www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Радикально-реформаційні настрої православних Волині в першій половині 20-х pp. XX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Радикально-реформаційні настрої православних Волині в першій половині 20-х pp. XX ст.

А.Р.Кукурудза

РАДИКАЛЬНО-РЕФОРМАЦІЙНІ НАСТРОЇ ПРАВОСЛАВНИХ ВОЛИНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20-Х PP. XX СТ.

   Розвиток православ'я на Волині в незалежній Україні поруч з посткомуністичним релігійним відродженням позначений передусім безкомпромісним суперництвом між Київським та Московським патріархатами за вплив у регіоні. Прикладом цього шкідливого для українського православ'я процесу є конфлікт в Острозі 2006 р. та низка інших негативних випадків, які стають на заваді створення єдиної помісної церкви. Між тим, минуле, зокрема 20-ті pp. XX ст. на Волині, надає нам приклади схожої конфронтації, яка охопила православних, що актуалізує поглиблене її вивчення як такої, що допомагає розібратися в назрілих проблемах сьогодення. Через це не лише наукового, але й справді практичного значення поруч з вивченням процесів українізації та національно-церковного руху набуває аналіз внутрішньоцерковних змін, демократизаційних ініціатив у православній церкві та ставлення до них православного духовенства і мирян.
   Розвиток українського православного життя в зазначений період на західноукраїнських землях в тому числі і на Волині знайшов своє відображення у працях сучасних вітчизняних науковців. Зокрема, цю проблематику досліджували Н.Стоколос, Л.Галуха, В.Борщевич, Б.Савчук, А.Стародуб та інші дослідники, у працях яких показано конфесійні трансформації, національно-церковне відродження, процеси українізації та інституційного оформлення Православної церкви в Польщі (1920-1939 pp.). Проте вивчення радикально-реформаційних настроїв православних Волині щодо реформування структур православної церкви в краї у 20-х pp. XX ст. здійснене недостатньо, і є завданням даної статті.
   Прагнення революційних перетворень на українських землях у 20-х pp. XX ст. не обмежувалися соціальною, національною і економічною сферами. Потужні реформаційні імпульси панували і в середовищі православного духовенства і мирян. Причин для цього було декілька. По перше, РПЦ зразка останніх років Російської імперії представляла собою одержавлену, надзвичайно централізовану, консервативну структуру, яка не залишала місця для ініціативи духовенства і його виборності. Як наслідок, діяльністю церкви сповна послуговувалися консервативно-монархічні кола, здійснюючи за допомогою церковного апарату потужний русифікаційний тиск на українське населення. Таким чином, скориставшись розпадом Російської імперії 1917 р. і церковної імперії РПЦ, рядове духовенство намагалося позбутися єпископського диктату шляхом децентралізації церкви, а миряни зі свого боку прагнули добитися українізації церкви та можливості активно приймати участь у соборному її житті. Саме ці причини спровокували спалах радикально-реформістських настроїв у середовищі православних Волині на початку 20-х pp. XX ст. Проросійський консерватизм православного духовенства в краї, що негативно впливав не лише на релігійне, але й культурно-національне життя українців, цим самим став найкращим каталізатором для спільної діяльності як частини церковного кліру, так і мирян о окреслений час.
   На Волині першими кроками у цьому напрямку стала діяльність Володимирського Духовного Правління, яке очолило церковне життя чотирьох повітів Волинської єпархії. Прикметно, що його виникнення у липні 1919 р. відбулося без санкції вищої ієрархії, а завдяки ініціативності простого духовенства на чолі з настоятелем Св. Успенського собору міста Володимир-Волинського [4, арк. 20]. На з'їзді духовенства Володимирського повіту 13/26 серпня 1919 р. констатувалося, що до складу керівного органу повіту входили протоієреї А.Бордюговський, Д.Герштанський, ієромонах Олексій, священик І.Комаревич, колишній мировий суддя М.Георгіївський і представники з повітів-протоієрей Ф.Квасницький, священики В.Боруцький, А.Абрамович, Л.Холодняковський, тобто представники кліру і мирян [ 4, арк. 7]. Протягом 1919-1920 pp. заходами Правління вирішувалися основні господарські та кадрові питання краю, робота налагоджувалася за відсутності єпископа та базувалася на принципах колегіальності, взаємодовіри між парафіянами і кліром, відкритості і близькості церковного керівництва до простого віруючого. Фактичним підсумком діяльності цього керівного органу став з'їзд духовенства та мирян Володимирщини, який відбувся 30 січня-1 лютого 1921 p., що пройшов в урочистій атмосфері, демонструючи впливовість і плідність праці володимирського духовенства [2, арк. 11]. За час свого існування Володимирське Духовне Правління розробило цікаву модель організації благочинних і повітових рад, до чого підштовхували недоліки традиційних церковних структур. На повітовому з'їзді делегати постановили вирішувати звичні господарські та кадрові питання на місцях, щоб не перевантажувати Правління і уникати бюрократичної тяганини. Для цього утворювалися благочинницькі ради з благочинного, 2-х священиків і 2-х псаломників, що мало стати поштовхом до швидкого розв'язання питань у церковних округах. Виникнення повітових рад у складі 2-х представників від кожної окружної ради по одному священику і псаломнику теж санкціонувалося окремою постановою. Робота їх мала відбуватися шляхом проведення з'їздів, а функції мали визначати окружні соборики. Як видно з винесених рішень, саме духовенство погано уявляло практичне значення створених благочинницьких і повітових рад, але йшло на децентралізацію управління, приймаючи нестандартні демократичні рішення і залучаючи до адміністративної роботи просте духовенство. Між тим, розуміючи вищість єпископської влади, володимирське духовенство мусило рахуватися з кременецьким єпископом. Поступова стабілізація ситуації на Волині в 20-х pp. XX ст. викликала розв'язання адміністративно-організаційних питань православної церкви на рівні церковної ієрархії. Попри збільшення її ролі впродовж 1920-1921 pp. у цьому процесі, українська інтелігенція і рядове духовенство продовжували дотримуватися курсу на демократизацію, розпочату в пореволюційні роки та брали активну участь у церковному житті. Піддаючись хвилі національного піднесення, яке охопило українців, кременецький єпископ Діонисій теж не міг протидіяти цій тенденції. “Кажіть народові промови на його рідній мові, об'ясняйте йому на тій же мові богослужіння, св. Письмо, обряди церковні і оголошуйте його слух зрозумілою вимовою церковних пісень і молитов, а він - наш добрий народ зрозуміє добре Ваше піклування про нього... [10]”, - закликав владика духовенствоу своїй листівці 6 січня 1921 р. Впевненості владиці додавало визнання за ним польською владою 1 липня 1921 року єпископських повноважень на Волині [7, с 43]. Але спроби ієрарха поновити консервативну церковну структуру на основі рішень Всеросійського та Всеукраїнського соборів 1917-1918 pp. викликали спротив.
   Духовенство Володимирщини висувало свій контраргумент Волинському Єпархіальному Управлінню у вигляді вимоги висвятити єпископа для Володимир-Волинського. За цієї умови Правління могло б скласти повноваження, але на це не хотів іти владика Діонісій [1, арк. 8]. Повітове духовенство продовжило висловлювати власне бачення єпархіального розвитку Волині на окружних собориках, проведених благочинними в 7-ми округах, підпорядкованих Володимиру-Волинському. Цей процес ілюструє засідання духовенства 6-го деканату 10 березня 1921 р. в селі Мишеві. Його учасники виразили готовність слідкувати за дотриманням всіх демократичних досягнень попередніх років церковною верхівкою, як це визначалося першим та другим з'їздами духовенства і мирян Володимирщини 1919 та 1921 pp. “Ніяких призначених предсєдателів в Духовному Правлінні не може бути допущено, коли вони не будуть обрані духовенством”,-висували вимогу делегати [1, арк. 9].
   Ніби передчуваючи майбутнє згортання церковного самоврядування, частина повітового духовенства вороже зустріла встановлення чіткої єпископської влади над єпархією. Прикладом таких тенденцій є нарада благочинних Луцького повіту в серпні 1921 p., де учасники піддали критиці утворення повітових протоієратів. На ній найбільші сумніви в учасників викликала можливість збереження принципів виборності і колегіальності в церкві за умов поновлення влади вищої церковної ієрархії. На думку делегатів наради найкраще було б утворити в Луцьку повітове Духовне Правління [5, арк. 208]. Такі ж настрої панували і в сусідньому Володимир-Волинському повіті, де аналогічна нарада у вересні 1921 р. висловилася категорично проти утворення повітових протоієратів. Єдиною можливою владою в повіті, на думку духовенства, повинна була бути система демократично зложених духовних правлінь. Останні мусили складатися з членів, обраних самим духовенством [5, арк. 210].
   Отже, рядове духовенство, яке протягом 1919-1921рр. звикло до самоврядного існування та демократії через ломку єпархіальних структур, важко сприймало повернення колишніх порядків, асоціюючи їх з ієрархічним свавіллям та бюрократією. Найголовніші питання подальшого життя Волинської єпархії на консультаціях між повітовим духовенством і єпископом було вирішено розв'язати на Волинському єпархіальному зібранні в жовтні 1921 року. Підготовчим його етапом стало Кременецьке засідання священиків і повітових протоієреїв у серпні 1921 p., де почали налагоджуватися варіанти впорядкування єпархіальних справ. На ньому було вирішено відкрити єпископські кафедри в Луцьку, Володимир-Волинському та Острозі для подальшої розбудови церкви, визначено квоту представництва на єпархіальному з'їзді, на який кожне благочиння делегувало двох представників мирян та двох від клиру. Окрім цього, делегатами мали стати і всі члени Єпархіального управління та Волинського Духовного Правління [6, арк. 9]. Таким чином, було обумовлено широке представництво мирян і рядового духовенства на майбутньому зібранні. Єпископ Кременецький Діонисій розраховував вирішити назрілі питання єпархіального життя, добитися визнання єпархією своєї влади та утвердити чіткі органи керівництва єпархією. Одночасно, погодившись на нього, єпископ отримав схвальні відгуки від представників національно-церковного руху [8, с 14]. Цим самим єпископ Діонисій налагоджував відносини з фактично незалежним володимирським духовенством також намагався задовольнити зрослі потреби населення в національно-духовному відродженні на Волині [7, с 43].
   У роботі засідань Волинського єпархіального з'їзду 3-10 жовтня 1921 р. взяла участь велика кількість волинських освітян та української інтелігенції, представників „Просвіти", широке коло білого та чорного духовенства [5, арк. 25-29]. Загальне число учасників сягало 120 [11, с 55].
   З'їзд визнавав вищим церковним органом на Волині Єпархіальну Раду, склад якої мав бути виборним [5, арк. 141]. До неї мало ввійти п'ять чоловік: троє пресвітерів та двоє мирян, вибраних на шість років. Але вибори до неї не проводилися, а вирішено було зарахувати в її склад усіх членів Єпархіального Управління [13, с 26-27]. Поступкою єпископа на користь повітового духовенства стало утворення повітових рад у складі трьох кліриків, псаломника, представника мирян і благочинних [13, с 26]. Вони мали формуватися на повітових зібраннях духовенства і мирян [5, арк. 119]. Повітові ради займалися широкими питаннями з вирішення церковних справ у регіонах: рекомендаціями єпископу кандидатів на священство, господарством повіту, церковним майном, судочинством, вирішенням суперечок серед духовенства, визначенням меж парафій, справами розлучення [16, с 15]. Таким чином, у їх руках зосереджувалася практично вся влада на місцях.
   Перебіг єпархіального зібрання в Почаєві дав можливість українським віруючим висловити свою позицію та прагнення щодо організації православної церкви в цілому. Свідченням цього є те, що в Комісії № 1 з розгляду питань організації єпархіального управління, парафіяльного життя та участі Волині в організації вищого церковного управління Православної церкви в Польщі брало участь 73 світські особи і 24 духовні [5, арк. 46]. Таке широке залучення мирян було революційним кроком, що рідко траплялося в церковних питаннях. Можна підсумувати, що майже кожне засідання комісій Єпархіального зібрання в кінцевому рахунку підходило до проблеми демократизації церкви. І миряни, і ченці, і рядове духовенство висловлювали вимоги створення колегіальних виборних керівних органів різних рівнів. До них мали ввійти представники кліру, а також делегати від мирян. Таким чином, головна увага учасників з'їзду зосереджувалася на проблемі єпископського самовладдя, впровадженні собороправних механізмів церковного керівництва, закріпленні революційних досягнень 1917-1921рр. Отже, скликання і хід Волинського єпархіального зібрання 3-10 жовтня 1921р. зберегло частину демократичних зрушень 1919-1921рр., одночасно ставши наступним етапом впорядкування Волинської єпархії.
   Але засідання 14/27 січня 1922 р. архієрейського Собору в Польщі відхилило рішення про утворення повітових рад, як не передбачених Всеукраїнським Собором 1918 p., а єпархіальні ради в єпархіях замінювалися на Консисторії [14, с 9, 7], чим закладався початок затяжного конфлікту.
   На Волині прагнення до українізації і собороправності активізували рух за обрання єпископами українців. Відповідно в українських колах висловлювалися ідеї розподілу Волинської єпархії на Волинсько-Луцьку та Кременецько-Острозьку [12, с 64]. Характеризуючи настрої духовенства, польська поліція в 1923 р. констатувала виникнення двох вогнищ церковного життя з протилежними прагненнями. Осередком української агітації став керований архімандритом Полікарпом (Сікорським) монастир у Загайцях, який проводив свою діяльність далеко за межами монастиря. Натомість Почаївська Лавра, де керівником був архімандрит Дамаскін, проводила відкриту боротьбу з українськими діячами [3, арк. 107]. Серед всього нижчого духовенства Волинського воєводства поляки, починаючи з 1923 p., виділяли три окремі групи. До першої нечисленної відносилося старе духовенство, яке давно правило на Волині. Воно характеризувалося як аполітичне, до справи автокефалії відносилося прихильно, а до влади - лояльно. Наступна численна група була представлена переконаними монархістами, які до поляків ставилися вороже, а також були противниками запровадження в церкві української мови та її автокефалії. Але, попри чисельність, ця група не брала активної участі у шкільництві і в сільських людей повагою не користувалася. До найнебезпечнішої групи поляками відносилися священики, які класифікувалися як переконані українці, які підтримували рух за українізацію і ставилися вороже до панства. Це духовенство користувалося широкою підтримкою в масах, брало участь у просвітніх заходах, контактувало з українськими політичними колами [3, арк. 197]. Українізацію та перетворення в церкві найчастіше підтримували молоді священики, які уникнули русифікаційної школи дореволюційної РПЦ. Як правило, це були широкі кола нижчого духовенства, яким протистояло вище духовенство за підтримки митрополита Діонісія. Але прихильникам реформ та українізації завдяки широкому впливу на віруючих вдавалося постійно розширяти власну діяльність, що починало непокоїти поляків [3, с 321].
   Отже, висновки польської поліції вказують на панування реформаційних настроїв у впливової та численної групи духовенства, яка користувалася повною довірою населення. Але наявність різних таборів у середовищі православного кліру дозволяла полякам грати на протилежностях для взаємного ослаблення духовенства. Проведенню такої політики сприяла слабкість вищої церковної ієрархії, серед головних рис якої поліція виділяла інтриганство, боротьбу між окремими владиками та митрополитом, загравання по черзі з українською, російською і польською сторонами [3, арк. 199]. Вища ієрархія, боячись наразитися на спротив як проросійського крила, так і поляків, не наважувалася посприяти церковній демократизації та реформам, до підтримки яких була готова значна частина рядового духовенства й парафіян.
   Проросійський дослідник О.Світіч, характеризуючи наростання радикальних настроїв серед православних Волині зазначав: “Почалося, так зване, “розмосковлення” церкви. Над церквою звисала грізна небезпека. Але духовенство, у своїй переважній більшості, віруючі далекі від політики, та народ засудили всякі нововведення, засудили українізацію богослужінь і вимагали здійснення служб на церковнослов'янській мові [15, с 151]”. Такі висновки не зовсім відповідали дійсності. Навпаки, окремі випадки збору підписів на користь українізації парафій та захист переслідуваних церковними властями українських священиків, засвідчували підтримку віруючими змін у церкві, як це було в ситуації навколо собору в Володимир-Волинському [9, с 322]. Зазнавали проросійські сили поразок і у виборах керівництва окремими храмами, як це трапилося у рівненському соборі на виборах старости храму [3, арк. 250]. Натомість ініціатива боротьби з українізацією захоплювала лише консервативну частину колишнього царського духовенства, тоді як реально проведених та організованих масових виступів віруючих проти українізації не було.
   Таким чином, ступінь активізації рядового духовенства і мирян у першій половині 20-х pp. XX ст. була досить високою. Вони намагалися посісти чільне місце в системі керівництва церквою, не обмежуючись пасивною роллю в даному процесі. На цьому шляху як повітове духовенство, так і найбільш активна частина мирян проявляли радикальні настрої, пройняті реформаційними прагненнями в дусі собороправності і церковних перетворень, реалізованих в УСРР. Це виливалося у спроби створення більш гнучких керівних систем по благочинних Волинської єпархії, тиск на єпископа Діонісія з метою домогтися відкриття нових архієрейських кафедр, щоб децентралізувати єпархію тощо. Сформувавшись протягом першої половини 20-х pp., ці вимоги поруч з прагненням українізації православної церкви на Волині лягли в основу Луцького з'їзду 1927 p., який став кульмінацією собороправних змагань 20-х pp. XX ст. в Польщі.

Джерела та література

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України(далі ЦДАВО), ф. 1072, оп. 2, спр. 95.
2. ЦДАВО, ф. 1072, оп. 2, спр. 97.
3. Державний архів Рівненської області, ф. 33, оп. 4, спр. 1.
4. Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО), ф.148, оп.1, спр.16
5. ДАТО, ф. 148, оп.1, спр. 18
6. ДАТО, ф. 148, оп.1, спр. 20
7. Борщевич В. Українське церковне відродження на Волині ( 20-40 - ві pp. XX ст.). - Луцьк: Ред. -вид. відділ "Вежа" Волин. держ. ун-ту ім.. Лесі Українки, 2000. - 25 3 с
8. Бурчак Н. Початки українського церковного відродження на Волині//Літопис Волині. - 1992. -№ 17-18. - С 10-17.
9. Відкритий лист д-ра Арсена Річинського до митрополита Діонісія //МіненкоТ. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 (Волинський період). - Вінніпег - Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії “Логос”, Колегія Св. Андрія, 2000. - Т.І. - С 321-323.
10. До Всечесного Духовенства Волинської єпархії в межах Польщі. Волинська єпархіальна рада в Кременці. - Листівка.-16 січня 1922. -Ч. 554.
11. Коротке описання Волинського єпархіального Зібрання представників духовенства і мирян 3-10 жовтня 1921 року в Почаївській Лаврі//Православна Волинь. - 1922. -№1- 4. - С 54-58.
12. МіненкоТ. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 (Волинський період). -Вінніпег -Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії “Логос”, Колегія Св. Андрія, 2000. - Т.І. - 392 с
13. Постанови Волинського єпархіального зібрання представників духовенства і мирян 3-10 жовтня 1921 року в Почаївській Лаврі // Православна Волинь. - 1922. - № 1 - 4. - С 25 - 38.
14. Постанови і розпорядження Вищої Церковної Влади // Православна Волинь. - 1922. - № 1 - 4. - С. 7 - 13.
15. Свитич А.Православная церковь в Польше и ее автокефалия II Православная Церковь на Украине и в Польше в XX столетии 1917 - 1950 гг. Сборник. - М.: Крутицкое патриаршее подворье: Общество любителей церковной истории, 1997. -С. 87-290.
16. Статут Повітових церковних рад II Православна Волинь. - 1922. - №.8.- С. 13 - 15

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com