www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Роль релігійного чинника в теорії та практиці націоналістичного підпілля Волині періоду німецької окупації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Роль релігійного чинника в теорії та практиці націоналістичного підпілля Волині періоду німецької окупації

І.Булига

РОЛЬ РЕЛІГІЙНОГО ЧИННИКА В ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ ВОЛИНІ ПЕРІОДУ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

   Постановка й актуальність проблеми. Національні та релігійні питання в Україні як складові політичних, державотворчих, духовних процесів актуалізувалися з набуттям Україною незалежності. Постійне зростання ролі релігійного та національного чинників у нинішньому суспільстві ставить нові завдання в осмисленні взаємодії цих складових в історії нашої держави.
   Друга світова війна пожвавила релігійний і націотворчий аспекти суспільно-політичного життя. Це зумовлювалося об'єктивно існуючим взаємозв'язком національних та конфесійних чинників, які мали свою логіку та закономірність. Метою дослідження є аналіз місця та ролі релігії в практиці українського націоналізму періоду німецької окупації, її впливу на націотворчі процеси, трансформації релігійного чинника під впливом національного та конкретно-практичне втілення на волинській території.
   Джерельна база та історіографія проблеми включає обсяг джерел та літератури, що висвітлюють історію взаємодії релігійних факторів у теорії та практиці українського націоналізму означеного періоду та представлена дослідженнями О.Лисенка [12], Н.Стоколос [17;18], С.Здіорука[8], М.Лебедя[13],В.Сергійчука[16],В. Поліщука [15] , В. Борщевича [2; 3].
   Національні відносини, засновані на нерівності та пригніченні, завжди виступали об'єктом релігійного відображення, засобом посилення релігійності та зростання духовної опозиції. Саме релігійні вірування були “єдиним фактором, який може одномоментно дати якомусь народові повну спільність інтересів, почуттів і думок. Релігійний дух замінює, таким чином, відразу поступові спадкові надбання, що є необхідним для утворення національної душі” [11].
   З приходом гітлерівців на Україну, націоналісти взяли активну участь в організації місцевих органів самоуправління. Закономірно, що представниками інтелігенції в сільській місцевості були вчителі та священики, про що декларує витяг з наказу однієї з керівних ланок ОУН: „...20. Опанувати в селі учителів і священиків і запрягти їх до громадської роботи під нашою кермою... Кожна церква мусить мати, крім релігійного, ще й національний характер" [20, арк. 22]. А волинська періодика окупаційного періоду наголошувала: “На священика покладається обов’язок виховати релігійних, національно свідомих українців” [9]. Подібні документи вказували на стійку тенденцію політизації церкви.
   В 1941 році як греко-католицьке, так і православне духовенство співпрацювало з оунівцями у справі формування органів національної влади на периферії. Прагнення духовенства сказати своє вагоме слово у ході розбудови місцевих органів влади- прообразу владних структур суверенної України - інколи сприймалося керівництвом ОУН упереджено. Діячі бандерівського крила організації негативно ставилися до „зазіхань" на їх пріоритет у цій справі [12, с.41-42].
   На окупованій гітлерівцями території, в тому числі і Волині, відновилася діяльність православних та інших релігійних громад, переслідуваних більшовиками та польськими шовіністами. Авторитет церкви і традиційне релігійне спрямування свідомості жителя Волині змушував діячів націоналістичного підпілля шукати підтримки в ній для поширення свого впливу на маси. Ще на початку німецької окупації Волині, священик М.Федорчук зазначав: “Сьогодні в церкву знову зібралося дуже багато народу. Сповідалися і причащалися всі політв'язні і підпільники ОУН. З приводу присутності у церкві таких дорогих гостей я говорив відповідну промову. Нарід радіє, бо має славних лицарів!” [16, с 88]. У повідомленні поліції безпеки і СД від 9 вересня 1941 р. із занепокоєнням відмічалось, що “... найбільш крайня група” С. Бандери проводить пропаганду незалежної України, використовуючи у своїх цілях релігійні свята. Так, у Луцьку, відбувалось відкрите привернення до присяги бандерівців під час богослужінь [21].
   Так звані “свята державності”, проведення яких ініціювали місцеві Національні Комітети не проходили без участі Церкви. Зокрема, газета “Наші вісті” повідомляє, що “... в Любомлі 21 листопада 1941р. в св. Богородицькій церкві була відслужена панахида за спокій душ 359 героїв -мучеників Української Армії, закатованих більшовиками під м. Базаром” [14].
   На початку німецької окупації території України, релігійною політикою та рішенням церковних питань займався бувший директор Бреславського Східно-Європейського інституту професор Ганс Кох, ім'я якого пов'язують з прихильністю до українського націоналізму. Хоча він відав цими питаннями лише в перші місяці окупації, проте на думку В.Шкаровського, його діяльність була в числі тих факторів, які сприяли українському національному автокефальному церковному рухові [21]. Крім того, комісар східних регіонів А.Розенберг прагнув залучити на бік Німеччини українські національні сили і Церкву він також відносив до них.
   Однак прагнення вбачати у церкві духовний консолідуючий елемент нації наштовхнувся на низку перешкод. Однією з них була поліконфесійність, що заважала створити єдину “державну українську церкву”. Крім того християнські засади суперечили деяким положенням націоналізму, що вносило дисонанс у відносини між націоналістичним підпіллям та релігійними інституціями [12,с.34-35].
   Зазначимо, що такі відносини мали багатовекторний характер. Зокрема, священики автокефальної орієнтації та греко-католики в основному підтримували націоналістичне підпілля; священики-автономісти не підтримували ідей націоналістів, проголошуючи свою опозиційність національним ідеям і діям самих їх речників; римо-католики, виходячи з історичних передумов, зрозуміло були вороже налаштовані до націоналістичного підпілля, особливо після ескалації україно-польського конфлікту на Волині; протестанти уцілому дотримувались пацифістських ідей, тому позиція ОУН-УПА залишалась далекою для їх розуміння.
   Як зазначає Н.Стоколос, певне сприяння окупантами автокефальному православному напрямку в свій час мало на меті виокремлення національного табору в православ'ї (що означало його розділення), послаблення російських впливів на населення та здобуття прихильності тієї його частини, яка мала високий рівень української національної свідомості. Коли ж у другій половині 1942 - на початку 1943 pp. виявилося, що національно-визвольний рух на Україні, в тому числі і на Волині, не піддається німецькому контролю, а ієрархія Української автокефальної православної церкви сприяє розвиткові “українського сепаратизму”, то чинна влада все більшу перевагу почала віддавати Автономній православній церкві та підтримувати її духовенство [17, с.350; 18, с 129; З, с.18].
   Гордієнко ж зазначає, що німецькі документи 1942 р. вказують, що Українська Автокефальна Православна Церква прямо або опосередковано реалізує українську національну політику, яка, звичайно, суперечила загальній стратегії окупаційного режиму на українських землях: “Націоналісти прагнуть до протестансько-православної церкви і намагаються через неї приблизити виконання своєї мрії про “самостійну Україну” [6, с 115]. Закономірно, що німецьке донесення про події в СРСР визначало Українську автокефальну церкву “ще одним інструментом української національної політики” [10, с 555]. Більше того, влітку 1942 р. німецькі аналітики зазначали, що „автокефальна церква Полікарпа" все більше й більше „перетворюється у стічний басейн для усіх незадоволених українців". Відзначивши, що „церква і політичний рух" в УАПЦ „майже ідентичні" [17, с 337-338].
   Проте, діячі націоналістичного табору по-різному бачили майбутні державно-церковні відносини, що було насамперед зумовлено наявністю двох угруповань- мельниківців і бандерівців. Текст програмного документу, який вийшов з надр ОУН (Мельника) “Наші цілі”, вказує: “а) свободу сумління для визнавців тільки тих культів в Українській Державі, які не йдуть в розріз з добром, мораллю та обичаями української нації; б) стоїть понад конфесіями й однаково трактує визнавців усіх корисних нації культів в Україні, ідейно і програмово захищає героїчний християнізм та береже його, як основу, для уніфікації культів українського народу, яка прийде не механічним шляхом, а взаємним зближенням усіх творчих релігійних сил в Україні в єдину Українську Церкву; в) оцінює однаково вартісним для українського народу як православ'я, так і український греко-католицизм; г) захищає співпрацю Держави з Церквою для морального виховання народу, признаючи не відділення Церкви від Держави, а взаємодоповнення їх та опіку Держави над Церквою) бореться проти безбожництва всякого забарвлення...; ж) змагає до відділення Голови Церкви від Голови Держави, влади духовної від влади світської, навчання релігії тих віросповідань у школах, які не виявляють денаціоналізуючих і розкладових тенденцій; з) стверджує, що тяжкі шляхи, які переходить Церква в Україні в боротьбі за визволення, створять пригожий грунт для гармонійної співпраці Держави з Церквою” [12, с.36 ].
   Іншої позиції з питань про роль церкви у становленні національної державності дотримувалося бандерівське крило ОУН. Так, політичні постанови II Конференції ОУН (Бандери), що відбулася у жовтні 1942 p., спрямували “революційно-політичну роботу ” на “опанування згори і знизу осередків суспільного, господарського, адміністративного, професійного, транспортного, культурно-освітнього та релігійного питань...”. Далі в документі зазначалося: “... В релігійній політиці не зв'язуємося ні з яким релігійним культом. Стоїмо за використання всіх форм релігійного життя, за спрямування його на рейки української національної свідомості і суспільно-політичної боротьби” [12, с 36].
   Для зменшення русифікаційного впливу на українське церковне життя та ліквідації чвар і групівщини учасники конференції висловилися за створення Української автокефальної церкви з патріархією у Києві. Отже, пріоритети надавалися автокефалії, суверенності національної церкви [12,с.36].
   Як зазначає Н. Стоколос, весною 1942 р. німецька окупаційна влада доклала зусиль для обмеження політичної діяльності Української автокефальної православної церкви. Документи поліції безпеки та СД віддзеркалюють негативне ставлення існуючої влади до УАПЦ, кваліфікуючи її діяльність „небезпечною" [17, с.342]. Такий самий сценарій чекав і на УГКЦ. Зокрема, “Інструкції вермахту стосовно церкви” зазначають, що “якщо буде встановлено, що священики чи члени Греко-Католицької Церкви виступають за рух Бендери, необхідно повідомити про них у СД” [10, с 562].
   У роки Другої світової війни спеціально для вояків націоналістичного підпілля відправляли Служби в місцях їх таємної дислокації. Адже в націоналістичних загонах були люди, які змалку звикли молитись у храмах. В жовтні 1942 р. була утворена Українська Повстанська Армія. УПА мала основним завданням бути обороною українського населення від німецької та більшовицької окупації. Відтак вона вважалася збройною силою українського народу. “Самостійницька ОУН, Українська повстанська армія, Українська Головна Визвольна Рада - це ланки одного нерозривного ланцюга в розвої української політичної думки і в процесі революційно-визвольної боротьби українського народу” [13, с.17 ].
   Об'єднання членів різних національних організацій ішло не за класовою ознакою, не за професійним рівнем чи соціальним добробутом, а на основі спільної незламної ідеї національного визволення від окупантів і побудови своєї Незалежної Соборної Української Національної Держави. Це важливе завдання могли вирішити лише національно свідомі сили, адже лише вони здатні на самопожертву в боротьбі за самостійність [8, с 426]. До таких свідомих сил входили і священнослужителі. Уривок із німецьких донесень зазначає, що у „Попільні, біля Житомира, арештовано 15 осіб, серед яких один священик, за спробу створити українську національну партію" [10, с 588].
   Деякі національно-свідомі політичні кола побачили в християнстві одну з основ своєї ідеології та політики. Командир „Поліської Січі" Т.Бульба-Боровець сформулював загальні гасла „Своя державність. Збройна сила. Віра Христова", на підставі яких вироблялася політична концепція „Поліської Січі". В ній, зокрема, зазначалось: „УПА бореться за дійсну, а не фіктивну свободу думки, слова, віри, чину кожного громадянина української держави, без різниці його національності, статі, походження і політичних та релігійних переконань...". Проте, як вказує Лисенко, спроба формулювати ідеологічно-політичну платформу УПА на засадах релігії була за тих обставин приреченою. В нових екстремальних умовах християнство не могло відігравати роль ідеологічного і політичного кредо для людей, які взялися за зброю, щоб відродити державність [12,с.35].
   Справжнє ставлення українського православ'я до фашистського режиму виявилося, коли в 1943 p., на Волині, УПА розпочинає бойові дії проти окупантів. В Рівному єпископ УАПЦ Платон, очевидно, не без погодження з адміністратором УАПЦ Полікарпом, організовує нелегальні курси військових священиків, які після їх закінчення мали перебувати в загонах українських партизанів. Зокрема, „Теренові інформації СБ ОУН про події на території воєнного надрайону за 1943 р" містять інформацію про похорон „двох стрільців при участі військовиків та військового священика"[16, с 202].
   Священики УАПЦ та УГКЦ, незважаючи на заборони влади, вінчали підпільників УПА, виголошували духовно політичні проповіді. Навіть волинська періодика цього періоду відзначає, що група парафіян св. Юрієвської церкви в Любомлі звернулась до настоятеля з проханням виголошення проповідей у релігійно-національному дусі [14]. В німецьких секретних документах цього часу зазначалося, що „богослужіння автокефальної церкви за останній час були нічим іншим, як політичними маніфестаціями ідеї національної української незалежності". „Оживлення націоналістичної діяльності автокефальної церкви... заслуговує найпильнішої уваги. Необхідно розглядати її як центр до сих пір легальних націоналістичних українських прагнень [17, с 337-338].
   Липень 1943 р. став місяцем тяжких випробувань саме для Автокефальної церкви. У відповідь на знущання окупаційного режиму українське населення масово поповнювало ряди руху опору. Своєю незалежною позицією і захистом пастви, Автокефальна церква викликалавороже ставлення до себе окупаційної влади. Про ставлення українського православ'я до окупаційного режиму свідчила і кількість жертв серед священиків в роки війни. 43 священики УАПЦ були розстріляні гестапівцями, деякі спалені живцем із жителями сіл, де вони вели пастирську діяльність [5, с 69].
   Після того, як бандерівці оголосили війну не лише більшовикам, гітлерівцям, польським боївкам, але й своїм колишнім соратникам, які підтримували Мельника, Церква не могла не відреагувати на такий перебіг подій. Реакція церковних ієрархів різних конфесій на протистояння в середині націоналістичного підпілля не було однозначним: ті з них, що щиро вболівали за долю визвольних змагань, намагались припинити братовбивчу війну. Як вказують ряд дослідників, що багато православних автономних священиків гинули з вини як окупантів, так і червоних партизанів, але справжній терор проти них розв'язали саме українські націоналісти. Бандерівці розгорнули масову кампанію терору проти проросійськи налаштованих священнослужителів.
   Керівник автономної православної церкви на території рейхскомісаріату митрополит Олексій зайняв непримиренну позицію щодо націоналістичного підпілля, яке, на його думку, провокувало додаткові репресії проти цивільного населення. 8 травня 1943 р. українські націоналісти вбили митрополита Олексія (Громадського) [7, арк. 7].
   Як наслідок існуючих протиріч між обома церквами слід розглядати вбивство ще одного єпископа Автономної церкви Мануїла (Тарнавського). Що до цього вбивства, необхідно зауважити, що йому передувало донесення єпископа Мануїла у поліцію безпеки Володимира-Волинського від 5 серпня 1943 року . В ньому зазначалось, що "в Володимирі Волинському працюють два ворожі для німецького уряду українські організації, а саме: Просвіта й Церковна Рада. Під покриттям релігії і освітньої діяльності ведуть вони інтенсивну агітаційну роботу за вказівками відомого українського шовініста Апхієпископа Луцького Полікарпа в напрямку здобуття повної незалежної України, яка, як сказав Архієпископ Полікарп, "є винищувана політично і господарчо німецькою окупаційною армією...українські тайні організації під проводом Бандери... мусять витворити важке положення для німецької армії на східньому фронті, що зі зброєю в руках вибороти для України повну самостійність." За вказівками головного керівника тайної організації, - Архієпископа Полікарпа, який при помочі невинної культурної діяльності є добре прикритий і непідозрілий, мусять члени Просвіти і Церковної Ради дбати про бойову готовність до боротьби "проти німецьких окупантів" [19, арк. 15]. Зміст цього "вірнопідданського" листа єпископа став відомим українським партизанам. Із соборного будинку у Володимирі-Волинському вони забрали архієрея до лісу, де за присудом партизанського суду повісили.
   Представники націоналістично налаштованої інтелігенції ставили досить високі вимоги щодо духовенства. Особливо, це стосувалось священиків автономного напрямку, що зрозуміло викликало конфліктні ситуації між ОУН і автономістами протягом всього періоду окупації. Так, на початку 1942 часопис “Волинь” опублікував статтю В.Штуля “Годі мовчати”, яка показує роль духовенства у зміцненні й консолідації національних сил: “Маючи найвищі чесноти й авторитет серед парафіян, священнослужитель може спрямовувати їх у корисному для загальної справи напрямку... А що ми бачимо? Поза малими винятками, духовенство далеко від виконання тих завдань. Причину цього можемо вбачати в слабій національній виробленості одної частини нашого духовенства” [4].
   На думку Ф. Гейера, з якою солідаризується урх. Августин, лише на Волині протягом літа 1943 р. 27 священиків були вбиті бандерівцями [1]. У деяких випадках убивали і членів їхніх родин. Лисенко вказує, що до 19944 р. серед тих, хто загинув від рук оунівських боївок, лише на Волині було ЗО священнослужителів, у тому числі митрополит Олексій (Громадський), єпископ Мануїл (Тарнавський), ігумен Загаєцького монастиря Магістріан, настоятель Кременецького собору протоієрей Федір Бркевич та настоятель Ковельського собору протоієрей Червинський [12, с 45-46]
   У липні 1943 р. голова Управління місії православної церкви (автономної) протоієрей Федір Гайденко “знаний усій Волині” оприлюднив звернення до „Богоносного народу українського", в якому він вказував на розбрат в українському націоналістичному таборі [7, арк. 19]. На думку автокефального духовенства він “всю свою місіонерську працю скеровує проти Автокефальної Церкви, ганблячи її духівництво й навіть пишучи декому погрожуючі листи” [7, арк 19]. На думку Ф.Гайденка, неспокій у краї провокують „мілкі ватажки", які підбурюють населення проти найманців і підтримують „лісових дітей". Автор звернення доводив, що за „один вистріл налітаючого „героя" кількома німецькими охоронними патрулями розстрілюється і нищиться вогнем поголовно вся оселя, коло якої видно було сліди „лісових дітей". Боячись назвати справжніх винуватців таких акцій, Гайденко закликав „лісових дітей" прийти з повинною до окупаційної адміністрації" [12, с 44-45]. Як вказує Лисенко, цей документ демонстрував схожість підходів сталінського і гітлерівського режимів у використанні духовенства для придушення націоналістичного руху опору. Адже фашисти, знаючи про релігійність українців, намагалися за допомогою служителів культу ліквідувати антинацистське підпілля.
   В цілому націоналісти намагалася підтримувати тісні стосунки з церквою, часто вдаючись до методів примусу, тиску і навіть репресій. Значна ж частина священнослужителів свідомо співчували націоналістичному руху опору, сподіваючись, що він допоможе відродити українську державність. Маючи значний вплив на населення, ієрархи греко-католицької й автокефальної православної церков сприяли його консолідації перед загрозою морального розкладу та фізичного знищення.
   Фактично всі варіанти національної доктрини розглядуваного періоду містили положення про релігійне життя, проте надавали релігійному фактору другорядного дискурсу. Причиною цього є першочергове проголошення речниками українського націоналізму політичних доктрин та гасел. Адже саме релігійне середовище містило конфліктогенний потенціал появою насамперед ліній протистояння у православному середовищі із-за юрисдикційної ситуації, що не дозволило релігійному фактору виконати роль інтегратора соціуму і таким чином згуртувати українську націю в єдине ціле. Моральні ж імперативи часто-густо розходилися із політично-задекларованими методами боротьби націоналістичного підпілля, залишалися поза межами духовної компетенції. Хоча керівники націоналістичних угрупувань за умови успішності завершення своєї справи вбачали в національній церкві силу, яка здатна бути основою національної держави.

Джерела та література

1. Арх. Августин. Церковне життя на території окупованої України // Доповідь на церковно-громадській конференції “За други своя: Руська Православна Церква і Велика Вітчизняна війна”.-Москва. -24 березня 2005 р
2. Борщевій В. Українське церковне відродження на Волині (20 - 40 рр ХХст.). - Луцьк, 2000. - 254 с
3. Борщевич В. Волинський пом'яник. - Рівне, 2004. - 404 с
4. Волинь. - 1942. - 11 січня
5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Нью-Йорк- Бавнд Брук, 1966. - T.IV. -кн. 2. - 436 с
6. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Український історичний журнал. - 1998. - №3. - с 107-119
7. Державний архів Рівненської області Ф. Р-281.- оп. 1. - спр.З
8. Здіорук С І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століття - К.,2005. - 551с.
9. Костопільські вісті.- 1942- 18 січня
10. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - 660 с
11. Лебон Г. Психология народов и масс
12. Лисенко О.Є. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму // Український історичний журнал- 2000. - №6. - С.29-50
13. Лебедь М. УПА. Українська повстанська армія. її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Част.1: Німецька окупація України.-Дрогобич, 1993.
14. Наші вісті - 1941. - 14 грудня
15. Поліщук В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця). -Торонто-Варшава-Київ, 1995. -481с.
16. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939-1955. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. - 840 с 17.Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX- перша половина XX ст.).-Рівне,2003.-480с.
18. Стоколос Н. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату “Україна” в 1941-1942 pp.// Український історичний журнал. - 2004. - №3 - с.91-111
19. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВОУ). - Ф. -3833. -оп.1. - спр.90.
20. ЦДАВОУ. - Ф. - 3833. - оп. 1. - спр.43
21. Шкаровский В.М. Нацистская Германия и Православная Церковь (нацистская политика в отношении Православной Церкви и религиозное возрождение на територии СССР)

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com