www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow В.Липинський і церква
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

В.Липинський і церква

В.Милусь

В.ЛИПИНСЬКИЙ І ЦЕРКВА

   Видатний український історик, філософ, політолог і публіцист В'ячеслав Липинський (1882-1931) не тільки повертається своєю творчою спадщиною до пересічного громадянина, але все частіше стає предметом досліджень науковців і громадських діячів. Феномен, якщо не актуалізації, то принаймні важливості пізнання Липинського-філософа полягає, насамперед, у кількох площинах: по-перше, критичному сприйнятті ним українства та його змагань за державність, осмислення причин поразки національного відродження 1917 року, по-друге, в підвалинах самої державницької концепції- "від держави до нації". Так трапилося, що сучасна Україна, отримавши державу, тепер зіткнулася з відсутністю національної монолітності, почасти й просто полярністю інтересів і прагнень соціальних, національних, регіональних і релігійних груп.
   Саме на оцінці В'ячеславом Липинським церковно-релігійного життя України, його суперечностей і проблем політики варто зупинитися докладніше. Він є майже поодинокою особою у період 1917-20 pp., для якої релігія не була анахронічним набором ритуальних понять і символів, сумно відомим "опіумом для народу". Дехто тут принагідно згадує ім'я Дмитра Донцова, але навіть для ідеологів українського націоналізму релігія була лише поняттям другого плану після ніцшеанського культу сили. Липинський , провівши значну частину життя серед православних, духовно та політично визначаючи себе українцем, так і залишився аж до смерті глибоко віруючим католиком. Цей факт не був тільки даниною польському походженню, яке мав В'ячеслав Казимирович, швидше є відображенням того значення, яке він надавав релігії в житті людини, підкресленням, що віра не може бути об'єктом спекуляції. За його словами, під релігією він розумів: "... всяку - виразною догмою окреслену, певним ритуалом виявлену і окремою духовною організацією репрезентовану - громадську віру у вищі сили, послух яким і виконуванням їх законів єсть потребою і обов'язком людей, що до даної релігії належать" [4,ст.11]. Окрім спеціально присвяченої цій темі книжки за назвою "Релігія і церква в історії України", релігійні питання знаходять своє відображення й на сторінках інших творів філософа, так, зокрема, в його фундаментальних "Листах до братів-хліборобів".
   Характерно, що, попри своє римо-католицьке віросповідання, Липинський як теоретик громадсько-політичного життя та суспільного розвитку не дозволяє собі бути суб'єктивним при оцінці конфесійних стосунків. Варто навести хоча б один уривок із доволі цікавого документа - "Нарису програми української демократичної хліборобської партії", написаного В'ячеславом Липинським ще 1917 року. У розділі "Лад на Україні" йдеться, що партія домагатиметься: "Повного забезпечення свободи віри, причому поміж рівними по своїх правах всіма віросповіданнями України перше мусить належати церкві православній, яка повинна мати соборний устрій і повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від держави в своїм внутрішнім ладу". [2, ст.260]. Далі Липинський наголошує, що автономними в межах своїх канонічних прав мусить бути в Україні й греко-католицька та римо-католицька церкви. Цікавим із точки зору сьогодення є те, що автор програми пропонує останню церкву розділити на дві частини - українську та польську.
   З часом Липинський дещо корегував свої погляди на необмежену автокефалію, але потреби міцної сильної церкви, що зможе стати на заваді розвитку "моральної і соціальної анархії", залишилася назавжди. В. Липинський вважав, що своє завдання релігія зможе виконати лише тоді, коли буде повністю відмежована від влади світської, матеріальної. Він навіть визначив кілька основних умов, які можуть зміцнити православну церкву: 1. Релігійне виховання, 2. Освіта, 3. Дисципліна організації, 4. Уміння обходитися без залежності од влади світської і політичної підтримки цієї влади.
   Стосунки між Православною Церквою та незалежною державою Липинський бачить лише як партнерські. Для нього це є наріжним каменем, від якого випливає формула: кесарю кесареве, Богові -Боже. Він підіймає стародавню християнську заповідь на нову височінь; потреба для кожної особистості розмежовувати державу і церкву є першочерговою. У громадському контексті це звучить так: хочеш займатися політикою, світською діяльністю, йди в державні органи, духовне життя найбільше повинно бути зосереджене саме в Церкві. Міцна церква, сильна духом мусить бути "осередком напруження волі національної і розпалити в нації містицизм релігійний, з його ідеалізмом, любов'ю, посвятою і дисципліною". Саме від того, чи дасть вона "лад і порядок громадським думкам і хотінням національним і своїм авторитетом духовним морально примусить майбутніх наших матеріально сильних державних творців прийняти ці думки та хотіння, матеріальну владу, а разом з тим дасть їх владі державний моральний авторитет серед мас, - залежить в першій мірі будучина як нашої культури української, так і будиччина нашої держави" [4,ст.36].
   Наведена теза є досить органічною для світогляду В'ячеслава Липинського, саме тому вона неодноразово з'являється в творчості політолога в різних варіаціях. В одному з приватних листів до Осипа Назарука він радить "не вчити єпископів, що вони мають робити " [1,ст. 105]. Доволі гостро автор знаменитих "Листів" критикує не лише клерикалізм (тобто світську владу церковної інтелігенції), який, за його переконанням, на українському грунті є згубним фактором життя як церкви, так і держави, але й виступає проти плакатної, показної "українізації" церкви. Він не звертає уваги на те, в кого з двох українських патріархів блакитніший кукіль і у назві якої церкви зайвий раз повторюється, немов магічне заклинання, прикметник "автокефальна". Важливішим є дух, організованість церкви, високий рівень освіти духовенства, справжня відданість християнським ідеалам, наявність монастирів і організація чернечого життя церкви. На потребі останнього для Православної Церкви Липинський особливо наголошував як на організаційно-цементуючих засадах церковного устрою. Хіба це не перегук із настановами святих отців Православної Церкви?
   Пишучи про тогочасні реалії релігійного життя, дослідник не міг обминути міжконфесійних стосунків в Україні, адже сучасні суперечності між православними, уніатами та католиками вже закладалися саме тоді. Опинившись на еміграції, дехто з представників розгромленої більшовиками національної еліти під час аналізу причин поразки доходили до заперечення православ'я як ніби промосковського за своєю суттю і шукали український релігійний ідеал лише в уніатстві чи католицизмі (Такі тенденції неважко помітити і сьогодні, особливо в становищі занадто свідомих націонал-патріотів). У листі до вже згадуваного Осипа Назарука, який був католиком і відстоював перевагу греко-католицької церкви, Липинський зазначав: "Можна бути щирим католиком, і я ним є, але з цього не виходить, щоб цькувати православ'я і копати найнебезпечнішу прірву між українцям -прірву релігійну." [1,ст.69]. Більше того, він відстоював ідею зближення трьох українських конфесій, наголошував на потребі гармонізації стосунків між ними. За Липинським до цього є лише один шлях -взаємна любов і молитва: "На цьому шляху нашої любові, - писав він, - до даної нам од Бога нашої релігійної та культурної різнорідності і на постійній гармонізації її в українських формах, політичних і національних, лежить вся наша минувшина і будучи на як українців: не як російської чи польської провінціальної відміни, як окремої - посідаючої свою ціль, свою "рацію існування - нації..." [4,ст.51].
   Українське православ'я філософу-консерваторові, вбачається об'єднаним. Тут і полягає одна з найцікавіших ідей В'ячеслава Липинського, пов'язана з утворенням Київського патріархату. Досліджуючи тодішній стан світового православ'я, особливо з огляду на занепад Вселенського патріархату під тиском турецької влади, він вважає за доцільне утворення нового центру православ'я, який би об'єднав кілька церков. Ним може стати спільний для української, російської та білоруської церков патріарх. "Було б при тім, - підкреслює В'ячеслав Липинський, - великою честю для України, коли б, йдучи за споконвічною традицією, цей спільний для нашого Сходу патріарший стіл був там, де хрестилась Русь, тобто в Києві, і коли б тим самим він був ближче до - Царгороду і до візантійських коренів православ'я " [4,ст.72]. Зазначимо, що ця ідея Київського патріархату з'явилася в кризові часи для російського православ'я. Воно, притиснуте п'ятою більшовизму, захлиналося від появи обновленської "живої" церкви.
   Важливою умовою існування східнослов'янського патріарха є його незалежність від влади світської. Ця умова унеможливлює трактування вже нинішньої Московської патріархії як духовного центру для трьох православних народів. Адже російська історія яскраво засвідчує, наскільки залежною протягом віків була православна церква в Росії. Для ілюстрації традицій цезарепапізму в цій державі достатньо лише згадати вислів московського князя Василія Васильовича про те, що "хто нам буде любий, той буде митрополитом в усієї Русі". Розуміючи небезпеку використання авторитету патріарха у політичних, імперіальних інтересах Липинський застерігав: "Але коли б цей патріарх показався сам залежним од якоїсь влади світської, державної, ворожої до політичних змагань української нації, то, розуміється, залежність української церкви од такого патріарха (чи Синоду) могла б стати джерело дуже небезпечних і руйнуючих конфліктів між українською владою світською і, залежною од такого патріарха, українською владою духовною" [4,ст.72].
   Зараз в Україні репрезентантом залежної од світської влади, "ворожої до змагань української нації", є УПЦ Московського патріархату. Дивними, якщо не просто облудливими, видаються спроби деяких міфотворців нав'язати українцям думку про те, що панування Московської патріархії в Україні якраз і є тим ніби близьким до концепції В. Липинського образом єдиного, незалежного від державної влади суто духовного центру для всього східного слов'янства. Того, що УПЦ МП є складовою частиною (і не лише духовно, а й організаційно) Російської православної церкви, особливо доводити не варто, бо це засвідчує хоча б статут цієї конфесії, от політизація Московської патріархії останнім часом з дивовижною швидкістю прогресує. Цьому значною мірою (звичайно, як один із факторів) сприяє патерналістська позиція російської держави, що фактично робить РПЦ буфером російських державних інтересів у зовнішній політиці. Доходить просто до втручань у внутрішньо українські державні справи. Особливо добре це проілюструвало "Визначення Архієрейського Собору РПЦ "Про взаємостосунки між державою та світським суспільством", де в шостому пункті керівництво російської церкви відзначило напруження в стосунках між УПЦ МП і "деякими представниками українських державних структур" як, зрозуміло, негативний для інтересів МП фактор.
   Навряд чи В'ячеслав Липинський бажав бачити патріарший престол на півночі та ще й з претензіями на право визначити українську релігійну політику. Більше того, у таких питаннях він швидше був готовий посилатися на історичний досвід (хоч і напівжартома) великого литовського князя Свидригайла, який наказав спалити київського митрополита Герасима (1435) за підозрою у зносинах з московським князем Василієм [ 1 ,ст. 109].
   Підсумовуючи, варто ще раз наголосити на особистій та суспільній релігійності ідеолога консервативного монархізму В'ячеслава Липинського. В його уявленні межу людської волі завжди визначає воля Божа, саме через віру історіософ убачає можливість об'єднання різних суспільних груп, класів, прошарків. Церква та Держава повинні бути сильними, стосунки між ними партнерсько-збалансовані. Також варто зауважити, що він не був принциповим противником української автокефалії, як дехто намагався його таким представити. Специфіка позиції Липинського з цього питання насамперед пов'язана з його критичною оцінкою національних рис українців, їхнього менталітету. Він відзначав нашу історичну схильність, якщо не до анархії, то демократії та наголошував напотребі додаткових дисциплінуючих важелів.
   Нині нам, можливо, варто було б пильніше придивлятися до накресленої ще в далекому 1923 році В.К.Липинськимідеї Київського патріархату як не тільки суто українського релігійного об'єднання, але такого, що виходить за межі, - як одного з центрів світового православ'я, можливо, навіть християнства. Нині ці завдання намагається виконувати донька нашої церкви - Московська патріархія. За зовнішнім блиском і могутністю, опертих на державний протекціонізм, ховається неминучий духовний занепад (до речі, природний для Липинського в "одержавленій" церкві). Про це все частіше говорять навіть російські дослідники. За таких умов роль справжнього нового православного центру мусить і повинний, нарешті, зайняти Київ. Таким чином, започаткований ще рівноапостольним князем Володимиром, підтриманий святительською величчю митрополита Петра Могили історичний процес, утвердження ролі українського православ'я в світі отримує своє логічне продовження у вигляді Київського патріархату. А це можливо лише за умов великого внутрішнього підйому. З точки зору Липинського, він далеко не обмежувався "часто дуже матеріальною за своїми тенденціями українізацією". Це швидше комплекс загальних ознак, пов'язаних з пробудженням Київського православ'я. Отже релігійний підйом, як вважав В'ячеслав Липинський, принесе "безмірно великі плоди для України, коли викличуть його люди, які українцями будуть не скільки по своїх матеріальних тенденціях, скільки по своїй внутрішній силі ідейній, духовній... "

Джерела та література

1. Липинський В. З епістолярної спадщини. - Київ, 1996.
2. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Студії. - Київ, Філадельфія, 1994. - т. 1.
3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Київ, Філадельфія, 1995.
4. Липинський В. Релігія і церква в історії України. - Київ, 1995.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com