www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Наукові студії В. Сарбея 1990-х із проблем історії України XIX - початку XX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Наукові студії В. Сарбея 1990-х із проблем історії України XIX - початку XX ст.

А. Король

НАУКОВІ СТУДІЇ В. САРБЕЯ 1990-Х ІЗ ПРОБЛЕМ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

   Низка вітчизняних дослідників указують на початок 1990-х pp. як на новий етап в українській історичній науці. Процеси змін в українській історіографії у контексті пострадянського простору розглядали Г. Касьянов та Я. Грицак. Вони дійшли спільного висновку, що відбувався процес суверенізації історичних наративів, виокремлення національних історій [З, с.36].
   Г. Касьянов акцентував увагу на загальній фрагментації спільного історико-культурного простору, створеного як історія Росії у радянські часи. На переконання В. Кравченка, крах соціалістичної системи, розпад СРСР - влаштували інтелектуальну революцію в тогочасних уявленнях. Радянська україністика вступила у період інституційної та концептуальної трансформації, з пошуком нових інтерпретацій минулого [8, с 123]. На думку І. Колесник, інтелектуальний та культурний рух кінця 1980-х-1990-х pp. пов'язаний із відходом від ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних та наукових спрощень, популяризаторського тону тощо [6, с 113]. Також історики, що розглядали історіографічну ситуацію 1990-рр., зупинялись на констатації методологічної кризи та методологічного пошуку. Зокрема, О. Реєнт здійснив аналіз марксистської методології радянського зразка, що свого часу претендувала на місце абсолютної істини [10, с 64]. Він констатував, що радянська історіографія орієнтувалася на прогрес як мету розвитку та указав на необхідність оновлення змісту науки, корінного перегляду попередніх методологічних засад [10, с48-49].
   Серед дослідників, які на початку 1990-х pp. зайнялися пошуком нових методологічних орієнтирів, був і В. Сарбей. Найбільше його увагу займали інтерпретації історії України XIX ст. Студії науковця присвячені даному періоду - не просто група робіт означеної тематики одного з етапів у творчості науковця, власне, - це сукупний результат, підсумок багаторічної праці. Ряд думок щодо історичного процесу в Україні XIX ст. В. Сарбей висловлював у працях, написаних за радянських часів, на основі панівної, обов'язкової тоді "марксистсько-ленінської методології". Можна припустити, що деякі ключові положення оформились у ті ж роки, проте, через різні об'єктивні та суб'єктивні причини, не були оприлюднені. Зокрема, при висвітленні історії України XIX ст. наскрізною залишалася проблема українського національного руху, й тому для дослідників існувала вірогідність зазнати звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". Як указував С. Єкельчик, історики або взагалі про це не писали, або писали як про "буржуазний націоналізм" [2, с 159], відображали лише окремі аспекти національної боротьби [2, с 161 ]. Тільки наприкінці 1980-х - 1990-х pp., у контексті загального переосмислення та перегляду підходів до історичних досліджень з'явилися публікації В. Сарбея, у яких досліджувалися питання націотворення.
   Разом з тим важливо підкреслити, що В. Сарбей - це історик, науковий спадок якого яскраво демонструє основні тенденції періоду "зміни епох". У його доробку з історії України XIX-початку XX ст. 1990-х pp. відчутна рефлексія марксистської радянської традиції та риси націоналістичної. Своєрідна концепція "українського XIX ст." В. Сарбея найкращим чином демонструє один з етапів розвитку української історичної науки. Зважаючи на це, сучасні історики використовуючи напрацювання М. Грушевського, М. Аркаса, Д. Дорошенка, І. Лисяка-Рудницького, Р. Шпорлюка, О. Пріцака, В. Смолія, О. Реєнта, Я. Грицака, І. Колесник та інших, звертаються до наукового спадку В. Сарбея.
   Серед численних праць ученого кінця 1980-х -1990-х pp. з історії України XIX ст. виокремлюється група "перехідного" характеру (створені переважно у кінці 1980-х - на початку 1990-х pp.). Таке визначення пов'язано з тим, що у цих роботах історик поєднав положення, популярні й загальноприйняті в радянській історіографії, та такі, що суттєво виходили за її межі, розгляд яких раніше був неприпустимим. Варто коротко проаналізувати основні риси робіт цієї групи: 1) дослідник продовжував посилатися на авторитет "основоположників марксизму-ленінізму" та ідеї викладені в їх працях [7, с.19; 21, с.705; 24; 25]; 2) протиставляв ідеї "дожовтневої" й зарубіжної історіографії радянській українській, на користь останньої (підкреслював переваги матеріалістичного розуміння історії, неспроможність ідеалістичних уявлень "буржуазної історіографії") [24, с8-9]; 3) надавав визначального значення економічному чиннику [23, с 8]; 4) історія України розглядалася якщо не на тлі російської, то в надзвичайній близькості до неї [21, с.705; 23, с.7]. Однак історик вже активно звертав увагу на проблеми українського націотворення. Поступово частка популярних у радянській історіографії постулатів у працях В. Сарбея значно зменшилася.
   Зміни орієнтирів у тематиці досліджень В. Сарбея та інших дослідників у 1990-х pp. пояснюються по-різному: 1) інтерес до раніше забороненого й маловідомого; 2) зворотна реакція -рівень зацікавленості проблемою зростав у прямій залежності від рівня переслідувань за її вивчення, висвітлення у минулому; 3) формування почуття національної ідентичності у суспільній свідомості; 4) спроба репрезентувати себе як науковця "нового стандарту" тощо. Втім, на нашу думку, пошуки В. Сарбея стимулювалися переважно внутрішніми прагненнями пізнання, бажанням до "заповнення існуючих лакун", а не суто кон'юнктурними мотивами. Він аналізуючи тодішній стан української історичної науки, виділяв низку проблем, які необхідно подолати [21, с.705]. А також у його роботах починає лунати думка про потребу у перегляді підходів до розгляду багатьох питань історії та залучення до обігу надбань М. Грушевського, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Зібера, С. Подолинського, В. Антоновича, О. Левицького та ін.
   Відтак дослідник зосередився на проблемі становлення української нації. Його позиція щодо початку її формування пройшла певну еволюцію. В роботах В. Сарбея кінця 1980-х pp. звучить думка, що цей процес розпочався у перші десятиріччя XVII ст. у зв'язку із появою у господарському житті ознак капіталістичних відносин [7, с 18], які спричинило "возз'єднання" українських земель [25, с.26]. Згодом, під впливом теорій українських істориків, дослідник змінив цю думку. Початком формування української нації називає кінець XVIII ст. Завершення даного процесу було віднесено на початок XX ст. [23, с.9]. Довготривалість формування української нації В. Сарбей пояснював відсутністю єдиної спільної території.
   У науковця становлення української нації, скоріше, виглядає історичною закономірністю, ніж наслідком збігу різних історичних обставин, феноменом [4, с.5]. Про це свідчить визначення ним поняття "нація". В. Сарбей на відміну від багатьох дослідників, які уникали дефініції "нація" [4, с259], запропонував свою - людська спільнота, яка виникає в об'єктивному процесі докорінної ломки соціально-економічних, політичних основ феодального ладу, еволюційного чи революційного утвердження ринкових (капіталістичних) відносин у народному господарстві й приходить на зміну етнічній спільноті (племені, народності), органічно пов'язана із національною свідомістю [14, с.З]. Він називав основні чинники її становлення: територія, економіка, мова, культура, національна свідомість тощо [12]. У даному випадку відчутний вплив на В. Сарбея формаційного підходу розвитку суспільств К. Маркса. Нація в інтерпретації вченого постає у результаті еволюційного руху по висхідній. Така позиція демонструє його приналежність до концепції "перенніалізму", визнання давності існування самої нації або її витоків - коренів [4, с 11, 86] Помітно, що за основу свого визначення В. Сарбей взяв поняття, використовуване у радянській історіографії.
   Розробляючи проблеми націотворення, дослідник особливе значення надавав економічному факторові. И разом із тим, у нього з'явилася тенденція до посилення уваги до духовного, ідеального - процес формування нації пов'язував зі зростанням національної самосвідомості, розглядав їх як взаємозумовлені явища. Так, з одного боку, умовами становлення української нації, національної самосвідомості, називав, рівень розвитку мови, національний характер, його відображення в культурі [23, с.6; 24, с.4]. З іншого - підкреслював, що національна самосвідомість має зворотний зв'язок із чинниками, які її породили (рухи за відродження мови, за політичне об'єднання територій, заселених представниками одного етносу, тощо).
   Всі фактори формування та консолідації української нації, які виділяв В. Сарбей можна поділити на дві групи: 1) ті, що сприяли її розвитку: а) єдине компактне територіальне утворення (у межах єдиних державних кордонів); б) рівень розвитку економіки; спільність національної мови; в) національний характер, його відображення в культурі; 2) гальмівні чинники: а) політика щодо української культури урядів монархій [23, с.9]; б) діалектні розбіжності в мові, які перешкоджали зміцненню господарських зв'язків [7, с 19] (втім підкреслював, що з часом відбувалася концентрація діалектів у єдину національну мову [23, с.9; 25, с.27]); в) "незавершеність процесу возз'єднання українських земель" [25, с.26]. г) фінансова експлуатація українських земель; д) процеси соціального розшарування, кріпосницькі пережитки [23, с.5].
   Особливу увагу дослідник приділяв проблемі зростання національної самосвідомості (вища форма етнонаціональної самосвідомості, закономірний результат складної об'єктивної взаємодії різноманітних матеріальних, соціальних і духовних чинників). При цьому він відходив від абсолютизації класових підходів, економічного фактора. Висловлював думку, що національна самосвідомість абстрагується від класових суперечностей, об'єднує задля досягнення загальнонаціональних завдань та ідеалів, є проявом інтенсифікації процесу становлення нації [23, с.6]. Формування національної самосвідомості В. Сарбей пов'язував із процесом еволюції етносу в націю. Він називав такі ж чинники розвитку, що і під час розгляду становлення та консолідації нації. Втім додатково виділяв умови, які впливали на ступінь її поширення: 1) рівень освіченості мас, засвоєння ними наукових знань про історичне минуле [24, с.4]; 2) ступінь розвитку українського народознавства [23, с.7; 24, с.4]; 3) існування єдиної літературної мови; 4) розвиток журналістики; 5) творчість композиторів [23, с.7] тощо. В. Сарбей указував, що національна самосвідомість включає у себе не лише систему раціональних ідей, а й емоційну сферу, яка стимулюється перш за все поетами, письменниками [14, с.8].
   З часом процес формування української національної самосвідомості науковець почав розглядати як основний зміст національного відродження (кінець XVIII - початком XX ст.). Сама проблема українського національного поневолення та відродження є винаходом XIX ст. [8, с 131]. Дослідники вказують на її популярність серед національних еліт "неісторичних націй". Не всі вважають це визначення відповідним реаліям. Наприклад, Г. Касьянов зауважує, що категорія "національне відродження" виконує ідеологічні функції [4, с.40], пропонує інший термін-націотворення [4, с.295]. В. Кравченко вказував, що реанімувавши на початку 1990-х pp. цю концепцію, українські дослідники розійшлися у її розумінні, поділившись на дві основні групи - так званих перенніалістів (традиціоналістів) та модерністів [1, с.58; 8, с.131]. Перші, спираються на визнання постійних компонентів нації упродовж її існування з найдавніших часів та періодичного відродження культурного й політичного життя після неодноразової втрати державності. Другі апелюють до концепції сконструйованої, уявлюваної нації, підкреслюючи інструментальний характер цього процесу й відносячи його початок до зламу XVIII-XIX ст. При цьому одні не бачать принципової різниці між етносом і нацією, тоді як інші розрізняють так звану "націю до націоналізму" та сучасну, модерну націю [8, с.131]. Г. Касьянов домінуючою в українському суспільствознавстві 1990-х pp. вважає першу групу, таку ситуацію пояснює популярністю народницької інтелектуальної традиції, ідеологічною та дослідницькою кон'юнктурою [4, с.266]. Версіям примордіалізму відповідають роботи Л.Залізняка, А. Пономарьова, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича. Поєднанням примордіалістських аргументів із модерністськими є схема І. Лисяка-Рудницького [4, с.268].
   Низку праць В. Сарбея 1990-х pp. присвячено висвітленню національного відродження України [11; 13; 22]. Підсумком його роботи у цьому напрямку стала монографія "Національне відродження України" (К., 1999). Найбільший інтерес викликає вступ монографії, який складається з трьох частин й розкриває бачення В. Сарбеєм "національного відродження"України. Дослідник, звертаючись до теорій відомих українських та діаспорних істориків (М. Грушевського, Д Баталія, Д. Дорошенка, І. Крип'якевича, І. Лисяка-Рудницького, 3. Когута, О. Пріцака, Дж. Решетара, П. Магочія), розглядав поняття "національне відродження", його зміст, історіографію проблеми, географічні тахронологічні рамки.
   Поняття "українське національне відродження" у В. Сарбея - це комплекс подій в історії України кінця XVIII- початку XX ст., пов'язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням українського національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців [15, с.357; 18, с 18], що свідчило про активізацію становлення і консолідацію на основі українського етносу нації. Зміст українського відродження XIX ст., в його інтерпретації, складають два взаємопов'язаних процеси: 1) соціотворчий -формування української національно-свідомої інтелігенції, яка очолила національний рух; 2) націотворчий - перетворення етнічно-мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту [18, с.22]. Історик використав ідеї 3. Когута та І. Лисяка-Рудницького, які, вважав, найбільш ємно розкривають українське національне відродження. Разом із тим, В. Сарбей розширював зміст національного відродження України, наголошував, що при висвітленні цього процесу необхідно зосереджуватися на національно-етнічній, соціально-економічній, політичній, духовно-культурній складових розвитку українського народу [18, с 26].
   Українське національне відродження - у висвітленні дослідника - не однолінійний процес -це два потоки, однакові за змістом, паралельні за напрямом, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально (повністю сприйняв ідею М. Грушевського [15, с.357]). Розглядаючи "рух" українського національного відродження у часі та просторі, він запропонував власну періодизацію цього процесу. Під час її побудови використав схеми В. Леніна, М. Грушевського, І. Лисяка-Рудницького, О. Пріцака, Дж. Решетара. У 1992 р. В. Сарбей у контексті розгляду проблем формування української національної самосвідомості, запропонував такі етапи "загальноукраїнського національно-культурного відродження": 1) дворянсько-шляхетський (з кінця XVIII до середини 40-х pp. XIX ст.): колискою відродження стала Слобожанщина та Лівобережжя після ліквідації там козацької автономії, охоплює Харків, Полтаву, Ніжин, досягає Перемишля, Львова, центрами поширення української національної самосвідомості також стали Москва та Санкт-Петербург; 2) різночинсько-народницький (від Кирило-Мефодіївського братства): відбувається політизація національного руху, поширюється на Наддніпрянщину; 3) загальнонародний (з 90-х pp. XIX ст. до 1917 p.)- заключний етап формування української національної самосвідомості, найвпливовіший регіон у цей час - Східна Галичина з центром у Львові [23, с 11]. Надалі цю періодизацію історик застосовував до українського національного відродження. У даній схемі він поєднав декілька: теорію загальноросійського визвольного руху XIX - початку XX ст. В. Леніна; концепцію І. Лисяка-Рудницького. В. Потульницький, відзначив, що В. Сарбей є першим з дослідників, хто помітив майже абсолютну тотожність періодизації І. Лисяка-Рудницького схемі В. Леніна, і пояснив цю схожість їх спільною гегельянсько-марксистською основою [9, с33]. Також В. Сарбей підкреслив подібність не лише цих схем, а й періодизації історії розвитку ідей націоналізму М. Грушевського [14,с.ІІ].
   Рух національного відродження України історик відображав як висхідну: в першій половині XIX ст. лише окремі діячі інтелігенції виявляли інтерес до українського фольклору, в другій найширші кола прогресивної громадськості вивчали, популяризували зразки усної творчості, звичаї українського народу [23, с.7], на початку XX ст. ці процеси набирали масового характеру. У даному випадку простежується модифікація схеми М. Гроха [2, с 164] - на початковій стадії національну самосвідомість у концентрованій формі виражали окремі індивіди, їх актуалізоване мислення знаходило відображення у творчому доробку, сприяло її розвитку, поступово ставало об'єктивною формою суспільної свідомості мас [14, с.4]. Г. Касьянов подібну побудову називав однобічним процесом усе більшої самосвідомості: з'являється, передусім, серед інтелігенції і лише після цього передається масам [4, с.299]. Так, рушійною силою українського національного відродження, у викладі В. Сарбея, постає національно-свідома інтелігенція. Разом із тим, він визначав "компонент", який забезпечував тяглість націотворення - народні маси [18, с.26].
   Верхньою межею національного відродження України, за В. Сарбеєм, є 1917 р. - "початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення та апогей усієї попередньої історії українського відродження" [18, с.21]. Закінчення національного відродження України революцією у В. Сарбея, І. Колесник назвала свідченням телеологічне ставлення дослідника до революцій [5, с 18]. Більше того, у роботах науковця помітним є телеологічне ставлення до держави. Наприклад, національну ідею він розумів як засіб згуртування українського суспільства в ім'я остаточної майбутньої мети - досягнення державної незалежності [18, с 22], ставлення до державницьких традицій в історії України, до акта злуки 22 січня 1919 р. тощо.
   Подібні зміни у викладі історії України у 1990-х pp. Я. Грицак вважає пошуком нової парадигми для написання історії - відбулося відродження національної парадигми, яка замінила марксистську класову парадигму радянської історіографії [1, с.51]. їх зовнішньою схожістю цей дослідник пояснює "легкість, з якою більшість українських істориків перейняли схему писання історії "за Грушевським" [1, с.53]. В. Кравченко наголошував, що на початку 1990-х pp. переважаючий вплив здобули концепції, побудовані на роботах старшого покоління української діаспори (перенніалісти). Він указував, що у багатьох друкованих виданнях тоді почали відтворюватися мотиви "пропащого часу", "ночі бездержавності", позову до "суду історії", уславлення жертовного героїзму тощо [8, с 122].
   Певна річ, розробляючи дану тематику, В. Сарбей звертався до досвіду багатьох науковців. Наприклад, за М. Грушевським, "колискою" українського національного відродження визнав Слобожанщину, другий етап пов'язував із Наддніпрянщиною (та Петербургом), на останньому центральне місце надавав Галичині [18, с.24]. Аналізуючи історико-регіональнийпідхід О. Пріцака та Дж. Решетара (виділяли у національному відродженні України п'ять стадій) назвав його цілком виваженим, втім не погодився із виокремленням Новгород-Сіверської та Женевської стадій. У цілому В. Сарбей сприймав ідею О. Пріцака про існування шести культурних зон в українському національному відродженні, але зауважував, що автор не враховував хронологічної динаміки процесу [15, 359]. Помилковою вважав позицію П. Магочія про вирішальну роль в українському національному відродженні українських земель під владою Австрійської імперії, [18, с.24]. Натомість В. Сарбею імпонувала версія І. Лисяка-Рудницького про співпрацю в справі піднесення української національної самосвідомості Наддніпрянської та Галицької України. Історик підкреслював, що всі регіони відігравали свою важливу роль у ході національного відродження України [20]. И свої публікації намагався приділити розгляду різних місцевостей, зокрема Києву [16], Харківському університету [17], Півдню України [20], Петербургу [19] в українському національному відродженні.
   На думку низки дослідників, у працях В. Сарбея найвиразніше представлена концепція перенніалізму. В. Кравченко назвав його роботи спробою поєднати народницьку риторику української історіографії першої третини XX ст. із концептуальними здобутками І. Лисяка-Рудницького [8, с 132]. Модерністське розуміння проблеми національного відродження, на відміну від примордіалістської концепції, спирається на здобутки західного українознавства останньої чверті XX ст., де саме поняття національного відродження було суттєво модернізоване завдяки конструктивістському розумінню нації як такої і запереченню її цілісного, монолітного характеру. Модерністськими є версії Р. Шпорлюка, П. Магочія, 3. Когута, Г. Грабовича, Я. Грицака, Г. Касьянова. Вони заперечують телеологічний підхід до розуміння українського історичного розвитку імперської доби, зазначаючи, що творення модерної української нації та державності не було ні наперед визначеним, ні детермінованим попередніми обставинами [8, с 133-134]. Проявами модернізму у сучасній українській історіографії стала тенденція до деміфологізації та десакралізації героїв "українського XIX ст." (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський), зокрема, такими дослідниками як Г. Грабович, О. Гриценко, Г. Касьянов, Н. Яковенко, О. Забужко [8, с 136].
   В. Сарбей, безумовно, був одним із перших серед істориків пострадянської України, хто розпочав у 1990-х pp. розробку національного аспекту в українській історії XIX - початку XX ст.
   О. Реєнт відзначив: "Необхідність неупередженого, позбавленого класових оцінок та ідеологічних пут підходу до вивчення цілого історичного пласту на початку 1990-х pp. ні у кого не викликала сумніву. Однак виклик доби спромоглися прийняти тільки одиниці. ... Серед тих, хто одним із перших виявив готовність вийти на сучасний рівень досліджень, був ... В. Сарбей -автор новітньої концепції історії України даного періоду, який започаткував новий етап в її дослідженні" [10]. Цікаво, що його концепція поєднала дві методологічні системи- марксистську та націоналістичну. Науковцю, який використовував доробок ряду істориків, як-то М. Грушевський, Д. Багалій, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, І. Лисяк-Рудницький, 3. Когут, О. Пріцак, Дж. Решетар, П. Магочій та інші, вдалося створити струнку й своєрідну теорію українського національного відродження, котру, без сумніву, можна назвати одним з етапів у розробці даної проблеми у вітчизняній історичній науці.

Джерела та література

1. Грицак Я. Українська історіографія. 1991-2001: Десятиліття змін//Україна Модерна/За ред. Я. Грицака, Л. Зашкільняка,Е. Гийдела. - К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. - 4.9. - С.43-68.
2. Єкельчик С.О. Український національний рух (замість післямови) // Нариси з історії українського національного руху. Колективна монографія. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1994. - С.159-167.
3. Касьянов Г. Націоналізація історії: методологічні та термінологічні проблеми (пост-радянський простір, 1990-ті роки) // Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 p.)- К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - С.36-46.
4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К.: Либідь, 1999. - 352 с
5. КолесникІ.І. В.Г. Сарбей: портрет історика в інтер'єрі XIX ст. // Сарбеївські читання,- К.: Інститут історії НАН України, 2003. - С 14-18.
6. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII - початок XX століття). - К.: Генеза, 2000. - 256 с
7. Кондуфор Ю.Ю., Кульчицький СВ., Сарбей В.Г., Смолий В.А., Хмель И.С. Україна: діалектика історичного розвитку//Комуніст України. - 1989. -№ 9. - С.13-20.
8. Кравченко В. Україна, імперія, Росія... Огляд сучасної української історіографії // Український гуманітарний огляд. - К.: Критика, 2004. - 304 с
9. Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: на межі століть // Український історичний журнал. - 2000. - № 3. - С.22-40.
10. Реєнт О.П. Перечитуючи написане. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - 256 с
11. Сарбей В.Г. "Українське питання" в Російській імперії очима дослідників початку і кінця XX століття // Український історичний журнал. - 1996. - № 2. - С.35-46.
12. Сарбей В.Г. Вступ // "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX- початок XX ст). Колективна наукова монографія в трьох частинах. - К., 1999. - Частина перша. - С1-27.
13. Сарбей В.Г. Етапи формування української національної самосвідомості // Історія України. - 1997. - № З, 4,5.
14. Сарбей В.Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кінецьХУПІ - початок XX ст.) // Український історичний журнал. - 1993. - № 7-8. - С.3-16.
15. Сарбей В.Г. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця XVIII-початку XX ст. // Дніпропетровський історико-археографічнийзбірник. - 1997. - Випуск 1. - С 357-361.
16. Сарбей В.Г. Місце і роль Києва в українському національному відродженні XIX- початку XX ст. // Роль столиці у процесах державотворення: історичний та сучасний аспекти. Матеріали науково-практичної конференції. Київ, 28 лютого 1996 року. - К. - 1996. - С.57-66.
17. Сарбей В.Г. Місце і роль Харківського університету у започаткуванні процесу українського національного відродження XIX- поч. XX ст. (причинки до історії та історіографії проблеми) // Проблеми історії та методології історичної науки. Харківський історіографічний збірник. - Харків, 1998. - Випуск 3. - С.70-80.
18. Сарбей В.Г. Національне відродження України. Україна крізь віки,- К., Видавничий дім "Альтернативи", 1999. - Т. 9. - 336 с
19. Сарбей В.Г. Петербург у контексті історії українського національного відродження кінця XVIII-початку XX ст. // Історія України. - 1998. - № 37. - С.2.
20. Сарбей В.Г. Південь України на початку українського національного відродження XIX ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К.: Рідний край, 1999. - Випуск 7. - С.59-64.
21. Сарбей В.Г. Проблемы истории современных национальных движений: современный взгляд // Россия в XX веке. Историки мира спорят. - М.: Наука, 1994. - С. 704-708.
22. Сарбей В.Г. Розвиток української національної самосвідомості II Нариси з історії українського національного руху. Колективна монографія. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1994. - С.30-43.
23. Сарбей В.Г. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині XIX ст. // Український історичний журнал. - 1991. - № 5. - С.3-16.
24. Сарбей В.Г. Становлення і консолідація української капіталістичної нації в світлі положень праць основоположниківмарксизму-ленінізму // Історичні дослідження. Вітчизняна історія,- К., Наукова думка, 1990.-Вип.16.-С.3-11.
25. Сарбей В.Г. Формування української капіталістичної нації // Радянська школа. - 1990. - № 1. - С.26-29.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com