www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Діяльність контрольно-розвідувального пункту військової спецслужби державного центру УНР в екзилі у Рівному на Волині (20-30-і роки ХХ ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Діяльність контрольно-розвідувального пункту військової спецслужби державного центру УНР в екзилі у Рівному на Волині (20-30-і роки ХХ ст.)

А.Жив'юк

ДІЯЛЬНІСТЬ КОНТРОЛЬНО-РОЗВІДУВАЛЬНОГО ПУНКТУ ВІЙСЬКОВОЇ СПЕЦСЛУЖБИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ У РІВНОМУ НА ВОЛИНІ (20-30-І РОКИ XX СТ.)

   Після приходу до влади у 1926 р. “санаційного” уряду Ю.Пілсудського значно активізувалась діяльність уенерівської еміграції, яка перебувала на території Польщі, зокрема колишніх військових. Так, за даними відділу безпеки Рівненського повітового староства у 1926 р. на території Рівненського повіту проживало 86 колишніх офіцерів царського, білого і українського військ, 26 з яких служили в армії УНР [1, арк.5-12].
   26 серпня 1926 р. президент УНР Андрій Лівицький та військовий міністр генерал Володимир Сальський від імені Державного Центру УНР (ДЦ УНР) направили маршалові Юзефу Пілсудському меморандум, в якому просили його прийняти до польської армії принаймні сто українських офіцерів, спрямувавши їх до різноманітних військових навчальних закладів, підготовчих курсів, армійських частин та підрозділів. У планах української влади навчання у польських закладах та служба в армії Речі Посполитої становили важливий етап підготовки кадрів для майбутньої армії УНР.
   Одним з напрямків польсько-української співпраці стало проведення розвідувальної роботи щодо СРСР. У тому ж 1926 р. створено Генеральний штаб Військового міністерства уряду УНР в еміграції, поділений за напрямками роботи на три секції. Друга секція (відділ), зокрема, мала організовувати діяльність військової розвідки і контррозвідки. На чолі другої секції Генштабу впродовж року (з кінця 1926 по січень 1928 р.) перебував полковник Микола Чоботарів (Чеботарев). Потім її очолював (до розформування 1 січня 1936 р.) генерал Всеволод Змієнко [2].
   Перед спецслужбою УНР стояло декілька завдань. Передусім - це ретельне вивчення політичної й економічної обстановки в УСРР, рівня національної свідомості громадян, культурно-освітньої ситуації тощо. Перераховані об'єктивні відомості можна було набути лише розвідувальним шляхом. Отримані дані, після аналітичного опрацювання, використовувалися для підготовки протестних матеріалів щодо становища в Україні й репрезентації їх на міжнародних форумах, вироблення відповідної тактики боротьби з політичними ворогами. Наступне-пропагандистсько-інформаційна робота серед населення УСРР шляхом переправлення на радянський бік друкованої продукції. Одне з ключових завдань полягало у протидії запеклому поборюванню української еміграції, яке повело ОДНУ. Агентура ОДНУ активно працювала в усіх закордонних центрах української політичної еміграції. Форми і методи цієї діяльності були різноманітними - фізичне знищення найбільш небезпечних ворогів (зокрема, організація вбивства Симона Петлюри), розклад еміграції зсередини, спонукання до виїзду в СРСР тощо. Усе це, безумовно, змусило провідних діячів уенерівської еміграції вжити заходів у відповідь, тобто здійснити контррозвідувальний захист ДЦ УНР в екзилі.
   Головна мета розвідувальної роботи спецслужб ДЦ УНР в екзилі у другій половині 1920-х -на початку 1930-х pp. полягала у використанні здобутих даних для підриву існуючої в Україні радянської системи. Це зумовило її головні напрямки: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення напрямків їх політики і способів її реалізації; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з'єднань; активні заходи пропагандистського характеру на терені України; з'ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів та ін. Фінансування розвідувальної роботи, практична допомога на прикордонних пунктах здійснювалась другим відділом польського Генштабу (“двуйкою”), оскільки спецслужба ДЦ УНР не була і не могла бути самодостатньою, базуючись на території іншої держави [3].
   Активізація роботи військової спецслужби УНР увінчалась створенням мережі розвідувальних пунктів у польсько-радянському прикордонні, зокрема на Рівненщині. Ними опікувався полковник УНР Іван Литвиненко-Морозенко. У червні 1927 р. він був направлений М.Чоботарівим на посаду керівника розвідувального пункту у Могиляни поблизу Острога, а з осені 1928 р. - у Рівне, де він очолював контрольно-розвідувальний пункт (КРП) другої секції на Волині (до 1935 p.).
   І.Литвиненко-Морозенко народився у 1891 р. в с Хоружівка на Сумщині. У період української революції 1917-1920 pp. служив в армії УНР, полковник. Емігрувавши до Польщі, був впродовж тривалого часу був причетним до роботи військового міністерства ДІД УНР в екзилі, працюючи, як вже зазначено, в його розвідувальному відділі [4]. Після ліквідації центрального КРП у Рівному, відкликаний до Варшави, де до січня 1936 р. перебував у розпорядженні В.Змієнка. Свідчень щодо його належності доуенерівських спецслужбу пізніший період невідомо [3].
   Під час Другої світової війни, з 1943 p., І.Литвиненко-Морозенко очолював розвідувальний відділ Головного військового штабу УПА (під псевдонімами “Данило Солончак”, “Євшан”), який базувався на Рівненщині. У 1945 р. захоплений НКВС, помер в ув'язненні 1947 р. [5, с 1259,1297].
   У підпорядкуванні І.Литвиненка були пункти в Корці (створений у серпні 1927 p., очолювався послідовно Я.Гальчевським, Я.Малиновським, Стахівським), Могилянах (1927-1931 pp., після І.Литвиненка очолив Ю.Огородник), Костополі (червень 1927 р. - червень 1928 p., очолювався Дітківським), Острозі (1931-1933 pp., очолював Я.Малиновський), Ланівцях (1927-1930 pp., керівники Я.Гальчевський, Я.Водяний). З 1928 р. розвідувальні пункти працювали також у Гусятині й Барсуках. Час від часу, з метою конспірації і введення в оману супротивника, ці пункти змінювали свою дислокацію - одні ліквідовувались, інші переносились, але загалом їх функціонувало п'ять-шість [3].
   Керівники розвідувальних пунктів мали звітувати про здійснену роботу особисто І. Литвиненку, доповідаючи про кожного агента, який перекидався за кордон, і про дані, отримані ним нам території СРСР. Коли інформація викликала підвищений інтерес, агента доставляли на КРП, а в деяких випадках навіть до вищого керівництва розвідки у Варшаві. За вказівками керівника другої секції, І. Литвиненко отримував перепустки для переходу кордону уенерівською агентурою від польської бригадної розвідки, яка у своїй діяльності підлягала Львівській експозитурі. Бланки перепусток видавалися вже підписаними, пронумерованими, з чистими графами для прізвища та імені. Водночас траплялися випадки, коли військове міністерство перекидало агентів на територію України без погодження з керівником Рівненського КРП.
   До складу агентури керівники спецслужби ДІД УНР залучали як пересічних громадян, так і досвідчених ветеранів-військовиків. Перших, як правило, використовували для пересилання пропагандистської літератури (часописів, газет, листівок та ін.), других - для вербування агентів розвідки УНР, яка будувалась за класичною “системою трійок”. При цьому керівники уенерівської спецслужби домагалися від співробітників та агентури правил конспірації, застосування паролів, псевдонімів, шифрів. Перед агентами-вербувальниками і завербованими ставилось завдання вести антирадянську агітацію, поширюючи інформацію про можливість повернення в Україну уряду УНР, його активну роботу в еміграції та ін. Друга секція налагодила виготовлення фальшивих особистих документів, зокрема паспортів (закордонних радянського зразка), для тих, кому треба було таємно перетнути кордон і легалізуватися в Україні з відповідним розвідувальним завданням.
   Мережу резидентів уенерівської розвідки на Волині склали помітні постаті військових діячів періоду визвольних змагань 1918 - початку 1920-х pp. Так, перший керівник розвідувального пункту в Корці Яків Гальчевський прославився як Літинський отаман Орел, загони якого в кінці 1918 р. разом з Гайсинським куренем отамана А. Волинця утворили 61-й окремий полк у складі Північної групи військ УНР під проводом отамана В.Оскілка. Я.Гальчевський продовжував боротьбу проти більшовиків на Поділлі до кінця 1923 p., коли перейшов на польську територію. З того часу, оселившись у Корці (докладна адреса- Фабричний провулок, дім 111-а), він розпочав співпрацю з львівською 5-ю експозитурою 2-го відділу польського Генштабу (розвідка та контррозвідка). З 1930 p., під прибраним прізвищем Войнаровський, Я.Гальчевський служив у чині капітана, згодом майора у польському війську, командував батальйоном під час німецько-польської війни, потрапив у полон. Вбитий польським загоном у Грубешові 22 березня 1943 р. [6]. Після Я.Гальчевського розвідувальний пункт у Корці, а пізніше резидентуру в Острозі очолював його соратник по визвольних змаганнях Яків Байда-Голюк (Малиновський).
   Резидент у Ланівцях, колишній повстанський отаман Яків Водяний, був згодом, у 1939 p., заарештований органами НКВС і засуджений до розстрілу. У звинувачувальному вироку військового трибуналу Київського округу зазначалось, що Я.Водяний, як резидент розвідки “УНР”, вербував, інструктував, перекидав на територію СРСР агентів та приймав від них відомості “шпигунськогохарактеру” [7, с.332].
   Керівник КРП у Рівному І.Литвиненко-Морозенко впродовж 1928-1933 pp. винаймав, за 70 злотих місячної плати, квартиру в Степана Кулія, який мешкав на вулиці Дикій, 9 (нині - вулиця Гайдара) і працював помічником у нотаріуса Адамчевського. (Зауважимо, що І.Литвиненко-Морозенко, як начальник КРП, щомісячно отримував 350 злотих платні та 100 злотих на виплату агентурі [3]). Пізніше, орієнтовно у 1934-1935 pp., І.Литвиненко-Морозенко мешкав у домовласника Ільвіцького на вулиці Князя Скорупки, 3 (нині - вулиця 24 серпня). Після встановлення радянської влади, 3 квітня 1940 p., господар його першої конспіративної квартири С.Кулій заарештований 2 відділом УДБ Управління НКВС в Рівненській області [8]. На слідстві він показав, що І.Литвиненка-Морозенка знав як агронома (так він був записаний у домовій книзі) та представника Центрального комітету допомоги емігрантаму Варшаві.
   Серед постійних відвідувачів І.Литвиненка-Морозенка С.Кулій назвав власника книгарні Андрія Мартинюка, адвокатів Миколу Багринівського та Івана Карнаухіва, бухгалтера магістрату Данила Ковпаненка, працівника податкового відділу магістрату, згодом інкасатора електровні (електростанції) Василя Проказюка, працівника електростанції Степана Письменного. Всі вони, окрім А.Мартинюка, належали до середовища уенерівської еміграції в Рівному. Варто зауважити, що А.Мартинюк, Д.Ковпаненко, В.Проказюк, С.Письменний входили до повітового керівництва створеного у 1931 р. Волинського українського об'єднання [9], що наводить на думку співпрацю цієї політичної організації з уенерівською спецслужбою.
   Окрім них, до квартиранта приїжджали іногородні відвідувачі, яких С.Кулій не знав. Зустрічі відбувались з дотриманням правил конспірації [8, арк.7-10,13]. Останнє підтверджують протоколи допитів сусідів С.Кулія, які нічого не могли сказати про його помешканців та відвідувачів, а на пряме запитання щодо І.Литвиненка-Морозенка один з них відповів, що “такого прізвища взагалі не чув” [8, арк. 14-17]. Степан Кулій 25 жовтня 1940 р. був засуджений Особливою нарадою при наркомові внутрішніх справ СРСР на 8 років виправно-трудових таборів “за активну боротьбу проти революційного руху”. Покарання відбував у Івдельлазі, реабілітований 31 березня 1990 р. [8, арк.26-27].
   Характерною видається доля Василя Проказюка [10] - одного з тих, хто перебував на постійному зв'язку з І. Литвиненком-Морозенком у Рівному і, скоріше за все, виконував для нього певні доручення розвідувального характеру. Народився В.Проказюк у 1889 р. в с Гаї Старобродські поблизу Бродів. Після закінчення у 1908 р. церковно-вчительської школи в с Охлопків Володимир-Волинського повіту, до 1914 р. вчителював на Дубенщині. З початком Першої світової війни мобілізований до царської армії, закінчив Житомирську школу прапорщиків (1916), згодом перебував на Південно-Західному фронті.
   Підтримавши українську революцію, в кінці 1917 р. став офіцером 1-го Українського вартового полку в Києві. Восени 1918 p., командуючи ротою, брав участь у антигетьманському повстанні. До осені 1919 р. - командир, в чині підпоручника, 1-ої роти полку імені гетьмана Дорошенка, воював на Харківщині.
   Залишивши військо, переїхав до дружини в м. Яготин Полтавської губернії, де впродовж півроку навіть був головою ревкому, пізніше вчителював у школі при цукрозаводі. Влітку 1920 p., під час службової поїздки до Києва, мобілізований до Червоної Армії і відправлений на польський фронт, де під Ковелем потрапив у полон.
   Влітку 1921 p., після укладення Ризького миру, нелегально перейшов кордон з СРСР у районі Острога і дістався до сім'ї в Яготин. Восени 1921 р. став слухачем богословських курсів у Києві, організованих УАПЦ. Наступного року висвячений на священика, служив у Києві до кінця літа 1922 р. У серпні цього ж року, разом із сім'єю, офіційно переїхав до Польщі.
   Деякий час В.Проказюк працював приватним учителем. У 1923 p., на прохання жителів с Великі Городниці, без затвердження архієреєм, став священиком. За самовільне зайняття цієї посади незабаром заарештований і відбув 3-х місячне ув'язнення в Дубенській тюрмі. Вдруге провів 4-ри місяці у тій же в'язниці в 1925 p., нібито за комуністичну діяльність.
   У 1925-1927 pp. - секретар луцької “Просвіти”, з часу заснування ВУО- член партії. З допомогою голови ВУО Петра Певного і волинського воєводи Генріха Юзефського, В.Проказюк отримав місце в Рівненському магістраті, у 1933-1939 pp. працював на електростанції. Влітку 1939 р. звільнений з роботи і притягнутий до суду за поширення чуток про побиття вікон у варшавському будинку міністра закордонних справ Польщі Бека, як також за використання української мови на службі.
   Після встановлення радянської влади трудився на посаді плановика електростанції, входячи, разом з Д.Ковпаненком, С.Письменним та С.Кочегаровим, до комітету, що керував підприємством. 23 березня 1940 р. заарештований управлінням НКВС у Рівненській області.
   Біографія досить карколомна, яка є доброю ілюстрацією того факту, що в часи масових суспільних зрушень і швидкоплинних державно-політичних змін помітно затребуванішими, порівняно з періодами стабільності, виявляються люди авантюрного складу. Чим, не без успіху, користаються різноманітні спецслужби, безжально віддаючи на поталу небезпек і смерті тих з них, хто став “відпрацьованим” матеріалом. В.Проказюк засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 вересня 1940 р. на 8 років ВТТ “як соціально небезпечний елемент”. Покарання відбував у Сиблазі. Реабілітований прокуратурою Рівненської області 4 грудня 1989 p., через 100 років від свого народження.
   Десятки і сотні інших мешканців Волині виявились втягнутими у “велику агентурну гру”, затіяну в 1920-193 0-х pp. радянськими, польськими та уенерівськими спецслужбами. Впродовж першої половини 1920-х pp. перехід польсько-радянського кордону був явищем якщо не буденним, то достатньо масовим. Цьому сприяли декілька обставин, пов'язаних з тим, що підписання Ризького мирного договору сторони, які його уклали, розцінювали як явище компромісне і тимчасове, прагнучи до реалізації своїх попередніх планів.
   У першу чергу, це стосувалося Радянської Росії. Як можна судити з таємної постанови ЦК РКП(б) від 25 лютого 1925 p., підготовленої комісією, яку очолював В.Куйбишев, в першій половині 1920-х pp. радянська сторона здійснювала на Волині і Поліссі, контрольованих Польщею, так звану “активну розвідку”. Вона полягала у перекиданні на територію Польської республіки диверсійних військово-підривних груп, які постачались, забезпечувались зв'язком і директивними вказівками з центру, тобто з Москви, будучи “необхідним доповненням” інших військових заходів Радянської Росії (СРСР) проти Польщі [11, с.113; 12, с.180,181].
   З іншого боку, для проведення підривної діяльності в радянському тилу в 1921 р. у Львові урядом УНР було створено Повстансько-партизанський штаб (ПІШІ) на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником. 2-й (розвідувальний) відділ ПІШІ займався розвідкою у радянській прикордонній смузі, переправляв через кордон агентуру, приймав кур'єрів, що прибували з відомостями від повстанських формувань, опитував осіб, котрі приїхали з території УСРР. Контрольні (розвідувальні) пункти ПІШІ працювали у 1921 р. у Рівному, Дубні, Корці, Крем'янці та інших містах Волині [3], виявившись ніби попередниками КРП під керівництвом І.Литвиненка-Морозенка.
   Досить поширеним явищем у першій половині 1920-х pp. стало також порушення польсько-радянського кордону з контрабандною метою. Для прикладу, контрабанда годинників з Польщі до СРСР йшла значною мірою через здолбунівських годинникарів братів Шмуля і Мойшу Гузів [13].
   Затриманих у той час на кордоні, як польська, так і радянська сторони, у більшості випадків повертали назад, нерідко перед тим спробувавши завербувати. Так, Григорій Гринчук з Гаїв Лев'ятинських і Марко Андріюк зі Стоянівки на Радивилівщині, спіймані у 1924 р. радянськими прикордонниками, отримали по 10 доларів і 5 карбованців золотом, зброю і повернуті назад до Польщі [14, арк. 11-12]. Іван Олевський з Межиріч невдало намагався перейти кордон до СРСР з односельцями Анатолієм Тижуком і Петром Рибчинським влітку 1925 р. біля с Лідовка, користуючись допомогою такого собі Самковського - вона коштувала по 10 злотих з кожного (у липні 1931 р. плата за допомогу при переході кордону зросла до 150 злотих [15, арк.38]). Після їх затримання, довідавшись, що І.Олевський навчався в духовній семінарії, йому заявили, що “на радянській території попів не треба” і завернули назад [16, арк.80-82зв].
   Масштаб і жорстокість репресій проти затриманих на кордоні чи виявлених після його переходу реальних та гіпотетичних агентів значно зросли, зокрема з боку ДПУ УСРР, після згортання політики українізації та початку колективізації на селі. Так, 11 травня 1930 р. радянські прикордонники затримали при спробі переходу кордону жителя с. Дермань Здолбунівського повіту Миколу Кир'янчука. 23 грудня 1930 р. за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі судова трійка при колегії ДПУ СРСР винесла рішення про його розстріл. 31 січня 1931 р. о 24 год. вирок було виконано [17, 11].
   28 травня 1930 р. Славутським прикордонним загоном ДПУ УСРР заарештовані Юліан і Павло Данилюки з с. Бадовка Здолбунівського повіту. Перший з них за часів УНР служив у дивізії “сірожупанників”. 27 листопада 1930 р. судова трійка при колегії ДПУ СРСР винесла вирок: Данилюка Юліана за ст. 54-6 КК УСРР розстріляти [18, арк.19], Данилюка Павла за тією ж статтею засудити до 10 років концтаборів [18, арк.20].
   27 вересня 1930 р. під час порушення польсько-радянського кордону на ділянці 19-ої застави Славутського прикордонного загону затримані жителі Острога Олексій Давидюк і Олександр Джус. Напередодні, 18 вересня, О. Давидюк передав на радянський бік листа про перехід кордону “польським шпигуном” Станіславом Дудзінським. Зі свідчень О.Давидюка, вони з О.Джусом перейшли до УСРР, щоб отримати допомогу на діяльність якоїсь міфічної прорадянської організації, що нараховувала 400 членів і мала на озброєнні 20 револьверів і 20 гвинтівок. В ході подальшого слідства з'ясувалось, що О.Давидюк і О.Джус ніби представляли “Революційну організацію молодих людей” (12 чол.), яка діяла в Острозі. О.Давидюк жив на квартирі в Острозі разом з Кирієнком, колишнім петлюрівцем, знайомим з письменниками Федором Дутком, Петром Холодним і, навіть, колишньою чільницею українського радянського уряду Євгенією Бош [19, арк. 11-13, 15, 17-27]. Судова трійка при колегії ДПУ СРСР ЗО березня 1931 р. ухвалила рішення про розстріл О.Давидюказа ст.80, 54-6 КК УСРР [19, арк.42], яке було виконане 28 квітня 1931 р. о 1-ій годині ночі в Бердичівському ДОПР (“Доме общественных принудительных работ”, як тоді називалась тюрма) [19, арк.52]. О.Джуса за тими ж звинуваченнями засуджено до 7 років концтаборів, які він мав відбувати в м. Котласі [19, арк.43].
   У 1932 р. кордон з СРСР перейшов Микола Бурдан, після чого був перевербований ДПУ УСРР і направлений з розвідувальною метою до Львова. Там його затримала польська контррозвідка, виявивши зв'язки і заарештувавши спільників. В одного з них, Володимира Мельника (Основича), який служив у польському війську в Кракові, вилучено карту Польщі з нанесеними номерами військових полків. В.Мельника польський суд ув'язнив на 2 роки тюрми, М.Бурдан відбував покарання до 1939р. [20, с.16-18].
   Те, що органи ДПУ-НКВС УСРР активно впроваджували свою агентуру в прикордонних районах Західної Волині, підтверджує інформація Славутського прикордонного загону НКВС про мешканця м. Здолбунова В'ячеслава Форманека (псевдонім “Заглоба”). Він був завербований Славутським ДПУ через сестру своєї дружини. Сестра жила в Славуті, здійснюючи, у супроводі агентів ДПУ, “човникові” рейди до Польщі. В.Форманека тримали на зв'язку особисто начальник Славутського райвідділу Земцов та його помічник Світланов. Після викриття, В.Форманека і захоплених на кордоні агентів ДПУ М.Панек і ДВеремея польський суд покарав 15-ма роками ув'язнення кожного (звільнені в 1939 р.) [13, арк.22-25, 69, 70].
   У спогадах отамана Тараса Бульби-Боровця знаходимо згадку про те, що рівненський КРП і його керівник І. Литвиненко-Морозенко був причетний до збору інформації про голодомор 1932-1933 pp. в Радянській Україні. Очевидно, увагу І.Литвиненка привернула група національно свідомої поліської молоді на чолі з Т.Бульбою-Боровцем, і в 1932 p., через сотника Василя Раєвського, він зв'язався з ними, як виглядає, з метою використання в якості можливої агентури. Т.Бульба-Боровець розповідає про це так: “Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді у Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-совєтському кордоні. Я одразу став його співробітником для кур'єрських обов'язків через кордон. З наказу полковника Литвиненка наша молодь пачкувала на другу сторону кордону всякі директиви уряду УНР та літературу, а назад - різні матеріяли, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена в часі великого голоду в Україні 1932-1933 років. Ми переносили з-за кордону цілу масу зразків “хліба”, спеченого з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників. [... ] Ці експонати голоду в СРСР Уряд УНР з меморандумами розсилав до Ліги Націй та по цілому світі, хоч той світ був на все глухий...” [21, с.36, 39].
   Таким чином, військова розвідка ДЦ УНР в екзині і її рівненський КРП проводили досить кваліфіковану, з широким “географічним” розмахом роботу, спрямовану проти СРСР, маючи певні здобутки. До найбільш серйозних недоглядів уенерівської розвідки, на думку В.Сідака, слід віднести багато фактів виявлення і перевербування ОДНУ її агентів, що перекидалися в УСРР; недостатньо глибоке вивчення, перевірка та підготовка осіб, які залучалися до таємної співпраці, невикористання усіх можливих варіантів агентурного проникнення до противника, низьку достовірність інформації, отриманої розвідувальним шляхом, яка нерідко готувалася у надрах О ДПУ і носила дезінформаційний характер [3]. Вказуючи на хиби і недогляди в роботі військової спецслужби ДЦ УНР, потрібно все ж пам'ятати про складні історичні умови, в яких їй доводилось діяти.
   Ближче до середини 1930-х pp. маховик “великого терору”, розкручений з волі И.Сталіна в підрадянській Україні, зтероризував і залякав більшість населення УРСР, остаточно пригасив радянофільські настрої у переважної частини населення Західної України, призвів до закриття радянсько-польського кордону щільною завісою аж до 1939 p., практично унеможлививши продовження більш-менш ефективної розвідувальної роботи з боку ДЦУНР в екзилі.

Джерела та література

1. Державний архів Рівненської області (далі - ДАРО), ф.30, оп. 17, спр.44.
2. Сідак B.C. Військова спецслужба Державного центру УНР в екзилі та її керівники (1926-1938 pp.) // Воєнна історія. - 2002. - №1;
3. Сідак Володимир. Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період // Воєнна історія. - 2002. - №3-4
4. Іванущенко Геннадій. Український розвідник із Хоружівки Іван Литвиненко // Шлях перемоги. - 2006. -№5. - 1 лютого. - С.9.
5. Літопис УПА. Нова серія.- Т.8. Волинь, Полісся, Поділля: УПА та Запілля. 1944-1946. Документи і матеріали /упоряд. О.Вовк, С.Кокін. - К.-Торонто, 2006. - 1448 с
6. Руккас Андрій. Яків Гальчевський - український офіцер у Війську Польському міжвоєнного періоду // Молода нація: Альманах. - 2000. - №4. - С.93-128.
7. Коваль Роман. Біографічні довідки про учасників Визвольної війни 1917-1920-х років, про яких йдеться в романі “Холодний Яр” // Горліс-Горський Ю.Ю. Холодний Яр: документальний роман. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2006. - С.330-357.
8. ДАРО, ф.Р-2771,оп.2, спр.4187.
9. Кучерепа М.М., Давидюк Р.П. Волинське українське об'єднання (1931-1939 pp.): Монографія. -Луцьк: Надстир'я, 2001.- 420 с.
10. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.1147.
11. Степаков В. Спецназ Росси. - М.: Олма-пресе, 2002. - 383 с
12. Колпакиди А., Прохоров Д. Империя ГРУ. - М., 1998. - 486 с.
13. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.4240.
14. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.4591.
15. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.4590.
16. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.4234, т.1.
17. Басюк Остап. Розстріляли, звинувативши у шпигунстві // Дзвони Дерманя. Збірник спогадів та документів. - Рівне: Азалія, 1998. - СІ 1.
18. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.885.
19. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр.628.
20. Основич-МельникВ.К. Мій шлях до світла й волі: Спогади-свідчення. - Рівне: Ліста-М, 2001. - 124 с
21. Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави: Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.- Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”, 1981. - 328 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com