www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Матеріально-побутові умови праці повоєнного учительства України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Матеріально-побутові умови праці повоєнного учительства України

Л.Романець,
І.Романюк

МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВІ УМОВИ ПРАЦІ ПОВОЄННОГО УЧИТЕЛЬСТВА УКРАЇНИ

   Життя школи 40-х - 50-х років XX століття було насиченим і складним. Роки післявоєнного відродження й розвитку народного господарства займають особливе місце в історії шкільництва, які пов'язані з великомасштабними відбудовчими роботами, голодомором 1946-1947 pp., хрущовськими експериментами 50-х - початку 60-х років.
   Без всебічного і об'єктивного дослідження історії шкільництва не можна відтворити цілісну історичну картину повоєнних років. Актуальність даного питання посилюється і тим, що в історичній науці ще існують упереджені оцінки багатьох аспектів загальноосвітньої школи повоєнного періоду. Дана стаття є спробою, на основі архівних матеріалів та існуючих публікацій розкрити повсякденне життя пересічних педагогів, а саме матеріально-побутові умови праці періоду 1944-повного визволення території України до 1958 pp. - хрущовської реформи шкільництва. При дослідженні даного питання автори використали праці С.Сворака [14], Н.Красножон [8], С.Герегової [2], В.Огнев'юка [12], Л.Романець [13], розвідки краєзнавців та матеріали центральних архівів республіки та Державного архіву Вінницької області.
   Матеріальні та демографічні втрати України у другій світовій війні виявились надзвичайно великими. Значних втрат зазнала її система освіти: було знищено 8104 шкільних приміщень загальною кількістю 44 тис. класних кімнат, напівзруйновано 10052 будівель, знищено 15 тис. кабінетів і лабораторій, 0,5 млн. парт, класних дошок, біля 5 тис. шкільних бібліотек з 19 млн. екземплярами книг [10, с94]. За роки війни України втратила близько 27,5% довоєнного складу вчителів [24, с.24].
   Умови освітянської діяльності були надзвичайно важкими: нестача шкільних приміщень заставляла використовувати для проведення занять землянки, бліндажі, хліви, приватні квартири і хати, не вистачало підручників, навчального приладдя.. Ситуація мало змінилась на краще і в наступні декілька років. Тисячі українських учителів тривалий час змушені були жити в напівзруйновах будинках, напівпідвальних приміщеннях, землянках, про що свідчили численні скарги до Ради Міністрів УРСР, Міністерства освіти УРСР, до ЦК КПУ, в установи та державні структури. Все це разом відбивалось на здоров'ї освітян та учнівського контингенту, та на якості викладання.
   На вирішення проблеми матеріально-технічної бази закладів освіти та поліпшення побутових умов учителів були спрямовані сотні постанов республіканських, обласних, міських та районних органів влади. Постанова Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 5 березня 1944 р. та РНК УРСР від 26 червня 1944 р. "Про порядок звільнення шкільних приміщень, що використовувались не за призначенням" зобов'язувала радянські і партійні органи на місцях негайно вирішити питання про повернення органам народної освіти шкільних приміщень, зайнятих військовими частинами та організаціями, але в умовах всезагальної розрухи, без узгодження із Наркоматом освіти, лише в 13 областях УРСР різними установами було зайнято 226 шкільних будинків [15, арк. 70]. Зрозуміло, що дана ситуація була однією із причини багатозмінності навчального процесу в школах, а також великої наповнюваності класів (45-50 чоловік).
   30 серпня 1944 р. РНК УРСР, зважаючи на наявність в ряді регіонів фактів важкого матеріального стану учителів та несвоєчасної сплати зарплати прийняла рішення про поліпшення матеріально-побутових умов учителів [20, арк. 16]. Підтвердження жалюгідного становища повоєнного учительства знаходимо в численних скаргах, так в одному із листів до "Учительської газети" вчитель жалівся на своє життя: "По 2-3 дні не отримую хліба, а про інші продукти і говорити нічого. В мене навантаження 24 години, але зарплати не вистачає навіть на один хліб. Я дожився до того, що від недоїдання покрився виразками. Сиджу без дров, черевики порвались, у школу ходити ні в чому, полагодити їх вже неможливо, а за нові потрібно викласти 2000 крб. (при зарплаті 600 крб.). Звертаюсь до організацій, але крім сміху моє прохання нічого не викликає" [21, арк.277].
   Отже, голодні, обірвані, обтяжені матеріально-побутовими умовами вчителі приходили на робоче місце, яке бажало бути кращим теж: перші уроки подекуди проводились просто неба, діти сиділи прямо на землі, через жорстку фінансову дисципліну і обмеженість ресурсів, школи постійно відчували гостру потребу в обладнанні, меблях і підручниках. В даних умовах, на допомогу змушені були приходити батьки, які зносили в школи лавки, столи, та громадські організації Ця проблема вирішувалась поступово в міру відбудови промисловості.
   Переважна більшість шкіл відбудовувалась силами учнів, вчителів, громадськості, так званим "методом народної будови", який започаткували жителі с Верхівня на Житомирщині. Випробуваним методом вирішення цієї "Всенародної справи" ставали "суботники", "недільники", "місячники" допомоги школі, соціалістичні змагання за кращу і дієвішу організацію будівництва і ремонту шкіл, вчительських квартир, навчальних кабінетів та майстерень, оснащення їх відповідним приладдям. Водночас започатковується шефство промислових підприємств і колгоспів над школами, хоча в ряді випадків воно було формальним і обмежувалось подачками.
   Великі труднощі у налагоджені навчально-виховного процесу в школі викликала гостра нестача підручників, дидактичних та методичних посібників, зошитів (у 1944 р. на одного учня в рік припадало 1-2 зошити, тому здебільшого, діти писали на старих газетах, книгах), канцелярського приладдя (пер, чорнила, крейди, класних журналів, бланків учнівської документації) [17, арк.67]. Великою рідкістю були циркуль, глобус, географічна чи історична карта, тому, здебільшого вчитель до класу йшов лише з однією крейдою. Щоб виправити ситуацію, вчителі самі, разом з учнями виготовляли наочне саморобне приладдя. Ще гірша була ситуація з підручниками, адже більшість із них були знищені, значна частина (особливо західноукраїнського регіону) вважалися "шкідливими" і підлягали вилученню із подальшим знищенням. Непоодинокі були випадки, коли на клас припадало 2-3 необхідних підручника, а в початковій школі, навіть у вчителя не було букваря. Тому вчителі досить часто вручну переписували необхідні підручники. Перші бібліотеки укомплектовувались за рахунок знесених населенням книг, атому книжковий фонд був надзвичайно обмеженим. Наприклад, в 1946 р. навіть в Ровенській обласній бібліотеці для дітей та юнацтва не було літератури, необхідної для вивчення шкільної програми - творів Л.Українки, П.Мирного, не вистачало творів Т.Шевченка, І Франка. Навіть книги цілком відданих режимові письменників потрапляли в бібліотеки в обмеженій кількості, наприклад, в Ужгородську окружну бібліотеку книга М.Островського "Як гартувалась сталь" поступил а лише в одному примірнику [14, с.35].
   Навчальний процес ускладнювався, ще й тим, що у перші повоєнні навчальні роки були серйозні перебої з забезпеченням шкіл паливом. Класні кімнати в основному опалювались бадиллям, хмизом, качанами, соломою, торфом. Але оскільки їх, як правило було обмаль, то температура в класах була настільки низькою, що замерзало саморобне чорнило. Діти сиділи на уроках одягнені у верхній одяг і в шапках [6, арк.З]. Серйозною проблемою для вчителів і учнів був дефіцит і дороговизна одягу та взуття. В основному доношувався одяг придбаний у довоєнні роки, перешивався з солдатських шинелей, гімнастерок. Отримуючи мізерну зарплатню, якої не вистачало навіть на прохарчування, вчитель не міг придбати необхідні речі. Уявлення про зовнішній вигляд повоєнного вчителя дає один із листів-скарг: "Я викладаю літературу, люблю музику, все красиве, витончене. Одягнена в старе порване пальто, великі робочі черевики і білі панчохи. Кімнату опалюю через 2-3 дні. А в учительки Юрченко замість панчох на ногах брудні ганчірки і порвані галоші..."[21, арк.279]. Вигляд учнів був далеко не кращим: наполовину військовий не за розміром, замість портфеля-сумка з мішка через плече, чорнило з бузини і кожен учень несе до школи свого каламаря [4, с 62]. Для надання допомоги малозабезпеченим, при школах створювався фонд всеобучу, шкільні майстерні по ремонту одягу і взуття, але вони не могли задовольнити усіх потреб.
   Поставлені у важкі умови, деякі вчителі не витримували і порушували норму професійної моралі, йшли на шлях незаконного заробітку: завищували оцінки, виписували свідоцтва про освіту учням, які не закінчували навчальний заклад, спекулювали державними фондами підручників та зошитів [13, с 260]. Внаслідок бездушного ставлення місцевої влади до учительства, їх перевантаженості працею (не тільки навчально-виховною роботою, а й агітаційною та суспільно-корисною діяльністю) тяжких матеріальних умов, доведені до відчаю педагоги досить часто починали пиячити, впадати в моральний занепад, закінчували життя самогубством, в педколективах постійно точились сварки через розподіл годин, що нагнітало недобру атмосферу.
   Зрозуміло, що санітарно-гігієнічний стан навчальних закладів бажав бути теж кращим: площі класних кімнат як кубатурою так і освітленням не відповідали нормам, через відсутність скла багато вікон були просто замуровані, а ті що залишались не мали подвійних рам, освітлення здебільшого переважало гасове, недостатня вентиляція, глиняні підлоги, через неякісний ремонт часто осипались стіни, стелі, не виділялись спеціальні кімнати для заняття фізкультурою, в багатьох школах взагалі був відсутній обладнаний фізкультурний майданчик. В Ізмаїльський області школи з подібними вадами становили 34,3%, у Ровенській - 56%, у Сумській - аж 64% [23, арк. 234].
   Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У "Про заходи щодо ремонту шкільних приміщень" передбачалось до 15 липня 1945 р. відремонтувати 50% від усієї потрібної кількості шкіл і квартир для учителів, до 1 серпня - 80%, до 15 серпня - усі 100% [16, арк. 130]. Але через залишковий принцип фінансування освітянської сфери, грошову інфляцію, використання коштів не за призначенням, нестачу будівельних матеріалів, дефіцит транспорту, робочої сили, відсутність проектно-кошторисної документації план відбудови був виконаний на 54,3% [22, арк. 1]. Не виконувались плани й зведення нових шкіл: у 1946 будівництво міських шкіл охопило всього 16,1% від наміченого, сільських - 11,6%, у 1947 р. відповідно - 34% і 20,7% [18, арк 178]. В цілому темпи будівництва і ремонту шкіл за рахунок державних капіталовкладень повоєнних років характеризувались затухаючою кривою (за 1944-45 pp. було введено в дію 687 шкіл, 1946-50 pp. - 982, а в 1951-53 лише 463 школи) [7, с.127]. Водночас методом "народної будови" в республіці було побудовано і відремонтовано за 1944-1950 р. 2403 школи, що становило 74% усіх збудованих шкіл у дані роки, а протягом 1950-1952 pp. - 17814 класних кімнат [19, арк. 120 ]. В свою чергу колгоспи спорудили і ввели в дію до 1950 р. 454 школи на 655 т. учнівських місць [11, с.356]. Внаслідок чого на початку 1952/53 н.р. вдалося ліквідувати трьохзмінність навчального процесу [1, с 67], але більшість шкіл України до кінця 50-х років продовжували працювати у дві зміни (наприклад у 1958/59 н.р. у дві зміни працювали 47% шкіл Волинської області, 51,6% - Ровенщини, 34,6% - Львівщини) [9, с.72].
   Школа періоду "відлиги" відчула більшу увагу до себе у зв'язку з необхідністю швидкого зростання виробництва, піднесення через освіту інших сфер діяльності суспільства. Тому все більше прослідковувались тенденції до політехнізації освіти- забезпечення нерозривного навчання з виробничою діяльністю; розширення мережі шкіл, подолання двозмінності у роботі шкіл; збільшення державного фінансування у порівнянні з попередніми роками. Починаючи з 1951 н.р. кожен учень мав повний комплект підручників [3, с 135], було знято проблему з забезпеченням зошитами та іншим канцелярським приладдям. Водночас вчителі зобов'язані були продовжити роботу над виготовленням саморобних приладів, більшість шкіл не мали кіноапаратури та радіо. Особливо несприятливо таке співвідношення складалось на користь сільських шкіл: якщо у 1954р. міські школи, які користувались кіноустановками становили 16,55%, то подібних сільських шкіл нараховувалось лише 1,8% [19, арк. 126]. Далеко не всі школи мали спортивні зали, через це заняття фізкультури проводились на подвір'ї, і часто-густо залежали від погодних умов, і спортивний інвентар бажав бути кращим.
   З 1954 р. в школах почали вводити виробниче навчання, в 1956 р. було скасовано оплату за навчання у старших класах середніх шкіл, впроваджувались школи-інтернати, ставилось завдання забезпечити ознайомлення учнів з найважливішими галузями промисловості і сільськогосподарського виробництва, а це вимагало збільшення фінансування освіти. Але як свідчать архівні джерела політехнічне навчання впроваджувалось досить повільно, особливо на селі: майстерні не відповідали програмним вимогам, розташовувались у непристосованих тісних приміщеннях, не були достатньо обладнані, не вистачало професійних майстрів викладачів [5, арк. 337 ]. Хоча і велику допомогу в даній справі надавали колгоспи та підприємства, передаючи школам обладнання, що не використовувалось на виробництві, але було придатне для учбових цілей. Не було знято і питання щодо учбових кабінетів хімії, фізики, біології.
   У квітні 1959 р. в Україні було ухвалено закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був прийнятий у грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі. Передбачалась структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних середніх шкіл на 11 річні та запровадження 11 річного навчання, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій. Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволила до кінця реалізувати ці норми закону.
   Отже держава у повоєнний період та у подальшому, притримувалась залишкового підходу до фінансування освіти, що спричинило довготривалий процес її відбудови та спричинило відставання її матеріально-технічної бази від реальних потреб, згубно позначилось на забезпеченні підручниками, навчальним приладдям тощо. Соціальний статус педагога, незважаючи на окремі намагання влади протягом 40-х-50-х років перебував у принизливому стані. А це негативно відбивалось на якості навчання підростаючого покоління, вело до зменшення відсотку чоловіків-педагогів у радянській школі. Все це викликало негативну реакцію широких верств населення, що спричинило поширення ініціативних рухів за відбудову і розширення мережі шкіл. У наступні роки до удосконалення соціальної інфраструктури все більше залучались колгоспи, радгоспи, промислові підприємства. Але не всі вони могли справитись з покладеними на них завданнями, а тому у багатьох регіонах, особливо на селі матеріальна база освіти залишалась в жалюгідному стані.
   Непрофесійне ставлення до освіти як до невиробничої й затратної сфери суспільної діяльності є рудиментом минулого і не може в подальшому бути визначальним в освітній політиці держави, що прагне до гармонійного й динамічного розвитку. Подолання цього стереотипу й визначення освіти одним з найефективніших щодо віддачі капіталовкладенням, що відтворює й примножує інтелект нації, стає визначальним фактором оновлення всієї сукупності суспільних відносин та інтеграції України до Європейського цивілізаційного простору [ 12, с 13].

Джерела та література

1. Бондар А. Розвиток суспільного виховання в Українській РСР. - К.: В-во Київського ун-ту, 1968.
2. Герегова С. Освіта в Західноукраїнському регіоні (друга половина 40-х п.п. 50-х років XX ст.). Автореф. дис. канд.істор. наук...- Чернівці, 2004;
3. Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. - К, 1965.
4. Губський П. Слобідська Україна. Село Мельникове, Мельниківська школа 1901-2001. Сільський літопис.-Харків: Просвіта, 2001.
5. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). -Ф.Р.151.-Оп.9.-Спр.980.
6. ДАВО.-Ф.5053.-Оп.1.-Спр.60.
7. Досягнення радянської України за 40 років. Статистичний збірник. - К, 1957.
8. Красножон Н. Соціальне становище вчителів загальноосвітньої школи України (1944-1953) // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Історія. - К, 2000. - Вип.50. - С.44-47.
9. Кошарний І. У сузір'ї соціалістичної культури. - Львів, 1975.
10. Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР 1917-1967. - К., 1967.
11. Народне господарство УРСР. Статистичний збірник. -К.: Статистика, 1957.
12. Огнев'юк В. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку. - К.: Знання України, 2003.
13. Романець Л. Соціально-побутові умови освітян Вінниччини в 1944-1958 pp. //Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Вип. XI. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2006: с.258- 261.
14. Сворак С. Становлення радянської системи освіти в західному регіоні України: традиції та проблеми.- КД998.
15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.166.-Оп.15.- Спр.19.
16. ЦДАВО України.Ф.166.-Оп.15-Спр.54.
17. ЦДАВО України.Ф.166.-Оп.15-Спр.55.
18. ЦДАВО України.Ф.166.-Оп.15-Спр.240.
19. ЦДАВО України.Ф.166.-Оп.15-Спр.1250.
20. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.2.-Оп.73.-Спр.82.
21. ЦДАГО України.Ф.1.-Оп.73.-Спр.157.
22. ЦДАГО України.Ф.1.-Оп.73.-Спр.270.
23. ЦДАГО України.Ф.1.-Оп.73.-Спр.1428.
24. Черник С. Советская общеобразовательная школа в годы Великой Отечественной войны. - М., 1984.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com