www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow До історії будівництва Рівненського Українського Народного Дому
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

До історії будівництва Рівненського Українського Народного Дому

М. Ясінський

ДО ІСТОРІЇ БУДІВНИЦТВА РІВНЕНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ДОМУ

   Дана стаття є спробою продовжити історико-архітектурні пошуки, що стосуються будівництва Українського Народного Дому в м. Рівне, показати вплив багатовікових національно-культурних традицій та соціально-політичних обставин, що склалися у двадцяті роки ХХ-го століття, на формування архітектурного об'єкта, дослідити феномен появи першого просвітянського дому на Волині.
   Продовження пошукових робіт по темі „Український Народний Дім в м. Рівне" є закономірним як через потребу вивчення націокультурних надбань українців Волині в період польської окупації, так і в зв'язку з необхідністю заміни акцентів державної політики сьогодення з її всепоглинаючими проблемами матеріального виробництва та перерозподілу суспільних благ на розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком духовної культури народу України. Невідомі сторінки історії будівництва Українського Народного Дому (УНД) в Рівному є тим матеріалом, який необхідно заново відкрити, бо інакше неможливо збагнути феномен будівництва цього першого на Волині „прототипу" Української Держави з його всеохоплюючими правовими, економічними та соціальними органами [1, С.91], не можна приступити до відродження регіональних особливостей ірраціонального національного духу в українському мистецтві, зокрема в архітектурі. Остання є найбільш масовою і найбільш впливовою формою творення позачасових цінностей простору людського буття, сформованою протягом тисячоліть відокремленою формацією, іменованою народом. Про необхідність проведення досліджень минулого наголошує зокрема філософ Сергій Соболев (Український філософський фонд), який вважає, що „...покликання історичного дослідження, особливо в царині мислення та духу, полягає у захисті минулого від репресивного тиску сучасності і відтак у розширенні обрію людського буття" [2, С.139].
   Наявний пошуковий матеріал є нечисленним, розрізненим (наявні матеріали зберігаються у фондах Державних архівів Волинської та Тернопільської областей, Центральному державному історичному архіві України у Львові тощо) і таким, що потребує уточнень. Рівненські автори Ярослав Поліщук [3,С139], Гурій Бухало [4,48], Олена Прищепа [5,223], Борис Степанидин [6,23] та Борис Савчук [7,149] описали історію просвітянського руху на Волині, особливості історичного розвитку м. Рівне в міжвоєнний період першої половини XX століття, особливості міжетнічних відносин та феномен національної самобутності волинських українців. Про архітектуру УНД в м. Рівне маємо зокрема статтю „Український Народний Дім в м. Рівне (історико-архітектурне дослідження)" [8,].
   Розвій волинської архітектури з часів поділу Речі Посполитої сповільнювали як антинаціональна політика окупаційних властей, низький загальний рівень освіти в т. ч. фахової, так і відсутність національного замовника, що єдиний мав би потребу у формуванні окрім функціонального внутрішнього простору будівель ще йу творенні архітектурними засобами ідеологічного простору співжиття однодумців. Поліетнічне населення Волині до початку першої світової війни ще не було об'єднане ідеалізованою колективною уявою про суспільне буття; ідею формування єдиної української нації, а разом з нею ідею естетичної значимості національного мистецтва принесли разом з громовицями визвольних змагань Українські Січові Стрільці. До цього часу архітектура Волині за незначними винятками була українською можливо лише тому, що засвідчила свою появу на етнічних українських територіях.
   За часів російського панування забудова міських кварталів Рівного велася згідно затвердженого імператором-самодержцем, тиражованого по всій імперії на московський манер генерального плану, що передбачав влаштування садів та розміщення господарських будівель всередині невиразних одноманітних дворів, облямованих здебільшого одноповерховими приватними будинками та такою ж невиразною сіткою вулиць. Поступово дерев'яні хатини, реліктові екземпляри яких можна ще й досі зустріти всередині тісних кварталів міського центру, поступилися місцем кількаповерховим будиночкам в так званому „цегляному стилі". Нові типи будівель, що появилися тут- готелі, контори, ресторани, різноманітні торгові заклади, були такими несхожими один на інший і, разом з тим, такими подібними до бердичівських, київських, царицинських чи барнаульських. Європейський архітектурний романтизм, що став не чим іншим, як оспівуванням історичних стилів минулого, було появився в Рівному, проте так і не став провідним стилем місцевих зодчих - і зодчих було мало, і оспівувати особливо не було що.
   Про вбогість архітектури цього волинського провінційного міста писали його непересічні мешканці В. Короленко, М. Драгоманов, У. Самчук. Рівненські „Діти підземелля" у Короленка- це не тільки долі покинутих підлітків, - це образ немічного міста серед забутих могил славнозвісних предків. Місто, що годувало, місто, що працювало - воно було вбогим і некрасивим, бо не було попиту на його красу.
   Місто, що знаходилося у приватній власності, повинно було приносити його власникам стійкі прибутки. Для збільшення фінансових надходжень власники поселення ще від отримання містом магдебургії (німецького права) поселяли в Рівному як потенційних платників податків матеріально забезпечених людей з числа іноземних купців та ремісників - здебільшого єврейського походження. Таке неодноразове втручання в „демографію" міста привело до того, що на початку ХХ-го століття українці вже становили в Рівному етнічну меншину, вплив якої на формування міської архітектури був незначним. [9,С256]
   Нечисленні автохтони, що жили в зросійщеному, сполонізованому, єврейському містечку, яким було Рівне якихось сто років тому, не були також найбільшою освіченою етнічною групою. Навчання у Рівненській гімназії було недоступним для більшості дітей українських селян, підприємців же серед українців було мало. Мабуть чи не основною причиною того, що місцеві люди не займалися підприємництвом була саме та, що вони були українцями. Селяни ж не мали ні можливості, ані потреби вчити своїх дітей у школах.
   Перша приватна українська гімназія була відкрита в місті лише після закінчення першої світової війни та програних визвольних змагань, та й то аж в 1923 р. [5,23]. Вищу архітектурну освіту можна було отримати тільки за межами Волині: у Празі, Кракові, Львові, Петербурзі. В таких умовах годі було й думати про широкий розвиток українських архітектурних традицій та пошуки нової національної архітектури на Волині.
   Щодо замовників, які б мали фінансово підтверджене бажання зводити будинки в Рівному, то й тут знаходимо небагато українців. Адже не вони, а єврейські купці, та російські а потім польські чиновники володіли значними коштами і могли собі дозволити замовляти проекти та будувати в місті на свій лад. І навіть ті невеличкі острівці духовності, якими були церкви в українських присілках Рівного, - й ті не стали паростками українського архітектурного мистецтва, бо й їх будували на російський штиб - з високою вежею-дзвіницею над головним входом, за документами, розробленими і затвердженими російськими чиновниками та святцями.
   Таким чином, ситуація, що склалася на теренах краю до початку першої світової війни та національно-визвольних змагань, була несприятливою для розвитку самобутньої волинської архітектури.
   Виробничі відносини, проте, на землях історичної Волині, як і в Європі в цілому, протягом дев'ятнадцятого століття набули свого дальшого розвитку. Цегельні, млини, шкірзаводи, а згодом залізниця, водокачка, завод „Бергшльос", що були збудовані в Рівному, потребували не тільки дешевої робочої сили, що в пошуках кращого життя покидала українські села та й поступово приживалася в місті, але й висококваліфікованих спеціалістів. Для молодих українських хлопців місто відкривало більші можливості для реалізації своїх шляхетних планів, ширший обсяг діяльності і перспективу ствердження себе як особистості. Колишні селяни ставали вчителями, інженерами, юристами - новою українською елітою. Вони відвоювали собі місто раніше, аніж це зробили українські вояки.
   Спершу нечисленна і розрізнена, українська інтелігенція згодом все більше проникалася ідеями демократії і побудови незалежної держави. Вивчення історичного минулого, дослідження фольклору краю, перші громадські об'єднання - ось шляхи, якими пройшли провідні волинські діячі перш ніж стати значною політичною та суспільною силою.
   Тим часом потужні європейські імперії вже приготувалися до нового переділу світу. Війна , що прийшла у Рівне, принесла злидні і руйнування, але, разом з тим, надію на визволення та перспективу самобутнього розвитку. Провінційне містечко наповнилося чутками про революційні настрої в Європі. Українські Січові Стрільці, що раніше воювали на боці західних держав, принесли з собою правду про становище українців в Східній Галичині. А тут, по другий бік фронту, були такі ж українці.
   Війна, що несла смерть, породила бажання миру і всеукраїнського братства. На тій обпаленій війною волинській землі українці засновують перші українські хори, бібліотеки, навчальні заклади. Починається друкування перших українських газет. Взірцем для всебічного розвитку місцевих громад стають львівська та наддніпрянські „Просвіти", діяльність українських товариств в Канаді, Північно-Американських Об'єднаних Штатах, Бразилії, Аргентині та інших далеких землях, куди недоля заслала наших співвітчизників.
   Створення в 1917 році Рівненського Товариства „Просвіта" стало результатом всебічних пошуків шляхів та способів об'єднання найбільшого числа українців в організацію, яка б розвивала українську мистецьку культуру, започатковувала українську кооперацію, вносила свою відчутну лепту в розвиток українських театрів, музеїв, наукових установ, гімназій, дошкільних закладів, банків, сільськогосподарських шкіл, книговидавництва тощо. Так організація була потрібна українцям, проте створення подібних організацій не передбачали ні Енський, ні Валуєвський укази, ні тогочасне російське законодавство в цілому. Лише війна та падіння режиму дозволили зареєструвати у Рівному, просвітянську організацію.
   Військові дії на землях Волині, кількаразові зміни влади та, через війну, ще й значне зменшення кількості найбільш активної частини інтелігенції унеможливлювали не тільки всебічну просвітню роботу серед населення, але й змістовну історіографію просвітницького руху. Цей рух, маючи на теренах краю кількасотлітню історію, вкотре тут відроджувався. І українські вояки перші, мабуть, відчули, що силі німецького багнета чи російського штика може протистояти лише об'єднана могуть освіченого національного духу. Весною 1917 року були створені перші Волинські „Просвіти" в Кременці, Здолбунові, Острозі та Рівному.[10,С.254] Рівненська „Просвіта" була започаткована в українській військовій частині та вийшла з військових казарм, щоб ознаменувати початок нового руху- боротьбу за національно-демократичні права мирним шляхом.
   Товариство „Просвіта" вважало своїм першочерговим завданням діяльність: а) культурно-освітню; б) музично-драматичну; в) організаційну; г) правничу та д) діяльність в галузі дошкільного виховання. Про ці напрямки роботи йшлося зокрема в п. 22 Статуту Товариства, затвердженого 7 червня 1920 р.[4,48].
   Для виконання цих та інших статутних завдань потрібні були приміщення, яких не вистачало в канцелярії „Просвіти", що розміщувалася в будинку по вул. З Мая (тепер Соборна), 5. На зборах Товариства, що відбулися 26 листопада 1922 року було вирішено провести „День Просвіти" в Рівненському повіті та відкрити фонд будівництва „Народного просвітянського дому" в м. Рівне [4,48].
   Польська окупаційна влада, що поступово утвердилася на Волині завдяки злочинному сприянню Ліги Націй, не сприяла розвиткові українських інституцій. Більше того, на проведення загальних зборів „Просвіти", на влаштування концертів чи фестин - на будь-які акції Товариства потрібний був особливий дозвіл. Діяльність українських громадських організацій знаходилася під постійним контролем польських властей. У фондах державного архіву Волинської області зберігаються матеріали численних поліцейських донесень, що свідчить про таємний чи явний нагляд за діями українських активістів. В . таких нелегких умовах напівлегального існування Рівненська .. просвітянська організація, використовуючи всі, не заборонені тогочасними законами способи, добивалася свого утвердження і навіть розпочала будівництво власної домівки.
   Будівництво Народного просвітянського дому (в офіційних документах Рівненської „Просвіти" фігурує рівнозначно також назва „Народний Дім") розпочалося не раніше 23 липня 1924 року оскільки саме цього дня Магістрат надав „Просвіті" дозвіл на будівництво дерев'яного будинку. [12, ] Проект безкоштовно розробив інженер-архітектор Людвіг Самотня.[13,224] Для збору коштів серед українського населення Комітет Будови „Народнього Дому" в м. Рівному розпочав карнавчу збірку, випустивши в обіг так звані це голки. Кожен українець , який купив цінний папір під назвою „Цеголка на Будову „Народнього Дому" в м. Рівному" вважався основоположником Народного Дому.
   В святковий день відкриття першого на Волині Українського Народного Дому, 1 січня 1925 року, просвітяни випустили газету-одноднівку „Вісти з Рівенської Просвіти" [13, 224] в якій поряд з привітаннями та іншими відповідними до даних урочистостей статтями опублікували також список всіх жертводавців на будівництво „Першого Дому Просвіти" на Волині.
   Архітектура Народного Дому, як національного клубу, визначалася попри всі заборони та поліцейський контроль тодішньої влади саме національним загальноукраїнським характером організації-замовника. Звісно не урядовець Магістрату Людвіг Самотня, хоча за основу було взято саме його архітектурний план, був цьому причиною. Просвітяни вважали за доцільне у вирішенні фасадів Народного Дому використати елементи українського архітектурного модерну. Цей архітектурний стиль, на початку 20-х років ще слабо знаний на Волині, вже від початку XX століття використовували зодчі Галичини, Слобожанщини, Наддніпрянської України. Цей новий стиль української архітектури можливо був використаний вперше саме при будівництві національних клубів і, вже точно, в архітектурі Українських Народних Домів уособлював прагнення до оспівування національного, духовного, історичного, бо таким чином вічного і незнищенного -українського. Архітектурою Народного Дому в Рівному було зроблено ще один символічний крок до єднання українських земель, до волі, ще один кроку боротьбі за українське майбутнє України.
   Через 5 років польській окупаційній владі вдалося закрити Рівненське повітове Товариство „Просвіта", а разом з ним і Український Народний Дім в Рівному. А ще через кілька років після завершення другої світової війни нові окупанти знесли цю небагату українську оселю. І не тому знесли, що будинок стояв у якомусь архіважливому місці і його, те місце, конче потрібно було перебудувати. Скоріше за все знесли з причин ідеологічних. Народний Дім Просвіти ніяк не вписувався в перелік цитаделей українського буржуазного націоналізму.
   Залишаються засекреченими, вже в Українській Державі, окремі документи, що стосуються будівництва Рівненського Народного Дому, зокрема топографічні зйомки з точним розташуванням будівлі, виконані в 40-50 роках XX ст.
   Якщо про Львівську чи Івано-Франківську „Просвіти" маємо ряд наукових публікацій, маємо навіть надруковані окремою книжкою прізвища членів Січеславської (Дніпропетровської) „Просвіти", то матеріали з діяльності Товариства „Просвіта" на Волині представлені лише кількома сучасними науковцями. Привертає увагу зокрема дисертаційна праця Мирослави Філіпович “Луцька “Просвіта” (1918-1935 роки)”. [13,224]
   Пошуки взаємозалежностей і взаємозв'язків соціального, етнічного та архітектурного середовища, як це наведено на прикладі будівництва Українського Народного Дому в м. Рівне, повинні стати предметом обговорень та докладного вивчення не тільки фахівцями з архітектури, історії чи, наприклад, філософії. Феномен появи будь-якої національної і, найперше, української архітектури повинен бути доступний і зрозумілий кожному спеціалісту, кожному студентові, будь-кому, хто цікавиться архітектурою як мистецтвом творення вселенського унікального простору людського існування. В цьому напрямі маємо непочатий край роботи.

Джерела та література

1. Ясінський М.М. Український Народний Дім в м. Рівне (історико архітектурне дослідження).//„Вісник Національного університету водного господарства та природокористування". Збірник наукових праць. Випуск 1 (33). Рівне, 2006. - с 91-99.
2. Історико-філософське знання в Україні: стан і перспективи "Філософська думка: Українській науково-теоретичнийчасопис. -К,2004. №3.-с. 139-159.
3. Поліщук Я. Рівне: мандрівка крізь віки. Нариси історії міста. -Рівне, 1998. - 196 с
4. Бухало Г. Просвіта сіяла світло. -Рівне, 1994. - 48 с
5. Прищепа О. Вулицями Рівного: погляд у минуле: Рівне, 2006. - 223 с
6. Степанишин Б. На чатах духовного ренесансу. Діяння Рівненської „Просвіти". Рівне, 1994. - 23 с
7. Савчук Б. Волинська" Просвіта". Рівне, 1995. - 149 с
8. ДАРО Ф. 31; он. 1; справа 3778.
9. Ясшський М. Український Народний Дім як об'єкт історико-архітектурного дослідження (постановка проблеми).//„Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. Збірник наукових праць ВипускЗ (31). Рівне, 2005. - с 256-263.
10. ДАРО, фонд 30, опис 18, справа 1279, - с 254-255.
11. ДАТО, ф. 348, опис 1, справа 35.
12. ДАРО, ф. 31, опис 1, справа2129.
13. Філіпович М. Б. Луцька "Просвіта" (1918- 1935 роки): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01 /Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. Луцьк, 2002. - 224 арк.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com