www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Стратегія інтеграції євреїв Західної України в Польську державу (1923-1939 pp.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Стратегія інтеграції євреїв Західної України в Польську державу (1923-1939 pp.)

М.Гон

СТРАТЕГІЯ ІНТЕГРАЦІЇ ЄВРЕЇВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В ПОЛЬСЬКУ ДЕРЖАВУ (1923-1939 pp.)

   Становлення національних держав - прикметна ознака суспільно-політичних процесів у Східній Європі новітньої доби. Вона, зрозуміло, не оминула й Західної України. Більше того, після завершення Першої світової війни процес інституціоналізації національних держав відбувався на цих теренах двічі: адже після поразки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) території, що входили до її складу, анексовано Польщею.
   Одним із помітних суб'єктів цих процесів повсякчас залишалися євреї. Це зумовлювалося передусім активністю їхніх політичних партій. Такий стан справ і визначає актуальність обраної нами теми дослідження. Вона визначається і тим, що проблема інтеграції євреїв у Польську державу сучасними вітчизняними вченими фактично не досліджується.
   Завдання, які намагаємося реалізувати в даній розвідці, наступні. По-перше, з'ясувати результати конкуренції за здобуття домінуючих впливів на „єврейській вулиці", яка відбулася поміжрізними політичними силами, що діяли на західноукраїнських землях після завершення Першої світової війни. По-друге, проаналізувати вироблені єврейськими політиками стратегії інтеграції в Польську державу, з'ясувати їх особливості. По-третє, дослідити розбіжності, що визначилися на шляху реалізації цієї мети поміж сіоністами різних регіонів Польщі. По-четверте, висвітлити наслідки сповідуваного євреями курсу інтеграції в Другу Річ Посполиту у контексті формування їхніх взаємин з українцями.
   Після падіння ЗУНР і встановлення на західноукраїнських землях влади Польщі конкуренцію поміж різними політичними силами за здобуття лідерства серед євреїв виграли керівники партії „Загальних сіоністів". Власне, незаперечним лідером і речником тих євреїв, що проживали на західноукраїнських землях, майже на десятиліття став Леон Райх. На першій після його смерті конференції Сіоністської партії Східної Галичини (22 квітня 1930 р.) сенатор Шрейбер характеризував Л.Райха політиком, який перебував у епіцентрі суспільно-політичного життя євреїв, визначав і спрямував їхню політику загалом [16, s. 173]. „Д-р Леон Райх, - стверджував промовець,- хотів розірвати межі партії, перетворити її в керуючу всім єврейством. У час, коли інші [політики] не могли вийти з обмежень партійної доктрини, він схилявся до орієнтації загальноєврейської. У цьому полягала найбільша сила Райха..." [16, s. 173].
   За короткий час стратегія євреїв під орудою Л.Райха еволюціонувала від категоричних вимог, які висувалися лідерами їхніми партій на адресу центральної влади, до пошуку компромісу з нею. Така політика суперечила принципам боротьби за громадянські й національні права, якими керувався один з провідних польських сіоністів І.Грінбаум.
   Відмінності в баченні сіоністами засобів, що забезпечили б інтеграцію євреїв у державу на прийнятних для них умовах, - наслідок різних політичних традицій, які сформувалися в єврейському середовищі в Австро-Угорщині й Росії. Згідно сучасника подій д-ра Вейнзехера, політична традиція т.зв. крайової політики галицьких сіоністів, незважаючи на ідеологічну риторику, ґрунтувалася на засадах компромісу і визначалася формулою „do ut des" („даю, щоб і ти мені дав"). Водночас єврейські політики колишньої Конгресівки в ставленні до уряду репрезентували тактику послідовної опозиції. Д-р Вайнзехер заявляє: „Якщо коротко і ясно охарактеризувати ті дві відмінні тактики, згідно одних у політиці все можна виторгувати, згідно других - все треба вибороти" [8, s. 1].
   Фундаментальну розбіжність між обраними критеріями політичної діяльності лідерами сіоністів Східної Галичини й Конгресівки констатували й українці: „В кожній хвилині, - стверджується в середині 1920-х pp. у газеті „Діло",- навіть проповідуючи найгострішу опозицію, вони (лідери галицьких євреїв-М.Г.) постійно вижидали кивка". Не ідеалізуючи, за їх висловом, „російських" євреїв („вони теж були „піонерами" російської культури на неросійських землях"), в допису зазначено: „Та те „піонерство" мало інший характер..., піонерство російських жидів йшло виключно під ліберальними і революційними прапорами" [3, с 1].
   Особливість сповідуваних сіоністами методів захисту інтересів євреїв зумовлена історичною пам'яттю, що сформувалася в різних регіонах, які увійшли до складу Другої Речі Посполитої. У Конгресівці вона формувалася в плині конспіративних методів політичної діяльності, у Галичині, де існував досвід парламентської роботи, домінували засади компромісу, переговорів [11, s. 178], а отже, своєрідна еластичність, гнучкість.
   Саме пошук консенсусу з владою спонукав Л.Райха виступити промотором укладання „угоди" парламентарів-євреїв з урядом Польщі. Вона бачилася ним потужним завершальним акордом, який мав забезпечити інтеграцію євреїв до складу Польської держави на правах її рівноправних громадян.
   4 липня 1925 p., під час зустрічі з прем'єр-міністром С.Грабським, представники євреїв (Л.Райх, Д.Шрейбер, Г.Фрабштейн та ін.) оголосили наступну декларацію: „Єврейське Коло" (парламентська фракція - М.Г.) прочно стоячи на становищі непорушності кордонів та польських державних інтересів, а також стверджуючи необхідність внутрішньої консолідації, стверджує, що на сеймовому терені буде проводити згідно з цими засадами свою політику як загальну, так і національну в обороні інтересів єврейського населення" [7, s. 271].
   Більшість серед кількох десятків зобов'язань, які брав на себе уряд, стосувались забезпечення рівностей можливостей євреїв у їхній економічній діяльності. Прем'єр зобов'язався також реалізувати політику фактичного рівноправ'я в політичній і соціальній сферах, врегулювати культурні вимоги євреїв [4, с 1].
   Курс на досягнення консенсусу з владою - стратегія, яку репрезентували Л.Райх і О.Тон. Окрім ортодоксів і частини сіоністів, його не поділяли більшість єврейських партій. Серед тих, хто піддав т.зв. угоду нещадній критиці -І.Грінбаум. Його кредо - не сепаратні домовленості, а тиск на владу, який мав здійснюватися не окремою партією чи національною меншиною, а у їхній взаємодії. Саме на такій платформі в 1922 р. постав „Блок національних меншин". І.Грінбаум оцінив його інституціоналізацію як історичну подію непересічного значення. „Об'єдналися в ньому всі ті, - стверджував він, - хто відчув загрозу своєму праву конституційної боротьби - за право життя й вільного розвитку та проти будь-якого гноблення... Наразі є це блок тільки виборчий, але він зближує національності, з'ясовує спільні цілі, вказує шлях, яким мусимо просуватися" [13, s. 327].
   Конфлікт, який розгорівся між Л.Райхом та І.Грінбаумом, ґрунтується на різних стратегіях інтеграції в державу. Л.Райх, який посів посаду голови Єврейського „Кола", уникав перспективи створення групи тиску спільно з іншими національними меншинами. Причиною цьому трактувалася дисперсність євреїв, їхня соціальна неструктурованість, які й визначали відмінні з іншими спільнотами політичні інтереси. Враховуючи це, лідер „Загальних сіоністів" Східної Галичини відстоював позицію, згідно якої єврейське питання трактувалося як особливе. Це й призвело до спроби його виокремлення із загального контексту наіональних меншин [1, с 31-32].
   Керуючись цими міркуваннями, маневруючи між українцями й поляками як учасниками міжнаціонального конфлікту, Л.Райх (як і І.Грінбаум) визначив основною ареною, де вироблялися параметри інтеграції, парламент. До літа 1925 р. під його орудою єврейські парламентарі апробували політику опозиції владі. Так, у час дискусії з приводу державного бюджету весною того року Л.Райх оголосив вотум недовіри уряду В.Грабського [14, s. 141].
   Специфіка політичного курсу Л.Райха та його прибічників полягала в тому, що вони намагалися досягти порозуміння не з поляками як національною спільнотою, а передусім з урядовими чинниками. Це пояснюється, імовірно, надією на відкритість членів кабінету міністрів, їхній лібералізм і здатність, враховуючи можливість розпоряджатися ресурсами держави, на практиці втілити таку її модель, яка б відповідала інтересам національних меншин. Як засвідчив час, це були невиправдані надії. їх помилковість полягала в тому, що лідери євреїв Західної України намагалися досягти консенсусу не з усіма політичними партіями титульної нації чи їх більшістю, а лише з очільниками держави. Проте навіть пізніше, в середині наступного десятиліття, аналогічну стратегію торували й окремі провідники українців: т.зв. політика нормалізації польсько-українських взаємин нетривалий час (1935-1938pp.) втілювалася завдяки домовленостям, які досягнуто між представниками Українського національно-демократичного об'єднання йуряду Польщі.
   Польсько-єврейська „угода" стала свідченням двох стратегій інтеграції, що реалізовувалися лідерами польських євреїв. І.Грінбаум і члени фракції т.зв. радикальних сіоністів, що діяли на західноукраїнських землях, намагалися реалізувати єврейське питання комплексно. Вони - прибічники максимальної програми. Тим часом у середині 1925 р. Л.Райх і його прихильники в законодавчому органі Польщі здійснили спробу реалізувати програму мінімальну. Курс І.Грінбаума - це намір реалізувати єврейське питання комплексно в суспільно-політичній атмосфері, яка визначалася гаслом права націй на самовизначення [9, s. 49-50]. Політика ж мінімальної програми - стратегія, яку Л.Райх називав реалістичною. Вона базувалася на твердженні про безперспективність протиставлення владі спільноти, яка в своїй переважній більшості складалася з працюючих верств. Відтак економічні інтереси, твердив він, мають спонукати депутатів й сенаторів-євреїв підтримувати уряд [2, арк. 43 зв.].
   Австрійська політична культура, в якій формувалася частина майбутніх єврейських політиків, стала запорукою дотримання більшістю з них принципів парламентаризму. Підтримуючи режим „санації", який торував шлях на врегулювання міжнаціональних суперечностей, політики-євреї все ж застерігали ггілсудчиків від мінімізації ролі сейму і сенату. Виступаючи в грудні 1928 р. у Львові, Л.Райх озвучив своє бачення посилення участі громадян у політичних процесах. Згідно його поглядів, воно мало забезпечуватися завдяки чіткому функціонуванню парламенту. Визначаючи параметри співпраці з урядом Польщі, він заперечив формулу політичного прислужництва йому євреїв. Останні й надалі, наполягав він, мали залишатися самостійним політичним гравцем у поліетнічній державі [9, s. 58].
   Після смерті Л.Райха провідними діячами „Загальних сіоністів" у Східній Галичині стали Е.Шморак і Е.Зоммерштейн [10, s. 70]. Тим часом д-р Ротенштрайх здобув імідж одного з чільних представників тих політиків, які формували помірковану більшість Єврейського „Кола". На зламі десятиліть їм довелося конкурувати за впливи на єврейській „вулиці" з ортодоксами й представниками економічних кіл, які, завдяки традиціоналізму членів спільноти й світовій економічній кризі, дещо посилили свій вплив в єврейському середовищі.
   Конкуренція тих, хто претендував на лідерство ускладнювалася тим, що, незважаючи на єдність поглядів між сіоністами різних регіонів Польщі в питанні здобуття євреями рівних з іншими націями можливостей у різних сферах суспільного життя, вони сповідували різні стратегії досягнення кінцевої мети - інтеграції. Це вкотре виявилося на початку 1930-х, в умовах, коли завершився процес ротації лідерів євреїв Східної Галичини. Позиція д-ра Ротенштрайха, яку він оприлюднив у серпні 1932 р. на шпальтах газети „Гайнт" (проблеми євреїв у Польщі - це результат цілеспрямованої національної політики центральної влади), оцінена сучасниками як наближення поглядів лідерів східногалицьких євреїв до позиції І.Грінбаума. „Ми не шукаємо боротьби, - висновував д-р Ротенштрайх, - ми ведемо її тільки тому, що завдяки їй хочемо віднайти євреям належну можливість виживання" [15, s. 485].
   Дещо пізніше д-р Ротенштрайх публічно заявив про необхідність переходу євреїв до політики активного захисту. Така позиція зумовлена зневірою в сповідуваному роками курсі: баланс політики останніх років, заявив він, це політика занепаду й поразок. Ротенштрайх не був категоричним у висновках щодо їх причин. Варіанти, які обмірковував він, наступні: проблеми євреїв - результат економічної кризи, що панувала в світі або ж результат суб'єктивного фактору - політики уряду Польщі [15, s. 486].
   Готовність до переходу в опозицію до влади, яка простежувалася в публікаціях знаного політика, зводила місток для узгодження стратегії євреїв-сіоністів всієї Польщі. І.Грінбаум зреагував на цю перспективу так: „Мусимо узгодити передусім стратегію. Мету й засади маємо однакові, але крокуємо різними шляхами реалізації..." [15, s. 487].
   Цього не сталося. Лідери сіоністів Східної Галичини й д-р Ротенштрайх зокрема не спромоглися здолати усталених в їхньому середовищі оцінок стосовно хибності стратегії інтеграції однопартійців Конгресівки. Вона трактувалася застарілою, характерною XIX ст. й не придатною в новій політичній ситуації. Як і Л.Райх, керівники „Загальних сіоністів" 1930-х pp. відмовлялися від налагодження політичного партнерства з іншими національними меншинами, зокрема - українцями [15, s. 487].
   Така стратегія реалізовувалася євреями з осені 1918 р., коли розпочалася українсько-польська війна. В той час дисперсна спільнота, що не претендувала на зміну статусу чи встановлення контролю над місцевими природними ресурсами, самоусунулася від участі в ній. Ця позиція - результат уроків історії, адже саме треті сили в міжнаціональних чи міжконфесійних конфліктах нерідко ставали жертвами їх безпосередніх учасників. Відтак упродовж осені 1918 - літа 1919 pp. єврейські політики прагнули, з одного боку, чітко дотримуватися оголошеного ними нейтралітету, з другого - здобути громадянські й національні права в новоутворених державах, зокрема в ЗУНР.
   З її падінням політична ситуація на західноукраїнських землях докорінно змінилася: внаслідок поразки у війні українці перетворилися в одну з національних меншин. Водночас етнічне оточення актуалізувало необхідність визначення єврейськими політиками параметрів взаємодії з ними. До співпраці євреїв з українцями спонукала й дискримінаційна політика центру щодо обох націй.
   І все ж цього не сталося. Намагаючись забезпечити євреям сприятливі умови для інтеграції в нову державу, їхні лідери, не зважаючи на заклики українців, увійшли до складу польського сейму й сенату. Невдовзі, в 1924-1925 pp., коли відбулася т.зв. справа С.Штайгера, чільні діячі Сіоністської партії зробили все можливе для демонстрації політичної лояльності євреїв до Польщі. Це, зрозуміло, суперечило інтересам українців і стало однією з вагомих причин загострення їхніх міжнаціональних взаємин. Зеніт протистояння двох націй припав на літо 1925 р. - ч ас укладання польсько-єврейської „угоди", якою єврейські представники в законодавчих органах зобов'язалися підтримувати інтереси Польщі [6, с 78].
   Тим часом як лідери євреїв Галичини прагнули досягти домовленостей з центральною владою, їхні однопартійці, що діяли на польських етнічних територіях, послідовно намагалися налагодити взаємодію євреїв з іншими національними меншинами. Таке політичне партнерство - своєрідний козир тих політиків-сіоністів (зокрема, І.Грінбаума), які робили ставку на опозиційну щодо влади позицію [15, s. 484].
   Тим часом лідери східногалицьких сіоністів, за словами Л.Райха, прагнули знайти „модус вівенді" поміж поляками й національними меншинами. Декларуючи таку мету, він зазвичай уникав безпосередньої співпраці з українцями. Так було не тільки на початку 1920-х pp., а й у час виборів до органів місцевого самоврядування 1927 p., коли перспективі українсько-єврейського партнерства протиставлено технічне блокування євреїв з польською демократією [1, с 33]. Відтак відмова від співпраці з українцями бачиться елементом тієї своєрідної стратегії інтеграції, яка мала запобігти конфронтації з поляками. Навпаки, їй протиставлено засади політичної лояльності. У випадку вибору поміж титульною нацією й ворогами держави, євреї як її громадяни, стверджував навесні 1928 р. Л.Райх, зобов'язані підтримувати поляків [2, арк. 43]. Такі настанови стали вагомою перешкодою в перетворенні національних меншин Польщі в потужну групу тиску.
   Стратегію Л.Райха підтримувала значна частина євреїв, проте, зрозуміло, не весь загал. ЗО травня 1928 р. на засіданні партійної ради „Загальних сіоністів" опозиція складала 25% її членів. Одна з причин її виникнення - неприйняття позиції керівництва партії щодо українців. Опозиціонери оцінювали стратегію І.Грінбаума політикою емансипації євреїв, бойовою. Тим часом курс Л.Райх трактувався раболіпством. А.Інслер - один з лідерів фракції радикальних сіоністів, наполягав на тому, що „польські сіоністи повинні йти пліч-о-пліч з національними меншинами й спільно з ними працювати, відмовляючись від компромісів та пактів з будь-яким польським урядом, які повсякчас залишаються нашими ворогами..." [2, арк. 43 зв.].
   Керуючись такими поглядами, опозиція дорікала лідерам партії за поділ євреїв, який усталився в очах інших національних меншин, на дві категорії. Перші, стверджували вони, - це „добрі" євреї, другі -„погані". Одні - євреї Галичини, ведуть з урядом діалог, другі ж - євреї Конгресівки - навпаки [16, s. 176].
   За лаштунками цієї полеміки криється кардинальне питання - стратегії інтеграції в „чужу" державу. Голова виконавчого комітету Сіоністської партії Східної Галичини Д.Шрейбер, вшановуючи пам'ять довголітнього лідера „Загальних сіоністів", 22 квітня 1930 р. з цього приводу декларував: „Йдемо шляхом, висунутим д-ром Райхом. Полягав він у тому, що ми, євреї, у першу чергу мусимо проводити політику єврейську. Не можемо йти разом з іншими національними меншинами, бо їх соціальна структура в Польщі є особлива, а неодноразові факти підтвердили те, що їхні політичні інтереси відрізняються від тих, які можуть мати євреї в Польщі. Є часи, коли мусимо залишатися в опозиції до уряду, але є й часи, в яких мусимо з урядом шукати порозуміння" [14, s. 141].
   Таким чином, стратегії інтеграції, які артикульовані й апробовані лідерами польських євреїв у 1923-1939 pp., хоча й сформувалися в параметрах спільного знаменника - здобуття громадянського рівноправ'я в поліетнічній державі, проте відрізнялися за запропонованими методами втілення. Здобуття сприятливих умов для комфортного функціонування „своїх" було важливим як для тих, хто прагнув залишитися на обжитих місцях, так і для тих, хто пов'язував своє майбутнє з відродженням національної держави євреїв в Палестині. Різниця поміж тими, хто хотів залишитися „тут", і тими, хто вбачав своє майбутнє „там", на землі Обітованій, полягала в тому, що акультурація для сіоністів - явище ситуативне: вона мала сприяти збереженню євреями ідентичності до часу їхньої еміграції в Палестину. На відміну від них, скажімо для членів Єврейської народної Партії (фолкісти) чи інших опонентів сіонізму, подвійна ідентичність фактично визначала альфу й омегу їхніх політичних орієнтирів.
   Незважаючи на таку відмінність, будь-який з варіантів інтеграції, що запропоновані лідерами євреїв, виявилися безрезультатними. Це стосувалося навіть асиміляторів, оскільки значна частина поляків не вірила в їхню щирість. Фундаментальна причина поразки всіх тих євреїв, які прагнули досягти консенсусу з титульною нацією, - небажання більшості представників останньої залучити нехристиянську спільноту до складу польської політичної нації. Це й дало привід сучасному ізраїльському вченому Е.Мендельсону заявити про специфічний механізм „акультурації без інтеграції" [ 5 , s. 420]. Перша мала слугувати платформою для досягнення паритету між „я" й „не-я" в поліетнічній державі, забезпечити толерантність у поліконфесійному середовищі, поєднати національну й конфесійну індивідуальність євреїв з патріотизмом до „своєї"/„чужої" держави.
   Цей курс єврейські політики намагалися втілити в суспільну практику в умовах держави, що націоналізувалася. Як свідчить суспільна практика, влада й політичні сили титульної нації в таких країнах роблять ставку на врегулювання проблем не „чужих", а передусім (або й винятково) „своїх". Така своєрідна шкала суспільних цінностей більшості поляків стала в один ряд поруч з іншими чинниками (етноконфесійна самобутність євреїв, їхня соціальна неструктурованість тощо), які стимулювали поляків відмежувати від себе кількамільйонну громаду євреїв. За таких умов 750 тис. євреїв, які, згідно „10-річного плану (1936-1946 pp.)" Нової сіоністської організації, мали залишити Другу Річ Посполиту [12, s. 67] є свідченням усвідомлення ними гіркотно-очевидного факту: інтегруватися в польську національну державу євреям не вдалося.
   Отже, протягом досліджуваного періоду лідери сіоністів намагалися досягти інтеграції євреїв у Другу Річ Посполиту. Політико-правовий вектор цього курсу втілювався на засадах підтримуючої лояльності, яку обстоювали як ті и лідерами стратегій, які характеризуються політико-правовим спрямуванням інтегралідери євреїв, що прагнули відродження їх національної держави, так і ті, що протиставлялися ідеї сіонізму. Сповідуючи тотожну мету - практичне втілення задекларованих у законодавстві прав і свобод громадян незалежно від національності й віросповідання - провідники євреїв артикулювали різні стратегії її реалізації. Тим, хто віддавав перевагу тактиці групи тиску, опонували прибічники, а згодом - послідовники Л.Райха, які торували курс пошуку шляхів для досягнення консенсусу з центральною владою.
   Акультурапія, згідно трансльованих лідерами євреїв стратегій, мала здійснюватися на засадах інтеграції. Адаптуючись у координатах культурних цінностей титульної нації, євреї мали зберегти свою ідентичність та самобутність. Натомість ідея асиміляції особливого попиту в їхньому середовищі в 1920-х - 1930-х pp. не здобула.
   Курс лідерів сіоністів Західної України, які приблизно з середини 1920-х pp. мобілізовували єврейську громадськість на політико-правову й культурну інтеграцію в Польську державу, суперечив інтересам українців. Неготовшсть більшості євреїв, які проживали на західноукраїнських землях, до співпраці з ними на політичній арені призвела до усталення в їхніх взаєминах другої половини 1920-х - 1939 pp. міжнаціональних суперечностей.

Джерела та література

1. Гон М. Леон Райх: штрихи до політичного портрету // Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. Київ, 2-5 вересня 1996 р. -К., 1997. - С 29-34.
2. Державний архів Львівської області, ф. 1, оп. 51, спр. 589.
3. Діло. - 1925, 5 червня.
4. Діло. - 1925, 16 травня.
5. Мендельсон Э. Интеграция и гражданство: Европа этносов // Барнави Э., Фридлендер С. Евреи и XX век. Аналитический словарь / Пер. с фр. - М., 2004. - С. 405-422.
6. Редліх ПІ. Єврейсько-українські стосунки в міжвоєнній Польщі у висвітленні української преси // Сучасність. - 1992. -№8. - С 76-88.
7. Biuletyn Polityczny. - 1926. - №1.
8. Chwila. - 1924,18 lipca.
9. HalpemL. Polityka zydowska w Sejmie і Senacie Rzeczypospoltej Polskiej. 1919-1933 II Sprawy Narodowos ciowe. - 1933. -№1. - S. 29-70.
10. Mazur Gr. zycie politycznepolskiego Lwowa 1918-1939. - Krakow, 2007.
11. Najnowsze dziejeZydowwPolsce wzarysie(do 1950 roku). Podredakcja J.Tomaszewskiego. -Warszawa, 1993.
12. Orlicki J. Szkice z dziejow stosunkow polsko-zydowskich. 1918-1948. - Szczecin, 1983.
13. Rudnicki Sz. Politycyzydowscy wobec idei BlokuMniejszos ciNarodowych w 1922 roku //Problemy narodowos ciowe Europu S rodkowo-Wschodniej w XIX і XX wieku. Ksi^ga pami| tkowa dla Profesora Przemyslawa Hausera. Praca zbiorowa pod redakcj^ A.Czubinskiego,P.Okulewicza,T.Schramma. - Poznan, 2002. - S. 321-332.
14. Sprawozdanie z zycia mniej szos ci narodowych (za II illlkwartal 1930 г.). -Warszawa, 1930.
15. Sprawy Narodowos ciowe. - 1932. -№4-5.
16. Wszystkie stronnictwa. - Warszawa. - 1930,24 maja.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com