www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Праця А.Річинського „Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі" (1927 р.) як важливе джерело з історії православної церкви в міжвоєнний період
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Праця А.Річинського „Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі" (1927 р.) як важливе джерело з історії православної церкви в міжвоєнний період

О.Альошина

ПРАЦЯ А.РІЧИНСЬКОГО „СУЧАСНИЙ СТАН ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ В ПОЛЬЩІ" (1927 Р.) ЯК ВАЖЛИВЕ ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

   Актуальність пропонованого дослідження обумовлена насамперед тим, що хоча в останні роки вітчизняні науковці - історики, філософи, релігієзнавці - зробили значний внесок у дослідження реалій релігійно-церковного життя українського православного населення, яке в міжвоєнну добу (1921 - 1939 pp.) опинилося під владою Польської держави, але через брак та малодоступність багатьох автентичних джерел усе ще залишається багато „білих плям" у висвітленні того, з якими проблемами стикалися православні українці, котрі намагалися надати своїй церкві рис, притаманних їхній духовно-культурній традиції.
   Саме тому віднайдення автором та включення до наукового обігу праці одного із найвидатніших діячів українізаційного процесу в Православній церкві в Польщі Арсена Річинського „Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі", що являє собою окрему брошуру - видрук його доповіді на Луцькому церковному з'їзді 1927 p., уможливлює докладніший аналіз тогочасних проблем духовно-культурного життя православного населення західноукраїнського регіону, яке в багатьох своїх виявах рефлексує до сьогоденних гострих питань православного релігійно-церковного життя України.
   Відомо, що однією із кульмінаційних подій у справі розмосковлення Православної церкви на українських землях, що знаходилися під владою Польщі в міжвоєнну добу, став церковний з'їзд у Луцьку 5-6 червня 1927 р. Велику організаційну роботу з його скликання і проведення здійснила група української інтелігенції, зокрема лікар, а також відомий громадський діяч із Володимира-Волинського А .Річинський [10].
   Задовго до його проведення А.Річинський від імені редакції журналу, Да варті" звернувся до митрополита Діонісія з проханням „про уділення благословення на скликання у м. Луцьку Українського Православного Церковного з'їзду духовенства і мирян з участю в з'їзді Митрополита або кого-небудь з єпископів" [8]. Глава Православної церкви в Польщі митрополит Діонісій спочатку мав намір дозволити цей з'їзд, однак під тиском „Російського Народного Об'єднання" та інших проросійських сил відмовився від своїх намірів. 26 лютого Синод церкви визнав намічений у Луцьку з'їзд „у церковному відношенні недоцільним і непотрібним" і наказав „духовенству не осмілюватися бути присутнім на Луцькому з'їзді та не брати участь в його роботі під страхом канонічної відповідальності за непослух" [4].
   Організаторам з'їзду вдалося добитися від світської влади дозволу на його проведення. Водночас Міністерство внутрішніх справ видало таємне розпорядження від 14 травня 1927 p., яким волинському воєводі Владиславу Меху доручалося вимагати від організаторів дані, які „є потрібні й важливі з позиції політичного бачення або становища громадської безпеки" [3].
   Луцький з'їзд став важливою подією в процесі українізації Православної церкви в міжвоєнній Польщі, проведення якого ініціювала й організувала українська громадськість Волині. Його метою було виявлення життєвих духовно-релігійних потреб православного українського населення, яке проживало на землях Речі Посполитої Польської, та ухвала відповідної програми дій, спрямованих на їх задоволення.
   На церковний з'їзд прибуло 565 делегатів від усіх повітів Волині та частини православних парафій Полісся, Холмщини і Підляшшя. Крім того, на ньому присутніми були до 200 гостей, зокрема й 8 українських послів Сейму та Сенату. Присутніми на з'їзді також були волинський віце-воєвода та луцький староста. Головував на ньому І.Власовський. У президії працювали посол Б.Козубський, А.Річинський, В.Соловей, М.Тележинський, Д.Ковпаненко, А.Рочняк, І.Гаврилюк і Тишецька. Враховуючи відсутність на цьому зібранні духовенства, воно визнало себе „З'їздом православних мирян-українців в церковних справах" [5]. На його засіданнях була заслухана низка доповідей, зокрема: „Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення в Польщі"; „Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі" (А.Річинський); „Задоволення релігійних потреб українського православного населення в справах: а) Служби Божої (А.Річинський); б) науки релігії в церкві, школі і поза школою (П. Артемюк); книг богослужбових і релігійно-моральної преси (І.Власовський); г) комплектування священиків, дяків і диригентів (В.Ковпаненко)".
   Доповідь А. Річинського “Сучасний стан церковно-релігійного життя православної людности в Польщі” викликала неоднозначну реакцію та дискусії. В ній подавався ґрунтовний аналіз суті протиріч між прихильниками та противниками українізації Церкви, гострих проблем її внутрішнього життя, а також містилися конкретні пропозиції стосовно можливих шляхів їх розв'язання.
   Так, зокрема, характеризуючи реальний стан православного церковного життя, доповідач наголосив на повному безглузі й занепаді „у церковно-громадському житті Православної Церкви в Польщі як у внутрішньому укладі, так і в зовнішніх відносинах". У зв'язку з таким невтішним станом справ він наполягав на необхідності повної українізації всіх сфер церковного життя і в першу чергу мови богослужінь, а також припинення репресій з боку Синоду проти священиків, що підтримують її.
   А.Річинський акцентував увагу на тому, що більшість православних вірних у Польщі становлять українці, але церковна політика не задовольняє їхні потреби, а ієрархія покривдила передовсім найбільшу чисельно та найбагатшу ідейно національну групу - у країнську, яка складала 70% її складу.
   Доповідач зазначав, що церква не стала суб'єктом релігійного життя, оскільки навіть після проголошення автокефалії вона не набула реальної самостійності. З цього приводу він, зокрема, наводив наступні аргументи: „Так, напр., синодальний проект статута Правосл. Церкви від 13.IV, 5. VI і І.ХП 1925 p., уґрунтовуючи самостійність Польської Прав. Церкви (§1) спирається тільки на „Томос" Константинопольського патріарха від 13.ХІ.1924р., зовсім не згадуючи про такі життєві і передбачені канонами підстави автокефалії, як національна відрубність населення (в данім разі українського та білоруського — від Москви) та культурно-побутова своєрідність місцевої церкви (багатство місцевих церковно-народних звичаїв, старовинних обрядів, окремішність літургічної мови і т. ц.) Про дозвіл Церкви-Матери вже навіть і не згадується (хоча й навіть „Томос" узнає це історичне право за Київською Митрополією). Отже не диво, що при таких умовах варшавські синодальні кола ще й досі визнають канонічну залежність Православної Церкви в Польщі від єпископату російського, і власне від всеросійського патріарха чекають полагодження ще деяких „формальних мєлочєй" у справі польської автокефалії („Воскр. Чтеніе", 1927, № 9). Таким чином урочисто проголошена 1925 р. незалежність Польської Прав. Церкви від Москви представляється для синодальних сфер в теорії досить проблематичною. А на практиці -той ще гірше" [7, с.4].
   Внутрішні проблеми Православної церкви А.Річинський виводив із двох причин. По-перше, це те, що єпископські кафедри посідають росіяни, а, по-друге, - позбавлення мирян реальної участі в церковних справах.
   Першим, на що з цього приводу звертав увагу А.Річинський у своїй доповіді, було те, що православна ієрархія зайняла відверто антиукраїнську позицію. Вона реалізувала через церкву русифікаційну політику щодо автохтонного населення, яке складало найбільш чисельну групу в релігійному відношенні - 1,5 млн. осіб, незважаючи нате, що росіян нараховували всього 2,5 тис. Водночас єпископат церкви був здебільшого російського походження. Отже, за умов посилення полонізації, церковні ієрархи відверто русифікували українське населення Польщі. Це проявилося, зокрема, у забороні проводити богослужіння та друкувати богослужбові книги українською мовою. Доповідач з цього приводу наголошував: „Наша автокефалія обмежена тільки ієрархічною незалежністю від Москви, але поза тим все залишається по-старому. Як і раніше, Православна Церква в Польщі постає церквою чисто московською, - згадаймо склад єпископату, мову богослужіння і проповіді, політику консисторії... російський єпископат і далі стремітиме зміцнити в церкві московський дух і буде поборювати релігійну культуру українців" [7, с7 ].
   А.Річинський акцентував і на тому, що „До того ж, згідно з таким загальним напрямком церковної політики, вища влада духовна вперто й систематично не допускала взагалі в церковній практиці жодних проявів самобутньої релігійної творчості українського народу - проявів, які надавали би церкві своєрідного національного забарвлення та зміцняли незалежність від Москви" [7,с.7].
   Наступним, на чому він зупинив увагу присутніх на з'їзді, було те, що невизначеним на цей час залишався статус Православної церкви, а також організаційні засади її автокефалії. Він вважав, що такий її стан вигідний церковним ієрархам. У першу чергу це знаходило вияв у посиленні авторитарних тенденцій у керівництві церквою. З точки зору А.Річинського, митрополит, проголосив себе, всупереч забороні Карфагенського Собору, главою Православної церкви (§ 4 Синодального Статуту), намагаючись встановити систему управління, повністю підпорядковану власній волі. Це, зрештою, суперечило самому поняттю церкви соборної: „ ...класичним прикладом цього може бути занедбання Волинської єпархії, яка з 1300 всіх православних парафій сама обіймає аж 760 — тобто більшу половину, а між тим вже п'ятий рік залишалась без правлячого архієрея. Безумовно, це було одною з причин тогочасного хаосу на Волині; а між тим все це робилося тільки для того, щоб, ставши митрополитом Варшавським, єпископ Діонісій хотів задержати за собою надалі доходи з Волинської єпархії і залишити її без всякого церковного проводу. З того часу духовне життя Волині, що почало наростати подібно, як колись у XVI—XVII столітті, стало тепер для керуючих церковних кіл цілком незрозумілим" [7, с 8].
   Не обійшов він своєю увагою й того, що важливим етапом у розвитку Православної церкви в Польщі було створення керівної установи, а саме „Митрополичої Ради". Насправді ж вона не виконувала своїх функції керівництва церквою, а лише ухвалювала різні вказівки митрополії. Це все було зроблено для того, щоб ігнорувати голос мирян і парафіяльного духовенства в діяльності Православної церкви.
   Ще однією проблемою, на якій зосередив свою увагу А.Річинський, був церковно-адміністративний тиск як на мирян, так і на духовенство. Особливо це стосувалося сільських ієреїв, які були головними будителями та носіями ідеї українізації церкви. Саме тому окремі з них були позбавлені права отримання польського громадянства. Офіційно ж вони звинувачувалися в політичній діяльності.
   Зовнішньоцерковні справи, як зазначав А.Річинський, знаходилися в повному безладді. Православні парафії стали об'єктом політичних експериментів. Це проявилося у ставленні вищої церковної влади до політичних організацій. Прикладом цього стали вибори до Сейму і Сенату 1922 p., коли митрополит Діонісій спочатку заборонив підвладному духовенству надавати послам інформацію про стан та проблеми церковного життя. У церковній пресі тоді постійно декларувалася принципова безпартійність ієрархів щодо всіх політичних угруповань, але особливо українських політичних організацій. Водночас їхня показна безпартійність зникла, коли утворилось РНО (Російське Національне Об'єднання).
   А.Річинський доводив, що: „У „Воскресном Чтеніи" (1927, №8) з'являється переписка митрополита з п. Серебрениковим, у котрій „охотно і усердно"подається архипастирське благословенство не тільки на організацію тої партії, але й на активну співпрацю православного духовенства з тим відродженим „Союзом Русскаго Народа". Зрештою, і раніше всі ознаки на небі й на землі віщували такий зворот у політиці митр. Діонисія, мимо його позірної „безпартійності". Його офіціяльний орган, напр., не признав ще й досі існування України, і пише тільки про „Юг Россіи" [7, с 13]. Таке ставлення, як твердив доповідач, з боку церковної ієрархії виявлялося й щодо інших російських організацій, які підтримували антиукраїнську політику.
   Отже, ієрархія Православної церкви, на його переконання, набула рис націоналістичної організації, оскільки захищала інтереси переважно реакційної московської еміграції. Це, у свою чергу, призвело до негативних наслідків, зокрема церковного розколу. Саме тому, зі слів А.Річинського, „Синод автокефальної православної церкви в Польщі, на чолі з митр. Діонісієм, постановою з 27 лютого задовольнив домагання російського чорносотенного з'їзду...- а саме: гостро виступив протии замірів скликати український церковний з'їзд в м. Луцьку" [7, с 14].
   Доповідач наполягав на тому, що митрополія втілювала в життя настрої РНО. її головні вимоги зводилися до надання „російському населенню вирішального голосу в справах свого віросповідання та майнових прав своєї Церкви" [9, с.41].
   Ще однією із болючих проблем духовно-культурного життя православної людності Польщі були стосунки її церкви з Польською державою. Про це йшлося в меморандумі митрополії (1925 р.) до уряду, де було відображено проблему невнормування матеріального і правового становища церкви. А. Річинський наголосив на тому, що спочатку польський уряд підтримував антиукраїнську позицію православних ієрархів задля збереження лояльних стосунків із росіянами. Тому той факт, що за наказом прем'єра С. Грабського було ліквідовано релігійно-моральні видання митрополії „Духовна Бесіда" і „Православна Беларусь", які видавалися українською та білоруською мовами, це не викликало з боку церковного керівництва жодного протесту. Ситуація змінилася, коли відбувся переворот Ю.Пілсудського в 1926 році. Тоді польська демократія визнала рівність між українським та російським народами, що викликало хвилю нарікань митрополії, що „польськая общественность и государственность втягивают Православную Церковь в политическую жизнь". Це було пов'язане з бажанням православної ієрархії зберегти привілейоване становище росіян серед інших національних меншин. Саме тоді з її боку з'явилися закиди польській владі, що вона зробила церкву „ареной, на которой разыгрывается сложная политическая карта с различными группами православных национальных меньшинств" [7, с. 16].
   Увагу присутніх на з'їзді доповідач зосередив на неврегульованості основних правових засад Православної церкви в Польщі. Він нагадав, що спочатку існував синодальний проект статуту, за яким духовенство мало б економічно залежати від уряду, а церква - від держави. Його не було затверджено, і діяльність церкви регулювали „Тимчасові правила" від 20 січня 1920 р. Це, звичайно, перешкоджало нормальному існуванню церкви та її впливу на український народ. Адміністративна влада втручалась у церковні справи всупереч свободі віросповідання, що було задекларовано в конституції.
   Саме тому А.Річинський резюмував: „Сумну картину являє життя Правосл. Церкви. Але серед того загального безладдя і безправ'я, єдиним звеселяючим промінням - віщуном кращого майбутнього - світить нам активність маем та зацікавлення її церковною справою, доказом чого маємо хоча б так імпозантний здвиг на Луцькому з'їзді... досі митрополія не видала жодної української богослужбової книжки, - хоч і хвалиться митр. Діонісій, що ніде на світі українці не мають у церкві стільки прав, як у Польщі. Одначе всі наші церковні книги видано приватними особами: літургія - перший раз накладом Волин. Коопер. Видавництва, потім проф. Огієнка; часослов - накладом Огієнка; парастас і нотні збірники церк. співу - видавництвом “На варті"(7, с.17].
   Автор підкреслював, що за таких умов зростання активності віруючих було пов'язане з рухом за впровадження української мови в богослужінні. Очевидним було те, що розвитку цього руху заважало духовенство, яке було виховане в російському дусі і яке орієнтувалося на співпрацю з польською владою.
   А.Річинський акцентував на нестабільній ситуації у православному житті Польщі, вихід з якої міг бути за умови докорінної реорганізації церкви. Його пропозиція у цій справі полягала в тому, щоб усі українські (на Волині, Поліссі, Холмщині) та білоруські парафії були об'єднані у дві митрополії - українську та білоруську - з підпорядкуванням їх єпархіальним єпископам (українцям і білорусам). У свою чергу, обидві митрополії підлягали б патріархові всієї Польщі, який був би символом єдності церкви та опікувався православними меншинами (чехами, росіянами). Лише за такої організації головна маса вірних - українці та білоруси - мали б якусь можливість розвитку своїх релігійно-національних культур. Така реформа, на його переконання, оздоровила б церкву, об'єднала б її внутрішньо й була б корисною також для держави, даючи реальний зміст паперовій автокефалії таполегшуючи фактичне розмосковлення церкви.
   Отже, праця Арсена Річинського „Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі", зміст якої він виголосив на Луцькому церковному з'їзді, є вартісним джерелом з історії українського православ'я міжвоєнної доби.
   її зміст незаперечно свідчить, що за сприяння польських урядовців православна ієрархія старанно зберігала синодальний характер церкви з притаманним для неї пріоритетом церковнослов'янської та російської мов, а також внутрішньоцерковних традицій Російської православної церкви. Вона, відвертаючись від духовно-культурних потреб більшості мирян, усіляко перешкоджалаукраїнізації богослужінь, а також запровадженню засад соборноправності у православний церковний організм. Це, в кінцевому результаті, завдавало йому відчутної шкоди, оскільки відвертало масу православних українців від церкви як домінанти їхнього духовно-культурного життя.

Джерела та література

1. Борщевич В. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві роки XX ст.): Монографія. -Луцьк: Ред.-вид. відділ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - 254 с
2. ВласовськийІ. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4-х т. - Нью-Йорк, 1998. - Т.4. - 4.2. -415 с.
3. Державний архів Волинської області (далі - ДАВО). - Ф.46. - Оп.9. - Спр. 699. - Арк.20.
4. ДАВО. - Ф.46. - Оп.9. - Спр. 699. - Арк.165.
5. До історії Луцького церковного з'їзду // Духовний сіяч. - Ч.31-32- 1927.- С.19-23.
6. Кучерепа Л., Михальчук Л. Діяч українського церковного руху на Волині (Арсен Річинський). -Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України на Волині. - Збірник наукових праць. Матеріали XIV Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 13-й річниці незалежності України та 680-й річниці надання Володимир-Волинському магдебурзького права. - Луцьк, 2004.-С.81-85.
7. Річинський А. Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі. - 1927. - 19 с
8. Рівненський обласний краєзнавчий музей.- КН 12410 / VIII Д 2376- Постанова Св. Синоду з дня 26.02.1927 року (журнал 4.4, точка 3) з приводу Українського церковного з'їзду.
9. Савчук Б. За українську православну церкву (національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки XX ст.). - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. - 116 с
10. Стоколос Н. Арсен Річинський і боротьба за українізацію православної церкви на Волині // Людина і світ. - 1998. - №2. - С.33-35.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com