www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки в умовах європейської інтеграції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки в умовах європейської інтеграції

О.Пєтухова

ФОРМУВАННЯ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

   Процеси європейської інтеграції зумовлюють необхідність для кожної сучасної європейської держави поступатися частиною державного суверенітету в обмін на переваги від членства в інтеграційних союзах. Але при цьому необхідно врахувати, що національні держави та їх політичні лідери гальмують перспективи передачі всіх своїх повноважень керівним органам регіональних інтеграційних формувань. У сфері зовнішньої політики ця проблема є особливо складною, оскільки фактично і юридично в жодному політико-правовому документі національних держав, які є членами Європейського Союзу, досі не узгоджено дилему між національною дипломатією і спільною дипломатією ЄС.
   До укладення Договору про Європейський Союз це інтеграційне формування взагалі не мало і не має нині спільної зовнішньої політики. Вона почала формуватися ще в рамках міжнародно-політичних проектів Ради Європи на засадах спільності та на принципах європейськості. Доцільно брати до уваги факт, що Комітет міністрів Ради Європи, який складався з міністрів закордонних справ країн-членів або їх представників, мав певні повноваження регулятивного характеру. Збираючись двічі на рік на свої засідання, цей Комітет саме на міжнародно-політичному рівні узгоджував форми і механізми захисту національних інтересів. Якоюсь мірою можна говорити про те, що відбувався перший в історії експеримент розробки спільних рішень у сфері зовнішньої політики. Кристалізація відбувалася поступово і в складних умовах, але слід погодитися з тим, що в основі самого проекту і конкретної діяльності Ради Європи лежали питання, які зазвичай регламентуються і реалізуються через механізми зовнішньої політики.
   Подібним чином необхідно тлумачити і окремі аспекти міжнародної діяльності Європейського Економічного Співтовариства, яке різними формами захищало консолідовані міжнародно-політичні інтереси своїх членів відповідна консолідація переважно простежувалася і в реалізації міжнародно-політичних механізмів захисту економічних інтересів [1].
   Сучасне бачення ідеологічного концепту Європи в контексті європейськості мало початок у великій французькій революції, під час якої постала гостра дискусія про те, що європейцям притаманне прагнення до миру, а також щодо доцільності політичної реструктуризації континенту на засадах консолідації певних суспільно-політичних принципів. Перша світова війна не знищила ідею європейської єдності, оскільки саме тоді вона була доповнена новими інституцюнальними ідеями, у тому числі й такою, як заснування Конституційної асамблеї об'єднаних європейських держав, створення спільного наддержавного варіанту управління, який передбачав законодавчу, судову та виконавчу форми, а також спільні збройні сили, підпорядковані єдиному командуванню [2].
   В європейській політичній думці того часу також постала ідея доцільності створення Сполучених Штатів Європи. Вона почала гостро критикувати націоналістичні ідеології та їх прихильників з огляду на те, що сповідувані ними принципи суспільних відносин і зовнішньої політики ведуть до постійних конфліктів та воєнних механізмів їх подолання і підтримала думку про необхідність створення Федерації європейських держав зі спільним парламентом та армією.
   У міжвоєнний період концепція об'єднаної Європи набула нового змісту, що був виразно наповнений рекомендаціями суто регулятивного характеру. Перетворення Сполучених Штатів Америки в перше повоєнне десятиліття (1920-ті pp.) на найпотужнішого конкурента європейських держав в економічній сфері ще більше активізувало подібні позиції та розширило коло прихильників відповідної ідеології.
   Знадобилася найжорстокіша найкривавіша війна в історії людства для того, щоб ідея європейського єднання перейшла в русло інституціонального забезпечення на концептуальних засадах і принципах, розроблених великими мислителями попередніх епох. В цільову основу була покладена ідея про те, що тільки об'єднана Європа спроможна забезпечити реалізацію ідеї свободи, яка у стародавні часи відрізняла народи континенту від "азійських деспотій". На такій концептуальній основі було зроблено висновок про те, що свобода можлива тільки за умови, коли Європа перестане бути джерелом неспокою, протиріч, суперечностей, конфліктів і, врешті, воєн. А для цього пропонувалося перейти до започаткування реального формування інститутів регулятивного характеру, рішення яких були б обов'язковими для всіх справді європейських національно-державних формувань.
   Основою для подальшого поступу на цьому шляху виступає політико-культурний чинник у поєднанні з практично ідентичним світосприйняттям. Важливе значення має також віра європейців у свою життєздатність саме на шляху об'єднання зусиль з метою не тільки і не стільки розв'язання тих чи інших економічних проблем, скільки і в першу чергу для недопущення нових конфліктів і воєн на континенті.
   Цьому сприяв внесок європейських науковців, котрі переконливо засвідчували, що мир на європейському континенті, котрий став реальністю після другої світової війни, став наслідком припинення політичного протистояння між державами континенту на основі побудови практично ідентичних політичних систем. В їхню основу повсюдно, хоча й на різному рівні, було покладено ідею свободи і суспільної демократії у доповненні з сучасною ринковою економікою.
   Наступним елементом поступового переходу від концептуальної єдності до створення спільних інститутів стали економічні міркування. Закономірно, що після НАТО постали Європейське товариство вугілля і сталі, а потім - Європейське економічне співтовариство. На цьому шляху пріоритетну роль, з нашого погляду, відіграла політична та економічна ідеологія лібералізму. Заперечуючи первинну роль держави як регулятора економічного розвитку, ліберальна ідея формально також сприяла регіональній інтеграції, принаймні на рівні її позитивного сприйняття суспільствами різних країн. Адже і тут держава вже не розглядалася панацеєю. Таку функцію перебрала на себе жорстка економічна конкуренція в торгово-економічній, енергетичній, технологічній та інших сферах, яка додатково спричинилася до пошуку нових більш дієвих концептуальних форм регулятивного забезпечення економічного зростання. Нею стало підвищення повноважень у цій сфері наддержавних інститутів управлінського характеру.
   І саме ліберали відіграли фундаментальну роль у створенні концепції, згідно з якою права особистості найкраще можуть бути забезпечені поза рамками національних держав у їх відомому з віддаленої і близької історії традиційному уявленні. Динамічність європейського мислення призвела до того, що ліберальна ідея на якийсь час, принаймні на переломі 1990-их років, була сприйнята суспільствами і політиками європейських держав як найбільш ефективна, що й було втілено в Маастрихтських угодах, якими передбачено поступовий перехід до спільної зовнішньої політики.
   На всіх рівнях політичної думки і державних підходів та стратегій відчувалася потреба у недопущенні провалу міжнародних домовленостей, які мали місце у 1920-ті роки, вилившись в остаточному варіанті у відродження німецького націоналізму, мілітаризму і реваншизму. Поряд з відчуттям наростаючої загрози з боку комуністичного режиму в СРСР це ставало додатковим стимулом до зростання популярності ідеї політичної стабільності в західній частині європейського континенту. У цьому бачився спосіб стримування Москви за рахунок зміцнення спільних можливостей і потенціалу протистояння реалізації планів "комуністичних агресорів". Європейські держави у пікові періоди холодної війни вийшли на розуміння доцільності відрізняти національну безпеку від зовнішньої політики, хоча їхньої консолідації вимагав сам характер міжнародних відносин, що потребував від Заходу реалізації таких цілей:
   • стримування і подолання комунізму разом з демократичним впливом на СРСР;
   • сприяння становленню контрольованого Заходом світового порядку як нової форми системи міжнародних відносин.
   Вже в середині 1950-х років наступальний характер радянської міжнародно-політичної стратегії спричинив подолання комплексу можливого відновлення німецького реваншизму і фашизму. Німеччина поступово починає уявлятися невід'ємною частиною демократичного і капіталістичного Заходу як цілісної структури стримування агресивних планів СРСР. Майже тотальний занепад комуністичних партій у західній частині Європи (за винятком Італії) додатково спричинився до консолідації європейського оцінювання спільності держав континенту як засобу забезпечення стабільності і мирного розвитку.
   Домінуючою стає мета недопущення ідеологічної експансії сталінського режиму, що також сприймаємо і тлумачимо як додаткову чинник активізації концепту європейської консолідації і зростання популярності інтеграційної ідеології.
   Як наслідок краху плану створення Європейської оборонної спільноти [3] з причини французького негативізму до переозброєння ФРН [4] у середині 1950-х років помічається повернення ідеї європейської єдності до стану, що був характерний для неї в перші повоєнні роки. Втім, активні переговори між адміністраціями СІНА, Великої Британії і Франції привели до так званих лондонських угод, які формалізували європейську оборонну політику на подальші десятиліття. Французька позиція стосовно пріоритетності уваги до потенціалу відродження німецького реваншизму втратила цілісність. В країні давалися взнаки переоцінки перспективи відносин з німецькою державою. Поставали альтернативні варіанти і розроблялися відповідні пропозиції політичного характеру. Визнання суверенітету Німецької Демократичної Республіки спричинилося до зростання у Франції кількості прихильників альтернативних рішень, цьому сприяло і розв'язання австрійської проблеми в сукупності з врегулюванням італо-югославського напруження стосовно статусу міста Трієст.
   Однак усвідомлення ефективності ядерного стримування практично не позначилося на масовій свідомості, яка в багатьох країнах Західної Європи схилялася до ідеї знищення ядерних арсеналів. Розкол у підходах пересічних громадян певним чином відбився на гальмуванні процесу "злиття" міжнародно-політичних стратегій на формалізованому державно-політичному рівні. Позитивне значення відповідного суспільного настрою проявилося у тому, що ціла низка держав західної частини континенту, у першу чергу Португалія, Іспанія і Греція, приступили до демократизації політичних режимів. Через посилення ролі і повноважень місцевого самоуправління почала просуватися у цьому ж напрямі Західна Німеччина, в чому безсумнівно вбачаємо черговий елемент політичної консолідації. Це знайшло своє підтвердження у приєднанні ФРН до НАТО, що сталося 1955 року. Велику роль відіграв той факт, що на цей час на теренах держави фактично зникла перспектива відродження нацизму.
   Одразу після другої світової війни західноєвропейська спільнота чітко усвідомила неможливість повернення в політичне минуле, для якого був характерний постійний розкол між державами континенту в ключових питаннях розвитку. В центр нового підходу було поставлено переконаність у тому, що сталий економічний розвиток і політична стабільність можливі тільки за умови гарантованого забезпечення безпеки у її традиційному розумінні як недопущення нових воєн. Практично всі західні дослідники слушно стверджують, що подолання конфліктності між європейськими державами виступає ключовим чинником успішної реалізації програм повоєнної відбудови і повернення на передові позиції в економічній сфері на глобальному рівні. Розробляється або, точніше, адаптується до нових реалій у сенсі практично загального розуміння необхідності створення регулятивних гарантій та інституційного забезпечення концепція наступного подвійного змісту:
   • Політично розділена повоєнна Європа неспроможна реалізувати амбіційні економічні проекти та забезпечити основу їхньої реалізації у формі реальної політичної стабільності.
   • Наявність спільного ворога в особі комуністичної ідеології та її носія і поширювача-політичної системи і державної влади Радянського Союзу - потребує об'єднання зусиль європейських держав та США в питанні гарантій територіальної цілісності і суверенітету від зовнішніх загроз [5].
   На початку 1950-х років європейці продемонстрували перші серйозні прояви подолання синдрому повоєнної руїни. З іншого боку, паралельно посилюється сприйняття доцільності переходу від спільної політики у сфері безпеки до зближення позицій у всьому комплексі складових зовнішньополітичної стратегії. Однією з причин незаперечно слід вважати асоціювання антисоціалістичних революцій у країнах Центрально-Східної Європи з революціями 1917-1919 років, а таких конкретних подій, як берлінські кризи, угорське повстання, війна в Кореї - з серйозними міжнародно-політичними кризами міжвоєнного періоду, що врешті завершилися Другою світовою війною. Свою роль відігравали і побоювання щодо можливого відродження німецького нацизму на тлі відсутності загального мирного договору і попри проголошення у липні 1951 року західними союзниками воєнної епохи завершення стану війни з Німеччиною.
   У перші повоєнні роки було укладено низку договорів між Францією, Великою Британією і країнами Бенілюксу, спрямованих на запобігання нового відродження німецького домінування в Європі. Переконавшись у тому, що Організація Об'єднаних Націй неспроможна виступити реальним гарантом безпеки не тільки у її традиційному вимірі, але й у сенсі недопущення агресивного поширення комуністичної ідеології, чимало європейських лідерів починають розуміти неефективність безоглядного орієнтування на традиційні форми колективної безпеки. Радянська загроза виступає мобілізуючим чинником для всіх членів західного співтовариства націй, але вирішальну роль безумовно починають відігравати Сполучені Штати.
   Сприйняття цієї великої держави в рамках методичних підходів до парадигми цінностей "європейськості" стає практично вимушеною складовою політичної ідеології західної частини континенту. Тим самим полегшується спільна реалізація доктрини стримування, взятої на озброєння адміністрацією Г.Трумена [6]. її ключові постулати сприймаються в Європі як єдино можливий варіант проти соціалістичних експериментів у все ще "старій" Європі. На таких принципових концептуальних ідеях набуває доктринальної завершеності та майже загальної підтримки мета формування спільного безпекового союзу.
   Створення у квітні 1949 року Організації Північноатлантичного Договору можна вважати першим реальним спільним міжнародно-політичним проектом європейських держав разом з їхніми партнерами у Північній Америці. Підписавши відповідний договір, десять європейських країн на той час закономірно залишили поза його рамками Західну Німеччину. Водночас слід враховувати і те, що вирішальна роль відводиться у безпековій сфері Сполученим Штатам. Ці два очевидних факти не дозволяють говорити про справді виразний європейський проект у ключовій сфері зовнішньої політики, якою була безпека національних держав. За всієї вагомості міжнародно-політичного проекту НАТО в тогочасних умовах, не можемо стверджувати про його суто європейське походження та вирішальну роль європейців у питаннях безпеки від зовнішніх посягань, тому у випадку агресивних дій СРСР стосовно західноєвропейських країн функція контрвідповіді воєнними засобами покладалася в основному на Сполучені Штати Америки. Крім того, відсутні підстави для узагальнюючого розгляду НАТО як повністю спільної зовнішньополітичної акції, оскільки основним завданням діяльності організації було гарантування від загрози воєнного втручання.
   Організацію Північноатлантичного Договору доцільніше розглядати як американський проект, спрямований не тільки на забезпечення безпеки європейських союзників США, але й на поступове об'єднання їх у специфічну політичну єдність.
   В оцінюванні перспектив і наслідків легітимації спільної зовнішньої політики Європейського Союзу обов'язково слід зважати на низку внутрішніх чинників, які обумовлюють подальший розвиток цієї регіональної інтеграційної організації.
   Найбільш значимим серед аргументів, які ставлять під сумнів можливість формалізованого переростання ЄС у певну державницьку структуру глобального рівня, слід вважати високі темпи старіння населення. Наслідками такого стану в демографічній сфері безумовно стане незначне зниження темпів економічного зростання, що на тлі більш високих темпів розвитку національної економіки США, Китаю, Росії та Японії може спричинити зниження можливостей реалізації плану фактичного перетворення ЄС у певний варіант наддержави з відповідними їй можливостями фінансово-економічного та безпекового характеру.
   Поряд з цим, фахівці вважають, що у видимій перспективі європейські управлінські структури буквально змушені будуть стати на шлях збільшення податків чи зменшення державних витрат, якщо Брюссель збирається позбавити майбутні покоління непомірного податкового тиску. Така мета, як досягнення вікового балансу в загальній структурі населення, потребує тим часом значних бюджетних вкладень. У такій дихотомії також вбачається значимий елемент стримування поступу ЄС на шляху остаточного завершення підготовчого етапу до легітимації спільної зовнішньої і безпекової політики.
   Суттєвий аргумент проти можливості перетворення Європейського Союзу в справді потужного актора міжнародної системи зі всіма атрибутами, притаманними наддержавам, лежить у сфері економічного розвитку. Цей початково найбільш значимий елемент самого ініціювання регіональної інтеграції у 1950-ті роки нині зберігає свою вирішальну роль за відсутності будь-яких версій того, що європейці можуть відмовитися від економічного пріоритету. З багатьох причин, у тому числі й через вступ до Європейського Союзу цілої низки держав з помітно нижчим рівнем розвитку економіки, в останні роки спостерігається його помітне відставання від темпів приросту ВНП, що мають місце в державах, котрі також можуть претендувати на перетворення в наддержави. Значними також залишатимуться проблеми внутрішньої конкуренції між державами-членами ЄС, у першу чергу в аграрній галузі.
   Однак це не дає підстав вважати, що поява проблеми спільної зовнішньої політики на Маастрихтській Нараді була спорадичною, тим більш випадковою в сенсі регулятивного досвіду. Навпаки через об'єднання управлінських зусиль у зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній сферах провідні європейські політики побачили можливість забезпечити успішний розвиток своїх країн.
   Цілком логічним з погляду прагнення європейців до часткової безпекової самостійності можна розглядати і поступове накопичення в європейському політикумі негативу до американського прагнення самочинно домінувати у міжнародних відносинах, за чим без всяких спеціальних проголошень настала епоха переходу до прихованого від громадської думки стримування подальшого наступу Сполучених Штатів Америки. Спільна боротьба з міжнародним тероризмом та іншими викликами глобалізаційної епохи виключає можливість офіційного декларування такої стратегії, але по суті з кожною наступною американською односторонньою дією в різних регіонах планети помічаємо елементи стримування амбіцій адміністрацій США з боку окремих європейських держав. Тут обов'язково слід зважати на приховану конкуренцію на міжнародній арені, що посилювалася з кожним поступом європейських держав на шляху економічного відродження і переходу до сталого розвитку. Інша річ, що після Маастрихту Європейський Союз справді набув потенціалу для суб'єктної самореалізапії.
   На сьогодні відсутні адекватні аргументи на користь колись популярного твердження про те, що європейська спільнота, перерісши у цілісну структуру, зокрема, легітимізувавши спільність міжнародної політики, стане імперією чи федеративною державою. Підставою для останнього твердження вважаємо відсутність у проекті Конституції Європейського Союзу запропонованих під час розробки тексту цього документу категорій "Сполучені Штати Європи" чи й власне "федерація". Якщо у первісному варіанті проекту йшлося про координовані зусилля у політичній сфері держав-членів Союзу, що адмініструватиме певні спільні повноваження на "федеративній основі", то в остаточній версії зафіксовано, що держави-члени узгоджують повноваження для досягнення спільних цілей. Збережено термін "координація політики", що бере свої витоки у перших інтеграційних проектах.

Джерела та література

1. Building Europe: Britain's partners in the EEC I C.Cosgrove-Twitchett, K.J. Twitchett (eds.). -London: EuropaPublications, 1981.-276 p.
2. Maier C.S. Recasting bourgeois Europe: stabilisation in France, Germany and Italy in the decade after World War I. - Englewood Cliffs, N.J: Prentice-Hall, 1975. - 672 p.
3. Kanter A. The European Defense Community in the French National Assembly II Comparative Politics. - 1970. - Vol. 2. - P. 203-228.
4. Willis F. R. France, Germany and the new Europe 1945-1963. - Stanford: Stanford University Press, 1965. - 356 p.
5. Plumb J.H. The Growth of Political Stability in Early Eighteenth-Century England. - London: Sage, 1967. - 278 p.
6. Combs JA. American Diplomatic History: Two Centuries of Changing Interpretations. - Berkeley: University of California Press, 1983.-413 p.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com