www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Стратифікація українського суспільства в умовах упровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин (1917 -1930-ті роки)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Стратифікація українського суспільства в умовах упровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин (1917 -1930-ті роки)

А.Киридон

СТРАТИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН (1917 -1930-ТІ РОКИ)

   Провідною думкою більшості досліджень залишається теза про безпосередній диктат з боку державно-партійної структури щодо релігії та церкви, порушення декларованих владою принципів свободи совісті та відокремлення церкви від держави. Власне сформувався цілком однозначний погляд на проблему: відбувалося нищення більшовицькою владою всілякими засобами й методами релігії і церковної організації. Але в такому викладі простежується спрощений механізм упровадження більшовицької моделі державно-церковних стосунків.
   На нашу думку, вироблення та втілення тієї моделі відносин влади і церкви, яка склалася в зазначений період, було цілком закономірним у силу не лише суб'єктивних прагнень режиму, а й завдяки дії об'єктивних чинників. Причому слід особливо наголосити: не лише партійно-державні структури насаджували саме таку модель, але суспільство дозволило її втілення, сприйняло такий перебіг справ і, навіть більше того, стало повноправним творцем нового змісту стосунків влади і церкви. Постає логічне запитання: чому населення, для якого релігійність впродовж багатьох віків була своєрідною світоглядною системою, а належність до православ'я давала більшості можливість самоідентифікації, ледь не власноручно руйнувало такий спадок, нищивши храми і переймаючись новою, атеїстичною ідеологією.
   Спробуємо розглянути казуальність відповідних дій держави шляхом аналізу стану тогочасного соціуму радянської України. Гадаємо, такий підхід необхідний, оскільки дозволяє наблизитися не тільки до трактування того, „що" відбувалося, а й розуміння, „чому" стало можливим втілення системи диктату держави щодо церкви. Водночас уважаємо за потрібне вказати на складність і неоднозначність порушеної проблеми, яка, в свою чергу, вимагає глибокого аналізу глобальніших питань: впливовість юрби і мас, стан соціальної і національної ідентичності, особливості мотивації дій та вчинків, громадського характеру і стану суспільства тощо. З огляду на зазначене актуалізується необхідність розробки спільних соціо-історичних та історико-психологічних досліджень.
   Отже, спробуємо ратифікувати суспільство радянської України 1917-1930-х років, урахувавши, що названий період був часом його трансформації (в нашому випадку - в інший стан). Тож йдеться про радикальну зміну самого способу виробничих стосунків, практики комунікації людей і соціального дискурсу. Як правило, подібні ситуації характеризуються конфліктом цінностей або, за М.Вебером, „ціннісним політеїзмом". Мову слід вести про своєрідне зіткнення ідентичностей, оскільки спостерігалася руйнація старих її форм і виникнення та розвиток нових, котрі відповідали умовам існування нового суспільства.
   Радянська історіографія вичленовувала триетапний процес створення однотипової соціально-єдиної класової структури Радянського Союзу.
   Перший етап (жовтень 1917 -1920 роки) звівся до формування соціалістичної соціально-класової структури радянського суспільства. Тоді „було повалено капіталістів і поміщиків, ...вони були експропрійовані, ...в основних (середньорозвинених у капіталістичному відношенні в минулому) регіонах було усунено докапіталістичні протиріччя і завершені революційно-демократичні перетворення аграрного ладу".
   Другий етап (1921 - 1929 роки)-  час еволюційно складного і суперечливого розвитку соціального устрою суспільства перехідної епохи, який реалізувався в умовах багатоукладної економіки, коли діяв принцип „хто - кого?". У ті роки йшов процес витіснення капіталістичних елементів з економіки і соціальної структури суспільства.
   Третій етап (кінець 1929 - середина 1930-х років) мав змістом вирішальні зміни в перетворенні соціально-класової структури радянського суспільства. Вони сталися внаслідок соціалістичної реконструкції економіки і „призвели до перемоги однотипної соціально-класової структури націй і народностей, які вступили на шлях соціалізму в жовтні 1917 року".
   Компартійна історіографія стверджувала, що за змістом, характером і сутністю соціальних перетворень всі народи СРСР пройшли ці три етапи, наслідком чого стало формування соціалістичних робітничого класу, селянства і (прошарку) нової робітничо-селянської, справді народної інтелігенціі'4. На нашу думку, подання саме такої, тричленної стратифікації було зумовлене прагненням підкреслити нівелювання соціальних розбіжностей в радянському суспільстві. Адже класова структура мала відображати перехідний до уніфікованого суспільства стан, в якому два дружні класи (з прошарком) об'єднані спільною метою.
   Наприкінці 1980-х років проти офіційної (вищевикладеної) концепції вперше виступили вітчизняні вчені Л.Гордон, Е.Клопов, Т.Заславська, Р.Ривкіна, Є.Стариков, котрі порушили питання про формування радянського суспільства не як класового, а як неостанового. Найбільш обґрунтовано і всебічно зміну усталеного погляду на соціальну структуру радянської доби (1917-1991 років) викладено в колективній монографії Інституту соціології Російської Академії наук. її автори підкреслили, що неостановість як соціальний феномен радянського тоталітаризму є результатом взаємодії трьох основних полів: політичного (влада монократії партії-держави), економічного (симбіоз позаекономічного і економічного) та ідеологічного (світська релігія і міфологія християнізованого марксизму).
   Пов'язуючи стратифікацію зі становленням громадянського суспільства в Росії, зазначені науковці твердять, що трансформація станів у класи та диференціація останніх почалася зі скасування кріпацтва в 1861 році і тривала до 1914 року. Перша світова війна каталізувала процес декласування, який фактично розпочався революційними подіями 1917 року. До кінця 30-х років XX століття відбувався процес практично насильницького декласування - не лише старої „еліти" (буржуазії, поміщиків, куркулів), але й селянства (розселянювання через систему позаекономічного примусу в колгоспах), робітників (люмпенізація і деморалізація, злиденна платня і скромні умови проживання, знищення активного авангарду і традицій страйкової боротьби) та інтелігенції (деінтелектуалізація шляхом знищення або заслання „буржуазних" фахівців високої кваліфікації, різке зниження культурного рівня, залежність від бюрократії).
   Починаючи з 1937 року, на думку авторів монографії, набували силу становлення і зміцнення неостанового суспільства сталінського типу, які тривали до 1953 року. Дослідники особливо наголошують на відмінностях неостановості тоталітарного суспільства і класичної феодальної становості: не успадковується (принаймні, формально); є „ліфт мобільності", який дозволяє переходити з одного стану в інший (партійно-комсомольсько-профспілковий, галузевий, освітній, кваліфікаційний); допускається соціальне переміщення (із селян - у робітники, із селян і робітників - в інтелігенцію).
   Запропонована дослідниками соціальна піраміда нестанового суспільства, таким чином, включала:
   - тоталітарну олігархію, котра складалася з трьох страт: політична (вищого, середнього і нижчого рангів), ідеологічна (науково-митецько-культурна) і військово-господарська (червоні командири, директори, керівники великих радгоспів і колгоспів);
   - робітничий клас, який настільки різнився за вертикальними і горизонтальними стратами, що лише ідеологічні міфи вели мову про його єдність;
   - селянство, штучно поділене на працівників радгоспів (з дещо вищим прибутком) і колгоспників (найбідніші серед зайнятого населення), диференційоване за характером праці на механізаторів і зайнятих тяжкою ручною працею (головно жінки);
   - інтелігенцію, негомогенну соціально, стратифіковану вертикально і горизонтально, різноспрямовану за інтересами (часто протилежними);
   - духовенство (вищого, середнього і нижчого рангів);
   - латентну буржуазію, яка об'єднувала ділків „тіньової економіки" і організованої злочинності, реальних володарів власності і значних сум;
   - соціальне дно, утворене проституцією, наркоманією, безпритульністю, професійною злочинністю, рецидивістами тощо.
   Цей вкрай мозаїчний і роздроблений конгломерат нових станів складався історично як результат революції і громадянської війни. Саме тоді відбулося знищення самостійного, активного, незалежного прошарку в кожній суспільній групі від робітників до інтелігенції, а натомість як на дріжджах зростала паразитуюча верства тоталітарної олігархії. Аналіз запропонованої стратифікації суспільства свідчить про його розпорошеність, розмежованість не лише за привілеями, але й за ціннісно-нормативними системами.
   Абсолютно логічним видається постановка запитання: що могло утримати певну цілісність такого різнорідного і різновекторного суспільства? Однією з найбільш дієвих констант була зовнішня сила примусу, система команд „зверху-донизу", фактично без зворотнього зв'язку, без урахування інтересів і потреб пригнічених і розмежованих „низів". У царстві казарменого соціалізму єдиним активним і дієвим суб'єктом, наголошують названі автори, виступала тоталітарна олігархія, всі інші стани були соціально мертвими, політично безголосими і духовно інертними.
   Слушною є думка А.Новикова, згідно з якою особливості демократії, диктатури або будь-яких інших політичних систем завжди обумовлені станом самого суспільства, його культурним, моральним та економічним потенціалом.
   Узявши до уваги вищезазначені міркування, звернемося до кількісних показників населення України. Найбільш повні дані про його структуру містяться в матеріалах перепису, проведеного 17 грудня 1926 року. На той час в республіці проживало 29 019 747 чоловік, що становило 19,8% (мало не п'яту частину) населення СРСР. З них у сільській місцевості мешкали 23 637 300 чоловік (81,4%), у тому числі 11 446 711 чоловіків (48,3%) і 12 190 589жінок(51,7%).
   Загальний перепис населення 1926 року зареєстрував українців як найменш урбанізовану національну групу, адже в містах проживали тільки 11% їхньої загальної кількості (у росіян цей показник - 50%, у євреїв -77%). У 1928 році, аналізуючи наслідки перепису, С.Мінаєв зауважував: „Коли зважити, що перепис 1926 року охопив велике коло міст, з-поміж яких багато мало чим відрізняються від сіл, то стане зрозумілим, через що нашу країну й до цього часу взивають країною переважно сільськогосподарською". Дійсно, в Українській СРР лише шість міст мали населення понад 100 тисяч чоловік: Київ (493 873), Одеса (411 416), Харків (409 505), Дніпропетровськ (187 570), Сталіно (105 855), Миколаїв (101 182). Більшість же міст України, як і всього СРСР, були невеликими, з населенням менш як 50 тисяч чоловік. Із 176 міст України такий показник мали 160.
   Але протягом 1930-х років в українському суспільстві відбулися значні зміни. Урбанізація, індустріалізація й розширення освіти докорінно змінили соціальну структуру української нації. Станом на 1939 рік 29% українців належали до робітництва, 55% значилися колгоспниками, 13% - службовцями.
   Можна припустити, що вищеназвані процеси руйнували традиційну, в тому числі православно-духовну, культуру зсередини, змінювали властиве їй ставлення до світу. Людина цей новий світ уже не могла впорядкувати в звичний спосіб, а повсякденну незаперечну реальність змушена була оцінювати крізь призму нової ідеології. Злам соціальної структури стимулював трансформацію загальносуспільної релігійної психології.
   Російський дослідник В.Барулін слушно вказує на необхідність розглядати тогочасне радянське суспільство в площині ніби двох своєрідних світів: побутово-онтологічному й ідеолого-герменевтичному. Перший - це власне життя суспільства, окремої людини в його реальному вимірі, це - саме життя з безліччю його проблем. Основним змістом ідеолого-герменевтичного світу в радянському суспільстві була марксистсько-ленінська ідеологічна доктрина соціалізму і комунізму, згідно з якою трактувалося й оцінювалося все життя суспільства. Особливість і парадокс радянської спільноти полягали саме в тому, що всі реальні події і явища ніби не існували в „чистому вигляді", у своїй онтологічній заданості, а були нерозривно зрощені з соціалістично-комуністичною інтерпретацією. У цьому суспільстві події розглядалися не як такі, а лише в контексті відповідності чи невідповідності ідеології. Інакше кажучи, ідеологія слугувала своєрідною матрицею для самоідентифікації людини в суспільстві.
   Однак справжнє життя було складнішим і багатограннішим, тож і виникали непередбачувані явища і процеси. У такій ситуації, маючи справу з „неслухняною" дійсністю, ідеолого-герменевтичний світ виступав у ролі своєрідного соціального коректора. Один із напрямів такої корекції- це своєрідне створення ідеолого-герменевтичних реалій, які були покликані відповідати канонам марксистсько-ленінської концепції, принципам побудови соціалізму і комунізму.
   Враховуючи вищенаведені міркування, звернемося до аналізу кожного стану тогочасного суспільства Української СРР, у тричленній структурі якого, згідно з радянською історіографією, пріоритетне місце належало робітничому класу. 1921 року республіка мала тільки 260 000 заводських робітників, що складало ледь більше одного відсотка населення або половину дореволюційного показника. Але в ході нової економічної політики та відбудови промисловості робітництво почало відтворюватися, збільшившись 1924 року до 360 000, а 1927 - до 675 000 осіб. Загальна кількість робітників (у промисловості, транспорті і зв'язку) між 1924 і 1927 роками зросла більше ніж удвічі: від 1,2 до 2,7 мільйона.
   Зміна соціального статусу відривала робітника від традиційного побутового та родинного середовища, руйнувала його звичну релігійність, віддаляючи від церкви.
   Таким чином, перед новим поповненням робітничого класу поставала проблема ідентифікації з новою соціальною групою, аби „бути як усі".
   Зазначимо, що в рамках соціалістично-комуністичної інтерпретації сформувався й існував особливий ідеолого-герменевтичний феномен робітничого класу як класу-месії, котрий мав слугувати доказом невпинного просування до комунізму, міцності соціальної опори Комуністичної партії. З одного боку, відбувалися реальні процеси формування робітничого класу, але, з іншого, в світі ідеолого герменевтичному утворився і діяв саме цей клас-міф., Як носій ідеалів партії і її опора, він культивував несприйняття і зневажливе ставлення до релігії та церкви, прагнув нівелювати православну обрядовість, оскільки „свідомий робітник повинен вести боротьбу з релігійною контрреволюцією".
   Повертаючись до запропонованої соціальної піраміди, зважимо на неоднорідність робітництва. 1928 року, виступаючи на VI Конгресі Комінтерну, знаний більшовик Д.Мануїльський зазначав: „Наш пролетаріат - пролетаріат величезної селянської країни... не є сталою кількісно і якісно величиною. Всередині нього є різні прошарки: є досить незначний стан чистопородних пролетарів, які розірвали з селом, але поряд з ними існує величезна маса пролетарів, пов'язаних побутовими, родинними, економічними умовами з селянським побутом". Справді, на початку 1920-х років розрізнялося кілька соціальних груп робітництва: спадкові пролетарі, кадрові робітники непролетарського походження, змістом життя яких стала праця на фабриках і заводах, вихідці з селян, дрібних торговців, робітнича аристократія та інші. Це свідчило не лише про соціальну диференціацію, але й про неоднорідність рівня політичної свідомості та культури.
   За переписом 1926 року, тільки 1,5% робітників Союзу РСР мали середню освіту. У 1939 році на 1000 робітників припадало всього 82 з вищою або середньою (в тому числі неповною) освітою. В Україні на 1 тисячу зайнятих осіб освіту мали тільки 109 чоловік26. Особливістю формування робітничого класу в республіці був доволі тривалий зв'язок працівників промисловості з землею і селом, особливо це характерно для 20-х років. Наступного десятиріччя робітничий клас активно формувався за рахунок знедоленого селянства, яке тікало від колективізації. Приваблювані вищими життєвими стандартами та можливостями соціальної мобільності, що їх відкривала робота в промисловості, сотні тисяч селян ринули юрбами в промисловість, чиї потреби в робочих руках нагально зростали. Так, 1930 року майже 80% новозавербованих на шахти Донбасу були вихідцями з українського села.
   У перші роки суцільної колективізації механічний приріст міського населення був надзвичайно високим. Якщо протягом 1923-1926 pp. із сільської місцевості в місто в цілому по країні перейшло близько З млн. чол., у 1928-1929 роках щорічний приріст міського населення перевищував 1 млн. осіб, то наступного десятиріччя він складав (у середньому) 2 633 тис. чоловік щорічно (за один рік у місті осідало стільки людей, як за весь період відбудови).
   У 1931 році кожен п'ятий-шостий селянин полишав село, у „відході" знаходилося 4,5 млн. чоловічого населення. Протягом 1930-1932 років до міста на постійне проживання перейшло близько 9,5 млн. селян (дані по СРСР).
   Що дає нам аналіз цієї структурної суспільної групи в контексті причинності утвердження більшовицької моделі державно-церковних відносин?
   По-перше, шляхи та темпи поповнення робітничого класу мали наслідком кризу соціальної ідентичності. Остання - це усвідомлення особистістю чи певною групою своєї належності до якогось цілого, „дискурс власної легітимації в просторі певного соціально-культурного поля або символічного універсуму культури". Отже, „вирвавшись" із традиційного православно-селянського середовища, робітник з одного боку одержує потребу відмежуватися від усього „колишнього", знайти власну нішу в новому середовищі. З іншого боку, як підкреслює А.Річинський, „індивідуальність не сміє вибитися поза загальноприйняті рамки, росте культ маси, „общини", почуття стадності". Робітництво поволі переймалося потребою бути відданим партійно-державному керівництву, яке вбачало в новому робітничому класові надійну опору.
   Позатим, релігійність робітничого середовища залишалася доволі значною. Навіть у Москві станом на 1931 рік „серед найбільш класово-свідомих робітників - 11,2% віруючих, серед безпартійних робітників їх було ще більше- 15,9%, серед неграмотних -З 1%". Про доволі високий рівень релігійності свідчить також дотримання православних традицій і обрядової практики. Наприклад, у перший день Великодня 1931 року на Харківському паравозобудівному заводі не вийшли на роботу 634 чоловіки, на тракторобудівному -1 293, на Київській кондитерській фабриці „Жовтень" - 79 осіб. Складність аналізу цих даних полягає у факті викривлення чи своєрідної „підгонки" статистики офіційними особами - з одного боку, з іншого - в очевидності небажання громадянами афішувати власну релігійність, особливо в 1930-ті роки Тому можна припустити збереження доволі значного (на порядок вищого, ніж за офіційними даними) відсотку віруючих і серед робітництва. Доречно взяти до уваги зауваження російської дослідниці Н.Лебіної: „Релігія в її побутовому контексті все більше й більше відходила в приватну сферу повсякденного життя". Тож можемо констатувати помітну складність формування світоглядних уявлень в суспільстві в цілому, у робітничому середовищі зокрема. Вищенаведені міркування сприяють розумінню (не виправдовуванню) мотивів і причин посилення антирелігійної пропаганди і застосування злочинних дій щодо церкви та її прихильників з боку більшовицької влади. Разом із тим, можна припустити, що з боку робітництва (беремо до уваги усереднено-взагальнений варіант) вірогідно не варто було чекати захисту релігійно-церковного життя, інтересів віруючих чи збереження церкви як соціального інституту. Особливо це стосується 1930-х років зі швидкими темпами урбанізації та індустріалізації. Робітничий клас як опора Комуністичної партії, таким чином, мав виступати послідовним носієм відповідної більшовицької ідеології.
   По-друге, особливістю формування робітничого класу, про яку йшлося вище, було оновлення його складу за рахунок селянства, тісний зв'язок з котрим мав наслідком тривкі старі звичаї, в тому числі й систему традиційного (сільського) православ'я. Зважимо на той факт, що православна релігійність за багато віків стала своєрідним світоглядом, який не можна було зруйнувати миттєво, водночас. Тому (хоч в ідеолого-герменевтичному світі було сформовано ще один міф про „безбожність" і антирелігійність робітничого класу) реальна картина була неоднозначною. Заслуговує на увагу досить детальний звіт Полтавського губкому КП(б)У до ЦК КП(б)У про стан релігійного руху на Полтавщині на початку 1925 року. Згідно з обстеженням семи міст (Полтави, Лохвиці, Прилук, Ромнів, Переяслава, Золотоноші і Гадяча) до православних громад уходило 13,9% робітників (до Українського екзархату РПЦ - 16%, до УАПЦ -11,9%). Вони становили доволі високий (17,8) відсоток у церковних радах громад Українського екхзархату РПЦ, а в громадах УАПЦ не були представлені зовсім.
   Але, на нашу думку, питання динаміки релігійності робітництва потребує глибшого вивчення, з урахуванням регіональної специфіки, галузевої спеціалізації, традицій, національного складу, процесів урбанізації, індустріалізації, колективізації тощо.
   Третьою особливістю формування робітництва в Україні був неоднорідний віковий склад. У 1937 році молоді (до 25 років включно) у великій промисловості було близько 540 тисяч (40%). Це покоління формувалося цілком в умовах більшовицької влади і нової комуністичної ідеології. Релігійність усе більше в очах молодого робітництва ставала атавізмом. До того ж молоді об'єктивно притаманні певний екстремізм, максималізм, прагнення до самоствердження тощо. Тому лозунги партії щодо „викорінення" релігії і церкви швидко знаходили відгук у цьому поколінні.
   Таким чином, з боку робітничого класу, попри складність і суперечливість усіх його характеристик, важко (точніше: марно) було сподіватися захисту релігії і церкви від наступу з боку влади.
   Проаналізуємо стан іншої групи- селянства. Для з'ясування тенденцій динаміки демографічних процесів дещо розширимо хронологічні рамки. Станом на 1916 рік в Україні (підросійській) сільського населення нараховувалося 20,2 млн. чол., на 1923 рік його кількість (у межах тих самих губерній) зменшилася до 19,4 млн. чол.. За переписом 1926 року, як уже зазначалося, селян було 23,6 млн. осіб.
   За віковим цензом сільське населення в середині 20-х років розподілялося так: дітей до 13 років - 8,6 млн. чол. (36,4%); підлітків від 14 до 17 років - 2,5 млн. чол. (10,6%); працездатних 18 - 60 років - 11,3 млн. чол. (47,9%) (серед останніх переважали жінки - 53%); селяни віком понад 60 років - 1,2 млн. чол. (5,1%).
   Культурний рівень українського селянства був украй низьким. 1920 року майже дві третини (62,3%) населення республіки були неписьменними. Не вміли читати і писати 54,3% чоловіків і 79,3% жінок. Через 6 років неписьменною залишалася половина населення старшого від 7 років (33,2% чоловіків, 66,6% жінок). Ці показники наближалися до середніх у Радянському Союзі. Як і робітничий клас, селянство було доволі неоднорідним і за соціокультурними, економічними, віковими параметрами.
   Підсумовуючи розвиток села за двадцятиріччя радянської влади в Україні, тодішнє академічне видання констатувало: „Село, яке раніш не знало інших спеціальностей, крім лимаря, тесляра і коваля, стає селом багатьох спеціальностей кваліфікованої, висококультурної праці: комбайнер, тракторист, механік, рільник, тваринник, штурвальник і т. ін. Село Радянської України має багатотисячну армію спеціалістів". У середині 1937 року в МТС та колгоспному селі УРСР налічувалося 16,5 тис. агрономів, інженерів і техніків, 26,4 тис. бригадирів тракторних бригад, 120,6 тис. трактористів. До них треба додати радгоспних інженерів і механіків (1 622 чол.), агрономів (2 175 чол.), агротехніків (917), зоотехніків (1 399) і ветеринарних лікарів (776).
   Таким чином, було змінено не лише характер господарства, але й зруйновано досить однорідну (раніше) за характером діяльності спільноту. Щоправда, звертаючись до аналізованої соціальної піраміди, підкреслимо певну штучність поділу селянства на працівників радгоспів і колгоспників, стратифікацію за характером праці тощо.
   Віками православ'я було єдиною формою духовного життя величезної кількості малограмотного населення, особливо на селі. Сторіччями усталена релігійність українців адаптувалася до переважно селянського способу життя. „Для селянства, - стверджує В.Янів, - є притаманним консерватизм, який-незаперечно - спричинився до історично зумовленої і традицією переданої релігійності української спільноти". Автор наголошує: „...селянською нацією ми були не тільки у результаті історичного процесу і не тільки соціологічно: нею були ми насамперед зі самої природи, - з вдачі, - селянською нацією були ми психологічно". Як висновок, В.Янів пише: „А для психіки селянина, зв'язаного з природою та землею, саме релігійність дуже своєрідна та властива". Отже, набожність українців виокремлювалася як одна з найістотніших рис національного світогляду.
   Феномен релігійності українців полягав у тому, що через брак власної держави церква фактично виконувала функції етноконсолідатора, в силу чого релігійна духовність перебрала на себе не властиві релігії функції - і етноінтегруючу, і етноконсолідуючу, і звичаєвозберігаючу, „ставши і світоглядом народу, і його етикою, і його правовим регулятором, і господарським регламентатором, і політичним компендіумом", - підкреслюють дослідники А.Колодний і Л.Филипович.
   Таким чином, в Україні релігійна духовність єднала народ не тільки морально, а й буттєво і етично. Для того щоб марксизм став домінантою колективної й персональної свідомості, необхідно було викорінити традиційну релігійність (у першу чергу, серед селянства).
   У селянському середовищі, з одного боку, відбувалися реальні процеси перетворень, але, з іншого - у світі ідеолого-герменевтичному - сформувався і діяв міф колективізованого селянства. Зокрема, процес колективізації селянства наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX сторіччя був своєрідним способом розселянювання, нищення економічних основ селянства, руйнування традицій життя села. Однак в ідеолого-герменевтичному світі акція одержала іншу інтерпретацію. Колективізація видавалася за становлення нового соціалістичного селянства, вірного союзника робітничого класу, націленого до комуністичного життя.
   Таким чином, на основі аналізу соціальної структури селянства можна вичленувати кілька висновків.
   По-перше, кількісна домінантність цієї соціальної групи в структурі суспільства справляла дуже сильний вплив на перебіг усіх процесів соціально-економічного і суспільно-політичного життя. Цим же визначався й непростий характер утвердження більшовицької моделі державно-церковних взаємин, оскільки переважання селянства змушувало владу рахуватися з його традиційними глибокою набожністю і консерватизмом.
   По-друге, низький освітній рівень селянина мав подвійні наслідки. З одного боку, йому важко було розібратися в складних процесах суспільно-політичного життя, і він тяжів до колишньої стабільності. З іншого боку, ця обставина полегшила партійно-державному керівництву здобуття перемоги над селянами, зокрема завдяки впровадженню потрібної режимові моделі державно-церковних відносин.
   По-третє, в умовах радикального реформування суспільства посилюється диференціація в середовищі селянства, що викликає необхідність осмислення нових процесів та потребу ідентифікації (соціальної, культурної, політичної). У контексті цього дискурсу зважимо на складність ситуації, яка змушувала селянина розібратися в зміні статусу інших соціальних груп, котрі в нових умовах оголошувалися „класовими ворогами" (куркулі, духовенство і т.п.). Застосуванням примусу, насильства і репресій влада „допомагала" зробити „правильний" вибір.
   По-четверте, переважання жіноцтва в цій соціальній групі, з огляду на його більшу схильність до релігійності, обмежувало і гальмувало антицерковний наступ.
   Подаючи характеристику релігійних рухів в УСРР станом на 1 травня 1927 року, голова ЦР Спілки безвірників України Д.Ігнатюк наводив склад сільських релігійних громад кількох округ за статевою ознакою:

Округи

% населення за статтю

% віруючих за статтю

чоловічого жіночого

чоловіків жінок

Харківська

49,8 50,2

47,5 52,5

Артемівська

49,3 50,8

45,3 54,7

Білоцерківська

48,1 51,9

46,1 53,9

У середньому

49.1 51.0

46.3 53.7

   На жаль, брак статистичних матеріалів не дає можливості проаналізувати динаміку співвідношення між чоловічим і жіночим населенням у складі релігійних громад упродовж 1930-х років. На основі опосередкованих матеріалів можна бачити превалювання жіноцтва в складі громад.
   Отже, аналіз соціального складу та особливостей формування селянства дозволяє стверджувати: з одного боку, селянство, для якого глибинна релігійність була основою національного і станового світогляду, певною мірою прагнуло захистити церкву та її служителів, стримуючи антицерковний революційний радикалізм. З іншого боку, селянство, виховане на православ'ї, мало ті риси, які цілком давали владі можливість упровадити саме таку модель державно-церковних відносин, яку режим мав у 1917-1930-х роках.
   В умовах утрати ціннісно-культурних і соціальних орієнтирів, згідно з концепцією П.Бурдьє, значна кількість людей губить як життєві можливості, так і „напрацьований життєвий капітал". Порушення рівня самоідентифікації, розгубленість, прагнення до визначеності, стабільності, значимості тощо, притаманні селянству, полегшили утвердження більшовицької влади. Частина селян, більше не боячись Божої кари, відкривала для себе „нову релігію". Інші ж навпаки: наполегливо, до останнього захищали віру й церкву. Треті, втративши віру, збайдужіли і „пливли за течією".
   Звернемося до аналізу стану інтелігенції. Радянська історіографія оперувала ленінським визначенням інтелігенції як міжкласового прошарку, який включав „усіх освічених людей, представників вільних професій, взагалі представників розумової праці ... на відміну від представників фізичної праці"50. За цих обставин складно досліджувати таке важливе джерело як статистика, щоб вивчити динаміку цього стану, оскільки тоді інтелігенція не виокремилася як самостійний об'єкт спостереження і вивчення, включаючись до ширшої категорії „службовців". Так, міський перепис населення 1923 року зафіксував в Українській СРР 334,7 тис. службовців, зарахувавши до цієї категорії поряд із спеціалістами, професійно зайнятими розумовою працею, й так званий молодший обслуговуючий персонал (вахтери, двірники, кур'єри, санітари, прибиральниці, домашня обслуга тощо).
   Одним із перших спробу проаналізувати склад інтелігенції станом на 1924 рік здійснив В.Арнаутів. Він детально вивчив дані перепису міського населення 1923 року і навів важливі для нас статистичні дані. Із 5 069 613 чоловік населення міст „так званих самостійних, тобто дорослих, що живуть із свого заробітку -1 846 414, безробітних - 186 558, всього - 2 032 972. Із них службовців було 334 352 чол., або 6,6% всього міського населення". За чисельністю на першому місці стояв „діловодський" та „обліково-конторський" персонал - 112 284 чол., далі-культурно-освітнійперсонал - 38 357 чол., торгівельні службовці та господарники - 37 397 чол., інженери, агрономи, молодші й середні техніки- 25 252 особи, медики й санітари - 19 398 чол., адміністрація й суд - 24 912 осіб, комсклад Червоної Армії - 13 480, нарзвязок - 10 913, учнів ВУЗів - 14 426, інших - 146 048 чол. [46].
   Логічно випливає висновок автора: „Із цього переліку ясно, що кількість справжньої інтелігенції повинна бути значно меншою, ніж „службовців". Бо в усіх перелічених групах є також персонал з порівняно низьким освітнім рівнем (молодший технічний персонал, молодший медичний, значна частина діловодського й торговельного персоналу й т.д.)".
   Аналіз стану сільської інтелігенції ускладнюється відсутністю чіткої статистики. За приблизними даними відомств на той період (1924 рік) учителів було 35 000, агрономів, землемірів, лісоводів та інших - 2 800, медичного персоналу - близько 6000 чоловік. Щодо осіб духовного звання В Арнаутів використав дані перепису 1897 року, згідно з якими на селі значилося 31 150 священнослужителів. Відокремивши приблизно 1/3 цієї кількості як ченців („не слід вважати інтелігенцією"), автор наводить показник 20 000 чоловік. Станом же на 1924 рік В Арнаутів налічував приблизно 35 тисяч інтелігенції духовного звання, констатуючи, таким чином, загальну кількість інтелігенції села в розмірі 78 000 осіб. Без будь-яких оціночних характеристик він зазначає: „Із них [78 000 - А.К.] 35 000 напевне ворожі комуністичній партії". До решти 43 000 (учителів, агрономів, лікарів) автор пропонує додати ще близько 20 000 осіб сільської адміністрації, суду й нарзвязку, „що можуть бути віднесені до інтелігенції". Таким чином, сільська інтелігенція налічувала 1924 року менше 0,3% усього населення села.
   Однак, поряд з такою незначною кількістю, українська інтелігенція в 1920-і роки мала ще одну особливість. „Вона, - писав І.Чоггівський, - лише в рідких випадках одійшла від селянина-хлібороба на два покоління, яка в більшості випадків ще в дитинстві виконувала всі обов'язки селянської дитини: пасла гусей, свиней і т.п., а часто-густо і по сей час підтримує найтісніші зв'язки з селом, яка є плоть од плоті і кров од крові українського трудового селянства...".
   У процесі „соціалістичного будівництва" ставилося завдання створити в соціальній структурі суспільства якісно новий стан: робітничо-селянську інтелігенцію. Як підкреслюють автори „Нарисів історії української інтелігенції (перша половина XX ст.)", нова інтелігенція мала відзначатися „відданістю більшовизму і одностайністю з партійно-державним апаратом". У тричленній структурі соціалістичного суспільства інтелігенції було визначено місце прошарку між пануючим класом робітництва і колгоспним селянством, місце другорядне, підпорядковане і, за визначенням, дискримінаційне.
   Слідом за авторами „Нарисів..." відзначимо надзвичайно швидкі темпи зростання кількості працівників кваліфікованої розумової праці. Між переписами населення Української РСР 1926 і 1939 років число зайнятих збільшилося вдвічі, а кількість осіб, причетних до розумової праці, - у 3,8 раза (1939 року їх налічувалося понад 1 млн. осіб). У розрахунку на 1 000 чоловік кількість інтелігенції за цей період зросла з 40 до 70 осіб. Питома вага працівників розумової праці в складі самодіяльного населення збільшилася з 4 до 17,2%.
   Походячи з надр робітничого класу і селянства, нова інтелігенція була носієм їхніх традицій, морально-етичних і соціально-психологічних рис. Як випливає з цього, вона мала б репрезентувати доволі глибокі традиції православ'я. Але вже з другої половини XIX століття, перш за все серед російської інтелігенції, в середовищі якої діяло й українство, зростала релігійна апатія, розчарування в Православній церкві, ширилися атеїстичні погляди.
   У 1920-і роки до здобуття освіти долучилися величезні маси молоді - честолюбної, не вельми грамотної, проте з глибоким переконанням стосовно власних класових переваг і права відкидати й нищити в культурній спадщині все, що не відповідало її уявленню про класові пріоритети. Звісно, ні релігії, ні церкви серед останніх бути не могло. Від радянської інтелігенції насамперед вимагалося неухильне дотримання пролетарських класових принципів та ідеологічних догм.
   Перед інтелігенцією, як і перед іншими соціальними групами, постала проблема суспільної ідентифікації. Вигідніше було відмежуватися від усього „класово ворожого", щоб не опинитися на маргінесі нового суспільства.
   Отже, інтелігенція в силу аморфності, нечисленності, розпорошеності, необхідності ідентифікації тощо не могла протидіяти (говорячи загально) впровадженню нав'язуваної більшовицькою владою моделі державно-церковних відносин.
   Серед різних станів української інтелігенції найтрагічніша доля випала служителям культу. Звичайно, духовенство виступало на захист храмів і релігії загалом. Хоча Всесоюзні переписи населення 1926 і 1939 років не передбачали окремого обліку цієї категорії (цим, вочевидь, наголошувалося на приреченості „ворожого елементу") і точних даних кількісної характеристики і стратифікації в самій групі не знаходимо, проте можна зробити певні припущення. Насамперед, укажемо на складні процеси, пов'язані з церковними розколами, утиски з боку місцевих і центральних органів влади, котрі часто змушували духовенство зрікатися сану і робити спробу „вписуватися в соціальне середовище".
   Отже, серед усіх вищеназваних груп об'єктивно не було керманича, який би, маючи глибокі релігійні переконання і зберігаючи традиції православ'я, відзначаючись згуртованістю і солідарністю, мобілізував певні суспільні сили на протидію насаджуваному щодо релігії і церкви насильству чи спонукав режим до більш м'якого варіанту вживления його концепції державно-церковних стосунків.
   Натомість з числа партійно-державних органів формувалася та соціальна група, яка ставала архітектором і виконавцем будівлі атеїстичного суспільства. Склад і обличчя цього сегментудоволі промовисті. Як зазначає Я.Грицак, „партія була політичною структурою „самою у собі" - міським військово-бюрократичним неукраїнським апаратом, що мав дуже мало спільного з самим суспільством". За переписом 1922 року, в КП(б)У нараховувалося 56 000 чол. Майже половина (48%) були офіцерами і бійцями Червоної Армії, серед яких лише 14% становили українці.
   Хоча 51% членів КП(б)У заявляв про належність до пролетаріату, майже 90% усіх робітників у партії були державними, партійними, профспілковими функціонерами або управлінцями в господарстві. Б.Кравченко акцентує увагу на тому, що керівні посади займали 92% членів партії. „Трудовий елемент" у ній репрезентували хіба що 7% членів, які працювали на фабриках і заводах, і 1%- у сільському господарстві. У зв'язку з даними міркуваннями викликають сумнів дані про обстеження складу партійного, господарського та профспілкового апаратів (станом на 1 січня 1927 року), де зазначено відповідний відсоток робітників: 53,3; 69; 75,5. Вочевидь, цифри „підганялися" під вимогу курсу державної партії на пролетаризацію апарату, проголошеного одночасно з лінією на індустріалізацію, адже остання підвищувала відсоток робітництва серед населення.
   Новий державний аппарат у перші роки формувався стихійно, про що говорив 1922 року вождь революції. Але в результаті відбувся поділ влади і управління, утворилася соціальна група номенклатурних працівників: партійно-державна бюрократія.
   На думку дослідника М.Дорошка, в період „воєнного комунізму" диктатура партії, яка в соціальному відношенні була диктатурою верхівки революційної інтелігенції, вважала себе авангардом сусггільствабЗ. За В.Леніним, „виходить справжнісінька олігархія", бо „жодне важливе політичне або організаційне питання не розв'язується жодною державною установою в нашій республіці без керівних вказівок Цека партії".
   Але тоді більшовицька влада ще стверджувала, що диктатура партії є тимчасовою, своєрідною „виховною" диктатурою, яка відімре, як тільки буде подолано історичну відсталість, і маси виявляться достатньо зрілими до комуністичного самоврядування. Хоча на цьому початковому етапі, підкреслює М.Дорошко, деякі суспільні сфери, наприклад, культура, частково духовне життя, залишалися поза безпосереднім державним диктатом.
   На нашу думку, це твердження не зовсім справедливе, оскільки вже перші дії більшовиків свідчили про прагнення формувати власну модель в усіх сферах життя (згадаймо хоча б низку законів та розпоряджень щодо релігії і церкви) і, перш за все, силовими методами. Інша справа, що їм бракувало можливостей охопити контролем усі прояви життєдіяльності в складній соціально-культурній обстановці.
   Візьмемо до уваги й думку канадського історика Б.Боцюрківа: „Хоч в рядах компартії назагал не було розходжень щодо остаточної мети її церковної політики - а саме повної „ліквідації" релігії в суспільстві -серед більшовиків завжди були розходження як відносно методів і темпу антирелігійної боротьби, так і відносно ролі, яку в цій боротьбі мали відігравати, з однієї сторони, державна влада і право, а з другої сторони, партія та маніпульована нею „революційна ініціатива мас", так врешті і відносно тактичного використання релігії для досягнення цілей режиму".
   Вчений виділяє дві протилежні тенденції в розвитку радянської релігійної політики. З одного боку, це була „фундаменталістична" тенденція - наявна зокрема в партійному агітпропі та комсомолі, а з іншого боку - „прагматична", яку виявляли „практичні" працівники державного апарату та органів державної безпеки. Для виразників першої були характерними наголос на постійній, інтенсивній антирелігійній боротьбі, „принципова" ворожість до кожної і всякої релігії й церкви. Від самого початку „фундаменталісти" були проти будь-якої співпраці між режимом і церквою, дотримуючись висловленої В.Леніним думки: чим більш реакційна, чим більш темна релігія, тим успішнішою буде антирелігійна пропаганда. Спрямовані на якнайскорішу „ліквідацію" релігії, вони готові були вживати проти церкви і дискримінаційне законодавство, й адміністративну сваволю та насильство.
   „Прагматисти" розрізняли між релігійними групами (залежно від того, до якої міри вони були готові і здатні підтримувати чи саботувати нагальні політичні й економічні заходи режиму) „приятелів", нагороджуючи їх концесіями, і „ворогів", застосовуючи проти них репресії. Менш оптимістичні відносно негайних успіхів атеїстичної пропаганди, „прагматисти" прямували до „орадянщення", „совєтизації" релігійних груп, як задля внутрішньої безпеки, так і з метою легітимації режиму серед віруючих мас. Тому в подальшому від усіх релігійних груп вони домагалися визнання радянського режиму „де юре", як „Богом даного", котрому вірні зобов'язані коритися „не страху, а совісті ради". Узагальнюючи, Б.Боцюрків підкреслює: „Мимо протиріч, ці дві тенденції взаємно собі сприяли й себе доповнювали у практиці радянської церковної політики".
   Із започаткуванням нової економічної політики перед більшістю населення відкрилися два основних шляхи соціального „просування": або створити власну прибуткову справу і здобути цим економічну стабільність, набувши певної ваги, або стати привілейованим чиновником, що в умовах радянської дійсності ставало все більш привабливим і перспективним. Такі кар'єрні плани ще більше приваблювали охочих у лави Компартії.
   Таким чином, проаналізувавши основні соціальні групи тогочасного суспільства, можемо зазначити, що для української спільноти в ті роки не існувало вибору: бути чи не бути людьми своєї епохи, на виклики якої вони мусили реагувати. Реально для пересічних громадян боротьба на рівні „ідеологій" (нової-марксистсько-ленінської і традиційної - православної) була непомітною. Вони (згідно з теорією соціального характеру Е. Фромма) жили і діяли не просто в умовах соціалізації суспільства, а в обстановці „вживления" кожного до соціальної структури. Адже людина діє певним чином не стільки під тиском, скільки тому, що хоче чинити у згоді з вимогами соціуму. Останнє, власне, і становить мотиваційну аксіому. Один із видатних російських соціологів М.Ковалевський, розробляючи проблему взаємин суспільства і держави, зауважив, що жодна держава не можлива за відсутності у підлеглих бажання добровільно підкоритися владі. Отже, в основі будь-якого державного співжиття лежить психологічний мотив- готовність мас ггідкоритися. Разом із тим, розглядаючи проблему державно-церковних відносин, слід пам'ятати, що не існувало окремих один від одного релігійного, економічного, культурного чи будь-якого іншого питань, як не було окремо проблем церкви: всі вони інтегрувалися в структуру держави і суспільства. Комплексне осмислення зазначеного ще чекає на дослідника.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com