www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Емігранти УНР у громадсько-політичному житті Волині в умовах Другої Речі Посполитої
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Емігранти УНР у громадсько-політичному житті Волині в умовах Другої Речі Посполитої

Р.Давидюк

ЕМІГРАНТИ УНР У ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ВОЛИНІ В УМОВАХ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

   Постановка проблеми. Поразка української національно-демократичної революції 1917-1920 років призвела до хвилі наддніпрянської еміграції до Польщі. Серед емігрантів, які осіли на території Західної Волині значною була група діячів УНР. Попри всі труднощі міжвоєнного періоду наддніпрянська еміграція на Волині зайняла чільне місце у боротьбу за українські інтереси регіону. її представники були генератором громадського життя та носієм національної ідеї, незважаючи на те, що частина з них стала на шлях співпраці з польською адміністрацією. Діяльність емігрантів є актуальною з огляду на те, що дає можливість прослідкувати адаптацію громадських діячів у іншому суспільному середовищі.
   Мета і завдання наукової статті полягають у тому, щоб на основі архівних документів та інших матеріалів прослідкувати вплив уенерівських емігрантів на громадсько-політичне життя Волині у міжвоєнний період, зокрема на функціонування українського проурядового табору, репрезентованого Волинським українським об'єднанням.
   Джерельну базу наукової статті складають архівні документи виявлені у Державному архіві Волинської області (ДАВО) та Державному архіві Рівненської області (ДАРО), а також матеріали тодішньої періодичної преси, збірники документів. Історія міжвоєнної Волині досить предметно досліджується сучасними істориками, але дана проблема розглядається побіжно. Окремі аспекти теми представлені у доробках польських вчених Омеляна Вішки [26], Олександра Колянчука [24].
   Після поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 років до Польщі прибула значна частина біженців з наддніпрянської України. Наприкінці 1920 року в Польщі налічувалося біля 35 тисяч українців. Приблизно 90 % української еміграції в Польщі у 20-х роках складали особи, пов'язані з Українською народною республікою, її державними структурами та армією [26, 653]. Хоча українська еміграція була різнобарвною, але характеризувалася спільною ідеєю української державності.
   Наддніпрянські емігранти, які після поразки визвольних змагань, опинилися на західноволинських землях, без особливих проблем змогли адаптуватися в новому середовищі. Більше того, будучи переважно людьми освітченими та громадсько-активними, вони перетворилися на лідерів культурно-освітнього, церковно-релігійного та політичного життя краю.
   Значна частина емігрантів із Наддніпрянщини стали послами та сенаторами до польського парламенту, діячами проурядової партії Волинського українського об'єднання. Сприятливі передумови для появи цієї регіональної партії склалися на Волині на початку 30-х років XX століття, коли після „травневого перевороту" 1926 року актуалізувалася українська проблема, що стала важливим зовнішнім і внутрішнім чинником польської національної політики.
   Серед наддніпрянських емігрантів, які працювали на терені Волинського воєводства, активністю відзначалися Олександр Ковалевський, Микола Маслов, Петро Певний, Степан Скрипник, Сергій Тимошенко, Михайло Тележинський, Микола та Парасковія Багринівські та багато інших. Значну роль у громадсько-політичному житті Волині відігравали військові діячі в еміграції. Серед них організатор вільного козацтва, повстанський отаман Гайсинського повіту в 1918 - 1920 pp. - полковник Ананій Волинець, отаман Андрій Долуд, полковник Михайло Крат та ін. Ананій Волинець народився у селі Карбівці Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Вінницька область). Після поразки української революції був інтернований, поневірявся по таборах. У грудні 1921 року його за звинуваченням у державній зраді помістили до рівненської в'язниці. За сприянням Володимира Оскілка, у 1922 році Ананію Гавриловичу вдалося звільнитися. Разом з Оскілком, Волинець приймав активну участь у роботі пропольської Української народної партії з центром у місті Рівне, співпрацює з редакцією пресового органу названої партії - газетою „Дзвін". УНП організувала власне культурно-освітнє товариство, заснувала видавництво власного часопису, кооперативні організації та банки. У квітні 1926 р. УНП здійснила низку заходів у справі зближення з польською селянською партією „Piast". Хоча це зроблено було з метою проведення спільних виборчих акцій, однак підтверджує пропольську орієнтацію партії.
   Польська поліція ретельно слідкувала за діяльністю А.Волинця, наголошуючи, що він „вороже налаштований щодо Польської держави" [10, арк 124]. Ананій Гаврилович проводив консультативну, організаційну роботу по утворенню селянських кооперативних організацій. Після загибелі В.Оскілка він віддалився від політичної роботи. Хоча вже у 1931 році, коли в Луцьку виникла регіональна проурядова партія Волинське українське об'єднання, А.Волинець став членом Головної управи партії від міста Рівного та Головної ради ВУО від рівненського повіту [7, арк.39]. Після приходу у 1939 році на Рівненщину радянської влади, органи НКВС двічі заарештовували технічного секретаря Рівненського магістрату Ананія Волинця [13]. Перший раз у жовтні 1939 року і через 10 днів відпустили, другий раз у січні 1940 року. Після довгогослідства було винесено вирок кримінальної колегії Вінницького обласного суду, за яким Ананій Гаврилович Волинець був розстріляний [18,18].
   Іншим представником наддніпрянської еміграції був кадровий військовий, генерал-хорунжий армії УНР Олексій Дмитрович Алмазов, який народився 6 січня 1886 р. у Херсоні. Після закінчення у 1905 р. реального училища в Тифлісі його направили до Петербурга в Михайлівську артилерійську школу. Пов'язавши життя із службою в армії, О.Алмазов завершив військове навчання на однорічних артилерійських офіцерських курсах у 1914 році,. У роки Першої світової війни він воював на Західному і Південно-Західному фронтах у чині офіцера.
   У період УНР Алмазов брав активну участь у формуванні української армії, приймав участь у боротьбі проти більшовицьких військ М.Муравйовау січні 1918 року, які наступали на Київ. Як учасник першого Зимового походу був нагороджений військовою відзнакою - „Залізним хрестом", отримав чин генерал-хорунжого. У 1921 р. перебував у таборі для військовополонених у м.Вадовіце, у 1923-1925 pp. працював на вугільній шахті. У 1926 р. переїхав до Чехо-Словаччини, вчився на гідротехнічному відділі Української гідротехнічної академії в Подебрадах. Отримавши у 1930 році диплом інженера, переїхав до Луцька, де включився в активну громадську роботу. Олексій Алмазов працював у Товаристві ім. Лесі Українки, обирався першим заступником голови управи. Помер Олексій Алмазов 13 грудня 1936 р. в Луцьку [4, 245-249].
   Значна частина українських емігрантів із Наддніпрянської України започаткувала створення регіональної партії Волинське українське об'єднання, що активно підтримувало „волинську політику" воєводи Генрика Юзевського. Утворення вищеназваної проурядової політичної партії яскраво демонструє внесок наддніпрянських емігрантів у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Установчий конгрес ВУО відбувся у Луцьку у червні 1931 року, на якому було офіційно заявлено про лояльність партії до Польської держави і заявлено про готовність співпрацювати з воєводською адміністрацією [8, арк. 1-12].
   У своїй програмі - Декларації - ВУО наголошувало на лояльності до Другої Речі Посполитої і одночасно на прагненні розвивати національну самосвідомість волинян. Очолив партію Петро Певний, який народився у 1888 р. у Полтаві, навчався в Харківському технологічному інституті і Московському університеті, був активним учасником української революції 1917-1920 pp. За участь у Зимовому поході 1920 р. був нагороджений Залізним Хрестом, а за рішенням Ради депутатів фронту - Хрестом св. Юрія. Спочатку П.Певний був відомий як журналіст, зокрема працював співредактором щоденників „Відродження" (1918) у Києві та редактором „України" (1919) у Кам'янці-Подільському. Після поразки національно-визвольних змагань емігрувавши до Польщі, оселився у Варшаві, а у 1928 р. переїхав до Луцька, очолив редакцію газети „Українська нива", включився в активне політичне життя.
   Петро Певний, перебуваючи на посаді Голови ВУО у 1931-1935 pp., водночас виконував функції радника Рільничої палати на Волині, був головою Товариства імені Лесі Українки, почесним головою Робітничого об'єднання праці в Луцьку, головою українського клубу „Рідна Хата", членом ревізійної комісії Товариства імені митрополита Петра Могили. Він поділяв політичні погляди та ідеї Симона Петлюри, у міжвоєнний час був прихильником порозуміння та співпраці з польською владою. Це дозволило йому у 1930 - 1936 роках бути послом до польського сейму. Після початку Другої світової війни емігрував до США, помер у 1957 р. у Нью-Йорку [5, 268-271].
   На середину 30-х років припали зміни всередині проурядового Волинського українського об'єднання, які були викликані, як смертю Ю.Пілсудського у травні 1935 року, так і еволюцією поглядів частини партійних діячів. Після усунення у червні 1936 року Петра Певного з посади генерального секретаря ВУО та голови УПРВ (Українська Парламентарна Репрезентація Волині), на перші ролі виходять інші особистості, а саме новий лідер партії та голова УПРВ Сергій Тимошенко, редактор пресового органу ВУО - газети „Українська нива" (з 1937 року - „Волинське слово") Олександр Ковалевський [21,1].
   Обидва були представниками наддніпрянської уенерівської еміграції. Сергій Тимошенко народився у 1881 році в Чернігівській губернії, здобув фах інженера. До революції був членом Української громади на Харківщині, одним із основоположників РУП. За часів УНР виконував обов'язки міністра шляхів сполучення. Пізніше був професором Подебрадської академії, з 1930 р. працював інженером будівництва при відділі рільництва та рільничої реформи на Волині, у 1931-1935 роках очолював Товариство імені Петра Могили, був послом до польського сейму. З 1937 по 1939 р. Сергій Тимошенко очолював ВУО.
   Головний редактор „Волинського слова" Олександр Ковалевський народився у 1890 році. У період 1919-1921 років був засновником і головою Української народно-республіканської партії. У квітні 1919 року підтримав спробу заколоту у Рівному, який очолив командуючий Північною групою військ УНР Володимир Оскілко. У 1920 році Ковалевського призначили міністром рільництва УНР, однак поразка національно-демократичної революції змусила його емігрувати та оселитися у Луцьку, де він очолив правління „Українського банку". О.Ковалевський, як значна частина інших уенерівських емігрантів, щиро вірив у можливість співпраці з польською владою, особливо після травневого перевороту 1926 року.
   У зв'язку з реорганізацією ВУО із 1 січня 1937 року пресовий орган партії, який редагував О.Ковалевський, почав виходити під назвою „Волинське слово" [6, арк.З]. З ініціативи головного редактора газета друкувала статті, в яких значно активніше ніж раніше піднімалися культурно-освітні, церковно-релігійні, економічні проблеми українців Волині. Часопис почав, хоча й надзвичайно м'яко, але критикувати окремі дії польської влади, однак від ідеї польсько-українського порозуміння та співпраці не відмовлявся.
   Напередодні Другої світової війни, у зв'язку із зростанням напруженості у світі та чехословацькими подіями, О.Ковалевський опублікував статтю „Марш на Україну чи її визволення". Автор ділиться з читачами своїми ідеалами і пише про мету свого життя: „Ми, що боролися за ідеал державницької незалежності України і в свої юнацькі роки, і в роки зрілої молодості, і власними силами, і в союзі з німцями чи поляками, завжди були переконані, що утвердження Незалежної України є історичною необхідністю. Але ми дивимося на оточуючу реальність відкритими очима і бачимо факти такими, якими вони є. Якби справді сталося так, що німецька армія помарширувала б на Україну, то безсумнівно, зародився б сумнів: чи визволена таким чином Україна є справді незалежною державою?" [2,2].
   Олександр Ковалевський був переконаний, що не за таку незалежність велася боротьба. Однак, шлях ВУО - шлях лояльності до польської влади - також не міг призвести до вирішення української проблеми. Напевно, це зрозумів Олександр Ковалевський, адже на сторінках редагованої ним газети наголошувалося: „Можна було видати десятки грубих томів з промовами на українську тематику. Однак, майже десятилітній обмін думками так і не вирішив цієї проблеми" [3, 1].
   Через кілька днів після оприлюднення таких думок, розпочалася Друга світова війна, польська держава була зруйнована. Після того, як у Західну Україну прийшли радянські війська, доля представників наддніпрянської еміграції склалася по-різному. Частина їх емігрувала за кордон. Олександр Ковалевський залишився і був заарештований органами НКВС [15, 51]. Подальша доля його залишається поки-що невідомою.
   Яскравим представником наддніпрянської еміграції на Волині був Степан Скрипник, активний громадський і політичний діяч, посол до сейму Другої Речі Посполитої. Степан Скрипник народився Юквітня 1898 року у Полтаві, де у 1916 році закінчив класичну гімназію. За часів Української національно-демократичної революції брав участь у боях проти більшовиків у лавах армії УНР, був старшиною першого кінного полку імені К.Гордієнка та кінного полку імені М. Залізняка. З 1919 року займав посаду старшини для спеціальних доручень при головному отамані військ УНР С.Петлюри, з яким він був у родинних стосунках. У міжвоєнний період Степан Скрипник працював у земському самоуряді на Волині, сприяв роботі Українського театрального товариства, Українського спортивного клубу „Горинь" та інших товариств міста Рівного.
   З другої половини 30-х років польський уряд активізував наступ на права українців, зокрема на Волині активно проводилася ревіндикаційні акції. Події у селі Гриньки, коли у грудні 1937 року у місцевому костьолі були перехрещені в римо-католицизм 116 мешканців села [20, 556-558] змусили Степана Скрипника подати у цій справі депутатський запит, скласти Інтерпеляцію Міністру внутрішніх справ 1 лютого 1938 року. Активна позиція українських послів разом з іншими акціями сприяла тому, що 100 осіб з числа насильно навернених повернулися назад до православної віри [1, 140].
   Однак, всі спроби українських послів захистити релігійні права українців закінчувалися невдало, не могли зупинити наступ католицизму. Дії польської влади у кінці 30-х років свідчили, що проект статуту православної церкви так і не набуде статусу закону, що і надалі православна церква буде керуватися „Тимчасовими правилами". У такій ситуації С. Скрипник подав „Інтерпеляцію до голови Ради Міністрів Речі Посполитої у складі неврегульованого дотепер правного становища православної церкви в Польщі" [11, арк. 1-3]. „Серед місцевого населення православної віри виникає переконання, що акція навернення у римо-католицизм є акцією державною", - говорилося в інтерпеляції [11, арк. 2]. Автор прагнув з'ясувати чи має наміри уряд приступити до врегулювання правового стану православної церкви в Польщі, однак відповіді не отримав. Відповідь дало життя - польський уряд не мав намірів здійснювати будь-які заходи важливі для православного населення, навіть коли і обіцяв це зробити раніше.
   Предстаник уенерівської еміграції Іван Власовський разом з однодумцями відіграв помітну роль у заснуванні та роботі Товариства імені митрополита Петра Могили, установчі збори якого відбулися 19 листопада 1931 року. У вересні 1933 року з ініціативи керівництва товариства відбулася маніфестація віруючих у Почаєві, яка стала протестом проти російських впливів у церкві та вимагала незалежності Волинської кафедри [25, 154]. Маніфестація у Почаєві призвела до конкретних наслідків у плані унезалежнення Волинської кафедри та запровадження української мови як офіційної у православній Волинській єпархії. Представником наддніпрянських кіл був архімандрит Полікарп (Сікорський). Уродженець Київщини, в роки державності був начальником господарського відділу міністерства ісповідань (1918-1919) і віце-директором департаменту загальних справ (1919-1921). З урядом УНР він переїхав до Польщі й оселився в Кременці. 27 липня 1922 р. П. Сікорський прийняв чернечий постриг з іменем Полікарп. Служив архімандритом в Дерманському, Загаєцькому, Віденському та Жировицькому монастирях. Під натиском українського церковного руху польська влада погодилася на посвячення в єпископи українця, ним став архімандрит Полікарп.
   Глибоко турбувала наддніпрянських емігрантів ситуація в Радянській Україні. Свою активну позицію вони засвідчили у роки голодомору 1932-1933 років. 17 жовтня 1933 року у Луцьку українські політики, пов'язані з Безпартійним блоком співпраці з урядом (BBWR), а також представники українських організацій Волині утворили Волинський громадський комітет допомоги голодуючим в Радянській Україні (ВГКДГУ). Очолив Волинський громадський комітет допомоги голодуючим на Радянській Україні сенатор Микола Маслов, заступниками голови стали уже згадані вище інженер Сергій Тимошенко і професор Іван Власовський [14,1].
   Всі вони були представниками наддніпрянської еміграції. Микола Микола народився у 1880 р. в Лубнах на Полтавщині. У молоді роки був активним діячем студентської громади в Петербурзі. Під час Першої світової війни працював учителем у Києві і Житомирі.У міжвоєнний період працював в окружному земському самоуряді в Луцьку, був адвокатом, активним членом ВУО. Після приходу радянської влади був заарештований у 1939 році та помер на засланні у Казахстані в 1942 році.
   Іван Власовський був активним громадським діячем, богословом-науковцем, професором. Він народився 15 серпня 1883 р. на Харківщині. У 1908-1918 pp. працював у гімназіях на Полтавщині. З 1918 р. був директором гімназії у м.Луцьку, але у 1924 р. звільнений польськими властями з цієї посади. Власовський був одним з організаторів Луцької „Просвіти", редактором журналу „Церква і нарід", послом до польського сейму. Неодноразово був ув'язнений польською владою утримувався у таборі Береза Картузька. З 1948 р. проживав у Канаді, де і помер.
   Першочерговим завданням управи Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Радянській Україні була організація зібрання грошей та збіжжя голодуючим. 9 листопада 1933 року ВГКДГУ через газету „Українська нива" звернувся до громадськості Волині із закликом приєднатися до допомогової акції [19, 136]. З ініціативи комітету 22 листопада 1933 року у міському тетарі Луцька було організовано виставу за п'єсою В.Винниченка „Гріх", прибуток від якої пизначався голодуючим. ВГКДГУ мав 5 повітових відділень - у Луцьку, Сарнах, Ковелі, Любо млі та Володимирі-Волинському [23].
   Управа опублікувала звернення „До українського громадянства Волині", де наголошувалося: „Громадяни!...Кров леденіє, страх огортає, коли читаєш про лихоліття на Великій Україні. Та тож від голоду вмирають наші брати, та тож нищиться нашу націю, нищиться православних християн.
  Не можемо допустити до винищення нашої нації. Одними лише протестами не врятуємо голодних. їм потрібна негайна допомога. Голодного в першу чергу треба нагодувати, зміцнити його сили.
   Допоможімо ж їм громадою. Хай серед нас не буде байдужих" [14,1].
   Активну участь у громадському житті Волині відігравав посол до польського сейму, голова окружної управи ВУО на Ковельщині, композитор Михайло Тележинський. Народився він 26 січня 1886 р. у селі Булоє Бердичівського повіту на Житомирщині. За фахом будучи вчителем музики, став засновником та диригентом церковного хору у Володимирі, цікавився фольклором, збирав стародавні предмети ремесла та мистецтва, народні пісні. З 1936 року мешкав у Ковелі, де очолював товариство „Рідна хата". Михайла Тележинського у 1939 році заарештували представники органів НКВС, помер він у в'язниці [24,266].
   Наддніпрянські емігранти, серед них посли до польського сейму, ставили перед польською владою вимогу забезпечити рівноправність української та польської мови у шкільництві. А для цього на їхню думку, було потрібно: збільшити кількість початкових шкіл на Волині; реорганізувати початкове шкільництво у такому напрямі, щоб кожна українська дитина мала можливість вивчати шкільну науку, насамперед, на рідній мові, а пізніше- на польській; організувати навчання у початкових школах таким чином, щоб українська дитина розпочинала вивчення букваря на рідній мові; шкільна влада повинна турбуватися справою забезпечення шкіл підручниками для вивчення української мови, ціна яких не була б вищою від ціни підручників для вивчення польської мови" [22, 2].
   Серед представників наддніпрянської еміграції, які проводили активну громадську, суспільну роботу на Волині, була сім'я Багринівських. Парасковія Іванівна Багринівська народилася у 1885 році у селі Шемутовка Харківської губернії в українській родині. У 1905 році працювала секретар-машиністкою на Харківсько-Миколаївській залізниці [12, арк. 14]. Будучи членом есерівської партії, вона приймала активну участь у поширенні прокламацій, виступала на мітингах, за що заарештовувалася царським урядом.
   Після звільнення П.Багринівська виїхала у Петербург, а із 1916 році - у Київ. З кінця 1917 року вона працювала завідуючою господарством у міністерстві юстиції при петлюрівському уряді. На той час Парасковія Іванівна одружилася з відомим громадським діячем Микола Устимович Багринівським (1887-1953 роки життя), який за доби Директорії УНР виконував обов'язки директора департаменту міністерства юстиції УНР, директора департаменту міністерства закордонних справ, пізніше був міністром юстиції уряду УНР [16, 81]. У 1920 році Парасковія Багринівська разом із чоловіком виїхала до Варшави, де Микола Устимович став представником міністерства закордонних справ УНР [12, арк. 15].
   Після поразки революції сім'я Багринівських переїхала до Рівного, Микола Устимович влаштувався на роботу адвокатом, а Парасковія Іванівна очолила Головну управу Союзу українок Волині [9, арк.2]. Практична діяльність товариства була досить різнобічною. Зокрема, у квітні 1933 року створено тимчасовий комітет допомоги потерпілим від повені та граду на Поліссі, зібрані кошти було відправлено жителям краю на відшкодування матеріальних збитків. Регулярно проводили свята, приурочені до дня Матері, читали реферати, організовували концерти, щорічно проводили урочисті вечори присвячені творчості Т. Шевченка [17,2].
   Членам української жіночої організації доводилося працювати під пильним наглядом поліції та старост. У кінці травня 1938 року представниками староства розпочали широку перевірка товариства у Рівному. Як наслідок, діяльність Союзу українок у Рівному з усіма відділеннями та гуртками була заборонена.
   Парасковію Багринівську 13 травня 1940 року заарештували працівники органів НКВС [12, арк 9]. Допити, жахливі умови утримання погіршили здоров'я жінки. Начальник УНКВС по Рівненській області прийняв рішення до моменту видужання хворої тимчасово припинити слідство і відправити ув'язнену у психіатричну лікарню. Відомостей, як закінчилося життя відомої громадської діячки не збереглося. Чоловік Парасковії Іванівни Микола Устимович помер у 1953 році у Сполучених Штатах Америки [16, 81].
   Значний вклад у громадське життя краю у міжвоєнний період зробив адвокат Григорій Степура. У листопаді 1917 р., Українською Центральною Радою він був призначений губернським комісаром Поділля, і в цьому ж році отримав призначення губернським комісаром Харківської губернії. Восени 1920 р. Г.Степура оселився у Кременці, де заснував бюро юридичних послуг. У 1923 р. адвокат переїхав у Луцьк, де засновував „Бюро правничих порад і писаних прохань" при місцевій ,Дросвіті", захищаючи права українців як адвокат.
   Таким чином, представники наддніпрянської уенерівської інтелігенція, оселившись на території Західної Волині, виступали ініціаторами громадського життя, були носіями української ідеї. Значна частина з них стала на шлях співпраці з польською адміністрацією, цим самим намагаючись інтегрувати край шляхом компромісів, але часто поступаючись національними інтересами. Разом з тим, можна стверджувати, що наддніпрянські діячі в еміграції захищали інтереси волинян в усіх сферах життя, створюючи і працюючи в громадських та політичних організаціях, культурно-освітніх структурах.

Джерела та література

1. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Частина друга. - Нью-Йорк, 1975.
2. Волинське слово. - 1939. - 19 січня. - №3.
3. Волинське слово. - 1939. - 26 лютого. - № 6 (77).
4. Генерал-хорунжий армії УНР О. Алмазов //ДмитрукВ. Вони боролися за волю України. - Луцьк, 2004.
5. Давидюк Р.П. Петро Певний і Волинське українське об'єднання // „Роде наш красний...". Волинь у долях краян і людських документах. - Т. 2. - Луцьк, 1996.
6. Державний архів Волинської області (ДАВО), ф. 36, оп.ІЗа, спр. 785.
7. ДАВО, ф. 198, он. 1, спр. 11.
8. ДАВО, ф. 198, он. 1, спр.5.
9. Державний архів Рівненської області (ДАРО), ф. З, оп. 1, спр. 1.
10. ДАРО, ф.30, ОП.18, спр.1135. арк 124.
11. ДАРО, ф. 479, on. 1,спр. 8.
12. ДАРО, ф. Р-2771, оп.2, спр. 2768.
13. ДАРО, ф.Р-2771, оп.2, спр. 3250.
14. До українського громадянства Волині // Українська Нива. - 1933. - 9 листопада.
15. Довідник з історії України. - Т. 2. - Київ, 1995.
16. Енциклопедія українознавства. - Т. 1.- Львів, НТШ.- 1993.
17. Жіноча доля. - 1931-28 червня.
18. Коваль Р. Завалюк К. Трагедія отамана Волинця. - Київ, 2002.
19. Кужнеж Р. Участь української громадськості Польщі у допомогових та протестаційних акціях проти голодомору в Україні // УІЖ. - 2005. - №2. - С 131-141.
20. Мартирологія українських церков. У 4 т. -Т.1. - Українська Православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав. - Торонто, 1987.
21. Українська нива. - 1936. - 14 червня.
22. Українська нива. - 1936. - 16 лютого.
23. Українська нива. -1933. - 22 листопада.
24. Kolariczuk A. Nekropolie і groby uczestnikow ukrainskich walk niepodleglosciowych wlatach 1917-1921. -Przemysl, 2003.
25. Mdrzecki W. Wojewodztwo Wolynskie 1921-1939. Elementy przemian spolecznych, cywilizacyjnych,politycznych. - Wroclaw, Warszawa, Krakow, Gdansk, lodz, 1988.
26. Wiszka E. Emigracja ukrainska w Polsce 1920-1939. - Torun, 2004.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com