www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Держава - церква - суспільство в радянській Україні періоду 1917 - 1930-х років: методологічні засади дослідження
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Держава - церква - суспільство в радянській Україні періоду 1917 - 1930-х років: методологічні засади дослідження

А.Киридон

ДЕРЖАВА - ЦЕРКВА - СУСПІЛЬСТВО В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ПЕРІОДУ 1917 - 1930-Х РОКІВ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

   Актуальність теми дослідження. Особлива форма секулярних процесів, притаманна радянській тоталітарній системі, та штучна емансипація соціального буття від упливу релігії, яка здебільшого відбувалася під тиском держави, визначали церковно-релігійну ситуацію в СРСР у цілому, і в Україні зокрема. Тому очевидно, що усунення державного примусу в другій половині 1980-х років викликало активізацію церковного чинника в суспільній свідомості, поширення релігійних цінностей і уявлень, значне піднесення суспільного авторитету церкви на початку 1990-х років.
   Водночас навіть сьогодні слід констатувати відсутність чіткої державної політики в царині релігійно-церковного життя, брак моделі державно-церковних взаємин у незалежній Україні (попри декларованість принципу відокремлення церкви від держави). Та й сама церква виявилась нездатною до чіткого окреслення своєї позиції стосовно новітніх складних суспільно-політичних проблем та стосунків з державою. Як наслідок, церква опинилася в орбіті тих чи інших течій українського політикуму.
   Усвідомлення важливості релігійної сфери для громадського життя в процесі побудови демократичного суспільства, пошук основних векторів та визначення пріоритетів державно-церковних відносин на сучасному етапі актуалізує вивчення досвіду минулих десятиріч, зокрема періоду 1917 — 1930-х років в Україні.
   Державно-церковні відносини в сучасній Українській державі розвиваються в принципово нових суспільно-політичних умовах, однак вивчення досвіду першого етапу становлення більшовицької влади та суперечливих процесів 1920-1930-х років залишається актуальним (звісно, новизна ситуації вимагає адекватних, таких, що відповідають сучасним реаліям, підходів до моделювання державно-церковних взаємин). Варто враховувати те, що відносини цих інституцій (держави і церкви) складалися доволі непросто, вони обтяжені тривалою історією помилок і перегинів. Як це не парадоксально, але більш ніж 70-річний досвід тотального войовничого атеїзму корелює становлення моделі державно-церковних взаємин і сьогодні, зберігаючи постулат (проголошений на конституційному рівні) відокремлення церкви від держави з виразними „ленінськими рудиментами". Тому дослідження процесу становлення державно-церковних відносин в радянській Україні періоду 1917 - 1930-х років становить не лише значну цінність для об'єктивного відтворення історичного минулого, але й водночас рефлексує до сучасності, окреслюючи визначальні орієнтири у розв'язанні державно-церковних проблем сьогодення. Наявність значної кількості конфесій, активна громадсько-політична діяльність церковних організацій, складні процеси суспільного розвитку, тісний зв'язок релігійних і національних почуттів і надалі потребує вдосконалення політичних, правових, соціальних аспектів з урахуванням ретроспективного звернення до подій вітчизняної історії.
   Сподіваємось, що ґрунтовний науковий аналіз державно-церковних відносин через залучення зрізу розвитку суспільства на основі нових концептуально-теоретичних та науково-методологічних підходів сприятиме розробленню практичних рекомендацій для вирішення сучасних проблем державно-церковних відносин.
   Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану їх дослідження. Метою дослідження є висвітлення змісту, характеру та механізму впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин в Україні 1917-1930-хроків, аналіз взаємин більшовицької держави і православної церкви (на прикладі УАПЦ-УПЦ) та з'ясування причин, чому стало можливим втілення цієї моделі. Дисертаційним дослідженням авторка намагалася здійснити концептуальне переосмислення усталеної парадигми державно-церковних відносин, відійшовши від дискурсу дихотомічного вивчення проблеми в площині „держава - церква", і вдаючись до соціоісторичного аналізу в площині „держава - церква - суспільство".
   Формулюючи тему, визначаючи об'єкт і предмет, дослідниця враховувала ступінь вивчення проблеми та пріоритетність міждисциплінарних проектів, на якій наголошували учасники Другого Міжнародного наукового конгресу українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 року). Зокрема, академік НАН України В. Смолій, зауваживши, що історія як наука надалі не може результативно розвиватися, лише в межах подієвого вивчення цивілізаційного процесу, послідовної реконструкції його причинно-наслідкових виявів у різних хронологічних періодах, наголосив: „Охопити цей процес у всій його багато мірності та багатогранності можливо лише через паралельне дослідження його як історичної об'єктивної, так і суб'єктивної реальності у колективному сприйнятті певних суспільних страт і цілих соціумів".
   Починаючи з останнього десятиріччя XX сторіччя і до теперішнього часу спостерігається активізація досліджень з історії державно-церковних відносин в Україні. Якщо концептуальність радянської історіографії базувалася на партійно-класовому спрямуванні вивчення проблеми, то перед новітньою українською історіографією постала проблема розробки та реалізації нового методологічного інструментарію та переомислення подій. На деякий час основним завданням дослідників стала ліквідація „білих плям" історії, у тому числі й лакунарності проблеми державно-церковних відносин на різних етапах радянської дійсності. При цьому основна увага при дослідженні теми акумулювалася на політиці компартійно-радянського керівництва щодо нищення церкви та викорінення релігійного світогляду.
   Аналізуючи методологічне підґрунтя сучасної історіографії визначеної теми, можна говорити про значні напрацювання істориків як у тематичному діапазоні, так і фактологічному наповненні.
   Основним надбанням у розробці проблеми було осмислення процесів у контексті подієвої історії, що можна вважати цілком виправданим з огляду на існуючі фактологічні лакуни, зокрема стосовно періоду 1917 - 1930-х років. Ми свідомі того, що методи та методологія позитивістської історіографії далеко ще не вичерпали себе, тим більше з огляду на відкриття цілого пласту невідомого документального матеріалу, можливості роботи українських вчених у зарубіжних архівосховищах тощо.
   Водночас концептуальні побудови робіт не видрізняються багатобарвністю, базуючись на доволі усталеній парадигмі державно-силових методів у вирішенні проблеми взаємин держави і церкви в радянській Україні перших десятиліть утвердження більшовицького режиму.
   Ще однією доволі прикметною рисою історіографії останніх років був розгляд порушеної теми у дихотомічній площині „держава - церква". Це дало можливість сформувати уявлення про дії владних структур стосовно церкви та відтворити інституціалізацію самої церкви (зокрема і через посилення інтересу до проблематики). Позатим, історики не приділяли належної уваги суспільному чиннику (настроям суспільства, його реагуванню на процеси утвердження більшовицького атеїзму, порушенням усталених норм соціуму, морально-ціннісним імперативам тощо).
   Дослідниця пропонує нове концептуальне переосмислення історії державно-церковних відносин в радянській Україні 1917 - 1930-х років через впровадження соціального дискурсу, а відтак розгляду проблеми у площині „держава-церква - суспільство". Базова теза концепції автора: впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин стало можливим не лише через іманентні природі більшовизму, а відповідно - і характеру держави риси, але й через стан самого суспільства. При цьому авторка зважає на те, що історична концепція створюється на основі історичної гіпотези і є головним задумом, провідною ідеєю дослідження, за допомогою якої обгрунтовуєтьсяя вибір об'єкта і предмета дослідження, здійснюється формулювання проблеми, аргументація принципових понять, які в сукупності творять чітку схему, своєрідний каркас історічного дослідження.
  Історична гіпотеза, як форма наукового історичного пізнання, спрямована на раціональну організацію історичного дослідження. З погляду логічного історична гіпотеза є сукупністю висловлювань, що мають характер припущень, сформованих на підставі існуючих фактів щодо істотних відношень і зв'язків, вірогідних для досліджуваного об'єкта. Виходячи з визначеного об'єкта проблеми дисертаційного проекту, основою конструкції гіпотези стало твердження про складність, суперечливість і багатовимірність процесів досліджуваного періоду і, зокрема, утвердження більшовицької моделі відокремлення церкви від держави. Вивчення джерельної бази проблеми дозволило відтворити по дієво-фактологічну основу процесів розглядуваного періоду і порушити питання про каузальність процесів у ракурсі: „чому це стало можливим?". Відповідно було висунуте припущення, що відповідь слід шукати саме у площині „суспільство" (яким були його характерні риси, що визначало його світоглядні уявлення? як воно реагувало на процеси секуляризації? якими були морально-ціннісні імперативи? у чому виявився трансформаційний злам в контексті порушеної проблеми?).
   Зрозуміло, що необхідність обгрунтування гіпотези стимулювала розширення емпіричної бази дослідження, а водночас спонукала до поглиблення теоретизації історичного пізнання, пошуку нових концептуально-доказових побудов, розвитку понятійного апарату, розширення номенклатури стратегії та методологій розуміння історичних явищ.
   Висунення історичної гіпотези призвело до усвідомлення того, що об'єктивна реконструкція історичного процесу потребує вивчення соціального фактора, але не в цілому, а в контексті порушеної дисертантом проблеми. Авторка свідома того, що даний контекст поглиблення дослідницького інтересу спонукав до розширення предметного поля за рахунок актуалізації відповідного предметного поля соціальної історії. Останнє, в свою чергу, обумовило необхідність адаптації для реалізації дисертаційного проекту методів і наукових прийомів соціальної антропології, соціальної психології, соціології релігії, філософії та ін. При цьому авторка виходила з того, що саме міждисциплінарний синтез становить одну з особливостей методологічної конструкції її дослідження.
   Значимість звернення до соціальної історії в нашому дослідженні полягає в тому, що це дає можливість наблизитися до розуміння процесів 1917 - 1930-х років в Україні, і, зокрема, спробувати пояснити обумовленість реалізації більшовицької моделі відносин церкви і держави. Особливий інтерес являє собою установка соціальної історії на вивчення історії „знизу", що обумовило використання методів мікроісторії, а останнє, в свою чергу, спонукало до дещо своєрідного вибору і розстановки акцентів при опрацюванні джерел. При цьому ми усвідомлюємо необхідність використання методів усної історії, залучення до аналізу матеріалів особистих і сімейних архівів, фотодокументів, щоденників, листування тощо. Але цю роботу автор відкладає на перспективу.
   Методологічними засобами всебічного аналізу проблеми державно-церковних відносин в Україні 1917 -1930-х років постали принципи актуалізму та історичних реконструкцій. Вони дозволяють поєднати дві перспективи дослідження: погляд із сучасного в минуле - у першому випадку, і погляд із минулого в сучасне - в іншому.
   Важливою для дослідження стану суспільства у розглядуваний період є провідна ідея одного із основоположників соціальної історії Е. Томпсона, який стверджував: „Головна мета історії як науки, що вивчає людину, узагальнювати та інтегрувати з метою цілісного охоплення соціальних і культурних процесів".
   Така методологічна установка дозволила з'ясувати характеристику основних соціальних груп, найбільш детально зупинившись на аналізі духовенства та його становища в радянській Україні, визначити морально-цінні сні імперативи суспільства 1920 - 1930-х років, з'ясувати причини швидкої атеїзації суспільства в умовах радянської дійсності та ін. Дисертантка постійно усвідомлювала, що за всіма процесами суспільно-політичного, економічного і культурного життя стояли конкретні люди. Особливістю процесів досліджуваного періоду був розкол суспільства і своєрідне „склеювання" його шляхом впровадження більшовицьких ідеологічних установок.
   Одним з найголовніших методів нашого дослідження став принцип історизму, який дозволив грунтовно з'ясувати процеси періоду 1917- 1930-х років у їх структурній єдності. Спираючись на проблемно-хронологічний і аналітико-типологічний методи дослідження, нам вдалося послідовно у часі розглянути основні складові механізму регулювання державно-церковних відносин, напрямки антирелігійної роботи, простежити процеси, які відбувалися в церковному житті, еволюцію державно-церковних відносин впродовж визначеного періоду. Порівняльно-історичний метод було застосовано для виявлення загальних рис і особливостей релігійної політики партійно-державного керівництва щодо різних православних конфесій.
   Серед визначальних засад у вивченні проблеми державно-церковних відносин 1917-1930-х років в Україні є інтеграція мікро- і макроісторії, що дає можливість слідкувати не лише за розвитком подій (своєрідною канвою) та виявити загальні тенденції цього розвитку, але й простежити їх особливості на рівні окремих соціальних груп. Так, залучивши до аналізу методи мікроісторичного та факторного аналізу ситуації, дисертантка на прикладі окремої соціальної групи спробувала з'ясувати реакцію суспільства і мотиваційно-регулятивні чинники поведінки на проведення більшовицького наступу на релігію і церкву (на прикладі с.Буки Троянівського району Волинського округу з при розгляді питання про закриття церкви).
   Поєднання історичних і соціологічних методів аналізу суспільних процесів, запропоноване М. Вебером, допомогло здійснити ретроспекцію політики держави щодо церкви через суспільний зріз.
   Метод історичної ідеографії, в основі якого - виявлення, адекватна фіксація та осягнення унікальності реалій історичної дійсності як таких, що мають самодостатнє, аксіологічне значення, використаний для опису фактичного матеріалу, що характеризував вироблення основ політико-правової моделі взаємин церкви і держави, механізм її впровадження, конкретні прояви її впровадження. В оцінці різносторонніх нормативно-правових актів, що регламентували й регулювали державно-церковні відносини в державі 1917- 1930-х років, застосовувався метод контекстуальної інтерпретації. На його основі було здійснено конкретно-історичний аналіз декрету „Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", інструкцій народного комісаріату юстиції по його впровадженню, директив і постанов центральних комітетів РКП(б) - ВКП(б) і КП(б)У, Ради народних комісарів (РНК) СРСР і УСРР й інших органів влади.
   Теоретичні узагальнення і висновки дисертантка здійснювала у площині основоположних законів діалектики як універсальних категоріальних систем, що пояснюють часові й просторові форми існування історичних об'єктів, уособлених у партійних і державних органах, які займалися виробленням основ церковної політики, формували державний апарат для їх реалізації, послідовно дотримувалися стратегічного курсу на знищення релігії і церкви. Водночас нами враховувався підхід видатного історика філософії України Д. Чижевського: „Кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій „стиль". Встановити цей стиль є одне із завдань історичного дослідження".
   Необхідною умовою вивчення явищ і фактів суспільного життя і водночас одним із основоположних принципів історичного дослідження є об'єктивність, відповідно до якого (принципу) ми намагалися підходити до розгляду подій та фактів неупереджено, зіставляючи різні інформаційні джерела, обґрунтовуючи факти.
   Французький філософ П. Рікер зазначав: „Об'єктивним є те, що опрацьоване, впорядковане, осмислене завдяки застосуванню методичної думки, а отже, й доступне, внаслідок цього, для розуміння... Існує стільки рівнів об'єктивності, скільки існує видів методичної поведінки". Водночас, філософ порушив проблему аналізу історичної об'єктивності через призму суб'єктивності історика, оскільки „історик іде до людей минулого зі своїм власним людським досвідом". У цьому ж контексті доречно навести твердження С. Тулміна: „Якими поняттями людина користується, які стандарти раціонального судження вона визнає, як вона організує своє життя та інтерпретує свій досвід - все це, виявляється, залежить... й від того, коли людині довелося народитися й де їй довелося жити".
   Аналізуючи взаємини церкви і держави в даний період, дисертантка прагнула здійснити комплексне інтегральне дослідження. При цьому ми свідомі того, що у суспільстві не існує окремо взятого фактора, що детермінував би його розвиток. Одночасно діє багато причин і факторів -економічних, політичних, ідеологічних, етнічних, конфесійних, що зумовлювали конкретні прояви і впливали на формування державної політики щодо релігії та церкви. Попри заданість об'єкта дослідження, дисертантка визнає важливість процесів у всіх сферах соціуму, тобто не гіпертрофує значення релігійно-конфесійного чинника. Засадничими вважаємо твердження академіка І. Ковальченка, який писав, що історичний процес слід розглядати як єдність об'єктивного і суб'єктивного, можливого і дійсного, закономірного і випадкового, масового і одиничного, соціального, етнічного та індивідуального. Окреслюючи коло теоретико-методологічних проблем, пов'язаних з розумінням і трактуванням основних факторів і мотиваційної поведінки людської діяльності, відомий учений застерігав від крайнощів одностороннього висвітлення цих процесів, наголошуючи на необхідності синтезу всього раціонального, що пропонується в різних підходах: „Основою для такого синтезу є органічне поєднання в реальній дійсності буття і свідомості, матеріального і духовного".
   Попри міждисциплінарний характер проблеми, ми свідомі того, що дослідження здійснюється в межах конкретної дисципліни (історії України) як специфічної структури, яка визначила в загальних рисах предмет аналізу, сукупність проблем та способи їх розв'язання.
   Практично-теоретичний рівень кожної галузі науки визначається належним рівнем розробки її понятійно-категоріального апарату, наявність якого власне й виділяє напрямок досліджень у самостійну наукову систему. У свою чергу, понятійно-термінологічний апарат характеризується внутрішньою будовою, котра складається з окремих підструктур у вигляді категорій (понять і суджень), принципів, постулатів, які є підмурками в розробці концепцій, парадигм, виведенні закономірностей. Часто терміни страждають від „тягаря часу" або мають зумовлену традиціями їх ненаукового використання установку щодо тих чи інших процесів.
   Тому вважаємо за доцільне домовитися про вживання тих чи інших термінів у контексті порушеної проблеми.
   Згідно з усталеним тлумаченням „державно-церковні відносини" - це один з видів суспільних відносин, який характеризує рівень, глибину, характер взаємозв'язків церкви та інших релігійних організацій і держави, ступінь їхньої інтеграції або ж дезінтеграції. На практиці система державно-церковних відносин надзвичайно складна, неоднозначна: її характер значною мірою детермінований історично, соціально й політично.
   Зважаючи на „подвійну природу Церкви (її божественна незмінна сутність, проявлена в Символі Віри), і еволюціонуючий „одяг", на якому відбивається жива людська історія", за висловом відомого відомого історика В. Ульяновського?, виходячи з предмету дослідження, „церква" розглядається автором як соціальна інституція. При цьому слід пам'ятати, що місія церкви у соціумі пов'язана з подоланням певної антиномії, яку доволі категорично сформулював російський богослов, протоієрей Георгій Флоровський: ,Дерква, що встановлює себе в світі, завжди піддається спокусі надмірного пристосування до навколишнього середовища, спокусі, що змальовується зазвичай як „світскість" церкви. Церква, яка у відчутті власної радикальної „іншосвітності" відділяє себе від цього світу, постає перед іншою загрозою- загрозою надмірного відриву від цього світу". Отже, церква-це „специфічний соціальний інститут, тип релігійної організації, зі складною, чітко централізованою та ієрархізованою системою стосунків між священнослужителями та віруючими, що продукують, зберігають і передають релігійну інформацію, координують релігійну діяльність і здіснюють контроль за поведінкою людей". Дисертантка вживає термін „церква" в одному ряду з іншими соціальними інститутами, тому вважає за доцільне написання його з маленької літери. Однак існує небезпека підміни понять, оскільки термін „церква" використовують для назви християнської культової будівлі. Ми намагалися для позначення будівлі дотримуватися вживання термінів „храм", „культова споруда", „молитовні будівлі", хоча іноді, йдучи за джерелом, вживали термін „церква" (контекстуально було зрозумілим значення поняття).
   Поняття „держава" у широкому сенсі тлумачиться як „стала соціально-політична структура, що відтворює на певній території впродовж тривалого часу власну систему суспільних відносин, норм, цінностей та ідеалів". При цьому важливе значення має „розрізнення держав з погляду існуючого в них політичного режиму, під яким розуміють систему методів здійснення державної влади, ступінь реалізації демократичних прав і свобод особистості, відношення державної влади до правових засад власної діяльності, співвідношення офіційних конституційних і правових форм з реальним політичним життям". У дисертаційному проекті йдеться про більшовицьку державу з певним акцентуванням уваги на суті її політичного режиму. Разом з тим зазначимо, що уособленням державності для основної маси населення виступав компартійно-радянський апарат.
   Під „суспільством" розуміємо історично конкретний тип соціальної системи, певний соціальний організм і форму соціальних відносин, які формувалися в умовах революційного трансформаційного зламу та становлення радянської дійсності 1917 - 1930-х років. Водночас ураховуємо тлумачення французького історика і соціолога Ж. Башлера, котрий вважав, що „потрібно розуміти „суспільство" у сенсі соціального інстинкту, принципів єдності та зв'язності, які утримують разом індивідів, групи населення, мережі, з яких складається суспільство". У нашій роботі „суспільство" розглядається через зріз ставлення до релігії, православної віри та конкретної конфесії в контексті різних демографічних і соціокультурних параметрів.
   Поняття „модель державної церковної політики" було впроваджене до наукового обігу російським релігієзнавцем М. Одінцовим. За його визначенням - це стійкий комплекс якостей і характеристик політики держави стосовно релігійних організацій, усталений в конкретний історичний період. У рамках „моделі" науковець виділив три складові: перша - теоретико-ідеологічна, друга - правова база (Конституція, закони та інші нормативні акти, які визначають зміст поняття „свобода совісті" і „свобода віросповідань" та регулюють діяльність релігійних організацій, права і обов'язки релігійних громад, характер взаємин держави і церковних інституцій), третя - організаційно-управлінські структури (підрозділи), які безпосередньо реалізують політику держави в питаннях свободи совісті та віросповідань. Використовуючи запропоновані підходи, нами подано сутні сну характеристику моделі державно-церковних відносин, яка була впроваджена і функціонувала в 1917 — 1930-ті роки; розглянуто теоретичне обгрунтування і відповідні установки партійно-державного керівництва щодо церкви та релігії; визначено основи політико-правової моделі державно-церковних відносин та їх еволюцію; показано роль і значення кожного з підрозділів, причетних до регулювання цих відносин, і їх підпорядкованість.
   При структурній характеристиці релігійно-конфесійної мережі ми оперували термінами і поняттями, зафіксованими в джерелах того періоду. Позатим дисертантка свідома того, що партійно-державні функціонери 1917 - 1930-х років часто доволі вільно оперували поняттями, ігноруючи їх чіткі дефініції, що особливо помітно у ставленні до релігії. Іноді терміни страждають від „тягаря часу" або мають зумовлену традиціями їх ненаукового використання „установку" щодо тих чи інших процесів. Це стосується поняття „секта", „сектанство", які не є науковими. їх життєвість у розглядуваний період була обумовлена усталеною традицією використання цього поняття з часу, коли панівна державна релігія піддавала решту релігійних учень гонінням, використовуючи при цьому навіть на законодавчому рівні кримінальне поняття „зловредная секта".
   Термін „обновленство" в аналізованих джерелах досліджуваного періоду, вживався для характеристики конкретного релігійного утворення, яке виникло на початку 1920-х років як результат складних процесів у розвитку внутрішньоцерковного життя, сутнісними характеристиками якого був розкол у православ'ї. Тобто термін „обновленство" в документах партійно-радянського керівництва використовувався у „вузькому розумінні" - релігійне об'єднання, яке постало в результаті розколу в РПЦ, при цьому цей корпус джерел дає можливість говорити про зацікавленість і підтримку конфесійного утворення на певному етапі його розвитку з боку самого партійно-державного керівництва з метою поглиблення подальшого розколу. На нашу думку, це звужене трактування поняття, оскільки обновленство в широкому розумінні явище доволі складне, яке пройшло певну еволюцію і може визначатися як реформаторський рух, як складова соціальних і національних рухів. Навіть для 1920-х років обновленство слід розглядати як відповідь на потребу часу, як складову частину загального соціокультурного процесу модернізації суспільства.
   Поняття „трансформація" відображає певний момент у розвитку сущого, що характеризується переходом від накопичених певних ознак нового до руйнування старих засад, становленням якісно нового стану предмета. Соціальна трансформація - це період становлення нових соціальних форм, утвердження нових принципів соціального устрою та виникнення нових соціальних інститутів. Поняття „соціальна трансформація" відображає перехід у розвитку суспільства, коли становлення, утвердження нових соціальних принципів співіснують зі ще активно функціонуючими колишніми соціальним формами.
   Трансформація суспільства - це процес зміни соціуму, що не визначається цілковито перетворюючою свідомою діяльністю людини: значним за обсягом є стихійний, неконтрольований потік процесів. Соціальна трансформація зумовлюється соціальними потрясіннями: революціями, реформаторською діяльністю окремої історичної особи, активністю тих чи інших соціальних спільнот. Для суспільства період трансформації означає перервність, відхилення, руйнування існуючої соціальної традиції.
   У сучасному суспільствознавстві не існує сталої теорії трансформації. Серед істотних ознак соціальної трансформації дослідниця А. Бойко виділила наступні:
   1) радикальна зміна принципів соціального устрою у всіх сферах життя суспільства;
   2) руйнування (повне чи часткове) старих соціальних інститутів;
   3) виникнення соціальних ніш, що не контролюються державою;
   4) злам ідеологічних традицій, розмивання моральних норм, правовий нігілізм, заперечення необхідності державної релігії чи політичної ідеології, соціального міфу, які об'єднують та мобілізують маси;
   5) кризу всіх сфер функціонування суспільства як результат нігілізму у ставленні до попереднього соціального досвіду перетворення суспільства та ін.
   Певною мірою поняття „трансформація" суспільства наближене до змісту поняття „перехідний період" розвитку суспільства. У сучасних дослідженнях з історії, соціології, політології та інших соціо-гуманітарних наук використовується також поняття „модернізація", „модернізація суспільства". Теорія модернізації - пануюча парадигма пояснення глобального процесу, в ході якого традиційні (аграрні) суспільства перетворюються на сучасні (індустріальні). Однак це поняття також не є усталеним і однозначним. Сучасний український історик Г. Єфименко наголошує на неможливості застосування цієї теорії щодо 1920-1930-х років у розумінні модернізації як процесу звільнення особистості, створення громадянського суспільства та демократизації суспільного життя. Водночас автор зазначає, що ставлення до модернізації американських учених, котрі з 1950-х років під цим терміном стали розуміти індустріалізацію та урбанізацію країни, є цілком прийнятним для вивчення історії України 1920- 1930-х років.
   Ми поділяємо точку зору А. Бойко, яка стверджує, що поняття „трансформація суспільства" ширше від поняття „модернізація суспільства". Останнє передбачає „осучаснення" традиційних соціально-економічних і духовних структур суспільства або його оновлення із врахуванням нових засад та вимог. Трансформація суспільства на відміну від модернізації, передбачає якісну зміну соціуму в цілому.
   Методологічною конструкцією, що дала змогу осягнути проблему державно-церковних відносин в Україні, було вивчення „історії знизу" або в руслі соціальної історії, основною характерною рисою якої є спроба осмислити і показати світосприйняття реалій 1917-1930-х років в українському суспільстві, прослідкувати досить стрімку зміну стереотипів поведінки його членів, взаємовплив владних дій та суспільних настроїв. Однак, ми свідомі того, що виконання такого завдання потребує значної кількості узагальнень, що детермінує подальшу перспективу. Перевага в історичному дослідженні надавалася інтерпретації суспільного розвитку в соціальній практиці окремих його учасників (як хід історичного процесу віддзеркалювався у світосприйнятті певних груп населення України). Основний акцент ми робили на аналізі тих явищ, які допомагали реконструювати характер взаємин держави і церкви у 1917 - 1930-х роках і здійснити спробу аналізу трансформації суспільства у цей період, з'ясувати причини готовності людей терпіти політичне насилля, підкорятися владі, нездатності чи неможливості протистояти руйнуванню храмів тощо. Адже, досліджуючи уявлення певних груп населення про ті чи інші прояви політики владних структур, ми повинні бути добре обізнаними із сутністю такої політики.
   Однією з дослідницьких засад у вивченні проблеми державно-церковних відносин було використання теорії тоталітаризму, хоча в роботі дисертантка не вдавалася до її теоретичного обгрунтування (оскільки це не входило до окреслених завдань проекту). Позатим, маркуючи проблему, ми мали на увазі контекст утвердження тоталітарної влади в 1920-1930-х роках. Використання вищезгаданої теорії дозволяє глибше осмислити сутність процесів і явищ зазначеного періоду, переконатися в тому, що з утвердженням та зміцненням тоталітарного режиму посилювалися процеси соціальної маніпуляції (перш за все, шляхом використання засобів масової пропаганди). Але, разом із тим, ми враховували і той факт, що розвиток науки передбачає зміну парадигми, методів, стереотипів мислення. У свою чергу, перехід від однієї парадигми до іншої часто не піддається логічному опису, бо кожна з них несе принципово новий результат дослідження, який не можна логічно вивести з відомих теорій. Тому дисертантка намагалася враховувати неприпустимість механічного перенесення основних положень будь-якої теорії для пояснення різних за своєю суттю процесів і явищ.
   Побіжно зауважимо, що не вдамося до пояснення наукових визначень понятійно-категоріального апарату, характерного для сучасного етапу розвитку історичної науки (наприклад, „парадигма", „концепт", „дискурс", „дефініція" та ін.), оскільки для істориків, які працюють в межах одного „смислового поля", наукова термінологія (попри іноді неоднозначність трактувань) не потребує коментарів.
   Особливість структурної композиції дослідження полягає у використанні при її побудові принципу ризоми. Образ-концепт ризоми був запозичений нами з праці сучасних французьких філософів Ж. Делюзаі Ф.Гваттарі „Ризома", які подали його (концепт) як модель неявного зв'язку. Це дозволило розглядати розділи дисертаційного дослідження як окремі самостійні частини, але, разом з тим (як і всі точки ризоми), - нерозривно пов'язані між собою. Таким чином, ми немов одержуємо можливість провести комплексне дослідження через аналіз окремих елементів не лінійно, а у вертикально-горизонтальній площині прочитання історії. Розглядаючи кожен сегмент тріади „держава - церква - суспільство", ми об'єднуємо їх концептуально під кутом зору заданості об'єкта і предмета дослідження. Така структурна побудова є оригінальною, хоча й змушує до повторюваності окремих сюжетів (до якої автор вдається свідомо) з огляду на заявлену конструкцію. Разом з тим, запозичення окремого концепту було використано лише в структурно-композиційній будові дисертації, а не при аналізі сутнісного наповнення (де дисертантка залишається в дослідницькому полі історичної науки).
   Таким чином, застосування авторкою широкого спектру методологічних принципів науково-методичного інструментарію дозволило підійти до вирішення окреслених завдань і обгрунтувати авторську концепцію державно-церковних відносин в Україні 1917 - 1930-х років. Разом із тим, ми усвідомлюємо багатовимірність порушеної проблеми дослідження, що має різні рівні та регіональні прояви. У збагаченні теоретико-методологічного ареалу дослідження значну роль відіграють інші галузі соціально-гуманітарного знання. Для здійснення конкретно-історичного дослідження надзвичайно важливе значення має застосування інструментарію соціології, антропології, політології, філософії та ін. Перспективним у дослідженні даної проблеми видається залучення структурної антропології, орієнтованої на вивчення соціальних структур і масових процесів; культурної антропології, зосередженої на аналізі ментальних структур та „свідоміших" явищ, та інших. Це сприятиме вивченню розглядуваних подій, явищ, стану осягнення процесів, що відбувалися, різними соціальними групами, на різних рівнях (йдеться про відмінності процесів та їх осмислення у місті й на селі, центрі й на периферії, молоддю і старшими віковими категоріями). Диференційованого аналізу також потребують погляди представників влади тощо.
   Використання у дослідженні широкого спектру методологічного інструментарію сприяло радикальному зламу існуючих концептуальних стереотипів і маркуванню авторської концепції державно-церковних відносин в радянській Україні 1917 - 1930-х років.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com