www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Козацтво як соціокультурний феномен
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Козацтво як соціокультурний феномен

О. Удовенко,
М.Юрій

КОЗАЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

   1. Козацтво - межовий генотип
   Козацтво - унікальний для європейської історії культурно-соціальний феномен. Щоб розібратися в цьому питанні, треба перебороти інерцію звичного сприйняття і прояснити низку моментів, важливих не тільки для розуміння заявленої проблеми, але і всієї української історії.
   Часто Стародавню Русь уявляють як етнічно єдиний слов'янський соціум, а Великий Степ, який тіснив її з півдня і сходу - як вільний простір, на якому стихійно переміщалися кочові племена і народи. Однак ця картина неправильна, тому що східнослов'янський етнос не був єдиним. Йшов активний процес асиміляції слов'янами на півночі - угро-фіннів, а на півдні - степових тюркських племен. Унаслідок цього на території Русі складалися відмінні одна від іншої етнокультурні спільноти. Для того, щоб у цьому розібратися, необхідно по-новому подивитися на українську історію.
   Образ Великого Степу як мінливої стихії, що накочувалася на Київську Русь усе новими ордами номадів, належить, швидше, до історичної міфології. Насправді Степ - досить стабільна етносоціальна система, яка століттями взаємодіяла з осілою землеробською зоною, тюрко-слов'янський етнічний субстрат якої з XI ст. залишався майже незмінним. Крім того, на думку і російського історика С. Плетньової, ще в часи Володимира Мономаха Західний половецький союз увійшов до складу Руської землі. [1:275] Л. Гумільов висловився з цього приводу ще виразніше: “У ХІІ-ХШ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) і Київська Русь складали одну полі етнічну державу”. [2:327]Це принципово важливе положення. Згадаємо, що на зорі руської історії, ще до набуття слов'янами державності, племена полян, сіверян, родимичів, в'ятичів увійшли до складу Хозарського каганату. Так уперше виникло політичне ціле, що об'єднало осілу лісостепову і степову зони або землеробську і кочову культури. Пізніше руські племена звільнилися від хозарської залежності, і князь Святослав Ігорович у 965 р. розгромив Хозарский каганат. При цьому істотно, що мета Святослава полягала не в здобутті незалежності від Степу, не в зміцненні кордонів слов'янської держави, а у включенні хозарської території до складу Русі. Це означає, що державне об'єднання лісостепової і степової зони було не випадковою політичною комбінацією, а стійкою системою.
   Руські правителі — спадкоємці Святослава — поводилися так само. Нових кочівників — печенігів — спочатку відкидали від руських земель, а потім приводили до покірності тих, що поселялися уздовж кордону. За цією схемою складалися відносини Русі з половцями.
   Тривалість співіснування Русі і Степу в рамках федерації (до їх цілковитого об'єднання) значно перевищує час їхнього протистояння як незалежних і вороже налаштованих один на одного суб'єктів. У цьому дослідницькому напрямку українська історія постає не як смертельна сутичка двох відмінних сутностей — Русі і Степу, але як боротьба за домінування в рамках устояної поліетнічної єдності, чи федерації землеробства і кочівництва. З часом таке домінування кілька разів переходило від однієї сторони до іншої: спочатку (у X ст.) від хозар до Києва, потім (у XIII ст.) від Володимира до татарського Сараю. Потім ця полі етнічність перейшла на рівень етнокультурних відмінностей в єдиних стадіальних і політичних кордонах.Зрозуміло, що переходи домінування від однієї сторони до іншої не були суто політичними подіями, але становили вираження історичної конкуренції відмінних стратегій, і, відповідно, двох типів державності — осілої землеробської і номадичної. Щораз переможець задавав параметри інтеграції, незворотно впливаючи на переможену сторону. У кінцевому рахунку лісостеп, що представляв землеробську цивілізацію, переміг, і це було неминуче. Однак величезні блоки культури кочового, номадичного світу ввійшли до складу інтегрованого цілого. При цьому з населенням Степу відбулася метаморфоза, що розтяглася на кілька століть: воно зберегло етнічний субстрат, але перемінило конфесію. В другому тисячоріччі н.е. у зоні постійних контактів зі світом монотеїстичних цивілізацій половецьке і татарське тенгеріанство повинно було поступитися місцем світовій релігії. Кочівники, що приймали іслам, ішли в Крим.
   Ті ж, хто обирав християнство, підпадали під вплив Києва. Так з часом з нащадків хозар, печенігів, половців і татар почало формуватися козацтво. Зрозуміло, у цьому синтезі брали участь і вихідці з Русі.
   Але етнічне ядро козацтва — природні степняки. На наступному етапі відбувалася зміна мови. Цей процес також розтягся на століття. Але перемагає українська, наповнюючись при цьому тюркізмами. Так, наприклад, за даними вітчизняних лінгвістів суфікс-єн ко - в українських прізвищах має половецьке походження.Слово „козак" уперше зафіксовано в латино-персько-татарському тексті кінця XVII ст. „Codex Cumanicus", що містить словник і переклади християнських богослужбових текстів кримськотатарською мовою (появу цього тексту пов'язують із Кафою [нині Феодосія], де у 1280-х pp. діяв місіонерський осідок ченців-францисканців). Згідно з Куманським кодексом, словом „козак" позначали сторожа, вартового. Вдруге козаки згадуються під 1308 р. у Сугдеї [сучасний Судак], але вже не як вартові, а як розбійники. За пізнішою фіксацією у цілій низці тюркських мов „козаками" називали найманих вояків, які покинули свій рід та свої улуси, а в переносному значенні - вигнанням, бездомних людей, авантюристів, розбійників, нежонатих молодиків.
   Новітня „Енциклопедія ісламу" опису є тюркське козакування так:
   Починаючи з XV ст. тюрки й монголи називали називали козаком особистість, яка з політичною метою відокремилася від своєї держави і сама чи з родиною вкупі шукала шляхів опанування степу... Ця назва поширилася пізніше й на цілі племена чи союзи, які відділилися від своєї держави, щоб стати козаками. І нарешті, в декотрих кочових народів увійшло у звичай посилати юнака, здатного до військової служби, у степ, аби він там загартувався... (Переклад Григорія Халимоненка).У кримських джерелах другої половини  XV ст. згадуються як татарські наймані козаки-вартові, так і козаки-розбійники. Наприклад, від середини XV ст. якісь „козаки" несли конвойну та вартову службу в Кафі та інших генуезьких колоніях, а в 1474 р. „козаки" золотоординського царевича Касима пограбували в степах купецький караван тих-таки кафинців, та й узагалі, як скаржилися кафинські купці, їм постійно завдають збитків ці степові добичники - „наші сусіди".
   Під 1492 р. серед таких небезпечних сусідів уперше фіксуються козаки-християни („кияне і черкасці"), які в гирлі Дніпра напали на турецький корабель. У відповідь на скаргу великий князь литовський обіцяв провести розшуки пограбованого „серед козаків" у Черкасах. Коли у 1493 р. черкаський намісник князь Богдан Глинський напав на татарську фортецю Езі [Очаків], хан теж називає вояків із загону Глинського „козаками". У привілеї 1499 р. київському воєводі на стягнення податків із тубільного та прийшлого населення знову натрапляємо на козаків, котрі повз Київ „ходят водою на Низ до Черкас и далій". А в 1502-1504 pp. хан звинувачує „київських і черкаських козаків" у нападах на Дніпрових переправах на його купців та послів. Задовольняючи скаргу, черкаський намісник великого князя „вседши на конь за тими лихими людьми козаками гонял", і, як було повідомлено ханові, „тих людей многих поймавши шьією казнил".
   Звичне вживання слова „козак" нарівно і татарськими, і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця XV ст. воно було цілком звичним і прикладалося як до татар, так і до русинів, позначаючи, з одного боку, найманих караванних конвоїрів та вояків прикордонних законів, а з іншого - розбійників, які промишляли грабунком на степовій дорозі. Так чи інакше, а тих і інших -русинів і татар - годувало „козацьким хлібом" (як почали говорити пізніше) Поле. Коли згодом козаки-християни розмножилися настільки, що утворювали вже окрему соціальну групу, яка освоювала степове порубіжжя, поєднуючи розбійництво з сезонними промислами, поняття „козак" доповнилося ще одним значенням - нікому не підлегла, вільна людина. Християнське козакування (і вартівниче, і розбійницьке, і господарське) настільки швидко й упевнено утвердилося в праві на існування, що саме слово „козак" почало асоціюватися переважно з християнином, чиє життя пов'язане з Полем, а козаки-татари помалу щезають, хоча на епізодичні згадки про них натрапляємо ще й у другій половині XVI ст. наприклад, під 1561 р. фіксуються „татарські козаки" з Білгорода, яких найняв „на службу господарскую" канівський староста, князь Михайло Вишневецький.Відтак, „щезнення" козаків-татар, найімовірніше, було відносним: вони просто злилися з руською козацькою масою. Тогочасні джерела (на жаль, дуже нечисленні) не дають відповіді на питання, як швидко відбувалася християнізація та мовна асиміляція цього степового допливу. Тюркські імена десятків киян, канівців і черкащан, зафіксовані ревізією порубіжних замків середини XVI ст., опосередковано свідчать, що козацьке середовище якнайменше турбувалося „чистотою крові" своїх членів. Ось, для прикладу, ці характерні імена в головному козацькому гнізді - Черкасах: Балиш, Бахта, Байдик, Брухан, Бут, Гусейн, Каранда, Кіптай, Кудаш, Махмедер, Малик-баша, Моксак, Ногай, Охмат, Теребердей, Толук, Чарлан, Челек, Чигас, Чурбатаін. [3:177-179].
   Отже, в проблемі генези козаччини доцільно шукати передусім баланс „свого" з „чужим", бо саме з такого сплаву народилася козацька спільнота.
   Можна сказати, що на буферній порубіжній смузі між кочовою та хліборобською цивілізаціями, за власними законами виживання побутує етноконтактна зона, освоєна відчайдушними авантюристами з обох сторін. Цей мобільний пояс-амортизатор не переймається етнічними й релігійними упередженнями. Нічиї люди на нічиїй землі - ось головна суть „людей Поля", які взаємно перемішують одяг і тип їжі, мову й звичаї, збройні навички та спосіб виживання. Політичні зміни кінця XV - першої половини XVI ст., про які мова піде далі, остаточно прибивають степових добичників до руського берега. За вірою вони на цей момент іще навряд чи однорідні (навіть набагато пізніше, у 1578 p., королівський посланець писав про козаків-черкащан, що вони „релігії переважно магометанської" (нехай це твердження і навіяне екзотичним виглядом черкаських „молодців", однак цілком нехтувати його не варто). Що ж до мови, то українсько-татарська двомовність серед козацтва була досить поширеним явищем і в набагато пізніші часи, тож немає сумніву, що вона побутувала тоді, коли тюркський компонент населення прикордонних замків був іще доволі виразним. Утім, по татарський бік кордону теж не було проблем із руською мовою: нею писано листи кримських ханів XV - XVI ст. до великого князя литовського, а деякі татарські хани вільно говорили українською. Запозичення ж козаками-слов'янами побутових реалій від своїх татарських колег переконливо фіксується і в їхньому зовнішньому вигляді, і в заміні назв для буденних широковживаних понять. Як і татари, козаки почали іменувати свої становиська кошами, тимчасові житла куренями. Колчани зі стрілами сагайдаками, гирла річок, у яких промишляли, сагами. Руський меч був замінений на криву татарську шаблю, руські гуслі - на кобзу, порти - на шаровари, довге слов'янське волосся - на оселедець. Своїх молодих слуг вони почали називати вже не отроками, аджурами, свої гурти не дружинами, а ватагами; до військової атрибутики ввійшли тюркські поняття осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан тощо. Не дарма турки іменували запорожців „буткалами", себто змішаним народом.
   Це не повинно дивувати. Адже порубіжна степова смуга, на якій сформувалося козацтво, була не територією „між Сходом і Заходом", а органічною частиною „Сходу", де тюркські народи віками жили й мали свої держави, як ханат печенігів, Куманія, Золота Орда, Кримський ханат, Ногайська Орда, Буджацька Орда. Тут, отже, крім боїв, точилися постійні побутові контакти між степовиками й русинами - на переговорах, у торгівлі, у спілкуванні з узаємозахопленими невільниками, особливо жінками, що ставали дружинами й матерями серед чужого народу, переливаючи в свої нові родини по краплині елементи традиційної побутової культури етносу, з якого вийшли. Впливи на інтелектуальному чи духовному рівні були незрівнянно меншими через християнсько-ісламський бар'єр, тому побутове взаємопроникнення ніколи не осмислювалося, існуючи саме по собі, поза сферою писемної культури. Навпаки, в ній збройне протистояння та анти мусульманська упередженість до „бусурман" витворили стійкий негативний стереотип, перенесений до науки й красного письменства новітніх часів - із їхньою своєрідною алергією на тюркський Схід як символ абсолютної ворожості. При цьому, щоправда, так і залишається нез'ясованим, чому прізвища багатьох сьогоднішніх українців спираються на тюркську мовну основу, чому канонічним в Україні вважається цілком неслов'янський тип краси, а класика української фольклорної культури - дума - є яскравим породженням азійської моделі мелосу.
   У цьому контексті навряд чи правомірно вважати появу козацтва наслідком споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як зазвичай твердять. Навпаки, поява козаків - це своєрідний компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари ввійшли до історії нероздільно злучені рахунком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так легко переходили у військову взаємодію, а обмін полоненими й торгові контакти тривали взагалі безперервно, на що, зокрема, вказує вельми характерна зазначка, яку під 1572 р. подає сучасник Бартош Папроцький. При впадінні р. Кінські Води в Дніпро, пише він, є урочище Карайдубина - це „місце збору, або ринок, де татари й козаки провадять свої торги". [3:181-182]
   Для того щоб розкрити типологічні характеристики козацтва, треба помістити його в середовище якісно близьких феноменів. Найближче до нього явище європейської історії - лицарство. Власне кажучи лицар - не що інше, як позавчорашній, тобто досить пізній, варвар, який прийняв сповідальні цінності цивілізації, але не втратив деякі якості, надзвичайно важливі для військової справи (мав підвищену пасіонарність і рухливість, не “приріс” до землі, зберіг елементи військово-демократичного етосу, ототожнював чоловіка і воїна), і за внутрішнім переконанням перетворив у свою професію захист державності і цивілізації від варварів, а також від інших цивілізацій.
   Лицарство виникло в епоху раннього середньовіччя. Германці, які вибудовували нову християнську цивілізацію, як і східні слов'яни, зіштовхнулися з могутнім безперервним тиском нових хвиль варварів-кочівників. Авари, сакси, араби, угорці і, нарешті, норманни, що тіснили ранні європейські держави, поставили європейську цивілізацію на межу загибелі. Виникнення лицарства було відповіддю молодої цивілізації на виклик історії.
   У природі лицарства і козацтва безліч як очевидних паралелей, так і істотних розбіжностей. Останнє зумовлено тим, що ці явища складалися в типологічно близьких, але істотно відмінних історичних контекстах. Лицарство виникло в рамках держави, у полі дії цивілізації. У його етосі меншою мірою збереглися архаїчні, додержавні моменти, а включеність у процес феодалізації була повною.
   Козацтво виникло за рамками держави. Воно в більшій мірі зберегло військово-демократичний стрижень архаїчної культури й у набагато меншій мірі феодалізувалося. Лицарі були частиною феодального суспільства і держави і несли в собі всі риси їх культури. Самосвідомість козацтва — особлива, не тотожна зрілій державі сутність. Хоча на пізньому етапі своєї історії козаки відчували себе опорою української державності, вони ревно зберігали при цьому свою автономію. Приклади з більш віддалених часів ми знаходимо у всій світовій історії.
   Це численні племена, союзи і роди пізніх варварів (часто на стадії переходу до осілого способу життя), які поселялися в прикордонних зонах великих імперій і виконували буферні функції. Так, у Римській імперії німецькі і готські племена набували статусу союзників і розселялися на землях, суміжних із кордонами держави.
   У цих “напівварварах” ідеально поєднувалися культурні пласти як варварства, так і цивілізації. У широкій історичній перспективі перехідні форми зникають, розчиняються чи трансформуються. Однак іноді паліативна комбінація виявляється стійко затребуваною завдяки особливостям геополітичного контексту. Це і сталося в історії України. Землеробське суспільство сусідило тут з неозорим степовим простором, вимагаючи освоєння і закріплення, на які йшли сторіччя. У таких випадках паліація набуває ідеологічного і культурного виправдання і стає винятково стійким явищем.
   Екскурс у генезу козацтва дозволяє окреслити одне з фундаментальних протиріч укураїнської ментальності. Розглядаючи Україну як ціле, що визріває в рамках стійкої федерації землеробського і номадичного суспільства, треба визнати, що українська культура якщо не інтегрувала, то принаймні агрегувала в єдине ціле дві якісно відмінні культурні системи.
   У своєму історичному бутті нормальне землеробське суспільство демонструє поступальний розвиток, тоді як історія кочових народів і створених ними держав істотно інша. Указуючи на це, Л. Гумільов пише: “Соціальний розвиток у країнах землеробських і народів, що успадковували розвинену культуру античності, і в племен, що живуть у незайманому ландшафті, без писемності, із примітивною технікою, йде асинхронно... У Європі развивається феодалізм, утворюються класи, розділяється ремесло і землеробство... а в степах Євразії вівці поїдають траву, пси охороняють овець, а пастухи їздять у гості один до одного; єдине знаряддя виробництва — батіг, але удосконалювати його нема потреби”. [2:41] І хоча “виникають міста, археологічні культури змінюють одна іншу, етноси виникають і зникають, формація залишається тією самою — первіснообщинною у стадії військової демократії". [2:41] Таке існування без розвитку є історично первинною стратегією. Вона характеризується надзвичайною стійкістю, могутнім закріпленням орієнтації на відтворення вічних і незмінних структур, а тому мінімально трансформативна.
   Драма української історії полягає в тому, що Русь-Україна повільно, але неухильно асимілювала степові простори в територіальну систему осілого землеробського суспільства. Такий розвиток можливий тільки через найглибше взаємопроникнення культурних систем. Українська культура інкорпоруваланайширші верстви архаїчного кочового менталітету.
   Зрозуміло, козацтво як явище не може бути вичерпано віднесенням до класу пізньоварварських феноменів. Проте воно виділяється ідеологічним і побутовим закріпленням широких пластів архаїчного. Козацтво зберегло основний інститут військової демократії— Військове коло. Цей феномен додержаного буття в руських регіонах зник ще в часи Київської Русі або трансформувався у вічову форму самоорганізації, спустившись на найнижчий рівень — рівень сільського світу — і зберігся як механізм общинного самоврядування у вказаний період. Військове ж коло за суттю і змістом — політичний інститут, що вирішує питання війни і миру. Саме в цій ролі він діяв ще в період громадянської війни.
   Підкреслимо, що Військове коло не можна змішувати зі зрілими інститутами демократичного суспільства. При спільності вихідних принципів вони разюче відрізняються. Військове коло закріплювало вихідну архаїчну структуру додержавного і, якщо завгодно, “уявнодержавного” утворення, і як приклад - Запорізька Січ.
   До стрижневих ідей, що визначають суть козацтва, належать архаїчні ототожнення чоловіка і воїна. З цим пов'язана ціла низка моментів. У козачій культурі зброя — атрибут повноцінної, вільної людини. “Справжній” святковий одяг козака — військова форма. Батіг — знак козачої гідності — як символ досить красномовний. Якщо в сучасному суспільстві війна насамперед нещастя, козача ментальність зберігає зовсім інший образ війни. Війна не тільки непереборний момент буття, але і релігійне дійство, святкове випробування, ініціація. Козаками рухає імпульс, що задає образ війни як єдиного гідного чоловіка заняття, як ініціаційного випробування. Війна необхідна цим людям для стійкої статевої самоідентифікації.
   Якщо ми звернемося до недавньої (до кінця XVIII ст.) історії і подивимося на структуру козачого господарства, знайдемо, що це архаїчне, переважно привласнююче господарство: полювання, рибна ловля, солеварний промисел, скотарство, торгівля. Здавна козаки забороняли новим поселенцям розорювати землі і сіяти хліб. Пояснення цього - не більш ніж раціоналізація табу на альтернативну форму господарської діяльності, що існує в кочівників. Як будь-яке номадичне суспільство, козацтво було не самодостатнім економічно. Невід'ємний елемент такої економіки — військовий промисел, чи попросту грабіж, який був не чим іншим, як спадщиною додержавші' архаїки.
   Залежно від ціннісних установок до цих фактів можна ставитися по-різному. Безумовно одне: з погляду історика культури, козацтво виступає носієм цілого пласту соціальної і культурної архаїки. Однак не можна не визнати, що козацтво перейшло межу, що відокремлює пізнього варвара від людини цивілізації. Козак-хлібороб — діяльна сила, орієнтована на збільшення цивілізаційного ресурсу. Діловитість, акуратність, стійкий побут, прагнення до ситого життя, самоповага і почуття власної гідності, культ міцного хазяїна — усе це свідчить про перехід незримої, але дуже важливої межі, про прилучення до цивілізації. Особливо чітко ці риси проявилися у реєстрованому козацтві.
   На підставі цієї характеристики козацтва, не можна не побачити такої особливості, як маргінальність. Поняття „маргінальність", „маргінали" прийшли з соціології і політології. Вони були введені в науку американським соціологом Р. Парком у 1928 р. і використовувались початку для визначення конкретної етнокультурної ситуації при характеристиці „особистості на рубежі культур".
   Маргінальність у її типовій формі - це втрата об'єктивної приналежності до того чи іншого класу, стану, групи без наступного входження в іншу подібну спільноту. Основною ознакою маргінальності є розрив зв'язків (соціальних, культурних) з навколишнім середовищем. Поступово значення терміну „маргінальність" почало розширюватись, і тепер воно служить для визначення межовості, периферійності щодо будь-яких соціальних спільнот. Класичний тип маргінала - вчорашній селянин у місті - вже не селянин, але ще й не робітник. При класичному (позитивному) варіанті маргінальність поступово долається шляхом включення маргіналіфв у нове середовище і набуття нових рис. Другий варіант маргіналізації (негативний) полягає у тому, що стан межовості та периферійності консервується і зберігається надовго, а маргінали несуть у собі риси декласованої, люмпенізованої поведінки. Така маргінальність оголошувалась наслідком вертикальної мобільності з негативним знаком, тобто наслідком переміщення зверху вниз. Варто також враховувати, що в соціології розроблено поняття типів суспільства: відкриті, закриті й перехідні. Вважається, що у відкритих суспільствах мобільність висока, і в них переважає прогресивний, початковий рух, а маргінальність має перехідний, тимчасовий характер. У суспільствах закритого типу мобільність низька. Найвищі мобільність і масштаби мобільності, а, відповідно, і маргінальність, у суспільствах перехідного типу -від закритого до відкритого. У таких суспільствах протягом багатьох років маргінальність стає однією з базових характеристик переміщень всередині суспільства.
   Необхідно врахувати ще такий момент. Маргінальність може бути природною і штучно створюваною та підтримуваною. Про природну маргінальність варто говорити стосовно процесів економічного, соціального й культурного характеру, через що у будь-якому суспільстві є своє „дно" у вигляді елементів, що розорилися й опустилися, а також таких, яких відкинуло суспільство. Інакше кажучи, у будь-якому суспільстві - відкритому чи закритому, стабільному чи перехідному, є периферійні групи з відносно схожими джерелами формування, образом і психікою.
   Інша річ, якщо у суспільстві процес переструктурування затягується, а маргінальність стає надзвичайно масовим і тривалим соціальним явищем. Тому маргінали набувають рис соціальної стійкості, „зависають" на надломах соціальних структур. Це відбувається зазвичай унаслідок свідомої політики штучної маргіналізації, що проводиться владою, тобто переведення на периферійне, дискримінаційне або обмежувальне становище сотень тисяч чи навіть мільйонів людей. Наприклад, у дореволюційному суспільстві Російської імперії проводилась усвідомлена політика маргіналізації щодо політичних противників режиму (революціонерів), а також тих, хто піддавався дискримінаціям і обмеженням за національними чи релігійними ознаками.
   У психосоціальному розумінні маргіналами виступають люди, які не затребувані певною формою життєустрою (макро соціальною чи приватною), які почуваються чужими на цьому „святі життя" і тому шукають своє щастя на інших шляхах. Людина-маргінал не завжди винна у власній психосоціальній невлаштованості, вона шукає своє, щоб не померти. Маргінали бувають проявленими та імпліцитними, тобто прихованими. Перші, більш щирі, платять за свою маргінальність відсутністю соціального комфорту (соціального статусу, визнання, добробуту тощо), а інші - відсутністю щастя як такого на фоні об'єктивного благополуччя. Адаптивні риси в останніх перемагають бажання жити своїм життям. Зрештою, саме поява помітної кількості відвертих, проявлених маргіналіє стає сигналом до необхідності корегування тих чи інших процесів соціального життя. Проте не можна вчинити добро, поки не почуваєш себе добре: маргінали не чинять добра в загальноприйнятому сенсі, але вони шокують „порядне суспільство", й іноді спрацьовує кумулятивний ефект реальної (коли кількість маргіналів справді перевищує критичну масу) чи бажаної (коли маргінальні біди використовують на шляху до влади) революційної ситуації. Це один з механізмів психосоціальної еволюції. Його можна назвати „маргінальним механізмом зміни ролей".
   Що ж до козаків, то вони належали швидше до такого типу маргіналізації, коли межовість та периферійність консервується надовго. Для неї характерна вертикальна мобільність з переміщенням зверху вниз. Крім того, маргінальність козаків була і природною, і штучною. Тобто козаки - це маргінали, яких внаслідок соціальних, економічних і культурних процесів відкинуло польське суспільство. З другого боку, вони набули рис соціальної стійкості, “зависли” в надломах соціальних структур. Іншими словами, це була свідома політика польської влади, яка тримала на периферійному, дискримінаційному і обмежувальному становищі тисячі й тисячі козаків, не визнаючи за ними права повноправних членів суспільства. Можна сказати, що козаки з їхнім центром - це корпорація, тобто спільнота людей, об'єднаних спільною історичною долею.
   Через своїй соціальний статус козацтво як таке, протестуючи проти польської державності, індиферентно ставилось і до державотворчих процесів в Україні. Так, вони брали активну участь у визвольній війні. Так, з-поміж них пішли найвідоміші сподвижники Б. Хмельницького, але ці ж козаки часто діяли всупереч спільним інтересам (якщо можна говорити про спільні інтереси в українському суспільстві на той час). Пригадаємо хоча б події, пов'язані з розгромом навесні 1659 р. російської армії на чолі з князем О. Трубецьким та І. Виговським. Але його подальший успіх, як відомо, не був закріплений у зв'язку з повстанням проти нього всього Запоріжжя на чолі з Іваном Сірком. А ця перемога так потрібна була І. Виговському, щоб закріпити і втілити в життя Гадяцьку угоду. Адже вона давала надію на власну державність у складі конфедеративного об'єднання Польщі, Литви й України. Можна сказати, що втілення в життя Гадяцької угоди зірвалося саме завдяки запорозьким козакам. Це ж можна сказати і про спроби П. Дорошенка об'єднати Правобережну та Лівобережну Україну й про неоднозначну позицію з цього приводу запорозьких козаків. Подібні приклади можна ще наводити й наводити, але бажано зрозуміти, чому українські козаки поводились саме так. По-перше, не забуваймо, що це були все ж таки маргінали, порубіжна верства суспільства, викинута з суспільства. Відповідно, для свого виживання вони створюють корпорацію, де всі інші відносно них були “чужими”. По-друге, за великим рахунком, Запорозька Січ - це братство, де основним змістом було єдине сакральне начало, тобто метафора єдиного містичного тіла. Для його збереження потрібно боротися проти всього і всіх, що й робили козаки. Крім того, якщо на Заході цю сакральність-містичність різних братств зруйнувала Реформація, то тут, в Україні - це братство залишилося неушкодженим, тому що сама Січ перебувала як на периферії суспільства, так і на периферії країни, і реформаційні процеси сюди практично не доходили, що призводило до консервації старої епохи в поглядах даного братства (козацтва), тоді як себе проявляла вже нова епоха.
   По-третє, не можна не погодитись з Пантелеймоном Кулішем, який, характеризуючи козацтво, висловив таку сентенцію: “Не сприймаючи сімейного начала, козацтво заперечувало й саму ідею суспільного”. [4:78]
   В цілому треба зазначити, що козацтво несе в собі іншу модель соціальності й іншу версію історичного розвитку, що реалізувалася в тисячолітній історії Великого Степу. Але оскільки в другій половині нашого тисячоріччя час нападів номадів минув, держава, мається на увазі Гетьманська, постійно перемагає, усе більш відтискуючи і поглинаючи козацтво, втягує його в себе, трансформує у нормальний, легітимний елемент землеробського суспільства, послідовно знищує Степ, перетворюючи його в освоєний землеробською державою простір.

   2. Культурне прикордоння: „свої"" і „чужі" у козацькому літописанні XVIII століття
   “Козацькі літописи” з повним правом можуть вважатися політико-публіцистичними трактатами.
   Хроніки Самуїла Величка, Григорія Граб'янки, невідомого автора, названого “Самовидцем” (очевидцем) і “Літописець” родини Дворецьких були написані наприкінці XVII — початку XVIII ст. У 30-50 pp. XVIII ст. була складена “Коротка історія Малоросії”, “Опис про Малу Росію” Г. Покаса, літопис генерального обозного Я. Є. Лизогубова і Чернігівський літопис. У 1760—1780 pp. з'явилися “Короткий опис про козацький малоросійский народ” П. Симоновського, “Короткий історичний опис” І.І. Квітки. Дещо пізніше були складені літопис В. Г. Рубана, “Зібрання історичне” С В. Лукомського. Завершує цей ряд “Історія русів чи Малої Росії”, приписувана архієпископу Георгію Кониському. Цей 8 твір, що зовні зберігає форму козацьких хронік, наповнений принципово іншим змістом і належить уже до іншої культурної традиції, епохи Просвітництва. Більшість перерахованих творів мали велику популярність і поширювалися в численних рукописних списках.
   “Козацькі хроніки” є улюбленим сюжетом українських дослідників, які вбачають у них джерела формування сучасної національної ідеї. Вивчення літописів було розпочато в працях М. Возняка і Д. Багатія. З останніх праць, присвячених цій темі, слід зазначити дослідження В. Смолія, В. Шевчука, О. Сухого й ін. Значущість “козацьких літописів” для розуміння процесів, що відбувалися в українському суспільстві середини і другої половини XVIII ст. підкреслили 3. Когут і О. Гуржій.
   Козацьке літописання XVIII ст. можна умовно розділити на два етапи. До першого належать літописи початку століття — Г. І. Граб'янки, С. Величка і Самовидця, які займають особливе місце в українській історичній літературі. Ці літописи продовжують історико-літературні традиції другої половини XVII ст. у нових історичних умовах. Для їхніх авторів часи Богдана Хмельницького ще не перетворилися в історичне минуле “козацького народу”, були живі свідки описуваних подій, і психологічний бар'єр між літописцями і їх персонажами відсутній. Слід уточнити, що ці творки не є в точному розумінні слова літописами — за жанром вони мають належати до історичних творів, їхні автори зайнялися літературною діяльністю після відставки з військової служби, і тільки виклад подій за роками відповідає стилю літописів.
   У другій третині  XVIII ст. виникають нові тенденції. По-перше, літописи середини століття вже можна без застережень зарахувати до розряду історичних досліджень. Крім компіляції інших літературних творів, автори часто вводять актовий матеріал, ведуться спроби критичного осмислення тексту. Звичайними стають описи зовнішнього вигляду використовуваних документів, місця їхнього збереження, пропонуються датування, виправляються допущені раніше помилки й іноді досліджується вірогідність свідчень методом зіставлення різних текстів і їхніх критиків (особливо коли справа стосується іноземних джерел). Крім того, збільшується частка власне авторського тексту, що включає коментарі, узагальнення і висновки. Можна також говорити і про композиційну і концептуальну цілісність творів. Навіть у тому випадку, якщо літописець прямо не виражає своєї думки з приводу якої-небудь події, його точка зору може бути досить вірогідно реконструйована.
   По-друге, змінюється і стає більш соціально однорідним сам склад авторів. Унаслідок майнової диференціації козацтва, що відбулася, літописання перетворилося в монополію найбільш освіченої і заможної його частини — козацької старшини. Соціальна диференціація козацтва супроводжувалася зближенням інтересів козацької старшини і російського дворянства, і якоюсь мірою зниженням рівня її етнічної самосвідомості.
   Аналіз козацького літописання середини XVIII ст. дозволяє одержати важливу інформацію про процеси, що відбувалися в еліті українського суспільства того часу. Джерела представляють можливість оцінити рівень опозиційності авторів політиці російського уряду і наявність власної концепції розвитку свого народу.Важливо зазначити, що предметом опису є майже ті самі події, і залежно від позиції автора змінювався і підбір конкретних фактів, і їхня оцінка. Принципове значення для розглядуваної теми мають сюжети, пов'язані з уявленнями про ранній період історії українського/“козацького” народу, католицької й уніатської церкви, повстання Б. Хмельницького, Гадяцької угоди, перехід Мазепи на бік Карла XII, а також оцінка спроб відновлення системи самоврядування в першій половині XVIII ст. “Свої”
   В авторів літописів XVIII в. немає чіткого представлення про те, хто є “своїм”, а хто “чужим”. Серед “своїх” найчастіше згадуються рядові козаки, особливо населення Правобережної України, що залишилося під владою Польщі. Друге місце в різних літописах займає селянство або взагалі православні. Слід зазначити важливу рису, що відрізняє літописи XVIII ст. від творів більш раннього періоду: у них майже відсутні релігійні мотиви. Критика католицької й уніатської церкви присутня в найзагальніших виразах, і то тільки стосовно до початку XVII ст. Уніати згадуються помітно рідше, ніж католики, і негативно сприймається скоріше сам факт унії, ніж конкретні представники цієї конфесії. Ліквідація унії на лівобережжя Дніпра привела до швидкого забуття всіх релігійних непорозумінь, і в деяких літописах зустрічається навіть осуд дій козаків проти католиків.“Український народ”. Наприкінці XVII — початку XVIII ст. уявлення про те, хто саме складає український народ, тільки починають формуватися. Автори літописів пишуть історію власне “козаків” і про український народ згадують значно рідше. При описі давно минулих подій літописці в більшості випадків використовують поняття “руські люди”, “руський народ”, “русь”, “русини”, однак у викладі сучасних сюжетів чи в узагальненнях з'являються самоназви “український народ” або “україна” як названації. Іншим варіантом є поняття “малоросійський народ”.
   Ці терміни в літописах не мають точної прив'язки. У більшості випадків вони позначають усе населення українських земель, без урахування станової приналежності і підданства. Іноді зі складу “України” виділяється козацтво: “зо всею Украиною и з войском" Запорозким”. [5:23]Частіше під “Україною” розуміється територія, яка наприкінці XVII — початку XVIII ст. входила до складу Російської імперії, тобто крім Галичини і Волині, хоча етнічна приналежність цих останніх не піддається сумніву [6]. У низці випадків “український народ” є синонімом селянства: “...людем Українським і козакам...”. [7:32] Поняття “малоросійський” також не має точно визначеного змісту. [8:11]
   Виняток складає літопис І. Квітки, у якому він послідовно називає лівобережжя Дніпра “Малою Росією” і його населення “малоросіянами”, а “Україною” і “українцями” — тільки Правобережжя і його жителів, указуючи, що ці землі одержали свою назву від поляків. [9:4] Колись обидва берега Дніпра входили до складу єдиної давньоруської держави і разом складали “Малу Росію”. [9:4]
   “Козаки”. Незважаючи на те, що літописи присвячені переважно історії козацтва, далеко не всіх літописців цікавить походження й історичні корені “козацького народу”. З приводу етимології слова “козак” у наших джерелах викладається кілька версій. Одна з них пов'язана з походженням козаків від хозар (“козар”); відповідно до іншої — козаки одержали свою назву від кіз (по подібності у швидкості пересування і з любові до полювання), чи від коси (по гостроті зброї і натиску); третя пропонує ім'я праотця Козака, що, як зауважує Г. Граб'янка, “пристойніше" [7: 8-9]. Пізніше П. І. Симоновський висунув ще дві версії, утворивши позначення від турецької назви розбійників чи грабіжників (без вказівки оригінального звучання) або подавши його як складносурядне слово: перший склад від назви області в Закавказзі — Касахії, а другий від саків. [8:1-2]
   Стверджується, що козаки беруть походження від скіфських і хозарських племен, що жили на Північному Кавказі й у Закавказзі. Для того, щоб довести стародавність “козацкого народу”, Г. Граб'янка наводить свідчення з історії протоболгар, аварів, гунів, хозар і інших кочових народів. За його відомостями, предки козаків один раз навіть захопили і розграбували Рим. [7:7] В описі життя стародавніх козаків підкреслюються їхня хоробрість і простота вдач: “У таком убо нестяжательном житие суще, отнюдь пре лести мира сего, златом, серебром, камением драгим, и прочими, яже в людей честнейша и любострастнейша суть, не печехуся, но едино точию в них бе упражнение, еже в бранех непрестанно обучатися; чего ради зело бяху храбри и... мужественни”. [7:5] Козаки були подібні до татар або калмиків.
   Хоча свідчень про протоісторію українського народу небагато, більшість версій підкреслює неслов'янське походження козаків. Автори літописів проте не заперечують споріднення українського і російського народів: козаки - це “природные россиянеи”, їхня мова слов'янська, але швидше йдеться про явище, близьке до польського сарматизму — особисто вільне населення прагне відокремитися, у тому числі й етнічно від рядового селянства. Нечисленність таких спроб інтерпретації історії козаків варто пояснити очевидною близькістю всіх східнослов'янських народів, ігнорувати яку не представлялося можливим, а також незавершеністю процесів соціальної стратифікації в українському суспільстві XVII—XVIII ст.
   Набагато частіше в літописах зустрічається тлумачення, що козаки — це не національність, а рід військової служби: “Аще кто и Поляк бяше, си есть свободное воинство, яко без наймую, своєю волею на татаре хождаху" [7:19]. Не завжди козаки розглядалися як єдине ціле — іноді власне козаками вважалися тільки ті, хто був записаний до реєстру, найчастіше виділялися запорозькі козаки.
   Запорожці. Принципової різниці між запорожцями й іншими козаками немає. Відмінність полягає лише в системі управління — запорожці самі вибирають собі керівника і не завжди узгоджують свої дії з гетьманом. Свавілля запорожців літописці оцінюють по-різному: для Г. Граб'янки і П. Симоновського це гідність й ознака істинно козацької натури, для Самовидця, Я. Лизогуба й автора “Короткого опису Малоросії” — привід для осуду. Найчастіше ця критика стосується дій запорожців у другій половині XVII — першій половині XVIII ст., коли вони шукали підтримку своїм бунтівницьким планам серед простого селянства. Проте ліквідація Запорізької Січі була істотним ударом по привілеях козацької старшини, і схвалення цієї акції пролунало тільки в літописі ультрамосквофіла І. Квітки.
   “Поспольство”. Прості селяни в літописах найчастіше називаються “посполитими”, “мужиками” або “черню”. Необхідно, однак, підкреслити, що точка зору радянської історіографії, відповідно до якої літописи створювалися для обґрунтування економічних і політичних домагань козацької старшини, що утверджувала себе як феодального землевласника, здається занадто прямолінійною і не відбиває складності ситуації. Насправді в літописах рядове козацтво і селянство можуть характеризуватися і як гідні презирства “чернь и мужики”, і як “брати”, причому не можна сказати, що більш ранні твори “демократичніші”.
   У літописі Г. Граб'янки взагалі немає чіткого поділу між “козаками” і “посполитими”, і обидві ці групи оцінюються цілком доброзичливо. Навпаки, для Самовидця і рядові козаки, і селяни, і свавільці схильні до бунту. Навіть жертви єврейських погромів викликають більше співчуття автора, ніж вони. Автор “Короткого опису Малоросії” називає козаками не завжди тільки реєстрове козацтво, але в його склад включаються також усі бажаючі приєднатися: “охотного ж войску без числа было” [10:229] Однак доброзичливість літописця зникає, коли “чернь” повстає проти гетьмана, нехай навіть і справедливо [10:233].
   Інші літописи середини XVIII ст. чіткіше відокремлюють власне селян від маси рядового козацтва. Я. Є. Лизогуб називає “черню” тільки селян і ніколи не ставить їх поряд з рядовими козаками. Укладач Чернігівського літопису взагалі про „мужиків" згадує тільки двічі — перший раз, коли говорить в іронічних тонах про смерть коронного гетьмана Жолкевського (“мужик сокирою голову оттял" [5:13]); а другий — коли описує блукання по лісі проводиря татар Азидерея, якого “мужик един выпроводил на дорогу, а он ему дал един чирвоный”. В обох випадках необхідність звертатися по допомогу до “мужика” викликає глузування. [5:34]
   П. І. Симоновський підкреслює, що між казакими і селянами існує чітка різниця, але при цьому — вони “єдиної віри вихованці"[8:12, 30]. Козаки завжди заступалися за “посполитих” і захищали їх від зловживань поляків і єврейських орендарів, однак уже Б. Хмельницький не зважився розправитися з панами, у яких збунтувалися мужики" [8:40]. Козацькі і мужицькі бунти для літописця явища одного порядку. Він ставиться до них цілком доброзичливо, хоча і визнає їх небезпеку для держави. Волелюбність для П. Симоновського — риса, притаманна і козакам, і селянам, і яка оцінюється безумовно позитивно.
   Уявлення про риси національного характеру й ідеальний суспільний устрій
   Козацтво формувалося стихійно й у початковий період свого існування будувалося на ідеальних, з погляду літописців, засадах. Козаки дотримувались помірності в їжі й одязі, господарювали, у їхньому середовищі були відсутні побутові злочини. Вони самі обирали собі керівника і глибоко його поважали, але випадки перевищення будь-якою посадовою особою своїх повноважень могли закінчитися самосудом. Особиста відвага і військове мистецтво вважалися головними чеснотами козака, винятково рідко, і то стосовно подій початку XVII ст., у їхньому середовищі згадувалася і глибока побожність [7:27] Серед рис, що вважалися негативними, можна назвати зловживання своїм становищем, властолюбство і зверхність щодо рядових козаків, потяг до розкоші і корисливість і, що підкреслювалося майже у всіх літописах, “свавілля”.
   Це поняття досить розпливчате. Свавілля виявляється в невизнанні законної влади —короля, гетьмана, власника селянина. Розуміння законності-беззаконня в різних літописах не збігається. Те, що оцінюється як злочин в одних, в інших — прояв доблесті. Однак завжди існує визначений моральний кодекс, за порушення якого має наступати кара. Так рядові козаки, що вийшли з покори своєму гетьману, заслуговують найжорстокішого покарання, і автори виправдовують будь-яку розправу над ними, навіть здійснювану польським урядом [8:10]. Звичайне покарання виходить з відповідної “інстанції”: козаки, що допускають безглузді убивства і грабіж, з волі Божої, потрапляють у засідку, жадібний чиновник карається царем, селяни, які повстали проти своїх господарів —регулярними військами тощо.
   Мотив “свавілля” є надзвичайно важливим для розуміння процесів, що відбувалися в українському суспільстві в першій половині XVIII ст. Особиста ініціатива і самостійне прийняття рішень вважаються позитивними якостями тільки стосовно минулого козацтва, на зміну їм приходять законослухняність і чекання справедливості від влади. Відсутність єдиних уявлень про закон і беззаконня навіть у середовищі козацької старшини свідчить про те, що процес формування правової свідомості знаходився ще в початковій стадії.
   Сприйняття авторами літописів змін, що відбувалися в українському суспільстві, є глибоко песимістичним. Літописці одностайно вважають “золотим століттям” козацтва період до середини XVII ст., поки зберігалися риси давнього суспільного устрою. Система козацького самоврядування багато в чому ідеалізується і вважається цілком відповідною інтересам всього українського народу.Ідеальні взаємини суспільства з державою описуються в літописах у двох варіантах. Перший — це мінімальне втручання або формальний патронат, яким користувалися козаки в Речі Посполитій до кінця  XVI ст.: “Поляки же ни до них самих (козаков), ни до их земель кои им от королей наданы были, ни какова дела не имели, и в правление их никогда не мешалися”. [8:10] Інший варіант грунтується на положеннях договору Богдана Хмельницького й уряду Олексія Михайловича. Головними статтями вважалися збереження гетьманства і привілеїв козацької старшини, а також особливе становище козацького війська. Дотримання, хоча б часткове, цих умов, для авторів козацьких літописів — підстава самостійності і правильного напрямку розвитку українського народу. Збереження “целости Украины” трактується дуже різнопланово — від адміністративної єдності до дотримання стародавніх прав “всего украинского народа”.
   Примітно, що такі висловлення козацьких літописців XVIII ст. цілком збігаються з програмою, висунутою прихильниками гетьмана І. Мазепи: формальний патронат іншої держави (Швеції), реальне самоврядування, вільні вибори гетьмана при повному дотриманні стародавніх прав і привілеїв старшини. [11:25-26]
   Сучасне становище справ літописцями або зовсім не оцінюється, або в текстах звучать скорботні ноти про загибель України. У числі причин загибелі називаються виснаження українського народу непосильними поборами і знов-таки ліквідація особливого статусу козацької старшини в Російській імперії.
   “Чужі”
   Татари і турки. Одним з найбільш грізних ворогів протягом усього XVIII ст. вважаються кримські татари і турки, однак, між позиціями авторів початку і середини століття існує значна відмінність. Літописці початку століття вважають турків і татар єдиним ворогом українців до укладення Брестської унії 1596 р. Твори Г. Граб'янки, С. Величка і Самовидця неодноразово вказують на жорстокості, що здійснювалися турками і татарами щодо мирного населення — убивства і захоплення в полон жителів Речі Посполитої, руйнування церков, грабежі. Порівняно з антитурецькими памфлетами, розповсюдженими в Європі в XVI — середині XVII ст., ці перерахування містять менше конкретних деталей, але загальний пафос зберігається. Як причину постійних набігів турків і татар автори літописів називають жадібність і — рідше — прагнення викорінити християнство.
   Козаки вважаються основною військовою силою, що охороняє східні і південні кордони Речі Посполитої від турецької небезпеки. У літописах відсутні які-небудь натяки на те, що козаки самі могли провокувати турків на відповідні виступи, навпаки, така точка зору сприймається як ворожа і наклепницька (наприклад, як привід, використовуваний поляками для знищення козацтва [7:30-31]). З іншого боку, автори літописів постійно описують напади козаків на татарські і турецькі землі, причому формується думка, начебто це було єдиним напрямком зовнішньої активності козаків аж до кінця XVI ст. [7:18] Саме у війнах з турками і татарами відпрацьовуються і виявляються доблесть і військове мистецтво козаків. Автори літописів називають козаків найнебезпечнішим супротивником Османської імперії. Турецький султан, за словами Г. Граб'янки, заявляв: “Когда окрестные панства на мя возстают, я на обидва уши сплю, а о козаках мушу єдиним ухом слухати" [7:20]. Польське військо без підтримки козаків постійно попадає в скрутне становище, а їхня участь стає вирішальним фактором будь-якої перемоги.
   Ставлення до татар змінюється в середині XVII ст., коли вони перетворюються в союзників козаків у їхній боротьбі проти поляків. Автори літописів усвідомлювали, що фактично козаки пішли на зрадництво, діючи заодно з ворогами Речі Посполитої. Як виправдання вони стверджували, що, по-перше, поляки своїми переслідуваннями поставили козаків у безвихідне становище, змусивши до союзу з татарами. По-друге, ініціатива створення такого союзу і проведення окремих воєнних операцій, як правило, приписується татарам. Нарешті, автори літописів перестають згадувати про яке-небудь насильство татар щодо українського населення: військо союзників загрожує тільки полякам. Єдиним винятком із загальної тенденції є літопис Самовидця. Турки для нього продовжують залишатися найзапеклішим ворогом українського народу. [10:14,24]
   Разом з тим на тимчасовість цього союзу вказує позиція кримських ханів, які, на думку літописців, турбуються тільки про власну вигоду й у відповідних обставинах готові зрадити козаків. Отже, татари хоча і перестають бути безумовним супротивником, але вважаються лише тимчасовим і дуже ненадійним союзником, у цілому залишаючись безумовно “чужими”.
   У літописах середини XVIII ст. ставлення до кримських татар і турків ще більш пом'якшується. У викладі літописців узагалі зникають описи будь-яких особливих проявів ворожості з боку південних сусідів. Вони, безумовно, “басурмане”, “вороги православної віри” тощо, але проте ставлення до них досить рівне і спокійне. Хоча укладачі літописів, як і колись, воліють не оцінювати спільні дії козаків і кримських татар, опис подій стає об'єктивнішим. Так П. Симоновський не замовчує спроби Б. Хмельницького перейти під протекторат Оттоманської імперії для збереження “целости Украины" [8:67] чи звертання за допомогою до кримських татар, вважаючи ці дії виправданими. Окремі татарські і турецькі воєначальники в описі І. Квітки не тільки вмілі полководці, але і гідні люди: хан Іслам Гірей “дивується” підступництву короля Яна Казимира і категорично відкидає спроби розірвати союз татар із Б. Хмельницьким тощо. [9:12] 
   Подібність літописів середини XVIII ст. і попереднього періоду полягає в детальному описі козацьких воєнних операцій проти турків і татар. Однак зміни торкнулися інтерпретації і цих сюжетів. Слід зазначити значне посилення епічного початку. Розповіді про козацькі походи містять у собі все меншу кількість конкретних історичних деталей і усе більше узагальнень, а зображення татар і турок також наближається до деякого абстрактного “образу ворога”.
   У цілому можна сказати, що турки і татари до середини XVIII ст. перестають сприйматися як реальна військова загроза, що не можна не пов'язати з політичною ситуацією. Припинення регулярних набігів на українські землі сприяло тому, що кримські татари й Османська імперія, які переживали не кращі часи, з ворогів поступово перетворилися у свідків “золотого століття” козацтва.Поляки. Іншим серйозним супротивником для авторів козацьких літописів є поляки (“ляхи”). З контексту стає зрозуміло, що під “поляками” маються на увазі не всі представники цієї нації, а лише магнати, шляхта і їхні пособники, у тому числі й етнічні українці.Укладачі літописів указують на непримиренну ворожість поляків до козаків. Причину цієї ворожості вони вбачають, по-перше, у бажанні закабалити вільне українське населення, а по-друге, у страсі перед войовничістю козаків. Проте відносини між поляками і козаками тривалий час залишалися досить безконфліктними. Завершенням періоду толерантності стало укладення Брестської унії, після якої окремі замахи на права і свободи українського населення перетворилися в планомірну кампанію з ліквідації козацтва. Іншою переломною віхою стало повстання Палюка (Павлуся) 1637—1638 p., що започаткувало відкрите військове протистояння козаків і поляків.
   Приводом для козацьких повстань у більшості випадків називаються зловживання з боку польських магнатів і шляхти. У виняткових випадках призвідниками визнаються самі козаки, але обов'язково з уточненням, що це були рядові козаки, а не гетьман зі старшиною.
   Незважаючи на визнання військової доблесті окремих польських діячів і воєначальників, у цілому вони оцінюються досить стримано. Яскраве виключення складає фігура короля Владислава [12:649-654] Як і в середині XVII ст., козацтво ідеалізувало його образ, вважаючи цього монарха справжнім заступником усього православного населення Речі Посполитої. Майже всі літописці згадали про його грамоту гетьману Барабашу, у якій він нібито виправдовував опір козаків насильству шляхти: “Если де жолнере есте, шаблю имеете, и кто вам за себя стать воспящет" [13:59]. Один з літописців навіть висунув версію про те, що через цей лист поляки ще при житті Владислава обрали собі королем його брата Яна Казимира, і від горя Владислав помер [13:61]. Самовидець вбачав у смерті Владислава Боже провидіння, яке не допустило, щоб “щастливый” польський король застав повстання Б. Хмельницького [10:16]. Щодо інших польських королів постійно підкреслюється лояльність українців своєму монарху. Навіть у розпал воєнних дій Б. Хмельницький підкреслено вірнопідданицьки звертається до короля.
   Щодо поляків у козацькому літописанні виявляються ті ж тенденції, що були зазначені раніше стосовно образу турків і татар. Якщо автори початку століття докладно описують, у чому саме виявлялася недоброзичливість поляків, які саме побори вони накладали на селян і козаків, то літописи середини століття менш конкретні і більш стримані. Осуд зловживань поляків у них перетворюється швидше в спосіб висловити свої вірнопідданицькі почуття щодо російського престолу.
   Євреї. Найбільш разючий контраст у літописах початку і середини XVIII ст. складає ставлення до євреїв. Козацький антисемітизм середини XVII ст. є загальним місцем у всіх історичних дослідженнях цього періоду, тим більше цікаво простежити еволюцію відповідних уявлень протягом наступного сторіччя.
   У літописах Г. Граб'янки, С. Величка і Самовидця сюжети, пов'язані з євреями, зустрічаються значно рідше польських чи татарських і не настільки емоційно забарвлені. У літописі Самовидця, як уже нами зазначалося, проглядається навіть співчутливе ставлення до євреїв — жертв козацьких набігів, хоча в цілому євреї називаються знехтуваними [10:13]. У переважній більшості випадків євреї (“жиди”) і поляки згадуються разом: поляки використовують євреїв для того, щоб принизити або знищити козаків.
   Перелічуючи образи, що наносились євреями українцям з потурання поляків, автори літописів згадують у першу чергу незаконне збільшення податків євреями-орендарями. Іншим фактом, що викликав різкі протести православного населення, були передача євреям в оренду церков і ускладнення, що виникали в зв'язку з цим, у відправленні богослужіння. Нарешті, озлоблення викликало заняття євреїв лихварством, від чого страждали також і козаки.
   Літописи середини XVIII ст. опускають усі причини невдоволення козаків євреями, унаслідок чого рідкі і лаконічні свідчення про побиття “жидів” стають не цілком зрозумілими [13:60]. У низці творів антисемітські виступи козацтва середини XVII ст. узагалі не згадуються. Можна зробити висновок про те, що на початку XVIII ст. для козацької старшини єврейське питання перестає бути насущним. У позиції авторів літописів прослідковується усе більше бажання дистанціюватися від дій козацького війська. До середини століття козацьких літописців жодним чином не можна дорікнути в антисемітизмі. За неповні сто років висихає весь пафос боротьби. Серед причин настільки разючої зміни можна вказати, по-перше, зміни як становища євреїв після входження України до складу Російської імперії, так і соціального статусу самої козацької верхівки і, відповідно, її поглядів на питання кредитування, стягування орендної плати тощо. Нарешті, цілком імовірно, що оцінка рівня козацького антисемітизму середини XVII ст. є трохи завищеною.
   “Москва”. Розглядаючи проблеми, пов'язані з проявом антиросійських настроїв у козачому середовищі, варто обмовитися, що літописи XVIII ст. не можуть забезпечити повної картини. їхні автори займали досить високе становище в суспільстві, і будь-який явний прояв невдоволення чи критика загрожували обернутися для них серйозними наслідками. До відкритого ж опору політиці царату представники козацької старшини і не прагнули.
   У літописах XVIII ст. населення Росії найчастіше іменується “москвою”, що є проявом досить старих етнополітичних стереотипів. Серед інших варіантів зустрічаються “московська нація” і “москалі”. “Великоросія”, “Росія” і їхні похідні використовуються рідше, і зовсім рідко згадується про росіян чи Русь стосовно великоросійських земель.
   У тих випадках, коли автори торкаються історії Стародавньої Русі, вони намагаються підкреслити дистанцію між козаками і Росією, наполягаючи на неслов'янському походженні козаків. Пояснюючи причини феодальної роздробленості і переходу українських земель під владу Польщі, Г. Граб'янка вважає, що це відбулося з вини самих “руських” князів. Унаслідок “похотей” (гріхів) “во уничтожение Российский скипетр тако пришел, яко от царствия во княжение, а от княжения в воеводство применися" [7:18], атому роздільне державне існування українців і росіян цілком природно. Разючий контраст складає виражена промосковська орієнтація літопису І. Квітки, що відкривається заявою про історичне право Росії на українські землі: “Малая Россия есть часть Российского государства, заключающая в себе древние Российские княжества... Государи Российские многократно имели попечение освободить свои области из рук чуждых, но тщетно" [9:1].
   Опозиційність авторів козацьких літописів може виявлятися в інтерпретації окремих епізодів історії Росії й історії російсько-українських взаємин. Яскравий приклад тому міститься у творі Самовидця. Описуючи палацеві інтриги після смерті царя Олексія Михайловича, оповідач виставляє царицю Наталю, матір Петра І, в досить несприятливому світлі і навіть обвинувачує її в отруєнні свого пасинка царя Федора Олексійовича, “який велику любов до нашого народу мав" [10:152]. Розповідь про московські смути 1670—1680 pp. явно проектується на події пізнішого часу і дозволяє реконструювати ставлення літописця до діяльності Петра.
   Стриманіші висловлення літописців із приводу переходу Богдана Хмельницького під заступництво Росії. Говорячи про підготовку Переяславської Ради, Самовидець у злегка завуалізованій формі дає зрозуміти, що московські посли переконували Б. Хмельницького зрадити своєму законному монарху, польському королю, і гетьман пішов на зрадництво [10:18]. П. Симоновський, указуючи на причини україно-російського союзу, стверджує, що Б. Хмельницький вибирав заступників для України, керуючись розуміннями її безпеки, і просто вважав Росію кращим варіантом порівняно з Османською імперією [8:42]. Літописець наводить і численні розжодження між козаками і царським урядом, зокремаз питань статусу України в російсько-польських контактах.
   Іншим важливим показником справжньої оцінки Переяславської угоди в концепції українських літописців є докладний опис умов, на яких відбулося входження України до складу Росії. “Артикули” Б. Хмельницького, підтверджені московським царем, виступають найважливішим аргументом законності домагань козацької старшини на особливі “права і вольності”. Характерно, що тільки І. Квітка не передає змісту “Артикулів” і не згадує про них при кожному зручному випадку.
   У найбільш лояльній редакції позиція літописців зводиться до послідовної відмови від розгляду спірних проблем чи до відтворення офіційної точки зору по них. При цьому звертає на себе увагу гранична сухість і підкреслено казенна мова, якою викладається предмет. Усе сказане повною мірою належить до оцінки літописцями Гадяцької угоди і гетьманства І. Мазепи.
   У Лизогубівському літописі цілком відсутнє яке-небудь пояснення причини переходу І. Мазепи на бік Карла XII. Оцінка його вчинку зводиться до двох фраз: він “зменил государю своєму” і закінчив “пагубное житиеє свое” у вигнанні в глибокій старості [14:47,49], що разюче відрізняється від докладного опису діяльності І. Мазепи до 1708 р.
   Серед інших проявів прихованої опозиційності укладачів козацьких літописів можна назвати перерахування “образ”, нанесених царським урядом козакам і українському народу, зазвичай не супроводжуване прямою авторською оцінкою і зовні має вигляд об'єктивної інформації.
   Обережна критика на адресу царського уряду частіше складається в наріканнях на “нещасливу долю” українського народу, “немилосердя” влади і волю Божу. Найважливішим винятком з цього правила є епізод з розгромом Батурина (резиденції І. Мазепи). Жорстокість російської армії справила велике враження на українську громадськість, і навіть найбільш лояльні автори вважали за необхідне виправдовувати дії влади. Разом з тим літописці постійно підкреслюють загальну відданість і покірність українського населення волі царя. Серед причин цієї лояльності в числі перших завжди називається православна віра, іншим поясненням служить законослухняність українців як національна риса характеру. Всі антидержавні виступи козацтва були спровоковані несправедливими і незаконними діями влади (або в них брали участь тільки “бунтівники”). Літописці винятково рідко прямо говорять про загрозу репресій як інструменту державного управління.
   Характерно, що літописи майже не торкалися сучасних подій і не містили оцінки остаточної ліквідації особливого становища Малоросії в складі Російської імперії. Звертання до подій часів “козацької вольниці” для авторів середини XVIII ст. стало можливістю обговорити варіант державного і суспільного устрою, відмінний від сучасної їм Росії.
   Процес формування національної самосвідомості українського народу, що прискорився в XVII ст., і століття згодом був ще далекий від завершення. Навіть у верхівки суспільства, козацької старшини, був відсутній єдиний тип самоідентифікації і частково зберігалися старі уявлення про станове членування суспільства.
   Опозиційність козацької старшини не виходила за рамки обережної критики окремих дій російської влади. Однак річ навіть не в тім, що центральний уряд цілком контролював ситуацію. Відсутність послідовної точки зору на шляху розвитку українського суспільства була характерна і для української еміграції. Більшість представників української політичної еліти як усередині Російської імперії, так і за її межами виявилася в ідейному тупику і схилялася до глибоко консервативних поглядів. З достатньою чіткістю цей висновок підтверджує відсутність єдиного образу ворога, цього необхідного елемента будь-якої національної ідеології.
   Усі спроби реформувати суспільство, не поступаючись власними привілеями, привели козацьку старшину до поступового зближення з російським дворянством. Повернення до “історичних коренів українського народу” відбулося вже пізніше, на початку XIX ст., у рамках романтичної традиції.

Джерела та література

1. Плетнева С. А. Древнерусские княжества X - XIII вв. -М., 1994. -С. 275.
2. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь.-М., 1989.-С. 327,41,41
3. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Видання друге. - К.: Критика, 2005. - С 177-179, 181,182.
4. Кулиш П. А. О козаках//Русский архив. - М., 1877. - С. 78.
5. Летописец в русских и полских що ся деяло стронах и якого року//Южнорусские летописи, собранные и изданные Н. Белозерским. -К., 1856. -Т. 1. -С. 23,13, 34.
6. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. - К., 1848-1864. В. 4-х т. Т. 1.
7. Грабянка Г. Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкаго гетмана запорожского с Поляки за найяснейших королей польских Владислава, а потом и Казимира, в року 1648 отправоватися начатой и за 10 лет по смерти Хмельницкаго неоконченной, с розных летописцов и из диариуша, на той войне писаного... року 1710. - К.. 1854. - С. 32, 5, 19, 27, 30-31, 18, 20, 18,20.
8. Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой - Бишенга, латинской - Безольди, французской - Шевалье и рукописей русских. - М., 1847. - С. 40,10,67,42.
9. Квитка И.И. Краткое историческое описание о Малой России до 1765 г. С дополнением о Запорожских Козаках. - М., 1848. -С. 4,4, 12, 1.
10. Краткое описание Малороссии/Шетопись Самовидца по новооткрытым спискам. - К., 1878. - С. 229, 233, 14, 24, 16, 13, 152, 18.
11. Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького//Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія українськоїКонституції. - К., 1993. - С 25-26.
12.Флоря Б. Н. У истоков легенды о королевиче Владиславе//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Просфонима: Історичні т філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. -Львів, 1998. - С 649-654.
13. Краткое лето изобразительное знаменитых памати достойных действ и случаев описание/ЛОжнорусские летописи,собранные и изданные Н. Белозерским. - К., 1856. - Т. 1. - С. 59, 61, 60.
14. Летопись или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украйни Малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким (Лизогубовская летопись)//Сборник летописей,относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданных комиссиею для разбора древних актов при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. - К., 1888. - С. 47,49.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com