www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Захисна експансія: економічний націоналом у діяльності українських політичних партій Західної України в міжвоєнний період
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Захисна експансія: економічний націоналом у діяльності українських політичних партій Західної України в міжвоєнний період

П.Долганов

ЗАХИСНА ЕКСПАНСІЯ: ЕКОНОМІЧНИЙ НАЦІОНАЛОМ У ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

   Згідно концепції М. Гроха, націотворення в країнах Центрально-Східної Європи відбувалося за триступеневою схемою, в якій ключову роль відіграла інтелігенція [14, с 222]. Завершальний його етап характеризувався політизацією національних вимог та формулюванням національно-державної ідеології. Водночас, у більшості концепцій політизація всіх сфер суспільного життя етносу класифікується апогеєм націоналізму.
   Тому актуальним є вивчення елементу економічного націоналізму в діяльності українських національно-політичних сил. Під ним розуміємо теорію і практику соціально-економічних відносин, які грунтуються на реалізації прагнень досягнення всестороннього економічного процвітання шляхом забезпечення національної автаркії і національного контролю над економічними ресурсами власних територій, що досягається завдяки витісненню інших націй з позицій, які вони займають методами мирної економічної конкуренції, силових саботажних та терористичних актів і навіть революційних дій.
   Концептуальні дослідження відповідної тематики зустрічаємо в праці Е.Сміта [37]. Дотичними до даної теми студіями займався Є.Перепічка, який висвітлив деякі аспекти економічної політики Організації українських націоналістів (ОУН) [27]. Окремі елементи економічної діяльності національних партій на Волині відображені у книзі М. Дмитрука, М.Кучерепи, В.Прокопчука “Волинь у міжвоєнний період” [17].
   Враховуючи зв'язок українського економічного націоналізму з діяльністю національних політичних партій, ставимо перед собою завдання висвітлення його функціональності в ідеологічних програмах та спробах їх практичної реалізації, з'ясування особливостей методів втілення економічних інтересів української нації різними партійними силами. Предмет дослідження обмежується хронотопом західноукраїнських (ЗУЗ) земель міжвоєнного періоду.
   У східноєвропейському випадку, в який чітко вписується досліджувана нами проблема, політизація нації простежується, в першу чергу, в площині культурно-освітніх вимог. Це відбулося внаслідок домінуючої ролі інтелігенції в націотворчих процесах, яка відповідно властивих даній професії стандартів мислення фокусувала головну увагу на духовних цінностях нації. її еліта “...виховання мас розуміла головно, як виховання гуманістично-етнографічне” [15, с 4]. Але в силу поступу національної ідеї концепт національного я зміцнюється й у сфері соціально-економічних відносин.
   Однією з перших причин, що призвела до чіткого формулювання політичних вимог в економічній сфері національною елітою була бідність українського народу. Безземелля й низький рівень промислового розвитку регіону призвели до катастрофічного зубожіння, актуалізувавши економічні експектації серед українців. Тому, по-перше, гостро стояла проблема допомоги своїй пауперизованій нації, а по-друге, перспектива національної консолідації на економічному ґрунті виглядала надто спокусливо для українських політичних сил, щоб не скористатись нею: “... “органічна праця” є лише засобом для вщіплювання масам розуміння розвоєвих шляхів у боротьбі за національно-суспільне визволення...” [39, с 290].
   Другим важливим фактором, що активізував політизацію економічного руху стає проблема матеріальної підтримки закладів культурно-освітньої сфери [34, с 9]. Керуючись міркуваннями Е. Сміта, значний вплив здійснював і архетипний символ батьківщини, як імператив до встановлення контролю над дефіцитними ресурсами власних територій [37, с.36]. До цього спонукала й поразка в національно-демократичній революції 1917-1920 pp., викликавши потужний фрустраційний ефект інтелектуальної еліти та стимулювавши її до пошуків причин невдачі. Внаслідок цього вона усвідомлює, що одним з головних факторів слабкості українців у відстоюванні своєї державності була відсутність сильної економіки та “середнього класу” [35, с 196]. Втрата державності стимулювала ще одну причину актуалізації національних економічних переживань. В умовах входження до іноетнічної держави, економічна сила нації стає фактором тиску на “чужу” владу. В соціальній програмі ОУН сформульовано таку мету: “... створити з економічного фронту один з відтинків загальнонаціонального фронту в боротьбі за незалежність” [2, арк. 105].
   Великий вплив на політичну еліту українців здійснили “імпортовані” з Заходу ідеї самодостатності, як основи національної могутності. Цим же шляхом серед українського суспільства поширюються теоретичні концепції, що обстоювали зв'язок політики з економічними відносинами. Вони користувались популярністю серед української політичної еліти. Як приклад - вміщені в “Ділі” слова О. Шпенглера: “господарське життя все й усюди відчиняється наказам політики і без сильної політики не може бути сильного й здорового господарства” [30, с 7].
   Проте ніщо не могло так вплинути на політизацію економічних відносин, як виклик іноетнічної влади в цій сфері. Друга Річ Посполита у своїй політиці стала на шлях встановлення етностатусної ієрархії доступу до цінностей добробуту, в якій національні меншини займали останні ряди. Як наслідок це призвело до ще більшого зацікавлення українськими політичними силами економічною сферою [1, с 1].
   Отже, основними причинами політизації українських економічних експектацій та поширення націоналістичних доктрин стали: а) низький рівень матеріального достатку серед українців, що актуалізував їх економічні експектації; б) потреба економічної підтримки культурно-освітньої сфери; в) символ Батьківщини, як імператив до контролю над її дефіцитними ресурсами; г) досвід національної революції 1917-1920 pp.; д) потреба використання всіх засобів боротьби за вільний національний розвиток; є) економічна політика Другої Речі Посполитої; є) вплив європейських тенденцій.
   Враховуючи бездержавний статус української нації всі її політичні функції перекладались на партії: “недержавна нація не має держави і всі політичні завдання переносяться на політичні партії” [34, с 9]. Тому пошук витоків економічного націоналізму актуалізує проблему аналізу ідеологій українського партійного представництва. Розгляд його особливостей в ідеологічному вимірі та в спробах практичної реалізації партіями своїх визначальних постулатів здійснюватиметься на прикладі головних, найбільш впливових з них.
   Праворадикальний націоналізм після революції 1917-1920 pp. за та умов інкорпорації ЗУЗ Польщею, був змушений частково переорієнтуватись на мирні методи діяльності. Ізоляційна стратегія “будування держави в державі”, зачепивши й економічну сферу, стала головним легальним проявом їх націоналізму. Недієздатність соціалістичної влади в період української революції та асиміляційна політика Радянського Союзу обумовили остаточний перехід правих політичних сил на шлях ринкової орієнтації.
   Найвідоміша праворадикальна партія - ОУН, окрім терористичної діяльності активно здійснювала й більш помірковану національно-економічну: “... треба... твердо усвідомити собі користь і конечність націоналістичного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем... ”[35, с 198]. У даній сфері можна виділити слідуючі аспекти ініціатив ОУН: а) антиалкогольні акції; б) підтримка руху за освоєння міст; в) підтримка кооперації; г) боротьба за землю.
   Потреба психологічної втечі від суворої буденної реальності актуалізувала проблему алкоголізму серед значної частини українців. Організація підтримує ініційований знизу антиалкогольний рух, використовує його як засіб протиставлення Польській державі. Аналізуючи діяльність ОУН, Є. Перепічка зазначає: “Крайова Екзекутива ОУН висунула ідею антимонопольної акції - про добровільну відмову, бойкот вживання алкоголю і тютюну, монополістом яких була Польська держава, що відчутно вдарило б по її економіці. Антимонопольна акція мала ясно виражений політичний характер” [27, с 158].
   Наступною сферою реалізації економічної політики організації стала боротьба за інтеграцію українців у міста. З цього приводу ОУН стверджує: “... без заволодіння містом реставрація і удержання української державности є неможливими” [18, с 17]. Зміна національної структури міст на власну користь мала здійснюватись шляхом економічної інтеграції. Вбачаючи в селянстві, як основній масі українського народу, ядро своєї соціальної бази, ОУН не могла не усвідомити потребу політизації найбільш актуальних даному класу земельних вимог [2, арк. 35]. Віддаючи перевагу силовим методам вирішення проблеми, вона на початку 30-х pp. ініціює ряд терористичних актів стосовно польських осадників, намагаючись таким чином зупинити колонізацію [3, арк. 75].
   Ще однією сферою зосередження уваги ОУН став кооперативний рух. Підтримка кооперативних установ найчастіше використовувались для здійснення пропаганди власних ідей легітимними засобами. Досить показовою в цьому контексті є організована ОУН кооперативна акція у Воротньові, Подебчах, Княгинені, Теремному, Звіровиці й Крупці, де “...продавались олівці блакитно-жовтого кольору і пера з тризубом” [5, арк.. 40].
   Націоналізм ОУН простежується і в баченні нею соціально-економічної моделі майбутньої Української держави. Остання розглядалась націоналістами як головний інституційний засіб для реалізації власної економічної програми. її внутрішня політика, побудована на засадах націократії, мала забезпечити всесторонне економічне процвітання української нації та її контроль над економічною сферою [38, с 93]. Задля досягнення цього, “...революційний рух...,- стверджували ідеологи ОУН, - мусить іти під гаслом соціальної революції проти ворожого капіталу” [2, арк. 36].
   У зв'язку з тим, що селяни складали переважну більшість українського населення, першочерговим завданням в аграрній сфері зі здобуттям державності трактувалося вирішення земельної проблеми. Планувалася експропріація землі всіх іноземних власників без викупу на користь українських селян. Подібні наміри можна знайти і в “Націократії” М.Сціборського, і в постанові Конгресу українських націоналістів 1929 p., що декларувала мету: “вивласнення поміщицьких земель без викупу” [31, с 133; 38, с. 97]. їхній розподіл між селянами планувалось здійснити на приватновласницькій основі. Зрештою, вони повинні були стати головним об'єктом преференцій з боку держави і, водночас, забезпечити людський ресурс для формування страти промисловців [2, арк. 35].
   Політику в сфері економіки планувалось здійснювати на основі принципів національної автаркії (всестороннього самодостатнього розвитку нації) й етатизму, що сприяло б реалізації намірів економічного унезалежнення України від інших держав та позбавлення національних меншин їх економічних позицій. М.Сціборський досить чітко сформулював мету даної політики: “...знищення чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та створення нової суспільно-виробничої структури нашої нації...” [38, с 95]. Фундамент даній структурі мали забезпечити націоналізація і синдикалізація. Першочерговим трактувалося одержавлення ключових промислових галузей: “підприємства найпершої державної ваги (оборонні), оборонна і добуваюча промисловості мають бути націоналізовані” [16, с 142].
   Не одержавлені промислові підприємства планувалось об'єднати у великі контрольовані державою синдикати [16, с 142]. При цьому, згідно програми, допускалась вільна ініціатива в кооперативній діяльності і сфері дрібного бізнесу [31, с 133]. Втілення цих умов призвело б до виведення на контролюючі економічні позиції національної держави, що автоматично вирішувало проблему панування “чужих” у даній сфері. Низький рівень промислового розвитку українських земель актуалізував потребу індустріалізації, яка забезпечила б політичну силу й економічну самостійність України. Оскільки притік іноземних інвестицій вважався негативним явищем, таким що суперечить засадам національної автаркії, то проблему нестачі капіталів мав вирішити фактор безпосереднього впливу держави в економічній сфері [16, с 138 - 139]. Такий курс, припускаємо, зумовлений тривалою дискримінацією на національному ґрунті в умовах належності до іноетнічних держав, що посприяло виробленню в українських націоналістів фобії до всього “чужого”. Тому їх орієнтацію на побудову національної економіки без будь-яких іноетнічних “домішок” можна вважати закономірною.
   Незважаючи, на певний вклад ОУН у розвиток національної економіки у міжвоєнний період, прерогативою її економічного націоналізму став пріоритет ідеології над практичною діяльністю. На практиці домінували силові методи боротьби: “... визволення України можна здійснити лише шляхом повстання” [17, с, 35]. Здобуття власної держави з його допомогою вважалось головною передумовою реалізації національної програми.
   Ще однією потужною національною партією на ЗУЗ був Фронт Національної Єдності (ФНЄ). Його виникнення стало наслідком розколу УНДО. Припускаємо, що наслідком колишньої належності більшості членів партії до середовища національних демократів стало домінування в їх мисленні рефлексій економічного націоналізму. Це позначило діяльність ФНЄ домінантою легальних методів національної боротьби за економічне домінування над силовими. Політична організація виробила досить чітку стратегію економічної діяльності. Домінуючим у ній виступає вектор аграрної політики: “...хліборобство - це перша основа українського національного господарства”. Відтак, головною вимогою стає справедлива парцеляція землі на користь українських селян [28, с 4]. У силу неможливості її втілення за відсутності власної держави, вона не знайшла своєї практичної реалізації, залишаючись хорошим побажанням на майбутнє.
   Значимим елементом діяльності ФНЄ в економічній сфері стала підтримка руху за освоєння українцями торгово-промислових професій, що сприяло б формуванню заможних власників: “майже не маємо свого промислу, своїх фабрик, а торгівля... майже всеціло в чуженаціональних, головно жидівських руках... Ці болючі господарські занедбання ми мусимо надробити” [28, с 4]. Зважаючи на низький промисловий розвиток регіону, дані ініціативи йшли в напрямку витіснення інших націй з їхніх позицій. Для підтримки ідей національної промисловості і торгівлі, ФНЄ здійснював відповідну агітаційну діяльність. Зокрема, 1938 р. у Дубенському, Кременецькому і Рівненському повітах “члени ФНЄ розповсюджували листівки “Фабрики шапок Союзу Українських Інвалідів Війни” [5, арк. 70]. В іншому випадку члени партії займались оптовою закупівлею сільськогосподарських продуктів, “одночасно здійснюючи на селі господарсько-політичну агітацію” [5, арк. 70].
   В контексті даних ініціатив прочитується інший аспект економічного націоналізму ФНЄ: підтримка руху за українізацію міст шляхом інтеграції в їх торгово-промислову сферу. Як зазначалося в постанові Конгресу ФНЄ 1936 p., “друге важне завдання, це організація українського ремесла, фабричного промислу та торгівлі. Це справа опанування українським елементом міста” [28, с 4]. Оскільки за низького промислового розвитку число робочих місць тут було незначним, то стратегія українців полягала, згідно ФНЄ, у захопленні польсько-єврейських економічних позицій. Капітали на реалізацію даних планів мала надати кооперація. Тому четвертим об'єктом економічної політики партії стає підтримка кооперативного руху: “у започаткованій вже у нас національній акції за опанування міста мусить солідарно йти українська кооперація й українські приватники...” [28, с 4].
   У зв'язку з необхідністю втілення своїх економічних завдань ФНЄ ставить питання реорганізації національної освіти відповідно господарських потреб: “...у ділянці... національного виховання, у структурі і типі нашого шкільництва творяться факти, які йдуть кардинально врозріз з нашою господарською структурою” [29, с 5]. Втілення вище висвітлених економічних завдань розглядалось партією в контексті загальнонаціональної мети - забезпечення добробуту всіх членів нації та створення фундаменту для практичної реалізації державницьких намірів [28, с 4].
   Розглянута нами діяльність правих політичних сил характеризувалась поєднанням силових і легітимних методів боротьби за витіснення інонаціонального елементу з економічної сфери. Методи ж виключно мирної економічної конкуренції можна вважати прерогативою центристських і лівоцентристських партій. Репрезентантами цих двох напрямків були УНДО і Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП).
   Ідеологія останньої чітко перепліталась з економічною сферою, розглядаючи останню як ключ до вирішення всіх національних проблем: “розуміючи, що не може бути національного визволення без здобуття соціально-економічної незалежности... закликаємо до організації сил та праці на... економічному полі” [13, с 1]. Радикали вважали, що коригування економічного розвитку призведе до поступового зросту рівня народного добробуту та політичного визволення [9, с 73]. Дотримуючись даної еволюційної тактики, УСРП розробила стратегічну економічну програму наскрізь пронизану поміркованим націоналізмом. Останній проявився в намаганні не допустити інтеграції ЗУЗ до польського економічного організму: “... збереження нашої господарської независимости є непорушною засадою, догмою” [39, с 2]. У зв'язку з цим, партія підтримує популярний пропагандистський клич “свій до свого”. Як пише “Громадський Голос”,“... купувати вироби рідного кооперативного промислу це значить збагачувати господарську силу всього українського працюючого народу” [32, с 14].
   Найкращою формою організації господарства соціалісти-радикали вважали кооперацію, фокусуючи на ній свою головну увагу [20, с 13]. Особливу актуальність в їх ідеології займає проблема земельного голоду. Першочерговим ключем до її вирішення вважалась справедлива парцеляція землі [9, с 71]. Проте віддаленість такої перспективи актуалізувала завдання інтенсифікації методів аграрного господарювання шляхом розширення кооперативної мережі [40, с 5]. Активна участь в розбудові останньої також зумовлена поглядами згідно яких кооперація - це оптимальний шлях до зміни суспільного ладу на соціалістичних засадах [39, с 2]. Подібні міркування були спорідненими з кооперативними ідеями Б.Лавеля, який зазначав: “для того щоб розв'язати соціальну проблему не треба шукати багато шляхів. Шлях кооперації є єдиним правильним” [25, с 4]. Популярність автаркійних тенденцій та нестача землі на селі скоригували діяльність партії в напрямку підтримки розвитку національної торгово-промислової сфери. Основним рушієм тут також вважалась кооперація: “...члени партії закликали українське населення міст та сіл власними силами з допомогою кооперативів будувати нові фабрики й заводи” [20, с 13].
   Ще однією партією, в теорії і діяльності якої простежується економічний націоналізм було УНДО. Фокусування на економічній політиці випливало з особливостей соціальної бази партії, яка орієнтувалась в основному на інтелігенцію та заможні верстви українства [6, арк. 1]. Забезпечення матеріального добробуту та політичної свідомості розглядається партією як основна передумова здобуття незалежності: “...партія брала на себе зобов'язання працювати в усіх сферах життя з метою виховання політично свідомих та економічно забезпечених громадян. Лише за таких умов вона вважала можливим досягнення найвищого ідеалу нації...” [8, с 287].
   Трактування економічної сили нації як основи психологічної стійкості і гаранту політичної свідомості її членів стає спрямовуючою силою політичної діяльності об'єднання: “матеріальна культура - це... добробут народа при якім... кріпчає та розвивається народний дух і стійкість” [23, с 1]. Відповідно економічно слабка українська нація вважалась нестійкою до асиміляційних впливів. Звідси випливає негативне ставлення УНДО до інтеграції в національний економічний організм іноетнічного бізнесу: “... будова неукраїнської промислової станиці приносить не добробут місцевого населення, лише чужинецьку колонізацію” [22, с 6].
   Тактика УНДО полягала в створенні уявних мирних барикад шляхом відмежування українців від інших націй, що проживали в регіоні, та замикання всіх торгівельних, промислових, кредитних операцій на власній нації. Методом досягнення такої самоізоляції була пропаганда партійною пресою автаркійних ідей. Зокрема, “Новий Час” писав: “кожний грош виданий на куплю чужого товару... -національна втрата..., бо таким чином ми збагачуємо чужий національний організм і ослаблюємо свій власний” [24, с 1]. Основним засобом втілення відповідних намірів стає кооперація [9, с 72]. Боротьба УНДО за поширення свого впливу на даний вид економічної діяльності українців мала суттєві успіхи. Члени партії зайняли провідні посади у більшості крайових кооперативів, зокрема-РСУК, “Центробанку”, “Центросоюзі” [9, с 74].
   УНДО також сприяло розвитку українських торгівлі і дрібнотоварного виробництва. У даному випадку його члени виходили з поглядів, що від рівня їх розвитку залежатиме успішність реалізації політичних вимог українців: “доцільно і на добрих основах опертий промисл... перекидає своє господарське значення і на політичні відносини...” [19, с 3]. Розвиток даних видів економічної діяльності в регіоні мав також посприяти соціальній структуризації західних українців. Сформована ними реміснича верства могла стати серйозним чинником в національно-політичному житті [12, с 2]. Діяльність у даній сфері йшла в напрямку витіснення інонаціональних торгових посередників: “відсунення чужих посередників... дало б змогу прожити не одному з наших безробітних” [11, с 3].
   Для підтримки власних промислових підприємств пресові органи УНДО - “Діло”, “Новий Час”, постійно рекламували їх вироби, апелюючи до національних почуттів українців. Також планувалось створення Українського Бюро для пропаганди “рідного промислу” [26, с 4]. Розвиток торгово-промислової сфери мав стати фактором, що сприяв би економічній інтеграції українців до міст з метою зміни національно-демографічної структури останніх на власну користь: “... реміснича молодь має бути основою українських міст” [33, с 3].
   Проблему нестачі капіталів на розвиток національної економіки партія пропонує вирішити шляхом організації масових акцій ощадності аж до створення спеціального фонду для потреб промислового розвитку. Це завдання спричинило підтримку з боку УНДО антиалкогольного руху, що посилило б економічний потенціал народу шляхом зменшення витрат на спиртні напої та нанесло б шкоду польсько-єврейському бізнесу, який домінував у цій сфері. Сеймові партійні представники намагались лобіювати його в парламенті, захищаючи від контракцій з боку влади [7, сі]. Увага УНДО не оминула дуже актуального для селян земельного питання. В даній сфері партія виступала за приватну власність на землю тапередачу її селянам без викупу [17, с 30].
   Функціонування елементів економічного націоналізму також простежується в діяльності легальних партій ліворадикального спрямування. До їх числа належало Селянсько-робітниче об'єднання (Сель-роб) [3, арк. 41]. В аграрній сфері організація виступала за наділення селян землею без викупу [4, арк. 29 - 30]. Враховуючи зосередження більшості сільськогосподарських земельних угідь у руках польських поміщиків, ця вимога набула національного характеру. В програмі Сель-робу окреслено й завдання сприяти розвитку української сільськогосподарської й споживчої кооперації [4, арк. 30]. Окремим елементом практичної економічної діяльності Сель-робу стала боротьба з осадництвом: “партія бореться проти колонізації мотивованої політичними цілями: зокрема проти польського осадництва на західноукраїнських землях” [4, арк. 36].
   Досить впливовою легальною ліворадикальною партією було Українське селянське об'єднання (УСО) [3, арк. 79]. Його політична програма виявилась спорідненою з сельробівською. Підтримка кооперації, критика осадництва стали невід'ємною частиною основних принципів діяльності організації [36, с 2]. Вона виступала за участь у виборах та відстоювання економічних інтересів робітників і селян у місцевих самоврядних радах. Виборча активність членів УСО виходила з слідуючого обґрунтування: “свідомі члени рад... подбали б про те, щоби всі грошеві видатки йшли на користь українського населення” [36, с 2]. Певною новизною в середовищі даної політичної сили стала активізація антиєврейських тенденцій. У 1932 р. в окремих регіонах партія ініціює серед селян акції економічного бойкоту євреїв [10, с 2].
   Але відповідний концепт економічного націоналізму характеризувався симбіозом комуністично-національної ідеології, яка однаково виступала як проти домінуючих позицій інонаціональної буржуазії в торгово-промисловій сфері, так і проти своїх дрібнотоварних підприємців і торговців: “...ми виповідаємо [боротьбу] тому “рідному” націоналізмови, який обурює українські селянські і робітничі маси кличами про всеспасаємість понадклясової національної ідеї.... Це змагання за пансько-попівську Україну” [21, с 2]. Подібні твердження дають право класифікувати економічна діяльність ліворадикальних партій як таку, що носила класовий характер. Лише переважання в соціальній структурі ЗУЗ польсько-єврейської буржуазії надало їй національного забарвлення.
   Отже, в ідеології і практичній діяльності західноукраїнських національних партій міжвоєнного періоду чітко простежуються елементи економічного націоналізму. Вони полягали в обстоюванні тактики витіснення інших націй з їх економічних позицій задля досягнення національної автаркії і контролю над економікою регіону. Реалізуючи дану боротьбу радикальні націоналісти з числа ОУН поєднували силові методи боротьби з мирною економічною конкуренцією. Частково їх економічний націоналізм існував в ідеологічному вимірі програмних документів, де головною метою було встановлення позицій економічного контролю української нації шляхом революційних дій та будови націократичної синдикальної моделі економіки в умовах якої національна держава ставала інституційним засобом витіснення інших націй з економічної сфери. ФНЄ більше фокусував увагу на мирних методах економічної конкуренції. Легітимний національно-економічний рух був також прерогативою лівоцентристських (УСРП) і центристських (УНДО) партій. Діяльність ліворадикальних легальних політичних організацій (Сель-робу і УСО) теж частково характеризувалась проявами економічного націоналізму. Вплив політичних партій, взагалі, став головною причиною надання економічній діяльності українців національного змісту. Враховуючи те, що основним каталізуючим чинником українського економічного націоналізму була асиміляційна політика Польщі та дискримінація в різних сферах суспільно-політичного життя, його можна вважати захисною експансією.

Джерела та література

1. Господарство і політика//Новий Час. - 1935, 17травня. -С. 1.
2. Державний архів Рівненської області (далі - ДАРО). - Фонд 30, опис 18, справа 1962.
3. ДАРО. - Фонд 115, опис 1, справа 167.
4. ДАРО. - Фонд 30, опис 18, справа 1277.
5. ДАРО. - Фонд 0448, опис 1, справа 1.
6. ДАРО. - Фонд 357, опис 2, справа 82.
7. Діяльність Українського Клюбу (УНДО) // Українська Громада. - 1929, 14 квітня. -СІ.
8. Дробот І. Державницька діяльність Українського національно-демократичного об'єднання (20-30-ті роки XX ст.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць, випуск 8. - Київ: Інститут історії НАН України, 2003. - С 286 - 297.
9. Дрогомирецька Л. Боротьба українських політичних партій Західної України за впливи в кооперації // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - 2001. - №7. - С 71 - 77.
10. Жидівські нарікання в правдивому світлі //Нове Село. - 1934,25 березня. -С. 2.
11 .За господарську активність, за нові варстати праці//Діло. - 1933, 26 вересня. -С.З.
12. 3а посилення нашого ремісництва // Новий Час. - 1937, 20 квітня. - С 2.
13. Зясовання позицій // Боротьба. - б. p., 22 січня. - С 1 - 2.
14. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - Київ, 1999.
15. КоберськийК. Етичні й економічні ідеї в кооперації//Кооперативна Республіка. - 1929, 1 січня. -С. 4 - 9.
16. Костарів Л. Проблеми української промислової політики//Розбудова Нації. - 1929, травень. -С. 137- 142.
17. Кучерепа М.М., Дмитрук В.Г., Прокопчук В.І. Волинь у міжвоєнний період (1921-1939). Методичні матеріали на допомогу викладачам, вчителям, студентам вищих учбових закладів. - Луцьк, 1994. 18.Мартинець В. Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів // Національна Думка. - 1927, жовтень. - С 12 -23.
19. Мацькевич С На шляху до розвитку рідного промислу // Новий Час. - 1932, 27 березня. - С 3.
20. Міщук М.Б. Українська радикальна партія - Українська соціалістично-радикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918- 1939)/ Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. - Київ, 2007.
21. Національна справа // Сель роб. - 1927,16 жовтня. -СІ.
22. Наше село бореться перед робітничою колонізацією // Діло. - 1937,11 квітня. - С.6.
23. Наше слово // Народний вісник. - 1927,14 квітня. - С 1-2.
24. Обов'язок який випливає з крізи // Новий Час. - 1932, 25 травня. -СІ.
25. Основи кооперації: Навчальний посібник / С.Г. Бабенко, СД. Гелей, Я.А. Гончарук, Р.Я. Растушенко. -Київ, 2004.
26. Оський О. Вічно актуальна справа // Новий Час. - 1933, 30 липня. - С 4.
27. Перепічка Є. Феномен Степана Бандери. - Львів, 2006.
28. Перший конгрес ФНЄ // Перемога. - 1936, 20 вересня. - С 1 - 6.
29. Питання українського національного устрою // Перемога. - 1934, б. д. - С 5 - 6.
30. Політикай господарство//Діло. - 1935, 27 квітня. -С. 7-8.
31. Постанови Конгресу Українських Націоналістів //Розбудова Нації. - 1929, березень - квітень. -С. 131-134.
32. При солідарности зросте наше богацтво // Громадський Голос. - 1935, 5 січня. - С14.
ЗЗ. Реміснича бурса у Львові//Новий Час. - 1932, 10квітня.-С 3.
34. Роля політики в житті нації // Діло. - 1935, 5 січня. - С 9.
35. Руденко Ю. Справа економічного відродження України//Розбудова Нації. - 1928, травень. -С. 195 - 199.
36. Селяни Волині, Холмщини і Полісся, допильнуйте важної справи // Нове село. - 1930, 13 липня. - С 2.
37. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. - Київ, 2004.
38. Сціборський М. Націократія. -Париж, 1935.
39. Чи вертати взад? // Громадський Голос. - 1929,16 лютого. - С 2.
40. ХХХІ Конгрес Української Соціалістично-Радикальної Партії // Громадський Голос. - 1929,16 лютого. - С 2 - 6.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com