www.VuzLib.com

Головна
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Берлінська конференція (1884-1885 pp.): політична боротьба в Англії навколо питання про її колоніальні здобутки та втрати

Л. Валюх

БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ (1884-1885 pp.): ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В АНГЛІЇ НАВКОЛО ПИТАННЯ ПРО ЇЇ КОЛОНІАЛЬНІ ЗДОБУТКИ ТА ВТРАТИ

   Кінець XIX ст. характеризується проведенням цілеспрямованої та активної експансіоністської політики такими великими європейськими державами як Велика Британія, Франція та Німеччина. Особливий інтерес викликала у них ще не повністю розподілена територія Африки, а Берлінська конференція ознаменувала початок нового етапу поділу цього континенту. Тому вивчення позиції політичних кіл Англії щодо її здобутків та прорахунків є актуальним, оскільки від реакції британського уряду на перебіг конференції значною мірою залежала стабільність у відносинах між впливовими європейськими державами. Дослідження позиції преси, при висвітленні Берлінської конференції, теж є доцільним, оскільки вона була не лише джерелом інформації (чи дезінформації), але й засобом впливу зацікавлених у експансії політичних кіл Англії на британський уряд та громадську думку.
   Метою даної розвідки є дослідження перебігу Берлінської конференції та комплексний аналіз поглядів представників різних політичних кіл британського суспільства стосовно питання про колоніальні здобутки та прорахунки Англії на цій конференції.
   Як свідчить історіографічний аналіз, окремі фрагменти даної проблеми викладено в роботах російських істориків Ф.Ф. Мартенса, І.С. Чарного, І.С. Медведик та англійських дослідників С. Крауе і У. Люіса. У вітчизняній літературі практично відсутні праці які б висвітлювали перебіг вищезгаданого міжнародного форуму.
   Проникнення французьких колонізаторів у Західну Африку викликало серйозні суперечності між Англією та Францією. Суперечки між ними особливо загострилися у зв'язку з боротьбою за Конго. В 70-х роках XIX ст., до того часу майже невідома європейцям, територія Конго стала предметом уваги, а потім і суперництва європейських колоніальних держав. Одним із перших мандрівників, які відкрили Конго, був Генрі Стенлі (справжнє ім'я - Джон Роулендс), який перебував у той час на службі в Міжнародній асоціації з дослідження та цивілізації Африки [7, с 182]. Цю асоціацію в 1876 р. створив бельгійський король Леопольд II. Виражене у назві та в публічних деклараціях філантропічне і наукове завдання товариства було не більш ніж ширмою. Справжньою його метою було захоплення й експлуатація басейну річки Конго. В 1879 р. Стенлі на чолі експедиції вирушив у басейн Конго, де заснував ряд опорних пунктів і уклав близько 400 договорів із тубільними вождями. До літа 1884 р. велика частина басейну Конго опинилася під контролем Леопольда II [7, с. 183].
   Одночасно з експедицією Стенлі до Конго відправився французький агент Саворньян де Бразза. Це був італієць, моряк, який прийняв французьке підданство і як офіцер французького флоту здійснив у 70-х роках XIX ст. ряд експедицій до екваторіальної Африки. Де Бразза просувався вздовж річок Огове та Конго, попутно, як і всі тогочасні дослідники, укладав угоди із місцевими вождями, створюючи факторії, зони впливу Франції. Зокрема, він заснував два пункти, які стали пізніше містами - Франсвіль на річці Огове та Браззавіль на річці Конго [6, с 324]. Саме ці міста були опорними базами французької експансії.
   Невдовзі після створення уряду Жюля Феррі, 21 березня 1883 р. де Бразза втретє був відправлений на чолі експедиції до Конго. На цей раз експедиція носила урядовий характер і офіційно називалася "місією Західної Африки". На її спорядження були надані величезні кошти морським міністерством, міністерством закордонних справ та військовим міністерством [6, с 324]. Все це вказувало на те, що експедиція мала не лише "науковий" характер.
   Наприкінці квітня де Бразза прибув до Габону і почав діяти. Він не тільки "вивчив", але й заволодів землями Ніарі-Куйту та почав швидко просуватися далі. Побачивши, що Франція і Бельгія близькі до того, щоб захопити весь басейн Конго, англійський уряд вирішив попередити їх експансію та 26 лютого 1884 р. підписав договір із Португалією. У записці міністерства закордонних справ Росії про причини укладення договору було відмічено наступне: "Португалія вважає себе вже 400 років власницею гирла р. Конго і цим обґрунтовує своє право володіти усією річкою та її берегами, починаючи з витоків до гирла. Що стосується Англії, то вона також претендувала на володіння частиною р. Конго вище гирла внаслідок плавання по ній англійського корабля вже в 1816 р." [4, арк. 9 зв].
   Згідно договору, гирло Конго визнавалося португальським володінням, а територія, яка знаходилася за ним, оголошувалася вільною. Була створена змішана англо-португальська комісія для нагляду за річкою та судноплавством по ній. Британці отримали рівні права з португальцями: англійська торгівля повинна була обкладатися таким же митом, як і португальська [10, с 97]. Таким чином, угода фактично надавала Англії, спільно з Португалією, контроль над всією торгівлею в басейні Конго.
   Мета цієї операції була зрозуміла: передати території басейну Конго під юридичну владу Португалії та створити тим самим зовнішній бар'єр для французької експансії. Сама ж Португалія була на той час вже фактично васальною державою стосовно Англії. Російський історик А.З. Манфред назвав португальський прапор "димовою завісою англійського панування в Конго" [6, с 324].
   Прем'єр-міністр Франції Жюль Феррі висловив протест проти англ о-португальського договору. В той же час він вступив у переговори з Бісмарком, шукаючи у нього підтримки [6, с 324]. Бісмарк використав цей сприятливий випадок, щоб ще більше розпалити англо-французьке протистояння. До того ж Німеччина у той час уже стала на шлях колоніальних захоплень і теж мала з Англією територіальні суперечки. Зважаючи на все це, Бісмарк приєднався до протесту Феррі.
   Внаслідок французького та німецького протесту, а також діяльності бельгійського короля Леопольда II, який теж був незадоволений вищезгаданою угодою, Англія змушена була анулювати договір із Португалією. Було вирішено скликати міжнародну конференцію "для визначення взаємного положення європейських народів, які торгують на берегах південноафриканської річки Конго" [11, р. 282].
   8 жовтня 1884 р. британський уряд одержав німецьку ноту з викладенням повістки конференції. Вона включала три пункти: 1) встановлення свободи торгівлі на річці Конго та в її гирлі; 2) застосування до річок Конго та Нігер правил, проголошених Віденським конгресом 1815 p., із метою забезпечити свободу судноплавства різними міжнародними річками; 3) визначення формальних умов, при дотриманні яких нові надбання на берегах Африки повинні вважатися дійсними. Дж. Гренвіл прийняв запрошення але зажадав від уряду Німеччини повнішої інформації з цілої низки запитань [11, р. 286].
   Російське міністерство закордонних справ, яке також одержало запрошення взяти участь у конференції, справедливо вбачало її завдання в тому, що результати конференції "повинні попередити в найближчому майбутньому зіткнення між європейськими державами, які викликані їх торговим суперництвом на берегах Африки, але, крім того, встановити на майбутнє обов'язкову міжнародну угоду стосовно розширення територіальних володінь держави шляхом захоплення земель, які не підлягають владі цивілізованого уряду" [3, арк. 6].
   На думку професора міжнародного права Петербурзького університету Ф.Ф. Мартенса, інтерес Росії до Берлінської конференції був викликаний тим, що "в її постановах рельєфно визначався сучасний напрямок колоніальної політики і значення, якого колонії набули в очах європейських держав" [7, с 192]. Берлінська конференція 1884-1885 pp. оцінювалася у Петербурзі в загальному контексті європейської колоніальної політики. У Звіті міністерства закордонних справ Росії за 1884 р. зверталась увага на колоніальні проблеми, на "страшенну колоніальну лихоманку, яка заволоділа Європою і спонукала її спрямувати свою діяльність в Африку та інші частини світу" [3, арк. 37 зв.]. Ф.Ф. Мартенсу своїй статті про Берлінську конференцію 1884-1885 pp. зазначав: "повернувся час, коли питання колоніальної політики складали предмет глибокого вивчення та викликали серйозні зіткнення між державами" [7, с 192].
   Події, які розвивалися напередодні роботи конференції дозволяють говорити про те, що Велика Британія, відчуваючи тиск Німеччини і "страх перед її альянсом із Францією напередодні Берлінської конференції", була змушена піти на поступки в Камеруні. Німецький уряд 15 жовтня, тобто за місяць до відкриття конференції, заявив британському кабінету про свої нові територіальні володіння в Камеруні та Того. Вже 27 жовтня англійський уряд погодився на їх визнання [5, с 84]. Швидку відповідь уряду Великої Британії можна пояснити так: напередодні Берлінської конференції, де мали бути вирішені питання, вкрай важливі для майбутньої англійської колонізації в Конго та дельті Нігеру, в умовах суперництва з Францією, кабінет Глад стона був готовий поступитися малим, щоб виграти у великому. Хоча, як буде показано нижче, підсумки конференції лише частково виправдали очікування.
   2 листопада німецький уряд дав відповідь на запит Гренвіла щодо порядку проведення конференції. Уважно вивчивши її, англійський уряд висунув ряд заперечень: 1) проти невизначеного формулювання про принцип вільної торгівлі; 2) проти будь-якої норми міжнародного контролю над нижньою течією Нігеру; 3) проти широкого застосування принципу ефективної окупації [17, р. 30].
   Німеччина висловила готовність піти назустріч Англії в першому і третьому пунктах, але рішуче відкинула англійські домагання на одноосібне володіння нижнім Нігером, причому ця частина ноти була склад єна у ворожому тоні [17, р. 30].
   Інструкції, відправлені Гренвілом англійському послу в Німеччині наприкінці жовтня 1884 р., наказували йому відстоювати застосування принципу вільної торгівлі, схваленого ще Віденським конгресом, до басейну Конго та прибережних областей; відстоювати свободу навігації по всіх африканських річках з обмовкою, що в нижній течії Нігеру свободу судноплавства забезпечуватиме англійська адміністрація, а не міжнародна комісія [11, р. 187-188]. Цієї точки зору англійський уряд дотримувався під впливом жорсткої позиції керівника африканського департаменту Форін офіс П. Андерсона. Ще в своєму меморандумі від 14 жовтня 1884 р. він писав: "якщо відносно Конго ми будемо лише однією із зацікавлених держав на конференції, то стосовно Нігеру ми займемо місце як Держава Нігеру, єдина держава, що має відношення до торгівлі на нижньому Нігері та Масляних ріках. Позиції Англії сильні - торгують лише англійці, існує корпус консулів, є ескадра й угоди з вождями. Тому ні про яку інтернаціоналізацію не може бути і мови, достатньо гарантій свободи для інших держав" [11, р. 187].
   Єдиним членом уряду, який не заперечував проти встановлення міжнародного контролю над нижньою течією Нігеру, так само як і над гирлом Конго, був Дербі. Проте його позиція не була підтриманаурядовцями колоніального відомства [16, р. 177-178].
   Причини такої активної боротьби англійського уряду за Нігер зрозумілі: з втіленням ідеї інтернаціоналізації Нігеру Велика Британія втрачала б там монополію та перспективу створення колонії.
   У жовтні 1884 р. Гренвіл писав послу в Берліні Мелету: "На Нігері... комерція зобов'язана своїм розвитком майже виключно англійському підприємництву; торгівля (майже, якщо не зовсім) вся в британських руках" [14, р. 187]. На листі була зроблена помітка рукою керівника Африканського відділу міністерства закордонних справ Великої Британії П. Андерсена: "Ми сподіваємося, що до того, як ці інструкції будуть відправлені, Африканська компанія зробить так, що ми зможемо закреслити слова, які знаходяться в дужках" [14, р. 188]. Так і вийшло. Вплив французьких торговців на Нігері було підірвано завдяки успішним діям Національної Африканської компанії, а французькі фірми змушені були продати свої факторії англійським купцям саме напередодні конференції [16, р. 208-210].
   Франція намагалася послабити позиції Англії на Нижньому Нігері та в зв'язку з цим наполягала на створенні міжнародної комісії задля інтернаціоналізації цієї річки [13, р. 188]. У ході підготовки конференції відносини Англії та Франції загострювалися. Це знайшло відображення в англійській та французькій пресі. Посол Великої Британії Лайонс повідомляв із Парижа міністру закордонних справ: "Газети по обидва береги каналу, здається, роблять усе можливе для розпалювання пристрастей" [13, р. 188]. У той же час, прем'єр-міністр Франції Феррі в інструкціях послу в Берліні Курселю відзначав, що конференція не повинна перетворитися на "машину війни" проти Англії в усіх частинах Західної Африки" [14, р. 495].
   Оскільки офіційно з ініціативою скликання конференції виступила Німеччина, то конференція щодо вирішення територіальних суперечок у Західній Африці проходила в Берліні з 15 листопада 1884 р. до 26 лютого 1885 р. У її роботі взяли участь 14 держав (Велика Британія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія та інші). Вона ознаменувала початок нового етапу європейської експансії в Африці. Остаточний розподіл материка повинен був відбутися між трьома державами: Великою Британією, Німеччиною та Францією.
   Щодо питання стосовно території Конго, то Німеччина, Франція та США спільно підтримали претензії короля Леопольда та відхилили домагання Португалії й Англії. Вони вважали за краще віддати Конго разом із гирлом річки слабкій Бельгії, яка була безпечною для їх інтересів, ніж дозволити Англії господарювати там за спиною Португалії. В лютому 1885 р. Берлінська конференція закінчилася підписанням "Завершального акта". Він містить різні матеріали: деякі параграфи стосуються правил, які повинні бути виконані при загарбанні африканських областей, інші відносяться до судноплавства по р. Нігер, і одна стаття містить заяву проти работоргівлі. Басейн Конго і деякі сусідні області були оголошені зоною вільної торгівлі. У частині 1, статті 1 "Завершального акта" постановлялося, що "торгівля всіх націй буде користуватися повною свободою на всіх територіях, які складають басейн річки Конго та її притоках" [8, с 224]. За товари, привезені в межі цієї зони, не стягувалося ніяких мит - ні ввізних, ні транзитних. Всі іноземці користувалися там тими ж правами, як і "тубільні піддані", відносно придбання власності, промислової діяльності тощо [8, с 228]. Всі учасники "Акта" зобов'язалися "поважати нейтралітет" територій, що становлять, згідно з угодою, зону вільної торгівлі. Була встановлена свобода судноплавства для торгових суден усіх націй по р. Конго і його притоках на умовах "досконалої рівності". Для забезпечення виконання цих ухвал передбачалося створення міжнародної комісії з представників усіх держав, які підписали "Акт", тобто всіх великих держав Європи, США і декількох малих держав [8, с 227]. Статті 10-12 встановлювали, що область басейну р. Конго повинна залишитися недоторканою і у випадку війни європейських держав; але ця постанова під час І Світової війни не була виконана.
   Під час конференції відбувалися переговори між асоціацією і Португалією про розмежування їх володінь. При цьому Португалія все ж таки отримала собі ділянку південного берега річки Конго. Північний дістався асоціації. Незабаром володіння асоціації були перетворені в "Незалежну державу Конго", пов'язану з Бельгією особистою унією в особі спільного короля. 1 лютого 1885 р. Леопольд II офіційно повідомив про це всіх учасників "Завершального акта" Берлінської конференції, і незабаром нова держава одержала їх визнання [14, р. 190].
   Конференція намагалася поставити під контроль процес розподілу африканського континенту: обов'язковим було визнано сповіщення уряду інших держав про захоплення тією чи іншою державою певної території. Схема дій великих держав у Західній Африці стала такою: укладення договорів із туземними властями, які б слугували основою для домагань на ті чи інші території при розподілі сфер впливу дипломатичним шляхом, а потім вже заснування відповідної адміністрації [16, р. 180].
   Акції англійського уряду, націлені на протидію німецькій колоніальній політиці, що здійснювалися паралельно з ходом конференції, викликали роздратування Бісмарка. В листі Мюнстеру від 5 грудня 1884 р. він відзначав: "В Англії ми вимушені мати справу з двома незалежними силами. Перша, представлена лордом Гренвілом, отримала користь з нашої доброзичливості під час розгляду на конференції питання про Конго. Він вважає, що запевнення в дружбі достатньо в обмін на все це. Друга сила представлена лордом Дербі, який завжди діяв вороже стосовно нас... через своїх агентів в Камеруні, Самоа, Бечуаналенді" [13, р. 189]. Але попри такі різкі вислови Бісмарка на адресу зовнішньополітичного курсу Великої Британії, Німеччина все-таки пішла назустріч англійським домаганням. У частині 5 статті 26 "Завершального акта" Берлінської конференції судноплавство по річці Нігер з її притоками оголошувалося "абсолютно вільним" для всіх націй. На відміну від Конго, впровадження цих правил було покладено не на міжнародну комісію, а на Англію - в нижній течії Нігеру і Францію -у верхній течії цієї річки [8, с 228].
   Про позиції Німеччини на конференції можна судити з донесень представника Росії на конференції ПА. Капніста. Він відмічав подвійність політики Німеччини. З одного боку, "хоча колоніальна політика Бісмарка призвела до союзу з Францією, він, здавалося, не був зацікавлений у тому, щоб посварити Німеччину й Англію" [3, арк. 40 зв]. Незважаючи на це, відносини залишалися прохолодними, цьому сприяла особиста антипатія Бісмарка до прем'єр-міністра Англії У. Гладстона як ліберала, на що звертали увагу російські дипломати. Озлобленість О. фон Бісмарка "виправдана претензіями англійського уряду на виключне володіння всіма незайнятими територіями на земній кулі", - відзначалось у донесеннях П.А. Капніста [2, арк. 41]. Беручи до уваги ускладнення, які виникли між Великою Британією та Росією в середині 80-х років XIX ст. через середньоазійські території, зрозуміло, чому Капніст із розумінням поставився до почуттів Бісмарка. Але особисті симпатії і антипатії відступали на другий план, коли вирішувалися питання колоніальної політики. Через це, незважаючи на прохання Франції, Німеччина виявилася поступливою у вирішенні питання щодо Нігеру. Пояснювалося це тим, що ще потрібно було розмежувати сфери впливу Великої Британії та Німеччини в Західній Африці та інших регіонах світу. Не варто було йти на конфронтацію через те, що вже втрачене, ризикуючи втратити те, що можна та необхідно було зберегти за собою. Визнавши особливі інтереси Великої Британії на Масляних ріках, Німеччина отримала її згоду вважати Камерун "німецькою сферою" та не заважати проникненню німців у глибинні райони [13, р. 215].
   В англійському парламенті питання про хід Берлінської конференції бурхливо не дискутувалося. З причини відсутності достатньої інформації в пресі парламентарів хвилювали умови, на яких Велика Британія погодилася взяти участь у конференції, особливо стосовно Конго, та склад делегації, яка вирушала в Берлін. Однак, заступник глави Форін офіс Едмунд Джордж Фіцморіс, зважаючи на конфіденційність і секретність інформації, намагався не давати прямих відповідей [11,р. 149-150].
   Особливо завзятим захисником британських територіальних інтересів у Західній Африці при висвітленні Берлінської конференції виступила преса. Ще наприкінці серпня 1884 р. кореспонденти "The Times" намагалися спростувати чутки про підготовку німецькою стороною конференції, але вже з листопада 1884 р. до лютого 1885 р. газета щодня публікувала матеріали, які стосувалися цієї події [15, р. 209].
   Основною проблемою, яка довго розглядалася англійським урядом, був третій пункт запропонованої Німеччиною програми конференції - так зване питання про Нігер. Пропозиція Бісмарка включити цю річку, разом із Конго, в зону вільної торгівлі зі встановленням контролю міжнародної комісії, натрапила на стійкий опір уряду Гладстона і викликала хвилю протестів у англійських торгових колах, що відразу ж відобразилося на сторінках "The Times". Докази проти ухвалення пропозиції Бісмарка, які наводилися в газеті, зводилися до наступного: 1) торгівля, здійснювана в гирлі та нижній течії Нігеру, повністю монополізована англійськими купцями; 2) територія нижнього Нігеру перебуває у сфері англійського впливу. З цих міркувань виходив логічно обґрунтований висновок: "Розміщення Конго під контролем міжнародної комісії було б кроком вперед ... в умовах суперництва торговців різних націй і відсутності стабільності в племінних союзах. Розповсюдження на Нігер подібного контролю було б кроком назад, оскільки ...існуючий близько 40 років режим торгівлі в регіоні, створений англійськими купцями, є гарантією миру та спокою. Наявність же в дельті річки урядовців держав, які змагаються, принесе безладдя та загальмує подальший розвиток торгівлі" [15, р. 211]. Тому газета неодноразово стверджувала, що нагляд за навігацією і порядком торгівлі на річці Нігер повинен бути виключно англійським привілеєм, а не міжнародної комісії.
   При розгляді пресою питань, які обговорювалися на Берлінській конференції, на першому місці також стояло питання про Нігер. "The Times" відмічала: "Останнім часом суспільна увага була настільки прикута до Конго, що економічне значення Нігеру випало з її поля зору ... Нігер і Бенуе повинні зв'язати світову торгівлю із Суданом. Це єдиний шлях із заходу вглиб "чорного континенту" ...Цілком очевидно, що в даний час торгівля на Нігері в основному перебуває в руках англійців" [19, р. 5].
   "The Times" пильно стежила за боротьбою з цього пункту програми конференції, яка розгорнулася між англійською делегацією, з одного боку, і німецькою та французькою, з іншого. Після першого пленарного засідання конференції, на якому британський посол у Берліні Малет зажадав права виняткового контролю Великої Британії над дельтою Нігеру та вживання заходів для забезпечення порядку і свободи торгівлі на цій річці, [18, р. 8] тон публікацій став особливо жорстким. "The Times" прагнула нагадати, що англійський кабінет не забув поразки, нанесеної канцлером на конференції із вирішення єгипетського питання, тому газета попереджала, що "...якщо Бісмарк не хоче відчути гіркоти поразки, ... він повинен прийняти умови англійського уряду" [18 р. 9].
   Нерішучість і коливання інших делегацій - учасників конференції, які не виступили на боці Англії в питанні про Нігер, оцінювалося не інакше, як "легкодухість, яка до цього ніколи не проявлялась" [18, р. 9]. Публікації ж про вивчення Західної Африки англійськими мандрівниками, "дослідницьку місію" Флегеля, яка продовжувалася в дельті Нігеру і його притоці Бенуе [18, р. 9], повинні були сформувати в суспільній свідомості обґрунтовування "винятковості прав Великої Британії" на цю територію.
   Дії уряду У. Гладстона (провал плану Бісмарка, який торкався "інтернаціоналізації" Нігеру на Берлінській конференції, наслідком чого стало міцне закріплення Англії в дельті річки) виявилися виразом ідентичності поглядів кабінету міністрів і "The Times". Відносно підписаних на Берлінській конференції домовленостей газета констатувала: "...розбіжності між Англією та Німеччиною до задоволення обох сторін врегульовані" [18, р. 9].
   На конференції вперше постало питання про виняткову перевагу Британської імперії в колоніальній сфері. Характеризуючи підсумки конференції для Великої Британії, граф П.А. Капніст писав міністру закордонних справ Росії М.К. Гірсу: "Здається, з цього часу виключні домагання Великобританії зазнають поразки завдяки визнанню рівного права усіх націй займати й відкривати для своєї торгівлі дикі та недосліджені країни" [1, арк. 126 зв. -127].
   Берлінська конференція примусила Англію відмовитися від претензій на територію Конго, яка була визнана володінням Леопольда II. Були фактично визнані французькі завоювання у Центральній Африці. Таким чином Франції вдалося закріпити свої завоювання у цьому регіоні, а Велика Британія змушена була піти на поступки. Звичайно, що це викликало подальше загострення англо-французьких протиріч.
   Результат конференції назвали "тріумфом дипломатії Гренвіла". Про причини того, що Велика Британія добилася вигідного їй пункту про Нігер, глава африканського департаменту Форін офіс П. Андерсен писав: "... вода камінь точить. У результаті наших безперервних зусиль, публічних і приватних, ми досягли розуміння Бісмарка. Ми добилися тріумфу" [15, р. 182].
   Тимчасове врегулювання на конференції спірних питань не виключало в подальшому загострення колоніальних суперечностей. У звіті міністерства закордонних справ Росії за 1884 р. відзначалось, що "Берлінська конференція закінчилася спробою угоди та миру, але вона залишила відкритими двері для багатьох таємних операцій у майбутньому. Ми бажаємо миру, але ми побоюємося того, щоб наші інтереси не були поставлені під загрозу через ускладнення, які можуть виникнути в цих далеких краях" [3, арк. 46]. Берлінська конференція не досягла нічого, крім проголошення того, що й так було очевидним: певні держави мали певні імперські амбіції в Західній Африці. Можна погодитися з думкою Д. Харгрівса: "Берлінська конференція не спричинила особливих змін у відносинах європейських держав" [12, р. 338].
   Запеклої боротьби в парламенті стосовно здобутків і втрат Англії на Берлінський конференції не відбулося. У Великій Британії зовнішня політика велася тоді поза парламентом, її вів кабінет міністрів. Роль парламенту в колоніальних питаннях була невеликою, його ставили перед фактом, який вже відбувся. Секретність рішень дозволяла уникати публічної критики. Оскільки депутати не могли вплинути на хід конференції, то лише побіжно розглянули умови, на яких Велика Британія погодилася взяти участь у конференції, та склад делегації, яка вирушала у Берлін.
   При висвітленні Берлінської конференції захисником британських територіальних інтересів у Західній Африці виступила преса. Вона намагалася сформувати в суспільній свідомості обґрунтовування "винятковості прав Британської імперії" на територію Конго та Нігеру. Оскільки у ході розгляду питання про Конго Велика Британія змушена була піти на поступки, то це сприймалося як значний прорахунок англійської дипломатії. А міцне закріплення Англії в дельті річки Нігер визнавалося громадськістю політичним здобутком Британської імперії на Берлінській конференції.

Джерела та література

1. Архив внешней политики Российской империи (далі АВПРИ) - Ф. 133. - Оп. 470. - Спр. 23.
2. АВПРИ- Ф. 133.- Оп. 470. -Спр. 23.
3. АВПРИ- Ф. 137. - Оп. 475. - Спр. 98.
4. АВПРИ- Ф. 184. - Оп. 520. - Спр. 138.
5. Дармштеттер П. История раздела Африки (1870-1919 гг.) /Пер. снем. - М.-Л.: Госиздат, 1925. - 179 с.
6. Манфред А.З. Внешняя политика Франции 1871-1891 гг. - М.: Изд. Академии наук СССР, 1952. - 591 с.
7. Мартене Ф. Африканская конференция в Берлине // Вестник Европы. - 1885. - т.11. - С. 189-194.
8. Сборник действующих трактатов, конвенций и соглашений, заключенных Россией с другими гасударствами. - Том 1. - С.-Петербург.: Типография Тренке и Фюсно, 1889. - 982 с.
9. Троян С.С. Политическая борьба в Германии по вопросам колониальной политики (середина 80-х - начало 90-х годов XIX в.).- Черновцы, 1993. - 81с.
10. Чарный И.С. Начало колониальной экспансии Германии в Африке (1870-1885). - М.: Наука, 1970. - 214 с.
11. Hanham H.J. The XIX century Constitution. 1815 - 1914. Documents and Commentary. - Cambridge, 1968. -486 p.
12. Hargreaves D. Prelude to the Partition of West Africa. - L.: Macmillan, 1963. - 383 p.
13. Louis W.R. The Berlin Congo Conference. II France and Britain in Africa. Ed. by Gifford and W.R. Louis -New Haven - L.: Yale Unrv. press, 1978. - P. 167-221.
14. Newbury С W. (ed) British policy towards West Africa. Select documents. Vol. 1-2. Vol.2. 1875-1914. -Oxford: Univ. press, 1971. - 636 p.
15. Postgate R., Vallance A. England goes to press: The English People's Opinion on Foreign Affairs as Reflected in their Newspaper since Waterloo. Indianapolis - New York: Penguin Books, 1937. - 337 p.
16. Robinson R., Gallagher J. Africa and the Victorians. - London: Smith, Elder and Co., 1961. - 492 p.
17. Sanderson G.N. England, Europe and Upper Nile. 1882-1899. - Edinburgh: Constable, 1965. - 456 p.
18. The Berlin Congo Conference II The Times. - 1884. - Nov. 22. - P. 8-9.
19. The Berlin Congo Conference II The Times. - 1884. - Oct. 20. - P. 8.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com