www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Русифікаторська політика радянської влади в галузі освіти в роки тимчасової лібералізації тоталітарної системи
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Русифікаторська політика радянської влади в галузі освіти в роки тимчасової лібералізації тоталітарної системи

О. Тєвікова

РУСИФІКАТОРСЬКА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ В РОКИ ТИМЧАСОВОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

   В умовах формування і становлення української державності все більшого значення набуває глибоке і всебічне вивчення процесів демократизації та лібералізації суспільства на різних етапах його існування та сферах прояву. Сучасна національна освіта в своєму розвитку має враховувати як позитивний, так і негативний досвід минулих років. Треба зазначити, що освіта завжди була ключовим компонентом суспільного розвитку, але в різні часи вона виконувала різні завдання та спрямовувалася на досягнення різних цілей. Сьогоднішня українська освіта покликана сформувати всебічно розвинену особистість, свідомого громадянина та українця. У радянську епоху освітні заклади слугували засобом впливу на маси, методом диктату офіційної ідеології та комуністичної лінії партії. Це був один із каналів контролю над суспільством та засіб зросійщення українського населення.
   Серед основних завдань, що покладалися на заклади освіти всіх рівнів, була політика злиття української нації з російською та зникнення всього, що натякало на “українське” - історії, культури, традицій, мови.
   Значних результатів досягла саме мовна політика радянської влади, яка характеризувалась цілеспрямованою і тотальною русифікацією духовної, культурної, освітньої та побутової сфер життя населення. Мовна проблема — найперший і найважливіший компонент національної культури кожного етносу: “Відберіть у народу все — і він все може повернути: - але мови — ніколи, і коли вимерла мова в устах народу — помер і народ” — визначав великий педагог К.Д. Ушинський [1, с.56]. Найефективніше зросійщення українського населення відбувалося через заклади освіти та освітянський процес в цілому.
   Отже, метою наукової розвідки є дослідження проблеми русифікації населення Української республіки через систему освіти в 1953-1964 pp. Для досягнення поставленої мети, нами були визначені такі завдання: окреслити загальну суспільно-політичну ситуацію в цей період у країні; виявити чинники, що впливали на розвиток освітньої сфери; проаналізувати законодавчу політику влади в цій сфері; дослідити шляхи і методи реалізації русифікаторської політики радянської влади; визначити результати даної політики та її вплив на населення.
   Дана проблема знайшла досить широке висвітлення в літературі. Питання освіти цікавило і науковців 1950-х років, і сучасних істориків. Значний корпус наукових джерел дає можливість виділити певні хронологічні періоди в історіографії, спираючись на дослідження А. і В. Коцурів [2, с.6], а також групували історіографічні праці за видовою класифікацією, яку запропонувала А. Киридон [3, с.7-11]. Виходячи з цього, можна виділити радянський період дослідження та українську сучасну історіографію (з 1991 року і по сьогодні). Так, історіографічний доробок 1950-80-х років не дає цілісного уявлення про рівень освіти, методи впливу влади на цю сферу життя суспільства, ідеологічний диктат партії, а також не досліджує процеси русифікації в України означених років. Проблеми освіти висвітлювалися переважно в історико -партійних виданнях, а зміст всіх історичних праць жорстоко підпорядковувався ідеології та політиці тоталітарної держави. Історіографія радянських часів навіть не вживала такого терміну як “русифікація”. Натомість всі друковані видання пронизані термінами “інтернаціоналізація” та “радянізація”. Дослідження цього періоду характеризуються поширеним коментуванням директивних партійних та державних рішень, виступів партійних і державних керівників, возвеличенням та переоцінкою радянської політики в цій сфері [4],[5],[6]. Разом з тим дані праці мають і певне значення, що полягає у накопиченні і впровадженні до наукового обігу значного фактологічного матеріалу, статистичних даних.
   З розвитком процесів перебудови і гласності наприкінці 80-х років настав якісно інший етап в історіографії. Наявний плюралізм думок та свобода у виборі напрямів дослідження сприяли появі літератури, що під іншим кутом зору висвітлює проблему освіти в радянській українській республіці. Значну кількість праць з даного питання можна поділити на три групи. Першу групу складають дослідження, що загально подають цю тему в межах культурних процесів, які відбувалися в Україні, не зупиняючись детально на дослідженні русифікаторської політики влади та не обмежуючись нашим періодом [1],[7],[8],[9]. Питанню освіти і тих процесів, що тут відбувалися, конкретно в добу М.С. Хрущова присвячені наукові розробки Г.Касьянова [10], Л.Шевченко [11], В.Барана і В.Даниленка [12] та інших.
   Останнім часом з'явилася значна кількість дисертацій з різних аспектів освітньої сфери життя суспільства в УРСР, які можна зарахувати до третьої групи. Зокрема, розвиток науки в Україні в 1950-х роках аналізує К. Мельник [13]; стан науки в Україні в 1960-ті роки дослідив Ю. Легун [14]; труднощі в діяльності загальноосвітньої школи, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів через призму історіографії розкрила Н. Брехунець [15]; загальна характеристика вищої школи, а також навчально-методична, наукова та виховна роботи у вищих навчальних закладах на прикладі м. Харкова знайшли своє висвітлення в дисертації С. Домбровської [16]. В дисертації Сергійчука О.М. увага наділена вищій школі України в умовах лібералізації суспільного життя 1953-1964 pp. [17]. С. Сворак досліджує народну освіту в західноукраїнському регіоні 1944-1964 років [18] тощо. Отже, питання русифікаторської політики під окресленим нами кутом зору в історіографії не знайшли належного вивчення.
   Щодо загальної характеристики даної епохи треба відзначити, що особливістю 50-60-х років XX ст. була відносна або тимчасова лібералізація всіх сфер життя суспільства, у тому числі і освітньої системи. Зміни, що розпочалися після смерті Сталіна, призвели до реформування та часткової демократизації освітньої сфери. Обережна та неповна відмова від жорстких політичних схем та ідеологічного тиску безперечно позитивно вплинули на розвиток освіти в УРСР. Освітня інтелігенція мала змогу відчути певний дух свободи у своїх діях та висловлюваннях. Однак, як і раніше, держава особливу увагу надавала розвитку освіти як частині своєї ідеологічної системи. Саме тому повною мірою освіта та процеси, що відбувалися в цій сфері, ніколи не виходили з-під контролю влади. Як наслідок, докорінних або кардинальних змін щодо змісту та характеру освіти не відбулося. Радянська влада ніколи не відмовлялася від своєї русифікаторської політики, різними були лише методи та засоби, що використовувалися. Якщо в 1950-х роках ці процеси набули прихованого характеру, а їх темпи були дещо уповільнені, то з кінця 50-х, і особливо у 1960-х роках, мовна політика уряду, спрямована на денаціоналізацію та зросійщення, знову набирає обертів.
   Сфера освіти в Україні 1953-1964 pp. розвивалася у своєрідних умовах під впливом кількох факторів. По-перше, величезні збитки та руйнування, що були завдані усім сферам народного господарства УРСР за роки війни. В результаті воєнних дій та господарського занепаду система культурного обслуговування населення, особливо в сільській місцевості, опинилася в надзвичайно тяжкому стані. Гостро стояла проблема відновлення невиробничої сфери, зокрема системи навчальних закладів і установ культури, що мали забезпечувати підвищення освітнього й культурного рівня, задовольняти духовні запити широких верств населення. По-друге, розвиток загальноосвітньої школи зумовлювався розробленими комуністичною партією планами розгорнутого соціалістичного будівництва. По-третє, становлення і розвиток радянської системи освіти в регіоні проходили в умовах відкритого у перше повоєнне десятиріччя та прихованого надалі політичного протистояння.
   У західному регіоні додавалися і такі фактори: масові репресії органами влади місцевого населення, насильницька депортація багатьох десятків тисяч учасників і прихильників націоналістичного підпілля, священнослужителів та віруючих Української греко-католицької церкви; у заклади освіти краю вливалися вчительські кадри, відряджені сюди з інших районів УРСР (СРСР), де середовище їхньої праці істотно відрізнялося від суспільно-політичних умов цього регіону. Гостро стояла проблема якості підготовки спеціалістів. У своїй загальній масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали. Був значно нижчим рівень підготовки учнів сільських шкіл у порівнянні з міськими. Під дією цих факторів відбувалися кількісні та якісні зрушення самої системи освіти, трансформація суспільства, зміни в освітній, професійній, соціальній та національній стратифікації.
   Вивчаючи систему освіти в радянській Україні 195 3-1964-х років загалом та досліджуючи русифікаторську політику влади зокрема, не можна обійти центральну реформу в цій галузі. 25 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла закон “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, яким було розпочато роботу щодо реформування школи. Відповідний Закон був затверджений і Верховною Радою УРСР 17 квітня 1959 року. Середня освіта в Україні, як і в усьому Союзі, згідно закону, здійснювалася у два етапи: 1-й — восьмирічна неповна середня загальноосвітня трудова політехнічна школа, обов'язкова для всіх дітей шкільного віку, покликана виховувати у них готовність до суспільно корисної праці, і 2-й етап (9-11 класи) — повна середня освіта і професійна підготовка з кваліфікацією 3-4розряду [19, арк. 142]. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів [10, с.395]. Отже, семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи.
   У згадуваній постанові Верховної Ради УРСР містилося також положення про те, що батьки мають самі вибирати, якою мовою повинні навчатися їхні діти. На перший погляд постанова справляла враження демократичності у шкільній справі, а насправді сприяла подальшій русифікації України. Адже на рішення батьків впливало пріоритетне положення російської мови в Україні. Детальний аналіз джерел дає змогу твердити, що більшість книг, журналів, газет, брошур, фахова література і навіть белетристика писалися російською мовою. Другим аргументом на користь російської мови було те, що у переважній кількості вузів вступні іспити проводилися російською мовою. Починаючи з 1954 року знання української мови, на противагу російської, перестало бути обов'язковою вимогою при вступі до вузів республіки. Таким чином, вступники з Російської Федерації мали значно більші шанси витримати вступні іспити, ніж молодь, рідною мовою якої була українська: у 1955 році на перший курс медичних та фармацевтичних вузів України із загального числа абітурієнтів було зараховано проживаючих на території республіки - 29,2%, з РСФСР- 26,8% і проживаючих в інших союзних республіках-до 47,7% абітурієнтів [20, арк. 97].
   Переважно російською мовою здійснювався весь навчальний процес у вищий школі. Як зазначає Н.Брехунець, з 143 викладачів Чернівецького медичного інституту всього 13 чоловік проводили заняття українською мовою [15, с 137]. У Харківському та Одеському університетах тільки 10% лекційних курсів велися українською мовою [12, с.2]. Навчання російською мовою проводилося навіть у тих вузах, де основну масу студентів складали вихідці із українських сіл, наприклад, в Українській сільськогосподарській академії. Із 50 кафедр на 45 викладачі Київського медичного інституту також користувалися тільки російською мовою [21, с 10]. Дослідник Р.Попп вказує і на таку перевагу - російськомовні школи мали значно кращу матеріально-технічну базу, а отже і умови праці, були краще укомплектовані кадрами, крім цього, учителям російської мови і літератури встановлювали вищу заробітну платню [22, с 111].
   Таким чином, навчання російською мовою було вигіднішим та перспективнішим (легше було вступати у вузи, проходити військову службу, вести діловодство тощо). Серед архівних даних також знаходимо докази про надання громадянами переваги саме російській мови у навчанні: у доповідній записці заввідділу науки, вузів і шкіл ЦК КПРС В.Кирилина до тов. Підгорного зазначалося про велику кількість прохань та скарг від трудящих, що надійшли до редакції газети “Правда” з України, про недостатню кількість російськомовних шкіл та, через це, неможливість задовольнити свої вимоги влаштувати дитину в школу з російською мовою викладання [23, арк. 108-111].
   Про русифікаторську політику влади свідчать і інші тогочасні документи Міністерства освіти України. Зокрема, доповідна записка до ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 23 січня 1960 року "Про заходи по поліпшенню викладання російської мови у школах Української РСР", XXII з'їзд КПРС, що проходив 17—31 жовтня 1961 року і затвердив нову національну програму, в якій проголошувалася ідея “злиття націй” і окреслювалася політика відвертої русифікації. Все це сприяло ще більшому укріпленню позицій російською мови в Україні, яка переважала здебільшого в установах та навчальних закладах, стала обов'язковою мовою для вивчення в системі загальноосвітньої мови в офіційному житті. У партійному, комсомольському, профспілковому та іншому громадському середовищі також домінувала російська мова; те саме спостерігалося у господарських стосунках тощо. Потужними засобами русифікації залишалися діловодство, видавнича справа, навчальна та культурно-просвітницька робота.
   Глибокі деформації в національно-мовній політиці, що дедалі більшою мірою визначали характер культурно-ідеологічних процесів в Україні, викликали протест серед значної групи інтелігенції республіки та сприяв відновленню руху на захист рідної мови. В архівах зберігся лист письменника М.Руденка, надісланий ним у листопаді 1955 року М.Хрущову, де гостро порушувалося питання про стан української мови у республіці, про те, що на практиці офіційна національно-мовна політика призводить фактично до протиставлення російської мови українській, повсюдно, за рідкісними винятками, в навчальній, політико-виховній і масовій роботі серед населення українська мова замінюється російською [7 ,с.45]. Представники творчої інтелігенції рішуче виступили проти шкільного закону 1958 року. У листі М. Рильського і М. Бажана, опублікованому 22 грудня 1958 року в газеті “Правда”, наголошувалося: “..єдиноправильним розв'язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, й російської мов у всіх школах УРСР.” [9, с 171]. Про цей закон як інструмент русифікації українського шкільництва писав у листі до А. Малишка молодий учитель з Горлівки В. Стус: “На Донбасі (та й чи тільки) читати українську мову в російській школі — одне недоумство... Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків... Обов'язково—німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної...” [12, с.2]. Навіть керівництво республіки в особі секретаря ЦК компартії України з питань культури й освіти С. Червоненка, члена президії ЦК КПУ і заступника голови Ради Міністрів УРСР С. Гречухи та інших вважали, то українська мова має залишатися обов'язковою для вивчення у російськомовних школах України й республіка повинна мати більше прав у сфері освіти та контролю над нею [12, с.2]. Це питання обговорювалось на III пленумі Спілки письменників України, який проходив у Києві 10-11 січня 1962 року, республіканській конференції з питань культури української мови, організованої Київським державним університетом ім. Т.Г. Шевченка та інститутом мовознавства АН УРСР, що відбулася в Києві 1963 року і зібрала понад 800 учителів, письменників, науковців. Однак вироблені ними рекомендації та пропозиції до партійних та радянських органів так і не знайшли свого втілення. На вимоги і попередження патріотично налаштованої інтелігенції керівництво країни і союзу не звертало належної уваги.
   Цілком природно, що подібна політика і практика поступово приносила свої результати. Українська мова уже на межі 50-60-х pp. стала прерогативою сільських шкіл, і зникала у великих промислових центрах та містах. На підтвердження зазначеного яскраво свідчать статистичні дані про кількість шкіл з російською та української мовами навчання. У 1955/56 навчальному році в УРСР українських шкіл було 25 034, а російських — 4051. Тобто, російськомовні школи складали 14%. В 1959/60 навчальному році російських шкіл було вже 4192 (14,5%), а на 1965/1966 pp. - 15,8% [9, с. 172]. Разом із збільшенням російськомовних шкіл зменшувалась кількість українських. Лише за 1959/60 навчальний рік загальна кількість шкіл з українською мовою навчання скоротилась на 58 одиниць. В 1960/1961 навчальному році кількість україномовних шкіл складала 68,7% проти 86% у 1955-1956 pp. від їх загальної кількості [24, арк.8].
   У великих промислових центрах, насамперед на сході Україні; школярі майже виключно навчалися в школах з російською мовою викладання: в Сталіно - 97,4 %, у Харкові - 87%, в Одесі - 87,9%, Кадіївці -93,6%, Горлівці - 91,3% тощо. У Кримській області було лише три школи з українською мовою викладання, в яких навчалося 613 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році дві третини учнів загальноосвітніх шкіл вчилися в школах з російською мовою викладання. У ряді міст - Торезі, Жданові, Комунарську, Севастополі та інших - не було жодної україномовної школи [9, с 172]. У м. Львові на 1956 рік діяло 67 шкіл, у яких навчалось 45588 учнів. Так, 3 польські школи відвідувало 1534 учні, у 29 українських школах навчалось 16896 учнів і в 35 російськомовних- 27158 учнів [25, арк. 24]. Таке співвідношення не відбивало національного складу населення та вказувало на дискримінацію в національно-мовній політиці.
   Русифікаторська політика здійснювалась не тільки шляхом надання російській мови статусу обов'язкової в загальноосвітній школі та ведення всього навчального процесу у вузах, спеціальних середніх, загальноосвітніх та дошкільних закладах освіти переважно цією мовою, а також зростанням кількості російськомовних шкіл за рахунок зменшення україномовних. Меті повного зросійщення українського населення підпорядковувався і зміст навчання. Під особливим контролем партійних і радянських органів здійснювалось викладання історії. Всі лекції на історичні теми необхідно було узгоджувати з “Тезами про 300-річчя возз'єднання України з Росією”. Історія України вивчалася в курсі історії СРСР у досить спотвореному вигляді. Для прикладу, вчителі історії повинні були висвітлювати історію України, наголошуючи на спільності історичного розвитку українського і російського народів, на постійному прагненні українців до об'єднання з Росією, на тому, що возз'єднавшись з Росією в 1654 p., український народ “врятував себе і зберіг як націю”, а “Україна... забезпечила собі можливість дальшого економічного, політичного і культурного розвитку” [26, арк. 20]. Отже, уроки загалом і історії зокрема були могутнім засобом виховання молоді в дусі радянського патріотизму (або скоріше російського), радянської (російської) національної гордості, дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму, розкривали шкідливість ідеології українського буржуазного націоналізму та виховували учнів у дусі комуністичної свідомості.
   Вчителі-літератори пропагували ідею про те, що українська культура формувалась під впливом російської і т.п. [27, арк. 19]. В українську мову штучно вводили російські слова і терміни. З 1960-х років чітко окреслилася тенденція зменшення кількості годин, відведених на вивчення української мови і літератури: на 90 годин у школах з українською мовою навчання і на 119 годин- російською мовою навчання [18, с.204]. У той же час на вивчення російської мови і літератури у школах з російською мовою навчання виділялося 245 годин, а у школах з українською мовою навчання - 206 годин [28, арк. 269].
   Гуманітарна підготовка в школах супроводжувалася відсутністю в більшості випадків літератури, написаної саме українською мовою, досліджень з української історії та культури. Багато праць видатних українських вчених замовчувалися і були недоступними школярам, студентам та молодим дослідникам. Наприклад, під гриф політично шкідливих, а значить заборонених для широкого загалу читачів, потрапили твори В.Винниченка, Г.Чупринки, М.Вороного, Б.Грінченка, М.Драгоманова, О.Кониського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Грушевського, І.Огієнката багато інших [29, арк. 12-13].
   Сформована подібним чином система загальної освіти закладала підвалини для масштабної денаціоналізації молодого покоління. Підпорядкована інтересам держави школа позбавляла учнів та студентів можливості усвідомлення себе частиною окремої української нації, виховуватися в дусі українського патріотизму, а не радянського комунізму. Політика зросійщення українського населення носила системний характер та завдавали відчутного удару по українській системі освіти зокрема та національно-духовного розвитку загалом. Процес русифікації, як свідчать документальні матеріали, охопив усі без винятку сторони духовного життя українського народу, став на перепоні подальшого розвитку науки, освіти, літератури та мистецтва.
   Аналіз архівних даних доводить, що саме школа, як вища, так і середня, виступала дієвим інструментом русифікаторської політики комуністичної партії та радянської влади. Офіційна мовна політика виходила із загальних засад ідеологічної концепції тоталітарної системи й активно протидіяла використанню мови як чинника утвердження національного фактора в суспільно-політичному житті. Реалізація дискримінаційної мовної політики ідеологічних структур призводила до постійного звуження сфери застосування української мови та відкритих русифікаторських заходів. Характер і сутність цих процесів негативно впливали на розвиток культурно-освітньої сфери та рівень суспільної і національної свідомості. Внаслідок приниження ролі української мови процес національно-культурного будівництва в республіці позбувався національної спрямованості. Як наслідок, з'являвся нігілізм, зневага до здобутків національної культури, рідної історії, народних традицій. Відбувалася тенденція приниження функцій і розвитку української мови як “периферійної” та “хуторянської” перед російською мовою.

Джерела та література

1. Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні.—К.,1995—80с.
2. Конур А.П., Коцур В.П. Історіографія історії України: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1996.-128с.
3. Киридон A.M. Час випробування: держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917-1930-хроків. —Тернопіль: Підручники і посібники, 2005.-3- 84 с.
4. Здобутки народної освіти Української РСР. - К., 1976. - 234с.
5. Культура, наука, искусство в СССР. - М.,1965. - 318с.
6. Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР (1917-1967). -К.: “Радянська школа”, 1967. -340с.
7. Шевченко Л.А. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-х pp. // УІЖ.—1992.—№7-8.—С.39-50.
8. Українська культурна парадигма другої половини XX століття // Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник / За ред. М.М. Заковича.—К.,2000.—С.583-593.
9. Політична історія України XX століття: У 6 т.—Т.6. Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М.Майборода, Ю.І. Шаповал.—К.: Ґенеза, 2003.—696с.
10. Касьянов Г.В. Стан освіти та науки // Історія України: нове бачення.—К.,1996.—Т.2.—С.394-401.
11. Шевченко Л.А. Хрущовська “відлига” в культурних процесах // Україна: друга половина XX століття: Нариси історії.— К.,1997.—С.137-141.
12. Баран В., Даниленко В. “Відлига” в культурному житті УРСР на зламі 50-60-рр // Історія України.—2001.—№17 (трав.).— С.1-4.
13. Мельник К.М. Розвиток науки в Україні у 50-ті роки XX ст.: Дис... канд. іст. наук.— К., 1999. — 204 арк.
14. Легун Ю.В. Розвиток науки в Україні у 60-х роках XX ст.: Дис...канд. іст. наук. — К., 1995. — 204 арк.
15. Брехунець Н.С. Навчальні заклади освіти України 50-80-х років XX ст.: історіографія: Дис... канд. іст. наук. — Переяслав-Хмельницький, 2006. — 185 арк.
16. Домбровська С.М. Розвиток вищої школи в Харкові у період тимчасової лібералізації тоталітарної системи (друга половина 50-х - перша половина 60-х років XX ст.): Дис... канд. іст. наук. — X., 2005. — 173 арк.
17. Сергійчук О.М. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя 1953-1964pp.: Дис... канд. іст. наук.— Переяслав-Хмельницький,2002. —229 арк.
18. Сворак С.Д. Загальноосвітня школа західноукраїнського регіону в контексті суспільнополітичного життя другої половини 40-х- першої половини 60-х років XX століття: Дис... д-ра іст. наук. — К., 1999. — 386 арк.
19. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО).—Ф.П-13.—Оп.1.—Спр.696.—Арк.142.
20. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО).—Ф.1.—Оп.24.—Спр.4037.—Арк. 97.
21. Сергійчук О.М. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя. 1953-1964 pp.: Автореф. дис... канд. іст. наук. — К., 2002. — 17с.
22. Попп Р.П. Інтелігенція Львова в 1944-1953 роках (історико-соціологічний аспект): Дис... канд. іст. наук. — Львів, 2003. — 206 арк.
23. ЦДАГО.— Ф.1.—Оп.24.—Спр.4925.—Арк. 108-111.
24. Там само, Ф.1.—Оп.32.—Спр.418.—Арк.8.
25. Там само, Ф.1.—Оп.73.—Спр.716.—Арк. 24.
26. ДАПО.—Ф.6828.—Оп.1.—Спр.77.—Арк. 20.
27. Там само, Ф.6828.—Оп.1.—Спр.52.—Арк. 19.
28. ЦДАГО.— Ф.1.—Оп.31.—Спр. 1469.—Арк. 269.
29. Там само, Ф.1.—Оп.24.—Спр.5292.—Арк. 12-13.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com