www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Поширення ідей євангельських християн у православному і католицькому середовищі в умовах Другої Речі Посполитої
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поширення ідей євангельських християн у православному і католицькому середовищі в умовах Другої Речі Посполитої

Л.Бородинська

ПОШИРЕННЯ ІДЕЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН У ПРАВОСЛАВНОМУ І КАТОЛИЦЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ В УМОВАХ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

   Зростання ролі протестантизму в сучасній релігійній сфері життєдіяльності України актуалізувало наукові дослідження присвячені історичному минулому цієї гілки християнства.
   Одним із найчисельніших і структурно розгалужених протестантських напрямів у незалежній Україні є євангельсько-баптистський, представлений Всеукраїнським союзом об'єднань євангельських християн - баптистів та іншими. Вагомою складовою цього протестантського об'єднання стали громади євангельських християн, які в Україні мають майже столітню історію. Важливий центр становлення і розвитку євангельських християн містився на Волині та Поліссі в умовах Другої Речі Посполитої.
   Хоча євангельські християни поширювали свої ідеї на території всієї Другої Речі Посполитої, однак найчисельніше були представлені у Поліському і Волинському воєводствах, де населення за віровизнанням було переважно православним. Волинська воєводська управа стверджувала, що громади створюються швидкими темпами і є досить великими, як наприклад у Рівному і околицях, де “штундистів” і баптистів нараховувалося кілька тисяч. У Луцькому повіті в 1921 р. їх було біля 300, у 1923 р. - біля 700, у Лубенському повіті у 1921 р. - 700, а у 1923 - 1000 чоловік, у Горохівському повіті із 114 у 1921 р. кількість зросла до 300 осіб у 1923 р. [28].
   Отже, станом на 1923 р. євангельських християн на Волині нараховувалося близько 6770, а на Поліссі - 2554 чоловік. Вже через рік ця чисельність подвоїлась. [18]. Таке швидке поширення протестантів зумовлювало напружені міжконфесійні відносини з традиційними церквами. Оскільки громади євангельських християн поповнювалися в основному за рахунок відтоку віруючих із православ'я, традиційна церква вела боротьбу з проявами протестантизму, які мали місце серед православних. Антипротестантська діяльність православних священиків мала як стихійний, так і організований характер.
   Однією із форм боротьби з поширенням ідей євангельських християн було інформування з боку православних священнослужителів прихожан у антипротестантському дусі. Священнослужителі, не володіючи достеменною інформацією про нову релігійну течію, розповідали прихожанам про “штундистів” всілякі нісенітниці. Навчені своїми духовними пастирями, миряни вірили, що євангельські християни закопують ікони під порогами власних осель чи будинків молитви, ламають хрести, читають інакшу ніж у церкві Біблію виконують якісь блюзнірські обряди. Будь-які проблеми у житті інаковірців, як і тих, хто просто відвідав їх зібрання пов'язували з божою карою за відступ від істинної віри. Один із протестантських місіонерів Є.Самоукін повідомляв у журналі “Гость” за 1923 р. про ставлення жителів Ракового-Лісу до протестантів. Якщо у когось заболіли очі, рука, чи нога, вони зверталися до знахаря, який так тлумачив хворобу: “Це тому, що ти ходив і дивився на баптистів, а рука болить, тому що не хрестився”. [7].
   Частково підстави для звинувачень новонавернені протестанти робили особисто. Більшість колишніх православних, що стали євангельськими християнами, одразу після навернення до нового віровизнання намагалися облаштовувати життя на протестантських засадах. Вони знімали зі стін ікони, а деякі навіть у пориві емоцій рубали чи спалювали їх. “Мені ніхто не говорив, але я сама вирішила, що до образків не можна молитися, познімала і попалила їх”, - стверджує Віра Гнітеціка, яка прийняла євангельське християнство у 1925 році. [6]. Така нетолерантність у релігійно-духовній сфері пояснюються, очевидно, в першу чергу, низьким рівнем освіти і культури. В.Марцинковський пояснював це тим, що більшість євангельських християн складали селяни, люди неосвідчені, з обмеженим кругозором. [8]. Очевидно, тому часто з їх боку виявлялася нетактовність у ставленні до православних, привселюдне засудження дій священиків, категоричне відкидання всього, що пов'язане з попереднім віросповіданням. А це у свою чергу призводило до загострення міжконфесійних стосунків.
   Протестантський місіонер і письменник В.Марцинковський, залишив спогади про православного священика, який інформував селян про хрещення євангельських християн, зміщуючи акценти та надаючи недостовірні дані. Пресвітер і охрещувані, за його інформацією, мали бути в чорному, на березі річки мав стояти стіл, накритий чорною тканиною, на ньому мав лежати чорний хрест, якого пресвітер ламав, а потім всі охрещувані топтали. Таке повідомлення викликало інтерес у слухачів і вони, пішовши на хрещення, яке звершувала протестантська громада, пересвідчилися, що обряд хрещення відбувався не таким чином, як це описував священик. А пісні євангельських християн, які виконувалися і в православній церкві посприяли доброзичливому ставленню місцевого населення до “штундистів”. [8].
   Для ефективної антипротестантської діяльності священикам необхідна була відповідна підготовка. На з'їзді православних благочинних, що передував з'їзду 1921 р. у Почаєві, було відзначено необхідність вжити всіх можливих засобів для боротьби із євангельськими християнами. Проблему боротьби із протестантизмом православна церква намагалася поставити на рівні із противагою католицькій пропаганді. [23]. З цією метою єпископ Діонісій у листах від З березня і 12 квітня звернувся до Волинського воєводи М.Міцкевича з проханням дозволити організувати на Волині курси для православного духовенства з метою їх підготовки до боротьби із євангельським християнством, а також делегувати професора Кременецької семінарії Перетрухіна для боротьби із “штундизмом”. [23].
   Волинський воєвода, повідомляючи про це Міністерство віровизнань релігійних і народної освіти, висловив власну позицію щодо планів єпископа Діонісія. Він зауважив, що євангельські християни є легалізованим у державі, а тому державні органи влади не повинні підтримувати акцію боротьби із цим віровизнанням. Відтак воєвода пропонував відхилити клопотання єпископа Діонісія. [23]. Радянський дослідник Надольський Р.В. подібні кроки пояснював тим, що представники католицької держави не перешкоджали розвитку протестантських течій, а навпаки, слідкували за тим, щоб вони розвивалися за рахунок православ'я, таким чином ослаблюючи позиції головного конкурента католицизму. [9,5-6].
   Міністерство віровизнань релігійних і народної освіти підтримало позицію волинського воєводи. [22]. Проте єпископ Діонісій, не дочекавшись відповіді воєводи, розпочав організацію курсів. У номері 138 газети “Рідний край” від 6 липня 1922 р. йшлося про початок діяльності двотижневих пересувних курсів для православного духовенства, які мали на меті поширення боротьби із “штундизмом”. Дізнавшись про це, волинський воєвода звернувся у листі до єпископ Діонісія з проханням припинити курси та висловлюючи здивування його непослідовністю. [24].
   31 липня 1922 р. єпископ Діонісій звернувся з апеляцією до Міністерства релігійних визнань і народної освіти, де мотивував свої дії з організації курсів. Єпископ Кременецький тлумачив євангельське християнство як “церковний більшовизм”, з яким необхідно боротися і церкві, і державі. [25]. Він пояснював свої дії й тим, що якби воєвода був проти курсів, то одразу повідомив би його про це. Оскільки відповіді не було, а час запланований для початку лекцій настав, то єпископ Діонісій вирішив не чекати відповіді воєводи. У листі до Міністерства релігійних визнань та народної освіти ієрарх просив дозволити йому вільно влаштовувати курси з боротьби із євангельським християнством у різних місцевостях Волинської єпархії. [25].
   Однак питання проведення курсів залишалося відкритим ще впродовж року. 21 липня 1923 р. новообраний Волинський воєвода С.Сроковський звернувся до Міністерства релігійних визнань та народної освіти з проханням дати час для проведення анкетування у повітах із метою виявлення кількості євангельських християн та їх ставлення до Польської держави. Інформація отримана шляхом такого дослідження змогла б виявити рівень потреби боротьби із євангельським християнством. [27].
   Волинським воєводою були досліджені джерела поширення євангельських християн, статистичні дані, матеріальні засоби, євангельська періодика, національна належність прихильників та їх ставлення до держави. На підставі цих досліджень С.Сроковський прийняв рішення відкликати позицію свого попередника щодо заборони курсів для підготовки боротьби зі „штундою". Воєвода зауважував: “Маю думку, що не варто православному кліру чинити труднощі у цій праці задля збереження відповідного такту й уникнення релігійної ненависті між населенням, а також не варто обмежувати їх тільки охороною засад православної віри і релігії від закидів штундистських проповідників”. [28]. Воєвода намагався підкріпити свої позиції положеннями Конституції, зазначаючи, що закон не забороняє захищати свої позиції перед якоюсь із конфесій визнаних у державі. Адже, проголошуючи толерантність, конституція вимагала лише того, щоб діяльність різноманітних віровизнань не порушувала громадського спокою, не шкодила інтересам держави, не суперечила моралі. [28].
   Щоб переконати Міністерство релігійних визнань та народної освіти у важливості для православного духовенства курсів з метою боротьби із євангельськими християнами, Волинський воєвода 23 листопада 1923 р. надіслав спеціально укладений “Меморіал у справі поширення руху штундистів і баптистів на Волині” [29]. У документі було узагальнено матеріали попереднього дослідження та акцентовано увагу на деяких моментах діяльності євангельського християнства, а саме:
   1. Керівництво євангельським і баптистським рухом і матеріальна допомога знаходиться у руках осіб, що проживають за кордоном, а отже, не відомих і не контрольованих державою.
   2. Євангельським рухом зацікавилося єврейство настільки, що серед пресвітерів-штундистів почали з'являтися євреї, а місцеве єврейське населення симпатизує євангельському рухові і підтримує його матеріально.
   3. Євангельський рух донедавна знаходив прихильників серед православних українців та німців-лютеран, а останнім часом і серед поляків-католиків. [30].
   Очевидно цей документ сприяв тому, що 16 січня 1924 р. Міністерство віровизнань релігійних і народної освіти дало Митрополиту православної церкви у Польщі Діонісію дозвіл організовувати курси для православного духовенства з метою боротьби із євангельським християнством. Про дозвіл Міністерство повідомило також воєводські управи. [26; 12]. Відтак православна церква почала активно розсилати місіонерів для антипротестантської діяльності. Наприклад, влітку 1924 р. на території Білостоцького воєводства почав діяти “Комітет православних місіонерів для боротьби із сектами”, до якого входило 6 священиків. Незважаючи на дозвіл Міністерства релігійних визнань та народної освіти подібних заходів, Білостоцька воєводська управа висловлювала невдоволення діяльністю Комітету. Шкідливість існування організації полягала у нелояльності священиків, прихованою метою яких була не боротьба із євангельськими християнами, а протидія місіонерським акціям католицького духовенства. [15].
   Із повідомлення Любельського воєводи від 26 квітня 1927 р. стало відомо, що на території воєводства з метою боротьби із штундизмом почали діяти православні місіонери. Але, оскільки на території Любельського воєводства проживала незначна кількість протестантів, з яких євангельськими християнами було лише 345 чоловік, то місіонери почади вести антикатолицьку пропаганду. [11].
   Окрім місіонерської та навчальної діяльності спрямованої проти євангельських християн православне церковне керівництво прагнуло обмежити поширення течії окремими населеними пунктами. Так, наприклад 21 лютого 1925 р. митрополит Діонісій звернувся до Волинської воєводської управи з проханням заборонити молитовні зібрання євангельських християн у с.Поромові, які відбувалися у помешканні Андрія Вороб'я. Оскільки будинок знаходився біля православної церкви, то митрополит вимагав, щоб протестанти припинили зібрання у той час, коли відбувається православна служба. [20].
   У відповідь на прохання митрополита воєвода доручив старості дослідити характер богослужінь євангельських християн і стан будинку. Комісія у складі повітового інженера, лікаря та урядника від староства зробила висновок, що будинок не відповідає технічним нормам. Тому виконавчий комітет Союзу слов'янських громад євангельських християн і баптистів звернувся з опротестуванням цього рішення до воєводи, де зазначав, що молитовні зібрання євангельських християн у названому будинку відбуваються з 1923 р. Приміщення мало 25.2 кв.м., куди вміщалося 60 осіб громади євангельських християн у с.Поромові. У листі також зазначалося, що у лютому 1925 р. Л.Шенедровський проводив у цьому приміщенні повчальне зібрання про ставлення євангельських християн держави, на яке зійшлося біля 100 осіб, у тому числі і заступник старости Володимирського повіту і тоді це приміщення відповідало нормам, наголошував у листі виконавчий комітет. [21].
   Волинське воєводство не зреагувало на лист від Комітету Союзу слов'янських громад євангельських християн і баптистів. Власника ж будинку, де проводилися молитовні зібрання євангельських християн, А.Вороб'я змусили письмово заявити про те, що у його будинку богослужіння не відбуватимуться. У кінцевому результаті через рішення суду А.Вороб'я покарали штрафом. [19]
   Чисельне зростання євангельських християн у середовищі традиційних церков робило актуальною проблему спільного користування кладовищами. Оскільки для православних жителів кладовища мали особливе значення, то захоронения там іновірців, хоч і християн, викликало обурення і усвідомлення ними факту осквернення кладовищ. У населених пунктах Волині та Полісся, де громади євангельських християн зростали у тому числі й шляхом приєднання до них переважно із числа православних, це викликало міжконфесійні протистояння, які виявлялися на грунті спільного користування кладовищами. Обурення духовенства і протистояння місцевого населення викликало важкі наслідки через неможливість вчасного поховання померлих: розкладання трупів, перебування тіл померлих багато днів поспіль у помешканнях, поховання уночі або таємно, поховання на місцях поза кладовищем, призначених для самогубців та хворих холерою. [17; 4].
   Так, наприклад, у с Садів Луцького повіту Волинського воєводства місцева громада євангельських християн поховала на православному кладовищі члена церкви Тетяну Червак. Оскільки громадськість села не давала дозволу на поховання, то євангельські християни на чолі з Ісааком Мудрохою звернулися до коменданта Торчинського постерунку і з його допомогою здійснили поховання. Обурені селяни у присутності солтиса 20 лютого 1922 р. написали ухвалу на ім'я волинського воєводи, у якій просили дозволити їм розпоряджатися кладовищем на свій розсуд. Своє прохання вони мотивували, наголошуючи на такому: “Щоб осоромити нас і зганьбити ці нахабні штундисти вирішили опоганити наше кладовище, поховавши там антихриста за своїм обрядом- померлу штундистку Тетяну Червак”. [2]. Православні парафіяни просили також надати громаді євангельських християн своє кладовище. До ухвали приєднався священик місцевої православної парафії Володимир Михайлівський. [ 1 ].
   Війт Торчинської гміни пояснював луцькому старості, що євангельських християн у Садові та найближчих околицях нараховується 46 осіб. Він пропонував виділити для них окрему ділянку на території кладовища. [3]. З огляду на цю справу поховання євангельських християн Управа Волинського воєводства дала розпорядження всім староствам не чинити перешкод закладанню кладовищ “штундистами”. [4].
   Однак, Міністерство внутрішніх справ вважало закладання окремих кладовищ для різноманітних релігійних течій небажаним, беручи до уваги санітарний стан та гальмування розширення території поселення. Міністерство внутрішніх справ зауважувало, що існуючі кладовища мають характер санітарної норми, а не визнанневої належності, ставлячи при цьому у приклад Личаківське кладовище у Львові. [5].
   Тільки незначна кількість євангельських християн походила із католицького віросповідання, бо католики швидше переходили у баптизм, а православні у євангельське християнство. [31]. Таку думку підтверджують архівні документи, які містять свідчення самих євангельських християн, так і повідомлення воєводських управ. Новогрудський воєвода у одному із документів зазначав, що найбільше заселений поляками Лідзький повіт мав найменшу кількість прихильників євангельсько-баптистського руху. [13].
   У звітах воєвод про поширення євангельсько-баптистського руху обов'язковим було зазначати кількість поляків, які належать до цього руху. Така інформація давала уявлення наскільки католицьке населення піддається впливам протестантських рухів. Наприклад, станом на 1923 р. у Ковельській громаді євангельських християн із 30 членів було 15 поляків, що раніше сповідували католицьке віровизнання, в с.Уховецьку - із 18 членів було 3 поляків, у Кжечевічах -із 40 членів - 5 поляків, у Луцьку до громади із 46 членів входило 18 поляків. А римо-католики с.Бистрики над Бугом Володимирського повіту Волинського воєводства всі прийняти протестантизм. [18]. У збільшенні кількості поляків у луцькій громаді євангельських християн польська влада звинувачувала католицьку біскупську курію, яка “цілковито зайнята примноженням свого авторитету і маєтку, не звертаючи жодної уваги на прояв сектантства” [31].
   Євангельські християни отримували прихильність серед бідного населення, оскільки на відміну від католицьких і православних священиків не брали матеріальної винагороди за релігійні послуги. [14].
   Хоча в Галичині, де переважаючим було греко-католицьке віросповідання євангельські християни майже не були поширеними. Разом з тим наголосимо, що греко-католики Галичини проявляли неприйняття протестантизму та ворожі настрої стосовно євангельсько-баптистських громад, які до 1925 р. входили до Об'єднання слов'янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі. Наприклад, пресвітер Іван Семенина повідомляв керівництво Об'єднання про переслідування протестантів греко-католиками у Львівському воєводстві. Зокрема у с.Зарудному 9 січня 1925 р. о 18 год. євангельські християни зібралися у приватному будинку для молитви, читання Біблії та релігійного співу. Невдовзі підійшло багато греко-католиків, які камінням побили вікна і виламали двері. Власника ж будинку побили палками і поранили йому каменем голову. Євангельські християни покликали солтиса, сподіваючись на його захист. Проте представник місцевої влади долучився до нападників, також орудуючи палкою. У с.Комишові 10 січня 1925 р. жителі села переслідували євангельських християн, коли ті йшли на богослужіння, кидаючи у них камінням. У с.Пресовцях католики побили вікна активісту євангельських християн. [16]. Таким чином, бачимо цілу низку проявів насилля з боку греко-католиків стосовно євангельських християн і баптистів.
   Отже, євангельське християнство у Другій Речі Посполитій найпотужніше поширювалося серед православного населення. У середовищі католиків та греко-католиків євангельські християни не набули особливого розвитку. Реакція духовенства на активізацію протестантизму носила як стихійний, так і організований характер. Боротьба із “штундизмом” проявлялася у наступних формах:
   1) переслідуванні священиками та їх паствою євангельських християн;
   2) налаштовуванні проти євангельських християн представників традиційних церков;
   3) освітньої діяльності шляхом проведення курсів, на яких священнослужителів навчали методам боротьби із “сектантами” та захисту своєї віри;
   4) діяльності православних місіонерів, які викликали євангельських християн на привселюдні диспути тощо.
   Однак, варто зауважити, що у деяких населених пунктах євангельські християни та їх громади користувалися авторитетом серед православного населення. Цьому сприяв їх моральний спосіб життя, акуратне ведення господарства.
   У свою чергу у ставленні євангельських християн до православ'я та його представників мало місце засуджування за надмірну обрядовість і відсутність глибокої віри базованої на переконанні, а не за традицією, неморальну поведінку священиків. Водночас євангельські християни виявляли прихильне ставлення до самих православних, із середовища яких сподівалися отримати послідовників.

Джерела та література

1. ДАВО (Державний архів Волинської області), ф. 46, оп. 8, спр. 2, арк. 1.
2. ДАВО, ф. 46, оп. 8, спр. 2, арк. 4 - 5 зв.
3. ДАВО, ф. 46, оп. 8, спр. 2, арк. 6.
4. ДАВО, ф. 46, оп. 8, спр. 2, арк. 7.
5. ДАВО, ф. 46, оп. 8, спр. 2, арк. 26-27.
6. Бородинська Л. Що тих сто років? // Свічник. - 2004. - № 1. - С 23
7. Гость. - 1923. -№7-9. -С. 79
8. Наблюдательная вышка // Верность. - 1930. - № 3. - С. 18
9. Надольський Р.В. Баптизм в прошлом и настоящем,- Минск: “Беларусь”, 1987. - 61 с.
10. Сміюн Ф.О. З вершини літ: спогади про громаду євангельських християн-баптистів у Пісникові. - Рівне, 2007. - 55 с.
11. AAN (Archiwum Akt Nowych), MWRiOP (Zespol Ministerstwa Wyznan Religijnych і Os wiecenia Publicznego), sygn. 1412, str. 17-18.
12. AAN, MWRiOP, sygn. 1412, str. 22-25.
13. AAN, MWRiOP, sygn. 1412, str. 29-31.
14. AAN, MWRiOP, sygn. 1412, str. 79-82.
15. AAN, MWRiOP, sygn. 1413, str. 114.
16. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 140.
17. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 155.
18. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 184-186.
19. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 221-224.
20. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 225-226.
21. AAN, MWRiOP, sygn. 1444, str. 228.
22. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 41-42.
23. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 43-44.
24. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 45.
25. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 48-49.
26. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 53.
27. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 57.
28. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 61-66.
29. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 67.
30. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 68-76.
31. AAN, MWRiOP, sygn. 1446, str. 78.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com