www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Структура та основні напрями діяльності дворянських інституцій Волинської губернії (60 - ті роки XIX - початок XX ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Структура та основні напрями діяльності дворянських інституцій Волинської губернії (60 - ті роки XIX - початок XX ст.)

Л.Казначеєва

СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ДВОРЯНСЬКИХ ІНСТИТУЦІЙ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ (60 - ТІ РОКИ XIX - ПОЧАТОК XX СТ.)

   Постановка та актуальність проблеми. Важливою складовою сучасної історичної науки є вивчення регіональної історії, зокрема дослідження діяльності місцевих інституцій та з'ясування їх значення для соціально-економічного розвитку. До таких тем належить історія корпоративних органів XIX ст., яка досі лишається малодослідженою. Вивчення даного питання потребує встановлення структури та основних напрямів діяльності дворянських інституцій Правобережжя, зокрема й Волинської губернії. Значимість даної теми зумовлюється трансформацією, яку пережило дворянство Російської імперії та його правобережний сегмент впродовж 60-х pp. XIX - початку XX ст. Актуальність дослідження визначається необхідністю всебічного вивчення й узагальнення організації корпоративних інституцій дворянства Волинської губернії, їх структури та напрямів діяльності. Відсутність системного і детального наукового дослідження вказаної проблеми визначили актуальність даної розвідки.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання, пов'язані з історією дворянства пореформеної доби, привертали увагу сучасних дослідників. Розглядаючи історіографію даної проблеми, варто відмітити цінні доробки російського дослідника А.П.Кореліна [33], американського історика С.Беккера [1] та інших [53], в яких на основі багатого архівного та статистичного матеріалу висвітлюється структура корпоративних інституцій російського дворянства, вивчається його діяльність. Однак слід зазначити, що ці історики досліджували великоросійське дворянство, в той час як становище першого стану правобережних губерній у нових політичних та економічних умовах практично не зауважувалося. Виключення становлять праці Д.Бовуа [2; 78], в яких прослідковується доля правобережної шляхти в історії імперської Росії, та І.І.Кривошеї, котрий вперше дослідив еволюцію елітного стану Правобережної України [34; 35]. Підсумовуючи, слід констатувати відсутність комплексних розробок діяльності корпоративних інституцій правобережного дворянства впродовж зазначеного періоду яку вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії.
   Постановка завдання. На основі опрацьованої законодавчої бази та широкого кола архівних джерел проаналізувати структуру та виявити основні напрями діяльності дворянських інституцій Волинської губернії періоду 60-х pp. XIX - початку XX ст.
   Виклад основного матеріалу дослідження. Антиросійські виступи місцевої знаті наприкінці 50-х - на початку 60-х років XIX ст. у правобережних губерніях, у тому числі й на Волині, стали передумовою зміни урядової політики щодо правобережного дворянства загалом, та структури його органів і функціонування зокрема. У лютому 1862 р. верховна влада відстрочила проведення чергового дворянського зібрання у Волинській губернії [46]. Відтоді дворянські зібрання та вибори у губернії не проводилися. Заборона не стосувалася решти станових інституцій - губернських та повітових предводителів дворянства, депутатських зібрань та дворянських опік. А навіть навпаки - заборона зібрань призвела до деякого зростання повноважень предводителів та розширення функцій депутатських зібрань. Оскільки станові питання, які раніше вирішувалися на зібранні, слід було й надалі розв'язувати, акцент повноважень дворянських справ змістився у бік депутатських зібрань та предводителів дворянства.
   Ключовою фігурою губернського управління імперії залишався губернський предводитель дворянства - офіційно визнана перша особа після губернатора. На Правобережжі губернські предводителі набули іншого значення через те, що з відміною губернських дворянських зібрань вони стали єдиною ланкою зв'язку між дворянством та адміністрацією. Тепер вони відігравали велику роль не лише в становій організації дворянства, айв адміністративному апараті, входячи до складу місцевих урядових органів від імені дворян. Губернські і повітові предводителі брали участь у формуванні кошторису земських податків, входили до складу губернських дворянських комітетів для проведення селянської реформи, очолювали, або ж входили на правах членів до військових і тюремних комітетів, комісій полюбовного розмежування земель та визначення присяжних засідателів. Вони опікувалися навчальними закладами губернії, були членами губернських присутствій із селянських, земських та міських справ, губернських оціночних комісій [1,с.236; 45,с. 156; 50,п. 160-163]. На початку XX ст. до обов'язків губернських предводителів додалося головування у виборчій комісії до Державної Думи. Після 1906 р. вони входили до складу губернських землевпорядних комісій під керуванням губернатора, створених для виконання реформ П.А.Столипінапро селянське переселення [5,с.219; 77]. До того ж, губернські та повітові предводителі брали участь у комісіях по підготовці та впровадженні земської реформи (1911 р.) [36,с.67; 73,арк.357]. Волинський губернський предводитель Б.М.Лелявський представляв місцеве дворянство на XI з'їзді Об'єднаної ради дворянства у Петербурзі в 1915 p., де були присутні посланці від 39 губернських дворянських зібрань [54,с.81].
   Зважаючи на заборону дворянських зібрань та збільшення повноважень губернських предводителів дворянства, верховна влада змінила порядок їх призначення у правобережних губерніях. Від 1866 р. ця важлива для місцевих дворян посада офіційно перестала бути виборною: губернських предводителів почали призначати, причому, виключно з числа російських дворян. А для того, щоб привабити російських дворян до обіймання цієї посади, у листопаді 1863 р. губернським та повітовим предводителям західних губерній надавався статус чиновників з поширенням на них усіх прав та переваг державної служби [47].
   А.П.Корелін, а слідом за ним й інші науковці, вказували ще на один захід верховної влади, спрямований на заохочення місцевих російських дворян посісти посади предводителів: на відміну від великоросійських губерній, предводителі дворянства західних губерній отримували жалування [1,с.226; 33,с 105]. Дійсно, факти надання платні предводителям дворянства в деяких повітах правобережних губерній були. Зокрема, мировий посередник Ямпільського повіту Д.Броневський у своїх спогадах вказував, що тамтешній повітовий предводитель дворянства таки отримував жалування [3,с.499]. Волинський губернатор 1865 р. пропонував, як виключення, надати його губернському предводителю жалування в розмірі 3 тис. руб. Однак, ця пропозиція не втілилася у життя [56,арк.83-83зв.]. Як видно з діловодних документів Волинського депутатського зібрання 1863-1913 pp., де перераховувалися усі члени дворянських інституцій, хто отримував жалування, свідчення про його нарахування губернським та повітовим предводителям Волинської губернії немає [11; 17; 19-22; 26]. Не знаходимо жодного факту надання жалування предводителям і у переліку витрат з сум податків з дворянських маєтків, де фіксувалися усі витрати на потреби місцевого дворянства [74,арк.4-5]. Це дає нам право стверджувати, що предводителі Волинської губернії виконували свої функції на громадських засадах, без отримання жалування.
   Після усунення з посади останнього обраного дворянським зібранням волинського губернського предводителя К.Ф.Микулича, якого за участь у Січневому повстанні 1863 р. відправили у заслання, губернатор М.І.Чертков вказував на відсутність в губернії російських дворян, які могли б обійняти вакантну посаду. Тому обов'язки губернського предводителя впродовж трьох років виконував ровенський повітовий предводитель В. О.Заленський [15].
   Першим призначеним предводителем Волинської губернії став князь М.К.Імеретинський, який відразу активно взявся за виконання своїх обов'язків. Найперше новопризначений предводитель подав генерал-губернаторові пропозиції як навести порядок та налагодити діяльність станових інституцій губернії. Він старанно взявся за укладання жорстких правил поведінки для урядовців та канцелярських службовців депутатського зібрання. Заборонялося виносити будь-які папери з приміщення депутатського зібрання, видавати довідки чи посвідчення, знімати копії з документів без його дозволу. Крім того, колишні депутати та канцелярські службовці не мали права знову ж таки без його дозволу заходити у приміщення зібрання [ 16,арк.234-236].
   Наступними стали його пропозиції про порядок розгляду депутатським зібранням справ про дворянське походження, з'ясування підробок дворянських документів та необхідності укладання родовідної книги. Предводитель був переконаний, що його завдання полягає у викритті колишньої злочинної діяльності Волинського депутатського зібрання. На його думку, предводителі, депутати і чиновники, прикриваючись своїм становищем і легітимністю, більше шістдесяти років успішно боролися проти урядових заходів [58,арк.З-4].
   Однією з причин неефективної діяльності депутатського зібрання М.К.Імеретинський вбачав у його складові, де переважали дворяни польського походження. Тому він підняв питання заміни в канцелярії усіх службовців-поляків росіянами, повідомляючи про це генерал-губернатору: „Я-один, проти мене сорок два поляки" - саме стільки осіб налічували службовці канцелярії губернського предводителя дворянства. Аби виправити цю ситуацію, предводитель пропонував призначити на посади росіян, збільшивши їм жалування, на що отримав згоду Міністерства внутрішніх справ. За період його предводительства, з 1866 по 1869 pp., було звільнено 16 канцелярських службовців-поляків [57,арк.21,37].
   Ще однією становою посадою, чиї повноваження та роль значно зросли в пореформений період, був повітовий предводитель дворянства, який, окрім представництва та відстоювання інтересів місцевого дворянства, брав участь майже в усіх повітових комісіях на правах їх голови, чи члена [28,арк. 1-15]. Відтепер він став не стільки представником дворянства, скільки органом державної влади, виконавцем різних адміністративних розпоряджень. Повітові предводителі очолювали повітові з'їзди мирових посередників, головували у присутствіях з селянських питань, керували повітовими присутствіями з військової повинності, комітетами народної тверезості, комітетами повітової оціночної комісії. Вони очолювали дворянські опіки та училищні ради, які несли відповідальність за відкриття нових шкіл та підтримку вже існуючих [1,с.235-236; 52,п. 164]. Від 1905 р. повітові предводителі дворянства, виконуючи настанову Міністерства фінансів, створювали комісії зі спільних дій з селянським поземельним банком для збільшення селянського землеволодіння [6,арк. 1]. Вони ж збирали місцевих землевласників на засідання підготовчих комітетів для розгляду питань, пов'язаних з виборами до Державної Думи [31,арк.1].
   На початку XX ст. повноваження повітових предводителів зросли, про що вказував генерал-губернатор Ф.Ф.Трепов, відмічаючи широкий спектр їхніх обов'язків. Повітових предводителів він називав „найближчими помічниками губернатора та своєрідним начальством у повіті". Саме інституції предводительства дворянства був присвячений один з пунктів його звіту імператорові за 1909-1910 pp. [4,с. 18-19]. Функції повітових предводителів розширилися після введення 1911 р. земських установ на Правобережжі - відтоді вони очолювали повітові управи у справах земського господарства, які готували виборчі списки до виборів у земські установи. Крім того, предводителі брали найактивнішу участь у виборах до Державної Думи [49,с.144; 72,арк. 13]. Таким чином, повітовий предводитель став фактично керівником повітової адміністрації, „першою особою та господарем" свого повіту [1,с.235; 45,с.156].
   Відмічаючи роль повітових предводителів дворянства в місцевому управлінні, верховна влада 1867 р. вирішила призначати повітових предводителів, як і губернських, переважно, з числа російських дворян. При дотриманні цієї вимоги вона одразу ж зіткнулася із значними проблемами: у Волинській губернії, як і у всьому Правобережжі, не вистачало російських дворян, бажаючих обіймати ці посади. Причиною цього для однієї категорії була матеріальна незацікавленість, так, саме тому граф Н.О.Канкрін відмовився від посади Луцького повітового предводителя [60,арк.13зв.]. Для інших-важливішими були справи власного маєтку. У тодішніх працях, присвячених проблемі стимулювання ролі дворянства та відновлення престижу дворянської служби, автори пропонували навіть застосовувати додаткові штрафні санкції для тих, хто відмовлявся брати участь у житті привілейованого стану [44,с. 18]. Враховуючи нестачу кандидатів з росіян на посади повітових предводителів дворянства, у шести північно-західних губерніях 1868 р. було дозволено призначати місцевих дворян польського походження [54,с.222]. Дещо іншою була ситуація на Правобережжі, де проти такого вирішення питання виступив генерал-губернатор О.П.Безак. На його думку, посади повітових предводителів мали поєднувати мирові посередники [76,с.302-303]. З його легкої руки численні обов'язки повітових предводителів дворянства в правобережних губерніях часто виконували голови мирових з'їздів, мирові посередники, або засідателі дворянських опік [65,арк.5,9; 69,арк. 1]. У травневій доповідній записці 1881 р. з цього приводу волинський губернатор вказував, що в губернії є приклади такого об'єднання посад у Старокостянтинівському, Кременецькому, Овруцькому, Ровенському, Дубенському повітах, а у Володимирському - посада повітового предводителя взагалі була вакантною. Губернатор подав список російських землевласників Волинської губернії, з яких 21 дворянин відповідав вимогам та міг обійняти посаду повітового предводителя дворянства [59,арк.8,11,35]. З введенням на Правобережжі земських установ, за дозволом міністра внутрішніх справ, повітові предводителі дворянства суміщали й посади голів цих інституцій у своєму повіті [70,арк.41].
   Широке коло обов'язків повітових предводителів дворянства було однією з причин невчасного виконання ними доручених справ. Тому 1902 р. з ініціативи Особливої ради зі справ дворянства було дозволено ввести посаду помічника повітового предводителя дворянства в тих губерніях, де дворяни вважали цю посаду необхідною [1,с.243; 33,с.225; 48]. На правобережні зібрання чинність указу не розповсюдили, і 1905 р. подільські депутати подали прохання про впровадження й у них такої посади. Воно було задовільнено, і вже наступного року окремі повітові предводителі дворянства правобережних губерній мали помічників [67,арк.4-6; 68]. Тож політика призначення виключно російських дворян на станові посади у Правобережжі потрохи давала очікувані результати. На кінець XIX ст. усі губернські, більшість повітових предводителів правобережних губерній та їх канцелярські службовці були росіянами.
   Важливою становою інституцією після заборони дворянських зібрань стало депутатське зібрання, повноваження якого, а також процедура проведення та склад, зазнали суттєвих змін. Відтепер, крім розгляду документів про приналежність до привілейованого стану, депутати розглядали та вирішували питання, які раніше належали до компетенції загальногубернських зібрань. Коли у великоросійських губерніях „дворянське питання" висувалося на передній план серед інших державних справ, верховна влада наділила депутатські зібрання правом обговорювати пропозиції, котрі передавав їм на розгляд уряд. Це стало важливою державною функцією депутатських зібрань [53,с.252]. Зазнала зміни й процедура проведення засідань зібрання: починаючи з 1865 р. депутати збиралися у губернському місті лише при потребі, коли накопичувалися справи, що вимагали розгляду [14,арк. 111; 62,арк.З]. Зважаючи на розширення повноважень депутатських зібрань, у середині 1880-х pp. у їх засіданнях почали брати участь, окрім губернського предводителя та депутатів від повітів, усі повітові предводителі дворянства. Цю ситуацію законодавчо закріпив закон від 10 червня 1902 р. про „вдосконалення дворянських установ та перегляд законоположень про ці установи" [48]. Тож депутатські зібрання отримали статус окремої дворянської інституції з підпорядкуванням виключно Сенату. Хоча в указі не зазначалося, чи розповсюджується його чинність на західні губернії, міністр внутрішніх справ у листі до генерал-губернатора вказав, що закон набуває чинності і в цих губерніях [66,арк.4,20].
   Як і у випадку з повітовими предводителями, влада зіткнулася з серйозною проблемою щодо комплектації складу депутатських зібрань. Небажання обіймати посади депутатів було характерним і для Правобережжя, і для інших губерній. Неукомплектований склад Волинського депутатського зібрання неодноразово ставав причиною зриву засідань: впродовж 1862-1864 pp. замість необхідних 12 членів часто засідало 2-3 депутати [10; 12; 13].
   Проблема відсутності членів зібрання не могла не турбувати верховну владу, і 1868 р. генерал-губернатор розіслав правобережним депутатським зібранням запит стосовно їх складу. Волинське депутатське зібрання доповіло, що не обирало нових депутатів, і у 1859 р. їх залишилося шестеро, з яких лише троє брали участь в засіданнях, а інші - фактично їх ігнорували, не з'являлися там зовсім, незважаючи на неодноразові нагадування та попередження [17,арк.281]. Для того, аби депутатські зібрання не втратили своєї легітимності, влада почала шукати можливих кандидатів з місцевих російських дворян. Однак жодний з запрошених не виявив бажання обійняти вакантні депутатські місця. Причина відмов була, в основному, одна й та сама- обов'язки депутата виконувалися на громадських засадах, без виплати жалування. Щоб привабити російських дворян волинський губернатор, за поданням губернського предводителя дворянства М.К.Імеретинського, просив генерал-губернатора дозволу призначити депутатам жалування у розмірі окладу засідателя повітових судів. Водночас йшлося про зменшення їх числа до 4 осіб. Предводителі сусідніх Київської та Подільської губерній підтримали пропозицію волинського колеги, однак її не було зреалізовано [5 8,арк. 80,90-92].
   У 1893 р. Міністерство внутрішніх справ подало запити до генерал-губернатора із вимогою вказати, чи існують у Київській, Волинській та Подільській губерніях дворянські депутатські зібрання, і, якщо існують, то чи мають вони депутатів від усіх повітів, і ким ті призначаються. Виявилося, що в жодній з трьох правобережних губерній не були до кінця заповнені посади повітових предводителів дворянства та депутатів зібрання [64]. З'ясувалося, що у 1880-1890-тих pp. у Волинському депутатському зібранні в засіданнях іноді брало участь 1-2 депутати, хоча офіційно числилося 5-6 осіб [19-21; 38,с.8; 39,с.10; 40,с.10]. Волинський губернатор пояснював цю ситуацію тим, що більшість, обраних на останніх виборах Волинської губернії у 1859 p., або вибули, або померли, або пішли у відставку. Основною ж причиною відсутності кандидатів на посаду депутата він знову називав безоплатність депутатської посади [62,арк. 1-5]. На початок XX ст. проблема з відсутністю депутатів та комплектуванням складу депутатських зібрань вже не мала такої гостроти, бо число депутатів збільшилося за рахунок повітових предводителів, які тепер теж брали участь у засіданнях. За рахунок цього у Волинському депутатському зібранні початку XX ст. брало участь 11-12 осіб [25; 26; 41,с.ЗО, 42,с.378;43,с.ЗЗЗ].
   Через відсутність губернських дворянських зібрань впродовж 60-х pp. XIX - початку XX ст. значно розширилися масштаби повноважень дворянського депутатського зібрання Волинської губернії. Одним з важливих напрямків його роботи була благодійницька діяльність. Для цього використовувалися наявні у зібрання кошти, а на деякі акції дворяни губернії збирали окремі гроші. Так, 1865 р. депутатське зібрання відрядило свого представника до Володимирського та Ровенського повітів для з'ясування масштабів збитків від пожеж, що там сталися, та подальшої допомоги постраждалим [14,арк. 189,277]. 1874 р. повітові предводителі дворянства Волинської губернії ініціювали збір благодійних коштів на поставку провіанту для військ, що розмістилися у губернії, для закупівлі дров, соломи та свічок [29,арк.7-8]. А в період східної кризи (1875-1877рр.) та російсько-турецької війни (1877-1878рр.) дворяни західних губерній збирали кошти на допомогу слов'янам Балканського півострова [51,с.65]. Волинський губернський предводитель дворянстваМ.М.Карамишев та депутатське зібрання теж звернулися до місцевих дворян з проханням допомогти грошима та речами [18,арк.263; 30,арк.37]. Предводителі дворянства підтримали ініціативу волинського губернатора, та почали створювати у повітах комітети товариства Червоного хреста [32,арк. 1]. Під час війни з Японією (1904-1905 pp.) дворяни Волинської губернії зібрали кошти на облаштування шпиталів та складів для лікарень на Далекому Сході, залишок яких волинському губернському предводителю В.В.Волконському в червні 1906 р. повернув головнокомандуючий дворянським загоном Червоного Хреста князь Трубецькой. Дворянам пропонувалося повернути ці залишкові кошти, однак від багатьох надійшла пропозиція лишити їх у касі зібрання на благодійні витрати, і вони поповнили дворянську касу [23,арк. 157-158]. У 1914 р. на зібрані волинським дворянством кошти у Києві відкрили лазарет для поранених офіцерів [75,арк.1-2].
   Окрему увагу місцеве дворянство приділяло наданню допомоги збіднілим дворянам. Так, депутатське зібрання регулярно видавало їм матеріальну допомогу, організовувало притулки для збіднілих літніх дворян, один з яких відкрився у січні 1912 р. у Житомирі [25,арк. 13]. Крім того, дворяни ініціювали збір коштів на організацію виправного притулку для малолітніх злочинців [74,арк.4зв.].
   Варто виділити як окремий напрямок у діяльності депутатського зібрання сприяння вихованню та освіті дворянської молоді. Однією з форм допомоги, що надавали місцеві дворяни та депутатське зібрання, було заснування іменних стипендій. Зокрема, з приводу 100-річчя Жалуваної грамоти у 1885 р. дворяни започаткували стипендію у Житомирській гімназії на честь Катерини II [63,арк.21; 74,арк.4зв.]. На засіданні депутатського зібрання у травні 1890 р. житомирський губернський предводитель доповів про благодійний внесок Миколи та Олександра Терещенків 300 руб. на 2 стипендії при Житомирській жіночій гімназії для доньок бідних дворян [19,арк.137]. А у лютому 1892 р. волинське дворянство зібрало 1500 тис. руб. для заснування у тій же гімназії ще однієї стипендії на честь Катерини II [51,с.833]. 1910 р. волинські дворяни зібрали кошти на створення стипендії ім. В.В.Волконського - колишнього губернського предводителя дворянства [74,арк.4]. А наступного року на честь 300-річчя царювання дому Романових дворянське депутатське зібрання вирішило заснувати ще 2 стипендії для дітей дворян Волинської губернії, які навчалися у київських навчальних закладах. На ці заходи необхідно було зібрати чималі кошти, що бачилось досить проблематично через відсутністьу губернії дворянського зібрання [24,арк. 147-148].
   Наприкінці 80-х - початку 90-х pp. XIX ст. міністр освіти звернувся до усіх предводителів дворянства з проханням посприяти організації пансіон-притулків для дворянських дітей [37,с.135; 53,с 175]. Волинське депутатське зібрання вперше розглянуло питання заснування у Житомирі дворянського пансіон-притулку у 1900 р. Склали його приблизний кошторис з розрахунку на 30 безкоштовних та 2 платних місця, однак виявилося, що дворянських грошей не вистачить. Тому зібрання вирішило розмістити юнаків у дворянському будинку. Фінансування пансіону здійснювалося наполовину з грошей держави та додаткового податку з місцевих землевласників. Усім дворянам Волинської губернії „кинули клич" про добровільні пожертви, на що позитивно відгукнулися дворяни деяких повітів. Місцеві магнати князь Сангушко та граф Потоцький погодилися на чималі внески за умови збереження за ними права влаштовувати до пансіону одного стипендіата та двох-трьох учнів на їх вибір. Остаточним рішенням зібрання стало винесення питання про заснування пансіону на розгляд усіх дворян Волинської губернії, і у разі погодження 2/3 голосами- його відкриття [22,арк.96-100]. Однак найближчими роками пансіон-притулок так і не було відкрито.
   Ще однією дворянською інституцією окрім предводителів та депутатського зібрання, була дворянська опіка, що діяла у кожному повіті. Незважаючи на низку проектів щодо реорганізації опік, їх не надто зачепили трансформації 60-х pp. XIX ст. Як і раніше, вони дбали про майно малолітніх, розумово хворих дворян, піклувалися маєтками, відібраними у дворян за борги та марнотратство. До їх повноважень належали майнові справи померлих дворян без спадкоємців та над особами малолітніх безземельних дворян [61].
   На початку XX ст., відмічаючи незадовільну роботу опік, влада вирішила скоротити їх кількість, і подала це питання на розгляд депутатських зібрань. На одному з засідань волинські депутати у 1902 р. більшістю голосів визнали доречним скоротити у губернії опіки з 12 (у кожному повіті) до 6. Пропозицію не підтримав лише депутат О.Малюжкович, який вважав таку акцію передчасною, мотивуючи це вагомими аргументами. Зокрема, на його думку, будь-яке зменшення кількості урядових інституцій на окраїні імперії не могло сприяти піднесенню російської присутності. Депутат наголошував, що будь-яке інше присутствіє могло посіяти „федеративні думки та переконання, шкідливі принципам централізації - фундаменту російського державного механізму". Він вказував, що об'єднання двох повітових опік в одну внесе розбіжності у правах та обов'язках предводителів, та образить половину дворянства, яке повинно буде підпорядковуватися дворянству іншого повіту [22,арк. 628-640]. Питання скорочення дворянських опік тоді лишилося відкритим, і жодних суттєвих змін у їх функціонуванні введено не було.
   До питання зменшення кількості дворянських опік верховна влада повернулася через десять років. 1912 р. Державна Дума, вказавши на велику кількість дворянських опік у Волинській губернії, запропонувала переглянути питання їх кількості та штату. Депутатське зібрання, проаналізувавши діяльність повітових опік за останні 10 років, прийшло до висновку, що кількість опік дійсно можна було б скоротити, причому з 12 вже до 2, лишивши їх лише у Житомирі та Луцьку [71,арк.2]. Однак, скорочення повітових дворянських опік тоді також не відбулося.
   Основні інституції станового самоврядування Волинської губернії проіснували до падіння династії Романових [7,арк.2; 27]. Журнали та протоколи засідань Волинського дворянського депутатського зібрання, що зберігаються у Державному обласному архіві Житомирської області, закінчуються 1914 роком, і про його подальшу діяльність немає даних. Однак, з інших діловодних документів відомо, що, незважаючи на ліквідацію усіх царських установ та закладів у 1917 p., на 1918 р. у Волинській губернії діяли губернський та повітові предводителі дворянства, дворянські опіки та функціонували їх канцелярії [7,арк. 13; 9,арк.423б,423в].
   Окремою сторінкою в історії волинського дворянства можна назвати організацію та функціонування так званих дворянських „благородних" клубів. Вони почали створюватися в окремих повітах правобережних губерній, у тому числі й Волинської, ще у 1840-х роках. Не належачи до станових інституцій і не маючи жодних юридичних повноважень, вони мали за мету виключно організацію дозвілля, про що фіксували у власних Статутах. Існуючи спочатку паралельно з дворянськими зібраннями, клуби пізніше стали єдиними офіційно дозволеними повітовими зібраннями місцевого дворянства. Окрім організації балів, маскарадів, концертів, сімейних та розважальних вечорів, дворяни грали у більярд та карти. Клуби мали свої бібліотеки та читальні. Членами клубу могли стати усі місцеві дворяни, військові й цивільні чиновники та почесні громадяни повіту [55,арк.33-33зв.]. Серед засновників повітових благородних клубів Волинської губернії були і польські, і російські дворяни. Для вступу до клубу слід було пройти жорсткий контроль місцевої влади: про моральні якості, поведінку та політичну благонадійність кожного кандидата повітовий справник доповідав губернатору [8,арк.27,32]. Масове відкриття дворянських клубів у Волинській губернії відбулося у 60-70-х роках XIX ст. Вони створювалися в усіх повітах і проіснували до кінця XIX - початку XX ст.
   Висновки. Реакцією верховної влади на антиросійські виступи правобережного дворянства кінця 50-х - початку 60-х років XIX ст. стало скорочення дворянських інституцій. У лютому 1862 р. Волинське губернське дворянське зібрання припинило своє функціонування. Діяльність, як станову, так і державну, продовжували губернський та повітові предводителі дворянства, депутатське зібрання та дворянські опіки.
   Предводителі дворянства, отримавши більше прав та повноважень, активніше залучалися до державної діяльності. Змінилася й процедура отримання посад. Замість дворянської виборної вона стала урядовою призначуваною. Гарантією діяльності в імперських інтересах стало російське походження претендентів на посади губернських та повітових предводителів дворянства.
   Депутатське зібрання за наполяганням влади змінило походження дворянських посадових осіб з польського на російське. Депутати перебрали на себе функції та повноваження дворянського зібрання і, незважаючи на низький авторитет дворянських посад, влада таки домоглася від депутатського зібрання ефективного виконання державних та станових завдань. Поступово до призначуваних приєдналися й посади депутатів зібрання. Таким чином, з часом усі виборні станові посади, зокрема предводителі дворянства та депутати дворянського зібрання, стали не виборними, а призначуваними.
   Найменших змін зазнала повітова дворянська опіка. Вона й надалі діяла в кожному повіті Волинської губернії, виконуючи функції опіки за маєтками. На час падіння династії Романових у Волинській губернії із станових інституцій діяли губернські та повітові предводителі дворянства, депутатське зібрання та повітові дворянські опіки.
   Перспективи подальших досліджень полягають у поглибленому вивченні шляхом історико-порівняльного аналізу особливостей діяльності корпоративних інституцій правобережного дворянства впродовж 60-х pp. XIX- початку XX ст., їх взаємовідносин з верховною владою та її місцевими представниками.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com