Волинському і Крем'янецькому Олексієві (Громадському), З лютого 1938 р. //Копія, архів автора.
14. Wykazy parafjalne cerkwi Przemienia Panskiego m-ka Tuczyna, sporzadzone w 1938 roku. II Копія, архів автора.
15. Наказ Волинської духовної консисторії священику Никанору Пашкевичу, № 1162, 12 травня 1942 р. // Копія, архів автора.
16. Рапорт священика Никанора Пашкевича митрополиту Волинському і Житомирському Олексієві (Громадському), № 20, 11 вересня 1942 р. // Копія, архів автора.
17. Резолюція митрополита Волинського і Житомирського Олексія (Громадського), 8 жовтня 1942 р. // Копія, архів автора.
18. Послужной список протоиерея Никанора Пашкевича, 1959 год. II Копія, архів автора.
19. Указ канцелярии єпископа Вольшского и Ровенского священнику Никанору Пашкевичу, № 2625, 12 августа 1954 p.// Копія, архів автора.
20. Договор священника Никанора Пашкевича и Церковного совета св. Покровской церкви с. Коловерть Межирицкого района Ровенской области, 17 августа 1954 г. // Копія, архів автора.
21. Рапорт благочинного Межирицкого района протоиерея Василия Яссиевича канцелярии епископа Волынского и Ровенского, № 618, 21 декабря 1954 г. //Копія, архів автора.
22. Письмо священника Никанора Пашкевича секретарю канцелярии епископа Волынского и Ровенского, 11 января 1955 г. // Копія, архів автора.
23. Письмо архиепископа Волынского и Ровенского Панкратия (Кашперука) уполномоченному Совета по делам Русской православной церкви при Совете Министров СССР по Ровенской области П. Дубовику, № 215, 31 декабря 1957 г. // Державний архів Рівненської області (далі - ДАРО) ф. р-204, оп. 11, спр. 100, арк. 1.
24. Рапорт священника Никанора Пашкевича канцелярии єпископа Вольшского и Ровенского, 25 апреля 1955 г. II ДАРО, ф. р-204, оп. 11, спр. 88, арк. 58.
25. Письмо прокурора Межирицкого района, прокурора первого класа Каташевского уполномоченному Совета по делам Русской православной церкви при Совете Министров СССР по Ровенской области П. Дубовику, № 257, 23 мая 1955 г. // ДАРО, ф. р-204, оп. 11, спр. 88, арк. 86.
26. Указ канцелярии архиепископа Вольшского и Ровенского протоиерею Никанору Пашкевичу, № 2625, 12 августа 1954 г. // Копія, архів автора.
27. Указ канцелярии архиепископа Вольшского и Ровенского протоиерею Никанору Пашкевичу, № 1499, 19 мая 1958 г. // Копія, архів автора.
28. Соснівський М. "Герой" не нашого часу // Соціалістична перемога [орган Соснівського районного комітету Комуністичної партії України та райради депутатів трудящих Ровенської області]. - 1961. -№47(1563). - 18 квітня. - С 4.
29. Слідами наших виступів //Соціалістична перемога. - 1961. - № 48(1564). - 20 квітня. - С 4.
30. Рапорт благочинного Сосновского района священника Даниила Кирилюка архиепископу Волынскому и Ровенскому Панкратию (Кашперуку), № 70, 21 апреля 1961 г. II Копія, архів автора.
31. Удостоверение о награждении протоиерея Никанора Пашкевича палицей, № 491, 20 сентября 1964 г. // Копія, архів автора.
32. Лист голови виконавчого комітету Гощанської районної ради депутатів трудящих І. Карбана уповноваженому в справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Рівненській області П. Плугатаренку, № 800, 1 червня 1964 р. // ДАРО, ф. р-204, оп. 11, спр. 564, арк. 120.
33. Заявление священника Никанора Пашкевича уполномоченному по делам Русской Православной Церкви при облисполкоме г. Ровно, № 7, 18 октября 1964 г. // ДАРО, ф. р-204, оп. 11, спр. 567, арк. 168.
34. Доповідна записка уповноваженого у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Рівненській області О. Мошняги, секретареві Ровенського обкому КПУ О. Бугайову, заступнику голови Ровенського облвиконкому 3. Красиленку, 27 жовтня 1964 р. // ДАРО, ф. р-204, оп. 11, спр. 567, арк. 169.
35. Удостоверение о награждении протоиерея Никанора Пашкевича золотым наперсным крестом с украшениями, № 280, 15 апреля 1969 г. //Копія, архів автора.
36. Уведомление канцелярии архиепископа Волынской епархии заштатному протоиерею Никанору Пашкевичу, № 886,25 ноября 1971 г. // Копія, архів автора.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com