www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Італійський вектор діяльності ОУН у 1930-х pp.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Італійський вектор діяльності ОУН у 1930-х pp.

В. М. Ковальчук

ІТАЛІЙСЬКИЙ ВЕКТОР ДІЯЛЬНОСТІ ОУН У 1930-Х PP.

   Одним з важливих напрямків діяльності Організації українських націоналістів (далі - ОУН) уже з перших років її існування був пошук союзників за межами Другої Речі Посполитої (далі - Польща).
   Світ на початку 1930-х pp. стрімко зафарбовувався у темні кольори - через невдоволення політичних еліт та населення багатьох країн Версальсько-Вашингтонською системою мирних договорів, ним стрімко поширювалися недемократичні політичні ідеології - італійський фашизм [47, с 235-237] і німецький націонал-соціалізм [6, с 5; 7, с. 1; 13, с. 1; 14, с. 5; 54]. "Демократія вийшла з моди", -відверто зазначалося у редакційній статті однієї з газет української еміграції [9, с 1]. Фашисти Італії, на вдміну від "протижидівського фронту" нацистів Канади, Третього рейху (далі - Німеччина), Польщі [12, с 1], до 1936 р. не вдавалися до педалювання "арійської теорії" й антиєврейської риторики [22, с 143; 24, с. 135]. Як писав М. Мещеряков, "... італійські фашисти, з усього, позбавлені антисемітського струменя" [46, с 286]. Можливо, завдяки цьому, за влучним спостереженням дослідника В. Гризуна, "у 1930-і pp. фашистські та профашистські ідеї набули популярності навіть у таких "традиційно" демократичних країнах як Франція, Великобританія, США" [27].
   Оскільки зовнішня політика Італії була дуже активною, в її орбіту потрапила ОУН як східноєвропейська організація, що виступала за перегляд кордонів Польщі й СРСР з метою створення незалежної України. Завданням автора даної статті є дослідження консультацій і співробітництва у цій сфері між ОУН і державними діячами Італії. Співпраця з відомими італійськими політиками та державними діячами у 1930-х pp. вплинула як на тактику й стратегію ОУН, так і на вироблення програмних засад організації. В історіографії дана проблема ще не знайшла докладного висвітлення. Сюжети, які трапляються, стосуються налагодження відносин у 1920-х - 1930-х pp. між оунівцями й державними дічами Німеччини [38, с 32-50], Японії [55, с 118-130], Угорщини [23, с 158-163] та низки інших країн.
   Щоб зрозуміти, чим ОУН могла зацікавити Італію, потрібно встановити, якими наприкінці 1920-х -на початку 1930-х pp. були пріоритети цієї країни у зовнішній політиці. Керівництво Італії прагнуло відродити колишню велич країни: перетворити Адріатичне море у "італійське" [43, с 29], здобути вплив на Балканах й у Африці. Але чи легко було це зробити?
   Не в інтересах держави був розпад Австро-Угорської монархії після Першої світової війни. У зоні стратегічних інтересів Італії, на Балканах, сформувалися нові країни, які стали вибудовувати власну систему поведінки у міжнародних відносинах. Італію непокоїли зовнішні зв'язки країни-сусідки - Королівства Югославія. Воно було активним гравцем французького ланцюжка військово-політичних союзів [40, с 65]. Окрім Франції, ця країна співпрацювала з Чехо-Словаччиною та Румунією (держави Малої Антанти), що особливо не подобалося Італії. У відповідь дипломати Італії всіляко розхитували монолітність Королівства Югославія [5, с 1; 10, с. 1, 5; 21, с. 189-190; 45, с. 401]: піднімалося питання спірних територій у Істрії та Далмації [4; 63; 64], для дестабілізації "порохового погреба Європи" налагоджувалася співпраця з його націоналістичними структурами - "Устатською хорватською революційною організацією" [16, с 16], "Внутрішньою македонською революційною організацією" [41, с 68]. На підтримку албанських сепаратистів щомісяця італійський уряд виділяв від 50 до 200 тис. лір [36, с 359].
   У 1930 р. намітилася тенденція до зближення між Францією і країнами Малої Антанти - з одного боку, й Німеччиною - з іншого. "Справа франко-німецького зближення дуже поважна і мусимо якнайбільше її пильнувати", - писав 9 листопада 1930 р. член ОУН Д. Андрієвський до керівника організації Є. Коновальця [29, с 172]. Більше того, Німеччина стала підтримувати опозицію в Австрії й здобувати вплив в Угорщині [28, с 66]. Німецький чинник переповнив чашу терпіння італійської дипломатії, адже "... австро-угорсько-хорватський блок під італійським керівництвом був перешкодою для німецького прагнення на Схід, німецького проникнення на Балкани і на Близький Схід" [20, с 55; 43, с. 27].
   Втрату Італією впливу в Європі дуже хворобливо сприймав прем'єр-міністр Б. Муссоліні. Даний фактор, на нашу думку, змусив дуче на святкуванні 8-ї річниці фашистської "революції чорнорубашечників" заявити про ревізіонізм Італії у зовнішній політиці - перегляд Версальської системи договорів. Як казав прем'єр-міністр, це дало б можливість "забезпечити мир і усунути напруженість, яка неодмінно приведе до війни в Європі" [4; с 3, 79]. Ревізія Версальської системи фактично означала кінець для країн Малої Антанти й Польщі, адже їхні кордони ставилися під сумнів. Представники цих держав у відповідь виставили тезу: "ревізія - це війна" [43, с 37].
   Оскільки заяву Муссоліні можна було трактувати як перегляд територій під юрисдикцією Польщі, такий поворот італійської зовнішньої політики ОУН вирішила використати для себе. Оунівці сподівалися, що Італія відтепер підтримає в Лізі Націй їхні ініціативи стосовно Галичини. Вони вважали, що Галичина має стати підмандатною територією однієї з "Великих Держав", а не Польщі [3, арк. 4]. По-друге, оунівці хотіли зіграти на негативному ставленні Б. Муссоліні до СРСР як країни, де втілюються в життя більшовицькі ідеї. "... мусимо звернути увагу Дуче на те, що крайня пора зчинати збройну боротьбу на Великій Україні, бо и накше буде пізно. Або большевики зміцняться, або фізично винищать Україну", -писав у 1930 р. Д. Андрієвський [29, с 172].
   Оскільки наприкінці 1930 р. було підписане невигідне для ОУН рішення Ради Амбасадорів у справі Східної Галичини, організація поспішила задекларувати свою підтримку італійського ревізіонізму. Однак, хоча стаття "відпоручника" ОУН в Італії Є. Онацького [15, с 707; 48; 53, с. 30; 65, с. 120-121] із декларацією про це і була видана, дипломати Італії з протипольською заявою так і не виступили [29; с 196, 211]. В 1931 р. Є. Онацький спробував обговорити проблему статусу Галичини зі міністром корпорацій Італії Батаєм, але той виявився нефахівцем зі "східних справ". Тоді Онацький налагодив контакт з керівником департаменту Східної Європи МЗС Італії Питталесом [3; арк. 4, 6]. Питаллес жваво зацікавився справою Галичини (йшлося про неї як "ключ до Східньої Великої України" й джерело покладів нафти) [З, арк. 4]. Вислухавши аргументи щодо шаткості тимчасового мандату Польщі на Галичину, він відповів, що "українська еміграція необ'єднана ... існують дуже сильні польонофільські кола" [3, арк. 6].
   В 1932 р., у зв'язку з переїздом Питаллеса до Німеччини, його наступником на посту керівника департаменту Східної Європи МЗС став Квароні [3; арк. 48, 63]. Як "людина немолода", котра три з половиною роки жила в Росії, була одружена з татаркою, говорила по-російськи, Квароні був протилежністю свого попередника. Є. Онацький у травні 1932 р. скаржився Є. Коновальцю, що "...після того, як Пит[талес] від'їхав до Мінхену, в міністерстві [закордонних справ] нічого не можу зробити. Квароні, що сів на його місце, нашою справою не цікавиться" [3, арк. 63].
   Таким чином, у перший відтинок часу, в 1930-1932 pp., партнерські відносини між ОУН і МЗС Італії у справі зміни державного статусу Галичини попри зусилля оунівців так і не налагодилися. Італійські дипломати вказували на роз'єднаність української еміграції, заявляли про полонофільство багатьох українських політичних угруповань Галичини, не вважали ОУН провідним виразником інтересів тамтешніх українців.
   Починаючи з 1933 p., зусилля діячів ОУН у здобутті підтримки Італії в справі перегляду статусу Галичини й інших українських земель виявилися ще більш примарними. Яка причина? На наш погляд, на позицію італійців вплинув прихід до влади Гітлера у Німеччині. Між Німеччиною та Італією виникають союзницькі відносини [43, с 34-36]. Італія "здала" українські справи Німеччині. Ось як змінював свою оцінку майбутнього українських земель А. Розенберг [18, с 31; 57], близький до А. Гітлера. У 1927 р. він хотів, щоб Україна і Польща увійшли до "великої Німецької імперії" [33, с 435]. В 1933 р. цей політик гадав, що слід відновити незалежність України, яка була б дружньою щодо Німеччини [18, с 36]. На думку Л. Мадьяра, "... надбалтицький єврей Розенберг" обговорював "... питання про відрив Західної України від Польщі, про відрив УСРР від СРСР і утворення української держави під протекторатом Німеччини" [43, с 19]. Радянсько-японські непорозуміння скоригували плани Розенберга. У своєму меморандумі від 12 травня 1934 р. він відзначив, що у випадку конфлікту між Росією та Японією "питання російського Півдня стане невідкладним, з цього випливає можливість співпраці між Англією, Польщею і Німеччиною" [41, с 42]. У такій ситуації Б. Муссоліні на зборах керівників фашистських організацій визнав, що спроби Італії здобути панівні позиції у південній та східній частинах Європи провалилися. "Історична мета Італії - це Азія і Африка ... На Півночі нічого або майже нічого робити, як і на Заході, в Європі й за океаном", - заявив він [40, с 111].
   Таким чином італійці, певні того, що розчленування СРСР на національні держави є питанням найближчої перспективи, стали робити акцент на національний рух на Кавказі й готуватися до торгівельних зв'язків з країнами пострадянського простору [35, с 872-873, 875, 881].
   Встановити зв'язки з "кавказцями" [51, с 224] Б. Муссоліні доручив фахівцеві зі справ Близького Сходу (!), дипломатові-авантюристу Е. Інсабато [32, с 3]. "... справа Грузії грає для нього важливішу ролю, ніж українська проблема ... з уваги, мабуть, на нафтові терени", - пояснював у лютому 1934 р. причину такої уваги Італії до Кавказу керівник ОУН Є. Коновалець [52, с 146]. Паралельно Інсабато мав вивчити націоналістичні структури інших народів СРСР [35, с 872], адже Італія не хотіла допустити, аби Німеччина мала на них панівний вплив [52, с 42]. І дійсно, влітку 1934 р. він поїхав шукати зв'язків із "ОУН, білорусами, литовцями ..." [51, с 3].
   Українська еміграція знала Е. Інсабато ще з початку 1920-х pp. Може через це він не вважав ОУН провідною структурою українського національного руху. Тому ця організація вирішила довести італійцю, що саме на неї, а не на УНДО, "гетьманців" чи "уенерівців" потрібно робити ставку. ОУН мала на те всі підстави, адже переживала кризу через міжнародний розголос низки власних протипольських акцій. У 1933-1934 pp. зменшилася практична німецька допомога. "Марка германофілів без ніяких виглядів на фактичну німецьку поміч тільки шкодить і нічим не оправдана" [52, с 107], - писав оунівець Є. Ляхович [42] з Великобританії. Не на руку ОУН був і пакт про ненапад між Німеччиною та Польщею (січень 1934 -квітень 1936 pp.) [24, с. 382; 44, с. 147, 152]. Обмежено оунівські виступи проти діячів польської адміністрації [25, с 538]. Так, керівник секретаріату Проводу ОУН М. Селешко [61; 65, с 117-118] переконував М. Колодзінського у листі від 15 вересня 1935 p., щооунівці не є "експонентами протиканібальськими" (тобто налаштованими проти Польщі - В.К.) [1; арк. 73].
   Е. Інсабато в рамках виконання свого доручення упродовж 1933-1935 pp. зустрічався з багатьма діячами українського визвольного руху. Зокрема, він мав знайомства і з діячами ОУН-керівником організації Є. Коновальцем, "відпоручником" ОУН в Італії Є. Онацьким, другом Коновальця ще з часів УГА [ЗО, с 15] Р. Ярим [51, с. 78; 65, с. 118; 67].
   Слід зазначити, що головну увагу Е. Інсабато звертав на підтримку стосунків з керівником ОУН. Так, записи у щоденнику Є. Бачини-Бачинського складають враження, що Інсабати й Коновальці дружили сім'ями [15, с 732, 739]. Спершу Е. Інсабато відвідував лідера ОУН у Швейцарії [20]. Так, 9 лютого 1934 р. Е Інсабато і Є. Коновалець обмірковували "шляхи організації української еміграції" [15, с 727].
   Щонайменше двічі, 21 травня 1935 р. і 2 травня 1936 p., Е. Інсабато радив очільнику ОУН піти з політики й "оселитися в Італії" [15, с 736], тому що "боїться за його життя" [15, с 739], адже той "оточений агентами і провокаторами" [15, с 730]. Є. Коновалець дослухався поради свого візаві йу 1936 р. переїхав зі Швейцарії до Італії. Цікаво, що така "дружба" не заважала для Е. Інсабато розповідати про недоліки Є. Коновальця, зокрема його "м'який" і "недиктаторський" характер [52, с 154]. Останній, у свою чергу, називав Інсабата "спекулянтом" [52, с 33].
   Чи не найкращі професійні відносини склалися між Е. Інсабато і Є. Онацьким. Вони обоє були журналістами та дипломатами. До того ж, останній знав італійську мову [34]. Знайомство з Е. Інсабато допомогло Є. Онацькому в налагодженні контактів із керівництвом Італії. Зокрема, він зміг зустрічатися й обговорювати "українське питання" з особистим секретарем дуче, заступником керівника уряду Россоні [51, с 152, 199; 58; 62], державним секретарем Бастіанні [35, с 872], віце-головою МЗС Ф. Якомоне, заступником міністра освіти Сольмі, секретарем відділу фашистської партії у Римі д'Арома [51, с 55, 66, 179]. Радянський публіцист Я. Галан, мабуть, під враженням від ефективної співпраці Е. Інсабато з Є. Онацьким, назвав останнього працівником італійської контррозвідки [25, с 316].
   Очевидно, що за посередництва Є. Онацького ОУН виплачувала для Е. Інсабато "за послуги" грошову компенсацію. Вже у 1933 р. допомога надходила щомісяця. Як зазначав керівник ОУН Є. Коновалець у листі до Є. Онацького від 8 травня, ".. .я особисто думаю, що ми й далі кожного місяця даватимемо йому по 100 лір" [40, с 33; 56, с. 15]. Цікаво, що місяць тому - в квітні 1933 р. - лідер ОУН був готовий платити 500 лір [51; с 152, 196, 325]. "Інсабато хоче ... на цьому становищі збити собі капітал", "Інсабато ... звик дивитися на українську справу, як на дійну корову", - гнівався Є. Онацький [51; с 79, 152].
   Втім, попри активність ОУН Італія не збиралася цілковито підтримувати цю структуру. Жодному представникові організації не вдалося донести свої пропозиції безпосередньо до Б. Муссоліні. А членкині УНДО Мілені Рудницькій [19, с 76-80; 59], наприклад, це змогла зробити. Ця близька подруга Є. Коновальця у лютому 1933 р. мала з дуче 40-хвилинну аудієнцію [60, с 596]. Муссоліні не пообіцяв нічого конкретного (прозвучала лише критика Польщі), але "розмова відбулася в дуже приємному тоні" [51, с 76].
   З 1936 р. німецький фарватер зовнішньої політики Італії ще більше поглиблюється. Причина- війна з Ефіопією, яку розпочала Італія. За її розв'язання Ліга Націй наклала на Італію санкції, зокрема заборонила завозити до країни сировину [40, с 154]. Держава дуче не могла поповнювати свої запаси золота й іноземної валюти, тому почався збір у населення золота у "фонд Батьківщини" [8]. Консультації італійських дипломатів (у т.ч. Е. Інсабато) з німецьким Бюро зовнішніх справ стосовно питань "майбутньої політичної перебудови Східної Європи" виявили, що Німеччина в майбутньому не вбачає Україну незалежною державою. Про те, яке місце насправді займало "українське питання" у зовнішньополітичних планах Німеччини станом на 1936 p., можна судити зі слів англійського історика А. Тойнбі, котрий тоді з'ясовував це питання у А. Гітлера: анексія України після перемоги над Росією [35, с 872-873, 875, 881].
   За такої ситуації регулярні контакти італійських дипломатів з ОУН взагалі припинилися, про що свідчить відсутність задокументованих даних чи хоча б листів.
   Єдине, що-таки оунівцям вдалося у 1930-х pp., це налагодження постійної співпраці з Італією в освітній і пропагандистській сферах.
   Перші відомості в документах ОУН, які вдалося виявити, про організацію навчання української молоді в італійських навчальних закладах датовані 1932 р. Тоді, як писав дослідник Я. Зимний, під впливом ОУН і УВО знаходилося близько 10-15 % всього західноукраїнського студентства [31, с 34]. Право на навчання в Італії отримали вихідці з обох частин України- Західної та "Великої" [29, с 317]. Але це не могли бути жінки, оскільки університетська освіта для жінок у фашистській Італії не передбачалася [56, с 25]. Опікуватися українськими студентами, швидше за все, мала Gruppi universitari fascisti - організація, яка з 1931 р. приймала іноземні студентські групи [56, с 45].
   У перші роки МЗС Італії не дозволяв українцям вчитися на "гарматчиків", "піхотинців", "інженерів" й "авіаторів", тобто опановувати стратегічні військово-технічні спеціальності [3; арк. 48]. Чи щось змінилося згодом, сказати важко. Ті українські студенти, про кого вдалося віднайти відомості, здобували гуманітарні знання: вдосконалювали свій рівень італійської мови, вивчали історію Італії, економіку та інші суміжні науки.
   В 1932-1933 pp. представник ОУН в Італії домовився з італійським зовнішньополітичним відомством про надання стипендій на навчання українців. Вже у 1933 і 1938 pp. кожний український студент через канцелярію університету в Римі отримував від МЗС Італії 3 тис. лір стипендії [2; 51, с 21]. Окрім стипендії, було необхідно витрачати в Італії 10 доларів власних коштів щомісяця [29, с 317].
   У різних містах Італії приступають до студій такі оунівці як М. Колодзінський, О. Бандера [2, арк. 69], О. Лащенко (друг О. Кандиби) та інші. Намагався вступити на навчання Хмарук [2, арк. 69].
   Багатьом українцям італійської стипендії не вистачало навіть на найнеобхідніше. Так, з листів відомого теоретика ОУН М. Колодзінського, котрий у 1935-1938 pp. навчався в Неаполі та Мілані [1; арк. 133], випливає, що йому постійно бракувало грошей. Наприклад, в 1934 p. М. Колодзінський писав, що "...ми зараз переживаємо просто катастрофальну матеріяльну крізу" [1, арк. 134], в 1935 р. називав свій стан гіршим "від галер" [1, арк. 62], у 1938 р. в Мілані мав "дешевий пансіон" [1, арк. 127].
   На нашу думку, надання стипендій молоді з інших країн цілком вписувалося у концепцію Б. Муссоліні з популяризації Італії, її політичного ладу в усьому світі. Державна фінансова підтримка студіюючої молоді, проведення для них імпрез, презентацій, екскурсій, як і сприяння в роботі іноземним журналістам, давало в перспективі безкоштовну рекламу переваг італійського ладу серед читаючої публіки інших країн [37, с 23]. Одна з державних структур, яка мала координувати таку роботу, "Центральна Рада комітетів Акції Університету", була створена в 1934 р. у Римі. Вона мала поширювати "прінціпи фашизму в кождій державі" шляхом видання статей, памфлетів та журналів головними світовими мовами [11, с 1].
   "Італійський період" життя допоміг українській молоді здобути нові знання, вдосконалити свій фах, відточити письменницьку й журналістську майстерність. Так, М. Колодзінський, знаючи італійську мову, намагався заповнити вакуум з італійських студій, який був в Україні. В 1935 р. на основі італійських джерел студент вирішив підготувати "коротку історію італійського Рісорджіменто". У 1937 р. розвідка про "відродження Італії" вже була написана [1, арк. 125]. З-під пера М. Колодзінського у 1937 р. вийшла "Українська воєнна доктрина". Після написання цього теоретичного трактату (в ньому цілком у дусі епохи патетично декларувався намір оунівців "бути господарями Східної Європи" після перемоги у "великій" та "жорстокій" війні) [39; с 54, 58] автор був зарахований до визначних теоретиків ОУН. Темпи написання згаданої праці сповільнила особиста житейська драма Колодзінського. Він "нещасливо залюбився" і колишня дівчина вийшла заміж за іншого [1, арк. 132-133 зв.]. Молодший брат Степана Бандери Олександр захищав у Італії докторську дисертацію з економіки [26, с 31]. Є. Онацький, котрий постійно мешкав у Італії, в середині 1930-х pp. став справжнім "журналістом-міжнародником". Так, станом на 1935 р. він співпрацював з газетами "Свобода" (Нью-Йорк), "Новий шлях" (Саскатун), "Розбудова нації" (Прага), "Панукраїна" (Женева), "Самостійна думка" (Чернівці), "Наш клич" (Львів), "Українське слово" (Париж) [1; арк. 62]. У своїх статтях Онацький часто писав про державний лад і зовнішню політику Італії - із захопленням описував, як "в новій відродженій Україні придалися б форми сильної влади, опертої на корпоративному устрою" [49, с 4], з'ясовував політику італійського уряду в Лівії [17; 50, с 1], тобто часто діяв у руслі італійських інтересів. Його італійський візаві Е. Інсабато відповідним чином актуалізував українську справу. Наприклад, у нарисі про подорож Східною Європою, що з'явився у швейцарській пресі, дипломат наполягав: "...українці найбільш дозрілі для самостійности, навіть большевики визнають теоретично їх самостійність" [32, с 3]. Подібну тональність мала стаття Інсабато "Економічна Україна" [2, арк. 69].
   Отже, попри зусилля з боку ОУН, зв'язки з італійськими офіційними колами в 1930-х pp. не вийшли за рамки політичних консультацій чи взаємовигідної пропагандистської діяльності. Можна виділити декілька "хвиль" налагодження таких контактів. Перша була у 1930-1932 pp., коли Італія проголосила ревізіонізм у зовнішній політиці. Через низку обставин ОУН не змогла зацікавити італійських дипломатів ідеями зміни кордонів Польщі й СРСР. Під час другої "хвилі", у 1933-1935 pp., хоча Італія і декларувала підтримку національних рухів народів СРСР для розвалу країни зсередини, але робила ставку на націоналістів Кавказу, зокрема Грузії. З 1936 р. Італія уникала обіцянок стосовно стану українських земель, тобто де-факто визнала їх зоною німецьких інтересів. ОУН вдалося лише налагодити стабільну співпрацю з фашистською Італією у царині пропагандистсько-видавничої й освітньої діяльності.

Джерела та література

1. Архів ОУН у Києві. - Фонд 1. - Опис 1. - Справа без назви. - Аркуші 34, 62, 73, 125, 127, 132, 133, 133 зв. (Криптонім "канібали" , заведений у листуванні ОУН 1930-х pp., означає "поляки").
2. Архів ОУН у Києві. - Фонд 1. - Опис 1. - Справа "Листування голови ПУН А. Мельника". - Аркуш 69.
3. Архів ОУН у Києві. -Фонд 1. -Опис 1. - Справа "Листування Коновальця-Онапького (1931-1934)". -Аркуші 4, 6, 48, 63.
4. Андровский. Внешняя политика фашистской Италии. - Москва- Ленинград, 1931.-С. 3,79.
5. Б. авт. Арешти терористів усташі II Народна воля. - 1940. -2 березня. -№24. -С. 1.
6. Б. авт. Бельгійські Гітлерівці II Український голос. - 1934. - 31 січня. - № 5. - С. 5.
7. Б. авт. Бельгійські Фашісти Бються з Комуністами // Український голос. - 1934. - 18 квітня. -№ 16. -С. 1.
8. Б. авт. Бенито Муссолини (1883-1945) // http: //www.renascentia_ru/bemto.htm(3.02.2007).
9. Б. авт. Демократія вийшла з моди//Український голос. - 1934. -25 квітня. -№ 17. -С. 1.
10. Б. авт. Король Югославії убитий у Франції // Український голос. - 1934. - 17 жовтня. - № 42. - С 1,5.
11. Б. авт. Організація для Поширення Ідей Мусолінія//Український голос. - 1934. - 17 січня. -№. 3. -С. 1.
12. Б. авт. Протижидівський фронт в Европі // Український голос. - 1934. - 14 березня. - № 11. - С 1.
13. Б. авт. Успішний Мітинг Канадійських Націоналістів //Український голос. - 1934. - 30 травня. -№22. -СІ.
14. Б. авт. Фашізм у Франції // Український голос. - 1934. - 22 серпня. - № 34. - С 5.
15. Бачина-Бачинський Є. Є. Коновалець у Женеві / Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С 707, 727, 730, 732, 736,739.
16. Беляков С. Идеология усташского движения как историческая форма хорватского этнического национализма (1929-1945 гг.) / Автореф. на соиск. уч. степ. канд. ист. наук. - Екатеринбург, 2006. - С. 16.
17. Бібліографія праць проф. Євгена Онацького. 1917-1964. - Буенос-Айрес, 1964.
18. Бовдаренко С. Германский фашизм и Советская Украина. - Харьков, 1934. - С. 31, 36.
19. Бурім Д., Черченко Ю. Неопублікований лист Мілени Рудницької до Муссоліні II Історичний журнал. - 2004. - № 12. - С. 76-80.
20. В архіві ОУН у Києві збереглися швейцарські документи Євгена Коновальця. В одному з них керівник ОУН фігурує як "литовець".
21. Волков В. Балканская Антанта и ее место в меджународных отношениях в начале 1939 г. / Балканские исследования. Освободительные движения на Балканах. - Москва, 1978. - Вып. 3. - С. 189-190.
22. Всемирная история. Даты и события / В. Васин (ред.). - Москва, 1968. - С. 143.
23. В'ятрович В. Українсько-угорські переговори / УПА в боротьбі проти тоталітарних режимів (Ісаєвич Я. - гол. ред. кол.). -Львів, 2004. - С. 158-163.
24. Газін В., Копилов С. Новітня історія країн Європи та Америки. 1918-1945 pp. -Київ, 2003. - С. 135.
25. ГаланЯ. Драматичні твори. Художня проза. Публіцистика. -Київ, 1983. -С. 538.
26. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. -Київ, 2001. -С. 31.
27. Грызун В. Как Виктор Суворов сочинял историю II http://www.litportal_ru (25.12.2007).
28. Держалюк М. Угорські демократи проти тоталітаризму 20-30 pp. - Київ, 1993. - С. 66.
29. Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів. Листування Є. Коновальця з Д. Андрієвським (1927-1934) /Миронець Н. (ред.), Черченко Ю. (упоряд.). -Київ, 2007. - Т. 2. - Ч. 2. - С 172, 197, 211, 317.
30. "Дмитрук Клим" (Гольський Євстахій). Безбатченки. - Львів, 1972. - С 15.
31. Зимний Я. Саботажники визвольного руху й інтервенти. - Харків, 1932. - С 34.
32. "Італієць". Про Зрілість Українців для Самостійности // Український голос. - 1934. - 22 серпня. - № 34. - С 3.
33. История дипломатии. Дипломатия в период подготовки Второй мировой войны (1919-1939 гг.) / Потемкин В. (ред.), Минц И. и др. (состав.). - Москва-Ленинград, 1945. - Т. 3. - С. 435.
34. Його листи, написані італійською мовою, чекають на свого дослідника в Архіві ОУН у м. Києві.
35. Каменецький І. Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами / Євген Коновал ець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С 872-873, 875, 881.
36. Карасев А. Исторические корни возникновения современного косовского конфликта / Человек на Балканах (сб. статей). -СПб, 2002. -С. 359.
37. Кикило В. За кулисами холодной войны-2 // Эхо планеты. - 2007. - № 43. - С. 23 (для порівняння, як подібним чином, але у більш "сучасній" формі, останнім часом пропагує свої ідеї США. Американська неурядова організація "Інтерньюс", в основному за кошти Агентства з міжнародного розвитку США, в 1990-х pp. - на поч. XXI ст. підготувала "близько двох тисяч українських журналістів).
38. Киричук Ю. ОУН і УПА у загальносвітовому контексті: паралелі, порівняння, аналогії, уроки / УПА в боротьбі проти тоталітарних режимів (Ісаєвич Я. - гол. ред. кол.). - Львів, 2004. - С. 32-50.
39. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. - Торонто, 1957. - Ч. 1. - С 54, 58.
40. Коррадов Т. Фашистская Италия под знаком войны. - Москва-Ленинград, 1936. - С. 33, 65, 111, 154. (курс італійської ліри до долара за даними 1926 р. становив 19 : 1. У 1933 р. за 10 лір давали 1 руб. золотом).
41. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. -С. 42.
42. Мав оунівський псевдонім "Окей".
43. Мадьяр Л. Фашизм і небезпека війни. - Харків, 1933. - С 19, 27,29, 34-36, 37.
44. Манко А. Борьба трудящихся Польши и Западной Белоруссии против фашизма (1933-1939 гг.). - Минск, 1963. - С. 147, 152.
45. Мацях Є. Українців Хорватії І Організація Українських Націоналістів. 1929-1954. -Б. м., 1955. -С. 401.
46. Мещеряков Н. Заключение / Мировой фашизм (сб. статей). - Москва-Петроград, 1923. - С. 286.
47. Нестеров А. Антония Кошта Пинту. Голубые рубашки. Португальские фашисты и новое государство // Новая и новейшая история. - 2004. - № 1. - С. 235-237 (це рецензія на книгу про португальські витоки італійської фашистської ідеології).
48. Онацький Євген (1894-1979) - у 1920-х -1930-х pp. постійно жив у Італії. Після 1929 р. співпрацював з ОУН як відпоручник в Італії. Один з найближчих соратників Є. Коновальця. Мав псевдоніми "Домет", "Дометенко", "Домотенко", "Тарас". Оскільки тривалий час знаходився в Італії, в організаційному листуванні вона проходила як "Дометенківка". Невідомий "представник радянського уряду" на зустрічі з оунівцем М. Сціборським у 1934 р. так охарактеризував Онацького: "нічого собі, як публіцист ... обиватель, міщанин". Після розколу ОУН приєднався до мельниківської фракції. В 1936-1940 pp. викладав українську мову у Вищому східному інституті (Неаполь), а з 1940 р. - у Римському університеті. В 1943-1944 pp. перебував у тюрмах і концтаборах Італії та Німеччини. У 1947 р. переїхав з Італії до Аргентини, де редагував українські часописи.
49. Онацький Є. Ми ітамті (з мого римського щоденника)//Новий шлях. - 1937. - 13 квітня. -№ 15. -С. 4.
50. Онацький Є. Скорпіонний Імперіялізм (Італія й араби, Польща й українці)//Новий шлях. - 1937. -4 травня. -№ 18. - С 1.
51. Онацький Є. У вічному місті. - Торонто, 1985. - Т. 3. - С 3,21, 76, 78, 79,152,196,199,224, 325.
52. Онацький Є. У вічному місті. - Торонто, 1989. - Т. 4. -С. 33, 42,107,146,154.
53. Онацький Є. Шляхом на Роттердам. -Буенос-Айрес, 1983. - С 30.
54. Помилкове ототожнення фашизму й націонал-соціалізму в історіографії почалося з 1935 p., коли VII Конгрес Комінтерну сформулював тезу про їх подібність.
55. Посівнич М. Деякі аспекти діяльності ОУН на Далекому Сході//Український визвольний рух. -2005. -№ 5. -С. 118-130.
56. Рогинская А. Фашизация народного образования в Италии. - Москва, 1933. - С 15, 25, 45. (Курс італійської ліри до долара за даними 1926 р. становив 19 : 1. У 1933 р. за 10 лір давали 1 руб. золотом).
57. Розенберг Альфред - син власника торгівельного будинку в Ревелі. Навчався в Ризькому політехнічному інституті. У роки Першої світової війни перебував у Москві в евакуації. В 1918 р. виїхав до Риги, потім - у Мюнхен, де зблизився з А. Гітлером. Автор теорії "народного імперіалізму".
58. Россоні, котрий у минулому був анархо-синдикалістом, у другій половині 1920-х pp. керував фашистською конфедерацією профспілок Італії. В 1928 р. Муссоліні звільнив Россоні з поста керівника і розділив конфедерацію на кілька частин, після чого підпорядкував їх Міністерству корпорацій. На думку С Сіллаби, Россоні 1930-х pp. - "кар'єрист і демагог".
59. Рудницька Мілена (1892-1976) - західноукраїнський політик, журналіст, активістка жіночого руху. В 1925-1935 pp. - член УНДО. В 1928-1935 pp. представляла свою партію в польському Сеймі. Постійно в країнах Європи та Лізі Націй поширювала відомості про порушення прав українців у Польщі, страждання українців УРСР від голоду.
60. Рудницька Мілена. Статті. Листи. Документи / Богачевська-Хом'як М. та ін. (ред.). - Львів, 1998. - С 596.
61. Селешко Михайло (1901-1981)-в 1930-х pp. був представником ОУН в Берліні, працював в Українській пресовій службі. Після від'їзду О. Бойкова до Парижа - особистий секретар керівника ОУН Є. Коновальця, згодом на роботі у секретаріаті Проводу ОУН. Мав організаційні псевдоніми "Ешкіс", "Тиктор". У 1940-1941 pp. - генеральний секретар Українського національного об'єднання в Німеччині. Після розколу ОУН увійшов до мельниківської фракції. У 1944 р. заарештований німцями. Після 1948 р. переїхав до Канади. Там входив до різних українських емігрантських організацій. Автор книги "Вінниця", мемуарів "У кігтях гестапо".
62. Силлаба С. Профсоюзная политика итальянского фашизма. - Москва, 1935. - С. 9, 11, 31, 35-36, 38.
63. Смирнова Н. Политика Италии на Балканах: очерк дипломатической истории, 1922-1935 гг. - Москва, 1979.
64. Чермель Л. Славянское меньшинство в Италии. Словенцы и хорваты в Юлийской Крайне. - Любляна, 1945.
65. Черченко Ю. Неопубліковані документи про Олега Ольжича (1937-1941 pp.) //Історичний журнал. -2007. -№ 5. -С. 117-118,120-121.
66. Щоденник графа Чіяно, міністра закордонних справ фашистської Італії І Перекл. М. С. Ч. -Ню-Йорк, 1967. - С. 55. (Джерело переконує, що лідер Італії Б. Муссоліні ніколи не мав якихось особливих сантиментів щодо Німеччини. Так, 26 вересня 1941 p., дізнавшись про важке становите італійських робітників у Німеччині, він висловився про німців таким чином: "Я не дозволю, щоб сини народу, що дав людству Цезаря, Дайте і Мікель Анджельо, були розірвані гунськими гончими").
67. Ярий Ріхард (Ріко) (1888-1969) - один з найближчих соратників Є. Коновальця, хоча не вмів писати українською мовою. Учасник І Конгресу ОУН, де виступив з доповіддю "Закарпаття". В 1930 р. увійшов до Проводу ОУН. Мав організаційний псевдонім "Карпат". Оскільки довго перебував у Німеччині (відповідав за зв'язки з німецькими чинниками, контролював грошові надходження), в організаційному листуванні вона проходила як "Карпатівка". Після розколу перейшов до ОУН(б). Вже як "полковник", був призначений відпоручником ОУН на Японію. В 1941 р. - один з організаторів легіону "Роланд" у складі диверсійно-розвідувальних частин німецької контррозвідки. Далі припинив займатися політикою. Жив у Австрії.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com