www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Милосердя членів братств як вияв менталітету українського народу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Милосердя членів братств як вияв менталітету українського народу

Г.П.Кособуцька

МИЛОСЕРДЯ ЧЛЕНІВ БРАТСТВ ЯК ВИЯВ МЕНТАЛІТЕТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

   Автор дослідження братств як впливових організацій серед усіх прошарків українського населення ставить своєю метою, наскільки дозволяють нечисленні матеріали, звернути увагу на одну сторінку їх діяльності - надання допомоги бідним та організацію шпиталів (притулків) як вияв милосердя до немічних, хворих, сиріт, покалічених війнами, людей похилого віку, оскільки ця проблема в українській історіографії не висвітлена належним чином. В основу статті покладені історичні матеріали, документи, які в певному обсязі розкривають зміст і напрями благодійницької діяльності найвпливовіших братств в Україні -Львівського, Київського, Луцького.
   Братські організації мають глибоку історію та традиції. Історія їх сягає в старі часи, коли на свята і обряди збиралися споріднені між собою роди (братні) на ігрища та богослужіння. Звичаї ці згодом перейшли у християнські, набравши інших форм та глибинного змісту. „Братчики" взяли на себе догляд церков, освіту, збереження фізичного та морального здоров'я християн [4, 44-45].
   Іпатіївський літопис згадує про братства як про „братчини" під 1139 і 1159 роком. Тоді члени („братчини") сходилися на спільні трапезування з нагоди церковних свят, дбали про оздоблення храмів, постачали у церкви віск, мед, пахощі для обрядових цілей. Братчики були при кожній церкві, мали свої правила, традиції, хоч не завжди писані [2, 177].
   Варто зазначити, що вивчення братського руху в Україні має досить вагому наукову історію. На існування церковних братств в давнину вказують І.Полонська-Василенко [20], О. Субтельний [22].На думку І.Паславського, українські дослідники братств, „головно москвофільського напряму" (Д.Зубрицький, І.Шараневич, А.Петрушевич, А.Криловський та ін.) відзначали релігійно-церковну сторону їх діяльності, вбачаючи в ній, в основному, захист православ'я і боротьбу проти унії та католицизму. Проте вже в другій половині 19 ст., стверджує він, серед українських вчених обґрунтовується думка „про реформаційний характер суспільно-культурної діяльності братств". До таких авторів він відносить П.Куліша, М.Драгоманова і М.Грушевського. Характерною особливістю представників офіційної російської історичної науки (С.Голуб'єв, Ф.Лединцев, М.Коялович, І.Флеров, М.Скабаланович, А.Папков та ін.) є те, що при описі діяльності братств вони бачили лише їх боротьбу за православну віру і „русскую народность", під якою розуміли, звичайно, весь етнічний масив „От Камчатки до Карпат" [16, 5-6].
   Українська радянська історіографія вважала за краще обійти характеристику братств, адже, вивчаючи і популяризуючи їх, не можна було залишити поза увагою зв'язки цих об'єднань з церковними общинами.
   Лише деякі українські дослідники М.Грушевський [6], Є.Мединський [17], П.Андрухов [1] за часів радянського тоталітарного режиму розглядали окремі напрямки діяльності братств. Зокрема, український історик М. Грушевський у зв'язку з цим вимушений був визнати: „... наші звістки про сей інститут дуже бідний, і розвій його можемо собі уяснити лише за поміччю аналогій" [6, 500]. Проте, характеризуючи суспільно-культурну діяльність братств, всі їхні зусилля і заходи називає „реформаційними змаганнями", „реформаційними заходами", а весь братський рух - „церковною революцією" [6].
   Найбільш комплексно вивчали багатогранну діяльність братств Я.Ісаєвич [13], Б.Колосок [15], а також українські дослідники з діаспори Ю.Федорів [24], І.Богун [2], А.Жуковський [10], група авторів багатотомної „Енциклопедії Українознавства" [12].
   Наукові дослідження, які ми маємо, дозволять зробити висновок, що братства найактивнішу діяльність розгорнули, в першу чергу, в теперішній Західній Україні [11], бо саме тут в XVI - XVII ст. українська шляхта почала масово переходити у римо-католицизм і спольщуватися, а православні церкви були під загрозою ліквідації. І тому створені братства як виразники інтересів українців виступали на захист українства і православ'я: слідкували за моральним рівнем православного духовенства, організовували братські школи, збирали бібліотеки, налагоджували діяльність друкарень, які випускали книги політичного характеру, здебільшого спрямовані проти католицизму. Як зазначає Я.Ісаєвич, „... виникнення і розвиток братств обумовлене обставинами суспільно-політичного життя на Україні, потребою різних груп міського населення згуртуватися для захисту своїх станових інтересів в умовах не лише соціального, а й національного гніту" [13, 22].
   Відомий історик Н.Полонська-Василенко вказує, що „... найстарішим братством було Львівське, первісний статут якого не зберігся; виникнення його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542року" [20, 382]. Український історик Д.Дорошенко підкреслює, що головним осередком братського руху на українських землях був Львів, і, на його думку, перша документальна звістка про Львівське братство походить з 1453 року [9]. Інші історичні джерела свідчать [8], [12], що зародком Львівського братства, статут якого був затверджений 1586 року, було існуюче здавна об'єднання православних міщан-опікунів місцевої церкви Успення Богоматері і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче, а незабаром Львівське Успенське братство домоглося права ставроггігіїї. Саме 1586 року патріарх антиохійський Іоаким, подорожуючи на Слов'янський Схід для збору пожертв, затвердив новий статут Львівського братства, який включає уставну грамоту і намічені ширші завдання благодійницького характеру [5,214].
   Про діяльність Львівського братства, патріотизм його членів писав польський історик В. Лозінський, уродженець Львівщини: „... дивна річ - львівські українські міщани, що (ХУІ-ХУП ст.) здебільша говорили й писали по-польськи, одягалися по-польськи, навіть в головній фортеці своєї окремішності - Ставроггігії-радили й списували протоколи по-польськи, на портретах і вотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські або латинські написи, ця зверх ополячена Русь не переставала ані на хвилю бути слабою й почувала себе наче держава в державі" [4, 43-44].
   Засновниками й найактивнішими діячами Львівського братства в кінці XVI - на початку XVII ст. були міські ремісники й крамарі. У першому списку, за Я.Ісаєвичем, серед фундаторів братства, починаючи з 1586 p., нема жодного з багатих людей, а є лише представники громади - сідлярі. Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір (кожум'яка - Г.К.) Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Малецький, Хома Бабич, Отецько Мороховський та Іван Богатирець [13].
   Саме вони, перші засновники, записали в статут братства обов'язки братчиків: доглядати недужих з-поміж членства, а ще надавати матеріальну допомогу зі спільної братської каси без лихви [12]. Зі статуту (1586 р.): „Сие богоугодное законное братство ... повинни так держати:... 23.
   А которому бы брату помагали в напастях, в бедах позычаючиему пенязей, не мають от них лихвиты; а позычати мають не на захованя смотречи, ани тым, которым хотять быти богатшии, але которы бояши недостатки терпят с допущения Божего" [26, 57-58].
   Згодом Львівське Успенське братство значно розширило масштаби благодійницької діяльності, оскільки надавало допомогу зубожілим ремісникам, хоч вони і не були членами братства, хворим, немічним, сиротам, тим, які поверталися з неволі, бездомним, вдовам та ін. Виділялася допомога навіть іноземцям, зокрема, грекам, сербам, молдаванам. Так, в документах 90-х років XVII ст. говориться про те, що було надано допомогу „грекові з Ясс, який тут був у неволі", „волошинові невольнику", двом невільникам „москалеві і козакові" [24, 136]. Зрозуміло, що такі доброчинні дії зміцнювали авторитет братства, а тому навколо нього гуртувалися не лише українці, а й представники інших національностей, які навіть давали свої пожертвування.Діяльність братства не обмежувалася лише виділенням матеріальної допомоги тим людям, які її потребували. Займаючись налагодженням благодійництва серед братчиків і міщан, керівники братства брали на себе утримання шпиталів (притулків). Відомі найперші згадки про українські шпиталі відносяться до 1522 року (міський шпиталь на Руській вулиці у Львові) і 1538 року (шпиталь на Гончарській вулиці, біля церкви  Богоявления), проте нема сумніву, що вони існували й раніше. Відомо також, що Львівське Успенське братство у 1662 році спорудило новий мурований будинок шпиталю. У Львові існувало ще чотиришпиталі - при братствах Богоявления, Миколи, Благовіщенському і при церкві Юра [13, 68], за окремими джерелами - п'ять шпиталів [19, 11].
   Успенське братство забезпечувало свій шпиталь дровами й харчами, ремонтувало приміщення; разом з тим визначало й виконувало основний обов'язок-доглядати недужих братчиків, хворих, одиноких людей похилого віку, бідних бурсаків [24, 136-137]. У шпиталях працювали лікарі, а в бібліотеці братства були книги на медичну тематику. Таким чином, у шпиталях братства могли застосовуватися і досягнення тогочасної медицини для лікування немічних, хоча, в основному, це були притулки для непрацездатних [13,68].
   На зразок „міського" Успенського братства були засновані нові або реорганізовані існуючі братства в передмістях і далеко за межами Львова. „Коли владика Гедеон заїхав весною 1588 року до маленького містечка Гологір, що під Львовом, то застав там братство, організоване на взір Львівського і під його проводом" [6, 529]. В 1558 р. Красноставське братство прийняло Львівський статут і активно його виконувало [13].„В 1589 р. патр.Єремія благословляє й потверджує брацтво в Рогатині, при церкві Рождества Богородиці, на взір брацтва львівського й виленського" [6, 531].
   У 1591 р. міщани м. Городка, що під Львовом, організували у себе братство „ведлуг братьства лвовского", за благословением митрополита й згодою свою черемиського владики, обіцяючи ся „ бытии вЬрными строителми вшелякихъ добръ и порядковъ церковныхъ такъ тыжъ и о школу ку научению чадомъ своимъ, и о болници нищихъ промышляти, и вшисткими маєтностями церковными вЪрно строити" [6, 351].
   В цьому ж році було організоване братство і в Берестю (Брест - Г.К.) при каплиці Бориса і Гліба; у кафедральній церкві було дозволено „священиковъ благоугодныхъ, честныхъ, православныхъ, некорчемныхъ отколже-колвекъ се имъ потрафить, могли себЬ избирать; учителей же школьныхъ чадомъ своимъ и пришелцомъ убогимъ по чину школъ приймати; болнипу, шпиталь убогихъ своихъ строити" [6, 532]. На синоді, який відбувся в 1593 р., згадуються братства Галицьке, Більське (на Підляшші) та інші. До речі, Більське братство отримало дозвіл при соборній церкві Богоявления „... болницу, шпиталь убогихъ ради своих строити" [6, 534].
   Наприкінці 16 і на початку 17 ст. братства поширюються по всій Україні: в Перемишлі (1592 p.), Замості (1606 p.), Києві (1615 p.), Луцьку (1617р.), Кременці (1636 р.) [23]. Відомо також, що діяли братства у Тернополі, Судовій Вишні [8, 87], дещо пізніше- в Острозі, Житомирі, Володимир-Волинську [22]. У Наддніпрянській Україні в другій половині 17іу18— 19 ст. існували братства в багатьох містах і навіть селах. Так, у Полтаві братство Миколи мало свій дім і розпоряджалося майном Успенської церкви. Першу згадку про існування братства на Слобожанщині (Харків) маємо з 1700 року. Цікаво, що на Лівобережній Україні „утримуванням численних шпиталів займались не братства, а сільські і міські громади" [13, 44].
   Близько 1615 року на базі Києво-Братського монастиря, збудованого на землі, подарованій Галыпкою Гулевичівною, організувалось відоме своєю доброчинною діяльністю Київське Богоявленське братство [13, 14]. Сі другий варіант: „Київське Богоявленське братство, засноване у 1616 році „на зразок львівського" [12, 147]. Членами його були заможні міщани, представники української шляхти і православного духовенства. Серед засновників зустрічаємо імена вчених ченців - Захарія Копистенського, Тараса Земку, Іова Борецького, Ієзекиїля Курцевича та ін. Захарій Копистенський, ставши членом названого братства, 4 січня 1616 року залишив в його реєстрі запис-заклик до милосердного ставлення людей поміж собою: „В іноціях Захарія Копистенський ісповідник, яко і ненавидящи злоє, приліпляющеєся благому, составленное в Києві граді братство приімаю, облобизаю, повинующеся Апостолу глаголыцу: братолюбієм же друг к другу любезни" [14, 146].
   До числа його членів, крім київських міщан, духовенства, української шляхти, вступило також Запорізьке Військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним [8].
   Київське братство служило зразком правдивого християнського життя для ближніх. Члени його шанували один одного, у випадку недуги чи зубожіння давали матеріальну допомогу. І взагалі добродійні цілі були одними з головних завдань братства [5]. Організовуючи шпиталь, Київське братство дбало, щоб мали де жити „люди лицарські в битвах покалічені" - козаки-ветерани [13, 68].
   Значну допомогу шпиталям надавав визначний український церковний і культурний діяч Петро Могила. Подаємо уривок його заповіту: „Пани виконавці заповіту мого, огрошовивши в ліквідувальні суми, мають частину на похорон мого тіла грішного, а другу частину на добродійні справи в різних монастирях і до шпиталів мають роздати. Особливо на шпиталь, мною фондований, в святого Феодосія в містечку Печерському півтори тисячі золотих їх Милості мають дати, щоб та сума закладним записом на якихось певних маєтках забезпечена була і щоб утримання щорічне вічно йшло на цей шпиталь" [10, 295].
   Шпиталі, як і братства в цілому, підтримував благодійник Костянтин Острозький [8]. Зокрема, в 1580 році в м.Острозі була заснована лікарня (шпиталь), на яку К.Острозький виділяв „... щороку велику, як на ті часи, суму (4000 злотих). Всі видатки на утримання покривалися за рахунок доходів з маєтків в м.Суража (нині село Шумського району, що на Тернопільщині)" [1, 13].
   Окреме місце в історії України займає благодійництво Луцького братства Воздвижения Чесного Хреста (Хрестовоздвиженського (Чеснохрестського) православного братства) - національно-релігійної, громадської організації православних українських шляхтичів та міщан. На відміну від Львівського, основну роль у заснуванні Луцького братства взяло на себе духовенство. Першими в списку зазначаться ієромонах Григорій Микулич (Герасим Микулич), Мойсей Соловицький, священник Дмитровський та ін. Лише після духовенства йдуть прізвища шляхти та міщан: Федір Святополк, кн.Четвертинський, Михайло Гулевич-Воютинський, підсудок Луцький, Лаврентій Древинський та ін. До списку членів братства, крім духовенства, православної шляхти, міщан і селян були записані такі відомі особи, як митрополит Київський Петро Могила, гетьман Іван Виговський, мати Івана Мазепи Марія (Марина, Магдалина [7]), одна із засновниць Київського братства - Галыпка Василівна Гулевичівна, поет Данило Братковський; запорожці: полковник Костянтин Вовк, сотник Андрій Данилович та ін. [15].
   Як вважає дослідник з діаспори Бойко М., у 1618 році це братство отримало королівську грамоту „на будівництво церкви, школи та шпиталю. В 1620 році новопобудований монастир одержав ... грамоту Ставропігії і в цім же році була відкрита школа та лічниця". Зберігся лист від старшої братії. У ньому читаємо: „Мы всЬ нижей подписанные особы РелЬи Старожитное Греческое Восточного Православия : обыватели воеводства Волынского ... мы йдучи, за благословением Патріаршимь и за привелеемъ короля за собою всЬ добріє учиники тягнетъ: абы хвала Божаа въ церкви его отправована была абы тежъ священники и клерки и шпиталное убозство слушное выхованье мЬти могли, старатися хочемо. Toe есть у патривши собЬ на то мЬсце особливо, где бы церковь и школу и шпиталь ведлугъ преможеня нашого побудовати, фундовати и всякою оздобою опировати ... полецаемо той дозоръ и працу вкладаємо на меншихъ панов братій нашихъ, пановъ мещанъ Луцкихъ; абы они, яко до того надежные, на мЬсци нашомъ працу и всякий дозор подыймовали, и ряду всякого постерегали, и нам ся, яко старшими, отзывали" 1. 09.1691 р. [3, 90-91].
   Український історик Б.Колосок у своєму дослідженні підкреслює, що є розбіжності „щодо датування таких важливих подій у житті Луцького братства, як його заснування, отримання від польського короля Сигізмунда III дозволу на побудову шпиталю та церкви зі школою, початку їх та закінчення будівництва церкви, шпиталю, монастиря ... Датування початку будівництва шпиталю коливається від 1619 до 1647 року" [15, 30]. Ці та інші розбіжності вимагають додаткового вивчення.Важливо, що діяльність братств сприяла тому, що шпиталі (притулки) поширились по всій Україні - на Правобережжі, а потім почали створюватись і на лівобережжі. За даними 1740-1747 pp. в 7 з 10 полків Гетьманщини було 589 шпиталів. Стали виникати подібні заклади і на Слобожанщині [13].
   Поряд з братствами дорослих людей у 16-17 ст. в Західній Україні виникали братства між молодими людьми і називалися „Юнацькі братства". За зразком Київського (дорослих- Г.К.) було організоване Луцьке „Юнацьке братство", яке отримало благословення Київського митрополита Ісайі і грамоту патріарха антіохійського Феофана, в якій, зокрема, було записано, щоб члени його „несли любов", „не ухилялись від благочестя", „щоб могли для всіх служити взірцем". Матеріальну допомогу Луцьке „Юнацьке братство" отримували від пожертвувань і членських внесків і перебувало під наглядом та керівництвом „старшого" Луцького братства [23, 80].Благодійницький рух багатьох братств поширювався далеко за межами України. „По образцу Львовского було учреждено Троицкое братство в Вильно, появились Братства православные в Белой Руси: в Бресте, Витебске, Гродно, Бережан, Могилеве, Минске, Мстиславле, Орше, Полоцке и др." Вони „устраивали на свои средства больницы, богодельни, странноприимные дома, училища и др." А „члены объязывались помочать друг другу при болезнях, устраивать похороны, содержать общую свечу в церкви и т.п." [21, 113].
   Осередком братського руху в Білорусії стає Вільно, де братство отримує таку ж Ставропігію, як Львівське [9, 179]. Розширюючи свої статутні благодійницькі обов'язки, українські братства виступали на захист прав міського та сільського населення, яке зверталося до судів зі скаргами на дії польської влади, особливо знищення православної віри. А тому проти національно-визвольної діяльності братств виступали як поляки, так і католицьке духовенство з метою вигідної реорганізації їх і навіть повного знищення.
   Зокрема, К.Сакович - письменник, філософ, ректор Київської братської школи, ставши уніатом, у своїх працях критикував реформи Петра Могили і всі постанови скликаного ним Собору (1640 p.), особливо в частині підтримки братств і визначення їхньої Ставропігії. „Колишній братчик і панегірист запорізького козацтва (прославляв своїм панегіриком П. Сагайдачного як захисника православної віри, благодійника братств, церков, шпиталів у день похорон, 22 квітня 1622 р.- Г.К) тепер пише у своїх творах, що схизматицька віра тримається на шевцях і кравцях, а православних попів називає наливайківцями, які не лише козаків підбурюють, а й самі з коронним військом на грець стають" [14, 177].
   Проти Львівського Успенського братства різко виступає Гедеон Балабан, український церковний діяч, львівський єпископ. У зв'язку з цим М.Грушевський писав: „Львівське брацтво паралізоване було у своїх просвітніх планах браком матеріальних засобів і переслідуваннями, які терпіло від владики. Він не спинявся перед вчинками грубими, дикими, роздражнений опозицією братва, і часами доводив брацтво до крайньої біди. „Владика давнім звичаєм і тепер противиться нам, писали напр. Братчики до патріарха на початку 1592 року. - розпустив клевети між всякими верствами, так що не можемо вести, як треба, ані церковної будови, ані школи" [5, 536].
   Старшини названого братства були навіть ув'язнені в тюрму, де написали лист з поміткою „Писан во Львові, в темниці", щоб залучити інші братства до виступу на захист своїх прав [13, 110].
   Дещо пізніше в результаті входження Галичини до складу Австрії у 1772 р. і переходу її на нову правову систему змінився статус Львівського Успенського братства - австрійське законодавство практично паралізувало його діяльність [25]. Через непевне правове становище Львівське братство втратило своє значення у суспільному та культурному житті українців.
   Київське Богоявленське братство також у другій половині XVII ст. занепало, оскільки у XVIII ст. ні в яких документах навіть не згадується. Зі середини XVII ст. в умовах посилення національно-релігійного гніту на західноукраїнських землях почався занепад і Луцького братства, яке наприкінціXVIII ст. припинило свою діяльність [8].
   Щодо Луцького братства, то більше, ніж через двісті років після заснування, 2 лютого 1871 року воно було вдруге організоване і також називалося Хрестовоздвиженським. „Стараннями Братства були побудовані богодільня, нічліжний притулок, безплатна лікарня ..."[23,79]. За аналогією у 1880 р. при Кременецькому Богоявленському монастирі було поновлене Кременецьке Богоявленське Свято-Миколаївське братство, яке надавало допомогу бідним і тим жителям Кременця, які її потребували.
   Отже, занепад братств, а з ними й благодійності, тривав порівняно недовго. У ХІХ-ХХст. не тільки почали поновлюватися окремі братства, а й створюватися нові, зміст діяльності яких базувався на історично обґрунтованих законах, статутах своїх попередників і характеризувався конкретними проявами милосердя до багатьох верств українського населення. Зокрема, Православне Кирило-Мефодіївське братство, засноване в місті Острозі (тепер Рівненської області) у 1865 році графинею Антоніною Блудовою, „на кошти щедрих благодійників ... поступово спорудило лікарню, дім для прийому прочан, притулок для інвалідів.." [23, 81].
   З 1887 р. функціонувало Володимир-Волинське братство, сторінки благодійницької діяльності якого були відомі далеко за межами древнього міста [23].
   При Житомирському кафедральному соборі 16 серпня 1888 року було засноване Свято-Володимир-Василівське братство, діяльність якого постійно наповнювалася новим змістом аж до 1914 року. У період Першої світової війни воно зібрало багато „пожертвувань на потреби армії, турбувалося про обладнання лазарету і догляд за пораненими" [23, 76].
   У 1907 році з благовоління архієпископа Волинського і Житомирського Антонія виникло в м. Острозі братство імені князів Острозьких. У розпорядженні братства був сторожовий замок князів Острозьких, в якому члени його на кошти загальних пожертвувань реставрували верхній поверх перед 1914 роком, де обладнали лазарет місцевого комітету Червоного Хреста. Окремі братства функціонували і в роки Другої світової війни (1939 - 1945 pp.) [23].
   Отже, братства як виразники інтересів різних верств населення, в тому числі хворих, покалічених, одиноких, вкрай зубожілих людей, інвалідів, сиріт, упродовж багатьох віків сприяли збереженню християнської моралі Добра, Милосердя, Благодійництва, утвердженню загальнолюдських цінностей, традицій українського народу, його національної свідомості. Навколо особливих закладів багатьох братств -шпиталів (притулків) гуртувалися благочестиві люди, які відзначалися милосердям - співчуваючою і дійовою любов'ю, яка виражалася в готовності допомогти кожному, хто потребує допомоги. В понятті милосердя вони поєднували два аспекти: духовно-емоційний - відчуття чужого болю, як свого, і конкретно-практичний - реальна допомога ближньому. В 16 ст. основною силою благодійницької діяльності були ремісники, торговці, дрібні землевласники, учителі братських шкіл, службовці судів і магістрантів, друкарі, поети, письменники, міщани та ін. Серед членів братств траплялися шляхтичі і навіть аристократи, але, як правило, на правах почесних членів. Що стосується духовенства, то його представники не були членами, наприклад, Львівського братства, оскільки забороняв його статут. У Київському, Луцькому братствах помітну роль відігравали більш забезпечені матеріально духовні особи на початку вже 17 ст. Львівське братство стало ініціатором заснування братств, а звідси- благодійницької діяльності по всіх містах, містечках і навіть селах України, а також за її межами.
   Кожне братство підтримувалося стараннями і турботою його членів. Глибоке розуміння загальнолюдських цінностей християнства і на цій основі бажання розширити масштаби благодійності серед різних верств населення наповнювали постійно свідомість його організаторів і виконавців.
   Зміцненню матеріальної бази, авторитету братських організацій сприяли відомі церковні, політичні та культурно-просвітницькі діячі - К.Острозький, П.Сагайдачний, Г.Гулевичівна, П.Могила та інші гуманісти.

Джерела та література

1. Андрухов П. Волинська земля (хроніка-джерела-постаті). - Сокаль, 1992. - 88 с
2. Богун І. Виникнення Церковних Братств на українських землях / Церковний календар. Видання Перемисько-Новосанчівськоїєпархії. - Сянок /Польща/, 1974. - 260 с
3. Бойко М. Бібіліографія церковного життя на Волині. - Блумінгтон Індіана /США/, 1974. -238 с
4. Велика історія України: Від найдавніших часів: У 2-х томах. - Т.2. - Передм. д-ра І.П.Крип'якевича; Владив М.Голубець. -К.: Глобус, 1993.-400 с
5. ВласовськийІ. Нарис історії Української Православної Церкви. Репринте видання: В 4-хт., Т.1. -К., 1998. - Т.1. -294 с
6. ГрушевськийМ. Історія України- Руси: В 11т., 12 кн. / Редколегія Сахань П.С. (голова). Репринтне видання. -Т.6. -К.: Наукова думка, 1995. - 680 с
7. Гуртовий Г. Волинь - край козацький. Історико-краєзнавчі нариси. - Луцьк: Надстир'я, 2000. - 352 с
8. Довідник з історії України (А - Я): Посібн. для серед, загальноосв. навч. закл. / За заг.ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-ге вид., доопр. і доповн. -К.: Генеза, 2002. - 1136 с
9. Дорошенко Д. Нарис історії України. Передм. І.О.Денисюка. - Львів: Світ, 1991. - 576 с
10. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. -К.: Мистецтво, 1997. -304 с
11. Внциклопедія історії України: В 5 т. -Редкол.: В.А.Смалій (голова) та ін. -К.: Наукова думка, 2003. - Т.1: А-В. -688 с
12. Внциклопедія українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. Т.1. -Львів, 1993. -399 с
13. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ -ХVII ст. -К.: Наукова думка, 1996.-251 с
14. Історія України в особах: Литовсько-польська доба /Авт. колектив: О.Дзюба, М.Довбищенко, ...О.Русина (упоряд.і авт. передм.) та ін. - К.: Україна, 1997. - 272 с
15. Колосок Б. Будівничі Луцького братства / Волинь. Щоквартальний суспільно-політичний, літературно-мистецький і науково-популярний ілюстрований часопис Анатолія Якубюка. - 1991. -№ 1 . - Січень-березень.
16. Матковська О. Львівське братство. Культура і традиції. Кінець ХVІ - перша пол. ХVII ст. / Вступ, слово І.П.Пославського. - Львів: Каменярі, 1996. - 71 с, 16 арк. іл.
17. Мединський К. Братські школи України і Білорусі в ХV - ХVII ст. - К., 1958. - 248 с
18. Митрополит Іларіон. Українська церква за час Руїни. - Вінніпег (Канада), 1956. - 564 с
19. Пасєчко Н., Лемке М., Мазур П. Основи сестринської справи: Підручник. -Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. - 544 с
20. Полянська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т.1. /До половини ХVII сторіччя . - Мюнхен (Німечина): Українське видавництво, 1972. - 591 с.
21. Субтельний О. Україна: історія І Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. Вст. ст. С.В.Кульчицького. - 3-є вид., переробл. і доп. -К., 1993.-720 с.
22. Славянская энциклопедия. Киевская Русь- Московия: В 2 т. - Т.1.: А-М. / Автор-сост. В.В.Богуславский. - М.: Олма-Пресс,. 2003. - 784 с.
23. 1000-ліття Православ'я на Волині / Упоряд. о.Миколай (М.Моліс). -Рівне, 1992. - 147 с.
24. Федорів Ю. Церковні братства / Церковний календар альманах на 1974 рік. - Чикаго (США), 1974. - 192 с.
25. ЦДІА України у Львові, ф.129: Ставропігійський інститут у Львові, оп.2, спр. 15, арк. 6.
26. Хрестоматія з історії України: Посібн. для 7-11 кл. серед, пік.. / Упоряд.: В.І.Гусєв, Г.І.Сургай. -К.: Освіта, 1996. -334 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com