www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Церковне проповідництво як самобутній духовний жанр (за матеріалами часопису „Полтавские епархиальные ведомости")
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Церковне проповідництво як самобутній духовний жанр (за матеріалами часопису „Полтавские епархиальные ведомости")

О.Колесник

ЦЕРКОВНЕ ПРОПОВІДНИЦТВО ЯК САМОБУТНІЙ ДУХОВНИЙ ЖАНР (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЧАСОПИСУ „ПОЛТАВСКИЕ ЕПАРХИАЛЬНЫЕ ВЕДОМОСТИ")

   Долучення найширших кіл населення до християнської віри і церковного життя вимагало від Церкви гнучких форм впливу на громадськість. Найхарактернішою і чи не найвпливовішою із церковних виховних заходів ставала проповідь, що є проголошенням євангельського вчення про наше спасіння у живій мові перед народом. Популярність ієрарха чи священика залежала від його уміння звертатися до прихожан на гострі моральні проблеми, спираючись на Святе Письмо. Повчання як самобутній духовний публіцистичний жанр сприяло розвитку богословської думки, поширенню християнського вчення, збагаченню духовності. Проповіді мали значення і в духовному, і ужитковому плані, ставали в нагоді священикам насамперед у їх практичній діяльності - духовному вихованні населення. За висловом одного з діячів II половини XIX ст. М. Думитрашка, “проповедь народная - это дело вообще не легкое; но по местамъ появляются такіе счастливые и талантливые люди, которымъ удается победить эту трудность и которыхъ поученія имеютъ чрезвычайное вліяніе на народъ” [1, с. 5].
   Духовна спадщина проповідників перетворюється на предмет висвітлення на сторінках видань релігійної періодики, зокрема й "Полтавских епархиальных ведомостей". Обґрунтовуючи мотивацію публікацій подібного роду, в одному з номерів часопису зазначалося: “Между темъ кругь действія такіхь поученій естественно ограничивается пределами прихода проповедника и оне редко сообщаются даже соседнимъ местностямъ. Отсюда естественно возникаеть потребность въ такомъ изданіи, какъ предпринятое нами, где бы подобныя замечательныя пастьірскія наставленія, отличающіяся особенною ясностію мысли, назидательностію і простотою изложенія, делались общимъ достояніемь” [1, с. 5].
   У даній статті авторка ставить за мету дослідити церковне проповідництво як самобутній духовний жанр на сторінках часопису "Полтавские епархиальные ведомости". Дана мета реалізується через низку завдань: подати загальну характеристику церковних проповідей; виявити їх особливості на основі аналізу текстів; з'ясувати основну тематику; визначити завдання та спрямованість проповідей.
   Серед дослідників, які вивчали церковне проповідництво як самобутній духовний жанр варто назвати В.О.Денисенка [2], А.А. Бойко [3], C.O. Гладкого [4]. Разом із тим аналіз проповідництва на сторінках "Полтавских епархиальных ведомостей" не був предметом спеціального дослідження науковців.
   Часопис "Полтавские епархиальные ведомости" засвідчує багатогранність проповідницьких форм, які відповідали різноманітним запитам єпархіального життя. Журнал дотримувався певної тенденції: подавати проповіді та бесіди без зайвого ускладнення, доступними загалу.
   Досліджуючи у кількісному відношенні матеріали з проповідництва, вміщенні на сторінках журналу "Полтавские епархиальные ведомости", констатуємо абсолютне переважання “Слів до прихожан” (908 публікацій), наступна сходинка - “Повчання” (218 публікацій), далі - “Промови” (152 публікації), найменше надруковано “Бесід” (38) та “Настанов” (4).
   Можна погодитись з твердженням Денисенка В.А., який підкреслив, що форма “Слова до прихожан” більш властива міським проповідникам, а повчання і бесіда - сільським [2, с 126-127]. Аналогічна тенденція прослідковується при аналізі "Полтавских епархиальных ведомостей": кількість “Слів” на сторінках часопису від 1890 до 1910 років зменшується, а число “Повчань” і “Бесід” збільшується. На нашу думку це пов'язано з прагненням редакції забезпечити сільських священиків необхідним допоміжним матеріалом у справі проповідництва.
   Відмінності між вказаними видами пояснює наука гомілетика. Остання виокремлює чотири основні види проповідей:
   1. Бесіда (омілія) - ставить своїм завданням пояснення Священного Писання.
   2. Слово - проповідь, яка бере початок і зміст із ідей церковного року. Розповідаючи про свято, священну подію або життя святого, проповідник додає ідеї події до життя слухачів, навчає їх прикладам історії, розкриває догматичний зміст свят, пояснює основні положення аскетичного вчення преподобних або зміст подвигу мучеників.
   3. Повчання - викладає елементарні уроки віри, моралі та богослужіння.
   4. Публіцистична проповідь - відповідає на питання сучасності і точкою відліку має сучасні погляди, модні течії та “хвороби” століття [5, с.46; 6, с.223].
   На жаль, у "Полтавских епархиальных ведомостях" ми не знаходимо статистичних даних щодо складу проповідників. Однак у ході дослідження простежується певний склад проповідництва у Полтавській єпархії на зламі століть:

Склад проповідників за період 1890-1910 років
Таблиця 1

   Роки          Священнослужителі        Світські особи        Авторство не встановлено

1890

8

-

-

1891

5

-

4

1892

4

-

1

1893

2

-

-

1894

1

-

1

1895

3

-

-

1896

4

-

2

1897

10

-

2

1898

13

-

1

1899

9

-

3

1900

10

1

3

1901

12

-

2

1902

11

-

3

1903

13

-

1

1904

7

-

1

1905

9

-

3

1906

9

-

1

1907

11

-

3

1908

11

2

2

1909

8

-

1

1910

16

-

10

Всього:

175

3

44

   Підрахунки зроблено автором на підставі публікацій часопису "Полтавские епархиальные ведомости " за 1890-1910 роки.
   Дані таблиці дозволяють зробити висновки про склад проповідників. В переважній більшості це були духовні особи, лише незначна кількість світських. У деяких випадках авторство неможливо встановити з причини його відсутності або через використання криптонімів.
   Для чіткішого уявлення про характер церковних проповідей подаємо приклад кількох варіативних груп. Так, “Поученіе въ день Благовещенія Пресвятой Богородицы” священика Георгія Богацького починається із пояснення значення свята. Повідомляється, що саме в цей день Пресвята Діва Марія була сповіщена Архангелом Гавриілом радісною звісткою про народження від Неї Сина Божого, Спасителя світу [7, с.503-504]. Далі проповідь знайомить слухачів з історією життя Пресвятої Діви, повідомляє як відбулося Благовіщення Діви Марії та дає пояснення чому саме Вона була обраною Богом.
   У повчанні священик основну увагу приділяє вихованню дівчат. Занепокоєння викликала недостатня увага до читання Священного Писання. Школа в цьому не звинувачувалася, зазначалося, що вона намагається виховувати глибоку повагу до Євангелія, адже в школі щоденно читається та пояснюється Слово Боже, вказується на велику його користь. А сім'я нерідко словом та прикладом все руйнує. Критиці підлягало захоплення читанням творів вільнодумних авторів, пропаганда ними негативних рис: невіра, дешевий лібералізм, неповага до батьків і старших, неповага до влади [7, с.504-505].
   За твердженням священика Георгія Богацького, “пусть они лучше будуть скромными, стыдливыми, кроткими; пусть хранять свою душу в чистоте и непорочности; пусть въ кругу своихъ семействъ богомьісліемь и молитвою” [7, с. 5 06]. Батьки повинні навіювати своїм дочкам, що стидливіть і скромність є для них найкращою прикрасою. Автор повчання рекомендував брати урок практичного життя. Дівчата повинні старанно займатися рукодільною працею і не вважати її принизливою, тоді не будуть загрожувати їм життєві негаразди, не буде потреби ступати на порочний шлях [7, с508]. Закінчується повчання побажанням дівчатам-християнкам наслідувати Діву Марію з метою отримання благодаті Божої.
   Серед даного пласту публікацій привертає увагу проповідь М. Сагарди “Преображеніе Господнє”, яка має структурну відмінність від вищенаведеного прикладу. За видовою характеристикою вона відноситься до бесіди і має своїм завданням пояснення Священного Писання. МиколаСагарда знайомить читачів з історією та значенням свята, дає пояснення терміну “Преображення” [8, с 1001-1014].
   Наведені приклади дозволяють зробити висновки про те, що у бесіді основна увага приділяється поясненню Священного Писання. Тоді як повчання коротко знайомить нас з історією та значенням свята, приділяючи основну увагу аналізу тогочасного суспільства та знаходженню шляхів вирішення виявлених проблем.
   Уміння донести свої думки до читачів, дискутувати, будувати промови, проповіді та виступи, користуючись засобами класичного ораторського мистецтва, допомагали церковним служителям бути неперевершеними полемістами та публіцистами, володіти аудиторією, впливати на неї. Дискусії і полеміки проходили у спокійному тоні, відчувалася повага до опонентів, їх поглядів, думок і переконань. На користь цієї тези свідчать не тільки масові тиражі церковного видання, а й довіра читачів, які зверталися за порадою, допомогою, вказівкою. Цей аспект був і залишається однією із основних ознак релігійної преси, яка у всі часи покликана формувати світогляд своєї аудиторії.
   Щодо змісту, чільне місце у церковних проповідях займали проблеми моралі, формування особистості та суспільствау рамках православної етики.
   На сторінках часопису утверджувалася одна із центральних ідей православ'я — неможливість існування моральності без релігії, тобто релігія розглядалася не лише як унікальний спосіб пізнання світу, а як, передусім, запорука моральності, доброчинного життя, прагнення до високих ідеалів тощо.
   Автори церковних проповідей розглядали усі світоглядні і навіть побутові питання життя суспільства з позиції християнських ціннісних орієнтацій. Взірцем моральної особистості, природно, був Ісус Христос; і у вирішенні усіх етичних питань церковники керувалися його другою заповіддю: "Возлюби ближнього твого, як самого себе".
   Вузловою для вирішення багатьох питань, актуальних для тогочасного суспільства була проблема сенсу життя. Те, що людина у розумінні сенсу життя повинна послуговуватися вищими духовними інтересами, доводили релігійні діячі — священнослужителі, ченці, пустельники, про що у церковному виданні розповідалося в емоційному тоні. Приклади з їх біографій наводилися як могутній виховний засіб.
   Церковні проповіді ніколи не обмежувалися констатацією фактів при розгляді найважливіших етичних питань, а також не захоплювалися абстрактними роздумами, відірваними від реалій, їх зміст був чітким, вивіреним, продуманим й аргументованим. Позиція священнослужителя висвітлювалася прямолінійно й однопланово. У тій ролі, яку церква взяла на себе, ролі вихователя та наставника, така позиція була доречною.
   Тематика проповідей була різноманітною, але усі вони без винятку розглядали проблему в історичному ракурсі, неодмінно коментуючи її з позицій православ'я; торкалися соціальних наслідків подій та явищ життя, намагалися прогнозувати їх розвиток.
   За церковними проповідями прослідковується і політичне життя. Прикладом можуть слугувати “Слово въ день рожденія Ея Императорскаго Величества, Государыни Императрицы Марій Федоровны” П. Мазанова [9, с.904-911], “Слово въ день восшествія на Всероссійскій престолъ Благочестив ейшаго Государя ИмператораНикол ая Александровича” [10, с. 1207-1211].
   Церковна проповідь закріплювала у свідомості аудиторії думку про те, що зовнішня форма поведінки є проявом змісту внутрішнього стану особистості, і приховані процеси суспільного життя знаходять своє вираження у поведінці. Тому на сторінках часопису велася боротьба проти деяких негативних побутових явищ, зокрема пияцтва: “Одни кричать, скачуть сюда и туда, какъ сумасшедшіе, бесноватые, бродятъ и безчисленныя гнусности делають; другихъ, какъ мертвых, тела изъ шинковъ выносятъ; иные по дорогамъ избитые запенившись валяются безъ ума и чувствъ; очи имуть и не видять, уши имуть и не слышать, уста имуть и не возгласять; чувственные они глухы и немы, ниже со скотами могутъ сравниться” [11, с. 95].
   У церковних проповідях порушувалися проблеми зневіри людей. Зокрема зазначалося: народні святині - Бог, віра, правда, сім'я, - все це відкрито піддається знеславленню та осміянню, руйнуються засади церковної культури, спостерігається байдуже ставлення до вчення божественного. В Храмі Божому проповідуюче слово нерідко слухається із розсіяністю, в навчальних закладах Закон Божий вважається дисципліною другорядною, в домах переважно займаються і захоплюються читанням світських книг, забуваючи при цьому про священні.
   Проповіді засуджували життя населення сповнене безкінечними судами, пересудами, хулінням, погрозами, всілякими нечестивими слухами: “Языкъ въ обыденной мірской жизни людей сталъ неудержимымъ зломъ, исполне яда смертоноснаго, поражающаго, убивающаго, позорящаго, осуждающаго ближняго, брата и всякого человека” [12, с. 2230 ].
   Серед гріхів визначався гріх маловір'я і холодності до істин Євангельських та Заповідей Божих. Інший великий гріх - гординя, за якої люди дивляться на інших лише як на засіб для досягнення власного благополуччя. Зазначалося, що це породжує замкнутість, а остання призводить до того, що люди не соромляться гріха, розбещеності, а соромляться любові братської і взагалі всілякої відвертості, простоти.
   Церковні проповіді підтверджують загальний висновок про низький етичний рівень богослужіння, про порушення богослужбового статуту, що було симптомом руйнування засад церковної культури. Так, вказується на звичай брати на сповідь по кілька осіб одночасно. Дана церемонія є порушенням церковної практики, адже сповідь повинна здійснюватися наодинці і таємно.
   Підтвердженням цього є “Требник” Петра Могили, де згадувалося про священиків, які сповідували по кілька осіб одночасно: “Да никакоже всехъ вкупе исповедати дерзають” [13, с. 161].
   Серед недоліків загальної сповіді вказано наступне: сповідання гріхів - справа совісті і у кожного є гріхи таємні, про які сторонні не повинні знати. При цьому не можна розраховувати на повну відвертість, адже якщо людина не відкриває духовнику всього, що лежить у неї на совісті, то і сама сповідь не буде відповідати тим цілям і задачам, заради яких вона встановлена. Крім того, при загальній сповіді людина може познайомитися з гріхами, про які раніше не мала гадки [13, с 162].
   Негативні наслідки даної ситуації: населення буде розглядати сповідь як неприємну повинність, яку необхідно виконувати за Законом Божим, і таким чином буде говорити неправду. До того ж сповідь не буде гідною підготовкою до причастя [13, с 162]
   Церковні проповіді надавали велику увагу регулятивній функції сім'ї. Авторитет Церкви і держави проектувався на батьківський, підкріплюючи один одного. Так складалася певна система виховання, основними ланками якої були сім'я та Церква; і саме на сторінках часопису наполегливо пропагувалася дана система як найдосконаліша.
   Тогочасні сім'ї характеризувалися глибоким внутрішнім розладом, кожен член якої жив особистими інтересами, думками і почуттями, часто між чоловіком та жінкою не було навіть внутрішньої згоди, батьки не цікавилися інтересами і бажаннями дітей [14, с 945-946].
   Серед населення мало місце порушення заповіді: “Не прелюбы сотвори”. У проповідях наводилися факти, коли матері та батьки дозволяли собі на очах дітей незаконні співжиття; покидали рідні сім'ї, розриваючи законний шлюб, освячений церквою. Кожен батько, кожна матір зобов'язані усі свої сили покласти на утримання сім'ї, але головне - виховати її по-християнськи, - щоб її члени у подальшому були добрими громадянами, набожними, правдивими та працелюбними християнами [4, с 948].
   На шпальтах церковного часопису важливе місце відведено "жіночому питанню". У повсякденному житті, вихованні дітей, ставленні до людей жінки повинні орієнтуватися на Божу Матір —втілення морального ідеалу християнства. "Жіноче питання" тісно пов'язувалося з проблемою шлюбних розлучень, яка на той час хвилювала громадську думку. Природно, що Церква в цьому питанні стояла на консервативних позиціях: моральна і релігійна свідомість у будь-якому суспільстві мають бути тим стабілізуючим фактором, який допомагає суспільству зберегти його духовні орієнтири.
   Церква відводила сім'ї велику роль у християнському вихованні дитини, підкреслюючи, що саме мати може ефективно впливати на формування православних засад власним прикладом дотримання релігійних норм і сприяти розвиткові чеснот з раннього віку.
   Окремий корпус церковних проповідей було спрямовано на проблему виховання дітей, стверджуючи, що релігія є школою моралі, засвоєння якої має відбуватися шляхом відвідування церкви та вивчення релігійної літератури. Засвоєння дитиною православних принципів вважалося необхідним не лише для формування релігійного світосприймання, але й для створення загальнолюдських принципів характеру поведінки особистості.
   Рекомендувалося навіювати дітям любов і послух до старших, покору серед рівних, співчуття до хворих та нещасних. Засуджувалися факти, коли батьки навчали дітей страху Божому лише на словах, а справами не підтверджували свого вчення. Церква не визнавала нерівного відношення до дітей, коли улюбленим прощали усі недоліки, а в нелюбимих іноді не подобалося і хороше: тоді між дітьми виникає взаємна ворожнеча і ненависть, погрози не діють, покарання озлоблює [15, с 62].
   На сторінках журналу "Полтавские епархиальные ведомости" висвітлювалося питання, що може зробити корисного освічена жінка в приході чоловіка або батька, особливо сільському, де вплив освіченої християнки є найбільш благотворним. Поза увагою не залишався навіть зовнішній вигляд жінки. Адже населення не полюбляє “матушок”, які не вміють вибирати для себе одяг скромний та пристойний [16, с 166].
   Розглядалися шляхи залучення жінок до громадської праці, передусім до участі у освітній та виховній діяльності церковно-приходських шкіл. Поширеною була думка: ніщо не перешкоджає відвідувати школи у якості не вчителів, а спостерігачів. Поява в школі доброї та лагідної “матушки”, навіть її присутність на уроках, а по їх закінченню виховні бесіди про скромність, пристойність у зверненні до старших та одноліток, - все це буде мати сприятливий вплив на дітей та їх батьків. Через школи можливий тісний зв'язок із сім'ями прихожан. Турботливі “матушки” можуть створювати церковні хори, постачати сімействам книги із церковних та шкільних бібліотек, контролювати поширення літератури сектантів. Зокрема зазначалося: “матушки” можуть благотворно впливати на сімейні відносини прихожан: у вихованні дітей, в організації господарства, у поширенні рукоділля, боротьбі із забобонами, відвідуванні знахарів. На думку церкви, розумні вказівки на обов'язки матерів (уважне спостереження за дітьми, за їх харчуванням, заборона шкідливих ігор, запобігання хворобі) -без сумніву зменшать серед селянства високий показник смертності [12, с 169].
   З промови єпископа Іларіона дізнаємося про існування у Полтаві будинку працелюбності, де опікувалися дітьми з бідних родин та людьми похилого віку. Недалеко від міста існував притулок для утримання бідних та знівечених жінок. У даних закладах надавався притулок, допомога, моральна підтримка бідним та голодним.
   У публікаціях часопису засуджувалися поетизація "вільного кохання", "статева теократизація", культ плоті, свідоме руйнування традиційного світосприйняття тощо. Дані проповіді містять емоційні "звинувачення" у спробах будь-яким способом розбещити молодь. Серед тогочасного суспільства мало місце розповсюдження літератури, яка майже нічого не містила про життя християнське.
   Засуджувалися нічні зібрання молоді. Адже молодь легковажна, не завжди керується здоровим глуздом, не має твердих релігійних переконань. Тим паче дані зібрання зазвичай проводилися напередодні святкових або недільних днів, не припинялися і в пости.
   Критиці піддавалися народні розваги і театри, які відкривалися на великі свята, чим відволікали населення від відвідання храмів [17, с.173].
   Поза увагою церковної преси не залишилося питання поширення безвір'я у народі, яке супроводжувалося поширенням сектантського руху. У даних публікаціях представлена географія розкольничого руху, зазначалося, що крім розкольників діяли і сектанти: штундисти, шаланути, іоанніти, ієговіти та адвентисти. Сектантський рух проник і на територію Полтавської єпархії. Про це свідчать дані Полтавської Консисторії: протягом 1910 року із членів Полтавської пастви від православ'я в товариство євангелістів, адвентистів та баптистів перейшло до 30 осіб, в католицизм - до 10 осіб. Але вказані дані не є вичерпними, чимало випадків офіційно не зареєстровано.
   Слід зазначити полярність поглядів у суспільстві відносно даного явища. Непоодинокою була точка зору, що це прогресивний рух населення і не слід вживати обмежуючих заходів щодо нього. Поширюється думка, що сектантство є явищем світлим, що свідчить про прогресивний рух народної думки. Сектанти - це “культурні піонери”, які прокинулися від релігійної сплячки в якій перебувають православні. Захопившись сектантством, окремі представники вбачали в ньому силу і велич російського народу. Розглядаючи літературу про сектанство прослідковується крайня його ідеалізація [18,с.10 П].
   Церковні діячі, переважна більшість населення визнавали дане явище хворобливим, а тому загрозливим, наполягали на прийнятті рішучих заходів проти них. Не залишалася поза увагою проповідників соціально-політична сторона сектантства; суперечки у приходах та ухилення церковних шкіл від Христа.
   Початок XX століття позначений рядом революційних подій. Характерними були систематичні страйки та мітинги. Ці події знаходили відгуки на сторінках церковної преси. їх пояснення подавалося населенню з точки зору ідеології Церкви. Причина виникнення страйків розглядалася як наслідок суперечок між підлеглими та їх господарями. Останні скаржилися на непокору підлеглих, не належне виконання вказівок, а робочі вимагали скорочення тривалості робочого часу та підвищення оплати за працю. Наслідком цього були страйки, які часто супроводжувалися розкраданням чужого майна, розбоями, бійками, навіть вбивствами.
   Церковні проповіді початку XX століття віддзеркалюють ставлення духовенства до ідей соціалізму. Аналізуючи питання, що є соціалізм і в якій залежності він знаходиться до християнства, проповідники зазначали, що у той час, коли християнство ставить за основу піднесений ідеал безкінечного морального розвитку і вдосконалення, соціалізм обмежує кругозір людини вузькими рамками земного, зовнішнього, матеріального існування [19, с.4-5].
   Матеріали церковної преси будувалися на протистоянні: соціалізм на перший план ставить матеріальний інтерес, і в цьому проявляється його перша помилка. Друга неправда соціалізму полягає в тому, що турбота про “меншого брата” досягається не євангельським шляхом [19, с.5]. Адже Священне Писання говорить про любов, як єдиний спосіб життя, а соціалізм - пропагує боротьбу і насилля. Євангеліє вчить любити ворогів своїх, зло перемагати добром, а соціалізм замість любові розвиває почуття ворожості та злості.
   Публікації часопису засвідчують складність церковного проповідництва, що особливо було актуальним на початку XX ст.. Завдання збереження православної традиції у несприятливих для неї соціальних умовах вимагало від духовенства натхненної та глибокої за змістом церковної проповіді. Наприклад, серед населення була поширеною звичка залишати храм у той момент, коли проповідник сходив на кафедру або вести в цей час світські бесіди. Аналізуючи зневажливе ставлення населення, невідомий автор публікації “Что же еще нужно?” приходить до висновку, що в цьому винні самі проповідники. Вони “... убили интересъ къ церковной проповеди” [20, с. 1010].
   Священики, аналізуючи у своїх публікаціях причини цього явища, вказували на нежиттєвість (формальність, офіціозність) більшості проповідей, на погану організацію проповідницької справи (відсутність логічного зв'язку з попередніми проповідями та зі змістом богослужіння; випадковість складу слухачів у міських церквах і т. ін.) [4, с 16].
   Нежиттєздатність проповіді зумовлена системою її підготовки, яка полягала в тому, що складався річний розклад проповідей і кожен священик повідомлявся про назначений день. По мірі наближення він збирав усі збірники проповідей, які в нього були, усі рукописи попередніх років, і починалось її “складання”, пов'язуючи частини цитатами із Священного Письма і додаючи ілюстрації із “житія святих”. У більшості випадків повчання не проговорювалося, а монотонно читалося із зошита [20, с.1010].
   Вирішення даної проблеми було запропоновано через залучення до проголошення проповіді найкращих священнослужителів єпархії, які складно вміють говорити без зошита та викладачів духовних навчальних закладів. їх тематика повинна обиратися добровільно [20, с 1012]. Іншою важливою умовою є пізнання та проникнення духом вчення Христа, виховання духовності священиків, розвиток їх здібностей. Не менш важливою умовою сили і життєздатності пасторського слова визнавалося необхідне знання настрою та “психіки” аудиторії, її духовних запитів і потреб [21, с 609].
   Лише за умови виконання зазначених вимог проповідник спроможний виконати задачу виховання населення в дусі християнського життя за допомогою слова, коли воно буде діючим, авторитетним, життєздатним.
   Церковна влада Полтавської єпархії намагалася підвищити проповідницьку активність та якість проповідей парафіяльного духовенства за допомогою введення безкоштовного додатку до часопису "Полтавские епархиальные ведомости" “Проповідницькі Листки” [22, сі]. Дані матеріали були призначені для надання допомоги священикам у підготовці якісних проповідей. Але зазначені заходи не вирішили проблем церковного проповідництва.
   Підсумовуючи зазначимо, що висвітлення на сторінках часопису "Полтавские епархиальные ведомости" церковного проповідництва як важливого елементу духовного життя розкриває нові, малодосліджені сторінки історії Російської Православної Церкви, дає можливість ознайомитися з недостатньо вивченою духовною спадщиною нашого народу, яка також стає об'єктом наукового вивчення.
   Тематика проповідей була різноманітною, але всі вони без винятку розглядали проблему в хронологічно-історичному дискурсі, неодмінно коментуючи її з позицій православ'я. Часопис "Полтавские епархиальные ведомости" пропагував і закріплював у свідомості аудиторії сформовану Церквою етичну модель життя. Вміло користуючись емоційною і раціональною аргументацією, глибоким знанням психології народу й особистості, спираючись на історично сформовані моральні принципи та ціннісні орієнтації, Церква формувала громадську думку аудиторії.

Джерела та література

1. Думитрашко Н. О задачахъ и значеній епархиальных ведомостей II Полтавские епархиальные ведомости (далі ПЕВ) . -1863.-№ 1.-С.3-12.
2. Денисенко В.А. Часопис "Киевские епархиальные ведомости" в історії національно-духовного життя України (1861-1918 pp.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова. Рукопис. — К., 2004. — 222 с
3. Бойко А.А. Преса православної церкви в Україні кінця XIX - початку XX століття: тематика і проблематика: Дис... д-ра філол. наук: 10.01.08 / Дніпропетровський національний ун-т. Рукопис. — Дніпропетровськ, 2002. — 398 арк.
4. Гладкий С.О. Культурницька діяльність парафіяльного духовенства православних єпархій України на початку XX століття.- Запоріжжя, 1997. -49 с
5. Аверкий (Таушев), архиеп. Руководство по гомилетике.- М.; Издательство Православного Свято-Тихоновского Богословського Института, 2001. - 143 с.
6. Епископ Полоцкий и Глубокский Феодосии. Гомилетика. Теория церковной про поведи. - М.: Московская Духовная Академія, 1999.-324 с.
7. Богацкій Г. Поученіе въ день Благовещенія Пресвятой Богородицы // ПЕВ. - 1902. - № 11. - С. 503-508.
8. Сагарда Н. Преображеніе Господне // "Полтавские епархиальные ведомости". - 1901. - № 22. - С.1001-1014.
9. Мазановъ П. Слово въ день рожденія Ея Императорскаго Величества, Государыни Императрицы Марій Федоровны // ПЕВ.- 1888. - № 23. - С.904-911.
10. Слово въ день восшествія на Всероссійскій престолъ Благочестивейшаго Государя Императора Николая Александровича // ПЕВ.- 1897. - № 32. - С.1207-1211.
11. Слово о пьянстве, Никифора Феотоки, Архієпископа Словенскаго и Херсонскаго, произнесенное въ Полтавской Сретенской церкви 1782 года, февраля 2 дня // ПЕВ.-1863. - № 3. - С.89-99.
12. 3атворицкій П. Беседа въ праздникъ Введенія во храмъ Пресвятыя Богородицы // ПЕВ.- 1883. - № 3. - С.2229-2232.
13. Богацкій Г. Объ общей исповеди //ПЕВ. - 1901. - № 4. - С. 159-174.
14. Четвериковъ С. Какъ сообща служить Богу въ своей семье? // ПЕВ. - 1908. - № 24. - С. 945-950.
15. Гончаровъ В. Поученіе въ день Введенія во храмъ Пресвятой Богородицы // ПЕВ. - 1907. -№2. -С. 61-65.
16. Что можеть сделать полезнаго образованная женщина духовного сословія въ приходе мужа или отца? // ПЕВ. - 1902. - № 11.-С. 165-169.
17. Поученіе Преосвященнейшаго Епископа Илариона въ неделю по Просвещеніи // ПЕВ. - 1902. - № 4. - С. 171-174.
18. По поводу судженій светской литературы о секстантстве // ПЕВ. - 1903. - № 18. -С. 1009-1016. 19. Новогоднее размьішленіе (Христіанство и соціализмь) // ПЕВ. - 1909. - № 1. - С. 3-8.
20. Что же еще нужно? // ПЕВ. - Часть неофициальная. - 1915. - № 12. - С. 1008-1012.
21. Власенко Д. Къ вопросу объ оживленій церковной проповеди // ПЕВ. - Часть неофициальная. -1915. - № 12. -С. 608-612.
22. Проповеднический Листокъ, издаваемый при Полтавских епархиальных ведомостях. - 1909. - № 1. - 10 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com