www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Політика Української Центральної Ради щодо національних меншин у листопаді 1917 - січні 1918 р.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Політика Української Центральної Ради щодо національних меншин у листопаді 1917 - січні 1918 р.

Т.Макаренко

ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ЩОДО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ЛИСТОПАДІ 1917 - СІЧНІ 1918 Р.

   Головна програмна вимога, з якою Центральна Рада вийшла на арену активного політичного життя, полягала в необхідності перебудови тільки-но поваленої Російської імперії у демократичну федеративну республіку вільних народів. Поряд з проблемою визначення національно-державного статусу України, об'єктом постійної уваги з боку Центральної Ради було питання національних меншин, що проживали на її території, оскільки, відповідно до статистичних даних, представники 20 національностей проживали в Україні на початку 1917 року. Найчисленішеми меншинами були росіяни, євреї, поляки, загальна їх частка в населенні України перевищувала 25%.
   Пропонована стаття має за мету висвітлити особливості проведення політики Центральної Ради щодо національних меншин в період проголошення УНР, закріплення попередніх вимог з цього питання в III Універсалі та інших законодавчих актах, ставлення політичних провідників національних меншин до Центральної Ради на даному етапі, та до утворення УНР.
   По мірі розвитку Української революції загально-концептуальні підходи до розв'язання проблеми національних меншин набували дедалі більшої завершеності, конкретизації, наповнювалися практичними заходами. Ті чи інші аспекти політики щодо неукраїнської спільноти були предметом постійних обговорень на засіданнях Центральної Ради, її Комітету (Малої Ради), Генерального Секретаріату. Бачення Центральною Радою ролі національних меншин в розбудові нової України відобразилося в її І та II Універсалах. Ці документи приписували українським громадянам “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя” [1].
   В ряді інших документів Центральної Ради, що стосувалися майбутнього устрою України, національним меншинам приділялася особлива увага, що сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією і свідчило про готовність до порозуміння і рівноправної співпраці. Зокрема, для вироблення статуту автономії України Центральна Рада ухвалила організувати комісію в складі представників української та інших національностей, що проживають в Україні. На п'ятій та шостій сесії Центральної Ради відбулося її поповнення представниками національних меншин, 18 місць вони мали і в Малій Раді.
   У складі Генерального Секретаріату утворювалося секретарство з міжнаціональних справ, яке мало три ггідсекретарства - з російських, єврейських і польських справ.
   Залишаючись вірною своїй платформі, Українська революція і в III Універсалі від 7 листопада 1917 р. недвозначно заявила про настійне бажання будувати Українську Народну Республіку, вести її по шляху прогресу в тісній спілці зі всіма народами, що проживали в краї.
   Про послідовність Центральної Ради у здійсненні національної політики свідчать її наступні кроки в цьому напрямі. Це, перш за все, підвищення статусу віце-секретарів у справах національних меншостей до рівня повноправних Генеральних секретарів в листопаді 1917 року після проголошення Української Народної Республіки. “Український народ, сам довгі літа бронившися зо свою національну волю і нині здобувши її, буде твердо обороняти волю національного розвитку всіх народностей на Україні сущих, -оголошувалося вищим державницьким актом, - тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їх права і свободи самоврядування у справах їх національного життя” [2].
   “Товариші генерального секретаря національних справ - Міцкевич, Зільберфарб та Одинець матимуть в Раді генеральних секретарів право рішального голосу і будуть вважатися комісарами по справах польської, єврейської та російської національностей на правах генеральних секретарів” - коментувала положення Універсалу газета “Нова Рада” [3].
   Дуже швидко національні меншості змогли переконатися в реальності намірів Центральної Ради надати їм можливість самостійно влаштовувати життя на території України. Розпочинають роботу польські, єврейські та інші навчальні заклади, національні театри, бібліотеки, утворюються культурно-освітні товариства тощо, хоча нестабільне політичне та економічне становище республіки прирікало їх на тяжке і коротке життя.
   Особливою активністю відрізнялася єврейська спільнота. Ще на початку листопада 1917 року заступник, а потім Генеральний секретар у справах єврейської національності М.Зільберфарб у зверненні до єврейського народу викладав програму дій керованого ним відомства. Йшлося про розбудову місцевих общин як основи майбутнього місцевого самоврядування, з'ясувавши її функцій, створення мережі освітніх установ, культурних закладів, надання єврейській мові рівних прав з іншими, що повинно сприяти відродженню цієї частини населення України.
   Якщо стосовно російського населення України можна говорити про конкжтурні зміни у його ставленні до українського національного руху, то по відношенню до єврейської меншини слід вести мову про еволюцію поглядів, адже політичні лідери євреїв на позиціях підтримки Центральної Ради визначилися ще раніше. Єврейські політичні партії в Україні зустріли жовтневий переворот з тривогою. В умовах загальної нестабільності захист єврейської общини вони бачили в Центральній Раді. “Наше щастя, що ми живемо у Києві, де є Центральна Рада, до голосу якої прислухається все населення і селянство”, - заявив один із лідерів Бунду М.Рафес [4].
   Тому прийняття III Універсалу, який зобов'язував український народ охороняти свободу національного розвитку всіх народів, що живуть в Україні і визнавати “національно-територіальну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя”[5], - сприймалося єврейською громадськістю з задоволенням і вдячністю. Усі єврейські партії голосували за III Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку і виводив суверенітет України на вищий, у порівнянні з І і II Універсалами, рівень. Як писав С.Гольдельман, “тяжко було б уявити собі іншу поведінку єврейських національних представників в Центральній Раді в той вирішальний момент. Адже цей самий Універсал не лише проголосив повстання української держави, але заразом подбав про становище неукраїнських народів у новій державі” [6].
   III Універсал і його основні положення стали своєрідним екзаменом для польської меншини. Про це красномовно свідчать заяви польських політичних лідерів. Так, наприклад, представник ППС-лівиці К. Лукашевич у заяві від своєї партії повідомив, що його партія приєднується до революційного руху української демократії, оскільки остання майбутній федеративний зв'язок з Росією ґрунтує на державності України [7].
   Отже, представники різних політичних орієнтацій польського руху підтримували ідею проголошення державності України, а тому схвально сприйняли III Універсал в тій частині, що стосується проголошення УНР, а також надання польському, як й іншим народам в Україні, національно-персональної автономії для забезпечення прав і свобод у справах їх національного життя.
   Звичайно, прийняття III Універсалу та закладених у ньому принципів не зняло суперечностей у вирішенні національних питань в Україні. Наприклад, лідери деяких національних меншин виступали проти Постанови Центральної Ради щодо скликання 27 грудня 1917 року Українських Установчих зборів, хоча Закон про вибори передбачав загальне, рівне, пряме виборче право на основі пропорційного представництва [8], а також входження до складу Комісії з підготовки виборів представників національних меншин [9].
   Підтверджуючи послідовність своєї національної політики 2 грудня 1917 р. Мала Рада ухвалила закон про єврейські громадські Ради, запропонований М.Зільберфарбом [10] .
   Вибори до єврейських громадських Рад передбачалося здійснити до 1 лютого 1918 р. З цього приводу була прийнята спеціальна “Постанова Секретарства Єврейських справ про строк виборів”, яка обумовлювала дані терміни [11].
   “Тимчасові правила про переведення виборів членів Єврейських громадських Рад” передбачали право участі у цих виборах громадянам єврейської національності, що досягли 20 років. Окрім того, передбачалося створення Комісії в справі виборів, до якої входили представники єврейських партій [12].
   Зазначимо, що терміни виборів були змінені у зв'язку із захопленням більшовиками Києва, але у березні-квітні 1918 р. комісії з виборів поновили свою діяльність [13].
   На початку січня 1918 р. Центральна Рада прийняла рішення про асигнування 50 тис. крб. на проведення цих виборів [14]. Перепис 1897 року зафіксував на території України 472 такі общини. Апарат Генерального секретаря єврейських справ вважав, що у 1917 році кількість єврейських громад збільшилась до 600. Міністерство єврейських справ отримало документи про вибори у 250 общинах. До ліквідації цього Міністерства воно встигло опрацювати і затвердити результати виборів у 194 общинах [15].
   Наприклад, в Полтавській губернії вибори відбулися в 114 общинах, в Київській - в 106, в Таврійській -в 10 общинах, серед них в Бердянську, Мелітополі, Оріхові, Каховці [16].
   Архівні матеріали Олександрівської міської управи свідчать про активну діяльність Комісії по виборам на цій території, оскільки мова йде про надання міською думою кредиту для проведення виборів [17].
   Газета “Волынь” повідомляла про вибори до Житомирської єврейської громадської ради, пояснюючи необхідність її створення так: “... задачи: строить еврейскую национальную школу, институты еврейских знаний и другие разсадники еврейской культуры” [18].
   Таким чином, для керівництва всіма єврейськими справами та установами мала бути створена єврейська громадська Рада (ЄГР). її фінансування передбачалось за рахунок коробочного збору або державних коштів. Положення про ЄГР було подане на обговорення українською та єврейською мовами. ЄГР спершу була заснована як дорадча інституція при віці-секретаріаті. її постанови формально не були обов'язковими для віце-секретаря. М.Зільберфарб пізніше писав, що ЄГР мала стати “активним чинником відродження єврейського автономного життя”.
   Восьма сесія Центральної Ради (12-17 грудня 1917 р.) здійснила реорганізацію Секретарства міжнаціональних справ. Відповідно до запропонованого О.Шульгіним проекту закону про зміну назви, 13 грудня 1917 року сесія постановила: “секретарство міжнаціональних справ перетворюється на секретарство справ міжнародних” [19].
   На основі ж колишнього Генерального секретарства міжнаціональних справ було сформовано три нових - по справах великоруських, польських та єврейських. Отже, в реорганізованому Генеральному секретарстві ці секретарства отримали ще більше повноважень ніж попередньо. Архівні документи свідчать про їхню активну діяльність.
   Треба зазначити, що III Універсал Центральної Ради не лише підтвердив право національних меншин на автономний розвиток, а й підтримав ідею створення органів місцевого самоуправління, заявивши, що вони мають стати “органами вищої адміністративної влади на місцях”. Враховуючи багатонаціональний склад населення України, передбачалося вирішити питання національних меншин шляхом прийняття закону про національно-персональну автономію. Відповідно до принципів Універсалу, Генеральний Секретаріат у найкоротший термін зобов'язаний був подати відповідний законопроект.
   Генеральний Секретаріат на своєму засіданні ще 28 листопада 1917р. заслухав повідомлення секретарства з єврейських справ про стан розробки закону, а 19 грудня 1917 р. розглянув поданий М.Зільберфарбом варіант законопроекту, і після деяких уточнень ухвалив передати його до Центральної Ради. Центральна Рада 9 січня 1918 р. прийняла законопроект як “Закон про національно-персональну автономію”.
   Отже, згідно з цим законом право на національно-персональну автономію отримали одразу російська, єврейська і польська меншини. Основним чинником у визначенні саме цих етнічних меншин, як і загалом у налагодженні взаємовідносин між більшістю та меншинами, вважалися історичні та традиційні стосунки, а також спадщина, яку дістали українці внаслідок свого перебування під владою Польщі та Росії. Останнє було чи не найголовнішим, оскільки, як наголошував М.Грушевський: “... належність українських земель до Польщі залишила у спадок “єврейське ”місто, витворивши дуалізм в українському суспільному житті - українське село й єврейське місто. Російське панування додало російські денаціоналізовані промислові центри” [20].
   Ці три найчисленніші етнічні групи українського суспільства неоднозначне поставилися до українських визвольних змагань “Сим людям і боязко, і непривично тепер думати, що прийдеться їм іти за селянами, за українцями, а не керувати ними, вивчатися української мови, давати їй місце в школі, в уряді, в житті, рахуватися з українцями, як хазяями, а не невільниками ” - стверджував М.Грушевський [21].
   Водночас послідовне відстоювання права на національний розвиток неукраїнської частини населення потребувало надати право на національно-персональну автономію не тільки найбільш чисельним та впливовим меншинам, але і всім національностям, які проживали в Україні, створити їм умови для вільного національного розвитку, культивування своєї культури, звичайно, за умови визнання державних прав української нації на українській землі. Тому правом на національно-персональну автономію могли скористатись й інші. Зокрема, в законі згадуються білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська та болгарська меншини. Для цього їм потрібно було подати до Генерального Суду заяву, підписану не менше як 10 тис. громадянами УНР, що визнають свою належність до даної меншини.
   Хоч лідери Центральної Ради вважали Закон “Про національно-персональну автономію” серйозним досягненням і базовою основою, на якій треба будувати міжетнічні відносини та практично усе складалося не так ідеально, як уявлялося М.Грушевському та його однодумцям. Передусім, зазначимо, що закон, не зважаючи на його риторичну привабливість, був сприйнятий різними колами спільноти неоднозначно. Як згодом наголошував Д.Дорошенко найбільше непорозумінь було пов'язано з поведінкою росіян, які не хотіли визнавати себе національною меншиною. У польського та єврейського населення виникли дещо інші проблеми. Отже, робить висновок Д.Дорошенко, закон “не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити - з боку національних меншин” [22].
   У тогочасному суспільстві, розколотому політичними міжетнічними внутрішніми чварами, в умовах постійних зовнішній агресій, навіть на підставі такого прогресивного закону унормувати правовий статус національних меншин за короткий термін правління Центральної Ради реальних шансів не існувало.
   Але незважаючи на деякі теоретичні неясності, обмеженість часу та складності практичного впровадження закону в життя (розбіжності у трактуванні обсягу прав національних меншин, відсутність будь-якого досвіду, яким можна було б скористатися), він став невід'ємною частиною Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.
   Порівнюючи цей законопроект з Декларацією прав людини і громадянина, М.Зільберфарб назвав його “Декларацією прав нації” [23].
   Підтримку цієї точки зору знаходимо і в пресі. Так, газета “Самостійник” в статті “Національні меншості” на Україні”, підкреслювала, що “меншості на Україні мусять знайти те місце, яке вони займають в кожній культурній західній державі” [24].
   Закон УНР “Про національно-персональну автономію” є унікальним явищем у міжнародному досвіді забезпечення прав національних меншин, передусім тим, що в ньому закріплюються колективні права національних меншин з чітко обумовленою добровільністю визнання своєї приналежності до національної меншини та вибором обсягу прав щодо задоволення своїх етнокультурних запитів, що стало нормою міжнародного права значно пізніше. Щодо запровадження системи органів національних , які до того ж були частиною державних органів влади, то світовій практиці невідома така доброзичливість панівної більшості.
   Підсумовуючи вище викладене, доходимо висновку, що проголошення III Універсалу стало, безперечно, визначною віхою, справжньою вершиною Української революції. Народ, нація зі створенням Української Народної Республіки піднімалася на якісно нову ступінь свого розвитку. Перед ними відкривалися небачені доти можливості для масштабних зрушень як у різних галузях внутрішнього життя, так і в міжнародних відносинах.
   В політиці щодо національних меншин Центральна Рада продовжувала свій попередній курс. Насамперед, III Універсалом забезпечувались демократичні права і свободи за всім населенням України, затверджувався принцип національно-персональної автономії за національними меншинами, Універсал підвищував статус віце-секретарів у справах національних меншин.
   Логічним наслідком національної політики Центральної Ради стало прийняття ряду законодавчих актів: закону про єврейські громадські Ради, закону про національно-персональну автономію. Ці закони дали можливість для національних меншин активізувати роботу по створенню органів самоврядування, таких як єврейської громадської Ради та Національних Союзів.
   Важливим напрямком національної політики став процес реорганізації Секретарства міжнаціональних справ. У грудні 1917 р. воно реорганізовується у Генеральне секретарство міжнародних справ і компетенція його значно розширюється.

Джерела та література

1. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. -К., 1996. - Т.1. -С.101-105.
2. Робітнича газета. - 1917. - 8 листопада.
3. Нова Рада. -1917.-4 листопада.
4. 1917 год на Киевщине. Хроника событий. -К., 1928.-С.317.
5. Українська Центральна Рада . Документи і матеріали. - Т.1. - С.401.
6. Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні 1917 -1920 pp. - Мюнхен-Париж-Єрусалим, 1967. - С.46.
7. Калакура О. Ставлення польської меншини до УНР// Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей)Вип. 5. -К.: Рідний край. - 1999. -С.130.
8. Державний архів Запорізької області (ДАЗО). - Ф. 2030. - Оп.2. - Спр.183. - Арк..210.
9. Там само. - Арк.. 211 зв.
10. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ).- Ф.1854. - Оп.1. - Спр.20. - Арк..4; ДАЗО. -Ф.2030. - Оп.2. - Спр.98. - Арк..93.
11. ЦДАВОВУ. -Ф.1854. -Оп.1. -Спр.20. -Арк. 12.
12. ДАЗО. - Ф.2030. - Оп. 2. - Спр. 98. - Арк. 93 зв.
13. ЦДАВОВУ.- Ф.1854. - Оп.1. - Спр.20. -Арк.. 35-36.
14. Там само. -Ф.2593. -Оп.1. - Спр.2. - Арк.. 93-93 зв.
15. Гольдельман С. Вказана праця. - С. 70.
16. ЦДАВОВУ. - Ф. 1854.-Оп. 1.-Спр. 20.-Арк.205.
17. ДАЗО. - Ф.2030. - Оп.2. - Спр.115. - Арк.5.
18. Волынь. - 1918. - 13 апреля.
19. ЦДАВОВУ. -Ф.1063. -Оп.З. - Спр.1. -Арк. 122.
20. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991. - С.51.
21. Там само. -С.51.
22. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 pp. - Т.І. Доба Центральної Ради.-Нью-Йорк, 1954.-С.270.
23. Робітнича газета. - 1918. - 11 січня.
24. Макаренко Н. Проблема політико-правового становища національних меншин в УНР (1917-1918 pp.) за матеріалами періодичної преси//Наукові записки інституту політичних досліджень. -К., 1999. -С.83. -Вил..8.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com