www.VuzLib.com

Головна arrow Літературознавство arrow Нова оцінка Другої світової війни у романі "Час жити і час помирати" Еріха Марії Ремарка
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Нова оцінка Другої світової війни у романі "Час жити і час помирати" Еріха Марії Ремарка

Л.В.Мороз

НОВА ОЦІНКА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У РОМАНІ „ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ" ЕРІХА МАРІЇ РЕМАРКА

   Особливе місце в творчості Ремарка посідає роман “Час жити і час помирати” (1954). В цьому творі автор не лише відтворив панораму останніх років війни, коли крах фашистської Німеччини був уже очевидний, а й розкрив ті глибинні процеси, які змусили отруєного фашистською ідеологією і тому впевненого в кінцевій перемозі Третього рейху солдата засумніватися в своїй правоті.
   Роман “Час жити і час помирати” знаменує собою нову віху у розумінні письменником війни - війна фашистської держави загарбницька, особливо жорстока, “з концентраційними таборами і масовими убивствами цивільного населення”. Ремарк не раз підкреслює, що гітлерівська армія - армія загарбників, що прийшли на чужу землю. Новий мотив в оцінці війни відзначає в Ремарка і Д. Затонський: “Ремарк усвідомить тепер наявність залежності між характером війни і структурою воюючого держави...” [ 5,47].
   У романі "Час жити і час помирати" перед нами постають події тих страшних років. Широко вдаючись до внутрішньої символіки, письменник створив художнє полотно, яке, розкриваючи докорінні зрушення в свідомості різних верств німецького народу напередодні поразки нацизму, стало водночас своєрідною проекцією того, що відчував, але так і не висловив Пауль Боймер, умовний оповідач роману “На Західному фронті без змін”.
   Риси схожості і відмінності між обома антивоєнними романами визначаються насамперед не лише світоглядними позиціями самого Ремарка, а й історичними факторами. Твір Ремарка про Першу світову війну, яка розбила прекраснодушні ілюзії молодого покоління Німеччини, та й не тільки Німеччини - всіх країн Західного світу, став обвинувачувальним актом проти ідеологів війни, що погнали на смерть мільйони людей.
   В епіграфі до роману “На Західному фронті без змін” Еріх Марія Ремарк написав: “Ця книжка - не звинувачення і не сповідь. Це - лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів”.
   Перша світова війна і слідом за нею Версальська угода, змова монополістів, що відкрили Гітлерові шлях до влади, зробили і для майбутніх поколінь нездійсненною мрію героя роману - Пауля Боймера. Для них усе назавжди кануло в небуття: шепотіння тополиного листя заглушив лемент біснуватого фюрера, мелодії снів і книжок перетворились у вогнища, на яких спалювали спершу твори кращих синів Німеччини, а потім і мільйони людей; на зміну довгожданому миру прийшли походи зі смолоскипами, гарячкова підготовка до нової світової війни - війни, яка, за задумом її натхненників, мала підкорити весь світ, а насправді завершилася ганебною поразкою фашистської Німеччини.
   І ось уже німецькі солдати, як і чверть століття тому, рушили дорогами Європи, щоб загарбати весь світ.
   Дія роману укладається в кілька днів, вирізняється чітка продумана композиція (фронт - тил - фронт), яка підкреслює бурхливий процес духовної еволюції героя. Вона відбувається по висхідній лінії, неухильно наростаючи, незважаючи на тимчасові відступи, і знаходячи в останній частині розв'язку, що знаменує межу, до якого вдається піднятися герою. У дії роману виділено кілька значущих моментів, що означають найважливіші етапи еволюції героя: від'їзд із фронту, де вже почався хаос поразки, потрясіння, викликане руїнами рідного міста і всією картиною тилу, зустріч з Гейн, любов до Елізабет, повернення на фронт і здійснення подвигу, за яким послідувала смерть героя. Кожний з цих найважливіших етапів життя Гребера вірогідно змальований сам по собі, обумовлений психологічно, виправданий історичними і суспільними обставинами, даний на широкому реальному тлі подій кінця Другої світової війни.
   Головний герой роману, як і мільйони інших німецьких солдатів, обдурених гітлерівською пропагандою, був глибоко переконаний в тому, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт, - це лише “акції оборони”: “На Німеччину накинувся ворог, нав'язав їй війну, і вона мусила захищатися”.
   Та ось Гребер у Радянському Союзі, на територію якого віроломно напала гітлерівська Німеччина. О, як відрізнялася ця війна, що в перші місяці також здавалася “переможним маршем”, від усіх попередніх воєнних кампаній: тимчасові успіхи дуже швидко завершилися фатальними для фашизму невдачами -розгром під Москвою, знищення угруповання Паулюса на берегах Волги, поразка на Курській дузі, розрив сталевого кільця, яке протягом багатьох місяців стискалося навколо Ленінграда.
   Настрій німецьких солдатів, які починали розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий, Ремарк відтворює вже в першому абзаці книжки: “У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Росії смерть була липка і смердюча”. То смерділи трупи німецьких солдатів.
   Роман відкривається вражаючою картиною страти радянських партизанів. Показано обидві сторони - есесівець, що глумиться над засудженими до смерті, Штейнбреннер і четверо росіян, які мовчки копають власну могилу. Сцена підкреслює озвіріння гітлерівців, їхню звичку до вбивства, що стали звичайною справою. Майже з нудьгою відповідає Зауер Штейнбреннеру, що сам хоче розправитися з партизанкою: “Зауер взяв у рот шматок жувального тютюну. - Коли охота пристрілити її самому, будь ласка” [9, 16]. Інші учасники сцени - це красномовні, хоча і майже німі фігури партизанів. З мужнім спокоєм відносяться вони до страти, мовчки шикуються у своїх могил. Ненависть до загарбників виливається лише в прокльонах жінки. Фіксуючи тільки факти, без коментарів описує Ремарк звірячу розправу. Сцена наповнена авторською ненавистю, співчуттям до розстріляних. Ремарк із самого початку підкреслює, що гітлерівська армія - армія загарбників, що прийшли на чужу землю. Перекладач, що передає убивцям слова дружини старого партизана, говорить: “Вона проклинає нас і всіх німців, що прийшли на російську землю. Вона проклинає і дітей ваших!” [9 , 18].
   Значення цієї сцени дуже велике. Вона не тільки вводить у суть речей, відразу показуючи обличчя агресора, не тільки важлива для розуміння складної кінцівки роману, про що мова йтиме нижче. Сцена розстрілу, учасником якої є Гребер, служить як би відправною точкою, з якої починається прозріння юного солдата, у всякому разі його неясне протистояння насильству, що говорить про внутрішню людяність Гребера. Він не хотів стріляти в старого партизана і раніш стріляв у повітря в таких випадках. Але переконався, що людям це не допомагало, лише змушувало двічі пережити страту.
   Ремарк показує, як серед гітлерівського воїнства росте глухе невдоволення, недовіра до офіційної пропаганди й обіцянок фюрера, наснага усе більш змінюється утомою, байдужістю і скепсисом. Цей процес захоплює і Гребера; розмови солдатів дають сильний поштовх його сумнівам і роздумам. Ремарк надає слово комуністу Імерману, що знущається з ідеї тисячолітнього рейха, відкрито говорить про свою ненависть до фашизму. Солдат Фрезенбург відкриває Греберу очі на те, що війна програна: “Тільки за них ми ще і боремося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних-щоб вони ще рік протрималися у влади...” [ 9, 37]. У його ж словах звучить і прямий осуд підступної політики нацистів стосовно молоді: “Десять років нас ізолювали, виховували в нас волаюче, огидна зарозумілість. Нас оголосили нацією панів...” [ 9, 36]. Герой вважає також неприпустимою сліпотою солдатів те, що вони не знають, “що це за війна, хто в ній винуватий і хто її затіяв”. Атмосферу, що панує в армії, прекрасно передають лаконічні і красномовні авторські ремарки. Брехливу і тріскучу мову Штейнбреннера про нову секретну зброю, про блискучі перемоги над росіянами й американцями автор перериває такого роду зауваженнями: “Ніхто не відгукнувся. Сплячі прокинулися і лежали, почухуючись” [9 , 32]. Після закінчення мови “гравці знову взялися за карти”. Облудність військових зведень і обіцянок райдужних перспектив відтіняється й убогою брудною обстановкою підвалу, де розташувалася частина: монотонно капає зі стелі в миску вода, картярська гра, зневіра й озлоблення солдатів. Гребер є обов'язковим учасником усіх подібних сцен.
   Греберові, як і мільйонам інших солдатів, починає відкриватися страшна істина: “Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав?” [9 ,18] І все це було не результатом окремих воєнних невдач, не випадковими епізодами, що іноді вимагали тактичного відступу. Це були поразка і відступ. Тепер відступали не окремі розбиті корпуси, а вся німецька армія, і відступ вів у саме серце Німеччини - Берлін.
   Гребер стає живим свідком злочинів, які чинили фашисти. Але разом з тим він так зав'яз у твані соціального, політичного і морального бруду, перетворився на бездушний автомат, який підкоряється лише військовим наказам, що часом здається, ніби в світі немає нічого, що змусило б його скинути з себе потворну маску байдужості.
   Гребер говорить правду лише своїй коханій Елізабет. Проте й ця його “правда” об'єктивно виявляється напівправдою. Боячись завдати їй болю і, отже, вкрасти в себе кілька годин трепетного, як струна, кохання, він приховує від неї звістку про загибель її батька, замученого в концтаборі. Щоб хоч на якийсь час уберегти Елізабет від постійного голодування, Гребер усе частіше приходить на віллу до нацистського чиновника Біндінга, свого шкільного товариша, який щедрою рукою дарує йому награбовані у всій Європі харчі та напої.
   І все-таки Гребера мучить питання, що на нього, як він намагається сам собі довести, не можна знайти відповіді. Він замислюється над тим, чи причетний він, як особистість, до війни, нав'язаної народам світу. Навіть не сподіваючись почути відповідь, він приходить зі своїми сумнівами до Польмана, який у школі вчив його закону божого.
   Відповідь Польмана носить суто теологічний і тому абстрактний характер. Його міркування про те, що кожен повинен сам вирішувати за себе, що ніхто не знає, де починається і де кінчається провина, залишають у свідомості Гребера таку ж плутанину, з якою він прийшов по пораду до свого вчителя.
   Бесіда Гребера з Польманом багато в чому сприяла остаточному його прозрінню, бо він нарешті зрозумів неймовірну фальш фашистських “ідеалів”. Віднині Гребер жодної миті не віритиме більше у фальшиві гасла фашистської пропаганди, в людиноненависницьку практику нацизму. Але він залишиться “не героєм”, який не знає ні мети свого протесту, ні шляху до його здійснення. Якщо в першій сцені співчутливе відношення Гребера до полонених російських партизанів лише ледве відчутне і він бере безпосередню участь у розстрілі, то в останній сцені Гребер, повернувшись на фронт переконаним супротивником нацизму, гостро усвідомлює невинність жертв. Кілька разів він думкою бажає полоненим бігти, піти від загибелі. Намір Штейнбреннера їх розстріляти є безпосереднім поштовхом, що спонукав Гребера повернути гвинтівку проти есесівця. Так, ремарківський герой-антифашист, рядовий солдат Ернст Гребер виходить на більш широку дорогу в порівнянні з попередніми героями романіста. Йому ясний злочинний і загарбницький характер війни, що веде фашистська держава, він співчуває радянським партизанам - смертельним ворогам рейху відповідно до офіційної думки, і вже не стріляє у своїх можливих жертв, а, навпаки, звільняє їх, убиваючи при цьому гітлерівського ката.
   Фінал - вбивство Гребера звільненим ним старим партизаном, викликала, як відомо, суперечливі судження. Учинок старого був не всім зрозумілий, не був начебто виправданий усією ситуацією. Разом з тим смерть Гребера від руки радянського партизана символізувала справедливу і неминучу відплату. “Злочин неминуче спричиняє відплату...- писав І. Фрадкін. - Ремарк судить свого героя з максимальною строгістю. Звичайний суддя, що опирається на кодекс законів, можливо, і виправдав би Гребера, бо він наступними діями, хоча б почасти, спокутував свою провину. Але суд письменника носить не формально-юридичний, аморально-філософський і символічний характер” [ 10, 4].
   Ідея неминучої і справедливої кари проходить через весь роман. Проте, хоча письменник привів до загибелі свого героя, для роману “Час жити і час умирати” песимізм у цілому не характерний, тому що в основу його покладена життєстверджуюча думка про необхідність і можливість попередити небезпеку відродження фашизму. Ця ідея знайшла вираження й у символіці. Гребер гине, але залишається жити Елізабет. Вона обіцяє виховати очікувану дитину “противником усіх цих жахів”. “Хіба тільки варвари повинні мати дітей? А хто ж тоді приведе світ у порядок?” - говорить вона, і в цій ситуації і словах героїні втілена думка про нездоланність антифашистських сил. Життя продовжується, відновлення його неминуче.
   Таким чином, роман “Час жити і час умирати” закріпив попередні ідейно-художні завоювання Ремарка й увібрав у себе нові біографічні мотиви, що висувають його на перше місце у творчостіРемарки-антифашиста. Роман містить гостро критичне зображення фашизму, активний пафос, що його викриває. Тиранія нацистського режиму, небувала жорстокість військової загарбницької політики, терор гестапо показані з переконливою наочністю і великою гостротою проникнення в реальні відносини дійсності.
   Роман написаний, в основному, у звичайній манері Ремарка. Реальні, рельєфно чіткі картини страшних буднів війни і тилу, точна красномовна деталізація зображуваного поєднуються зі стриманою манерою викладу, автор ніколи не впадає в патетику і майже ніколи не застосовує великі відступи. Типовість і виразність образів, точний і простий опис фактів говорять самі за себе. Особистісними є емоційні і лаконічно насичені змістом діалоги в романі, що передають тривожний стан душі героїв, безупинний процес їхніх духовних пошуків.

Джерела та література

1. Биркин Р.И. Современная художественная литература ГДР. -М.:3нание, 1971 .-411 с.
2. Днепров В. Д. Черты романа XX века. -М.: Советский писатель, 1970.- 128 с.
3. Девекин В. Не сгоревшие на костре. Немецкая антифашистская литература 1933-1945 годов. -М., 1979.-124 с.
4. Евнина Е.М. Западноевропейская литература. -М.: Советский писатель, 1970.-321 с.
5. Затонский Д.В. Э.М.Ремарк и проблемы современности.-М.:Высшая школа, 1972. -270 с.
6. Затонский Д.В. Век двадцатый. Заметки о литературой форме на Западе. -Киев, 1976, Т.2.-320 с.
7. Затонский Д. Ремарк. В кн. История немецкой литературы.-М.1976.т.5.
8. Книпович Е.Ремарк // Иностранная литература. 1971 .-№.12.
9. Ремарк Е.М. Час жити і час помирати. - К.: 1987. - 270 с.
10. Фрадкин И. Ремарк и споры о нем. // Вопр. лит-ры, 1963, №1.-С.4-16.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com