www.VuzLib.com

Головна arrow Краєзнавство, етнографія, етнологія arrow Православні священичі династії Волині у ХХ ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Православні священичі династії Волині у ХХ ст.

В.Борщевич

ПРАВОСЛАВНІ СВЯЩЕНИЧІ ДИНАСТІЇ ВОЛИНІ У XX СТ.

   Високе становище волинської духовної верстви, а відтак внутрішні механізми самозбереження зумовили породження священичих династій, котрі стали кістяком верстви, носієм традицій. Очевидно, традиція успадкування парафії мала місце відразу після запровадження християнства. Можливо, це було пов'язано із особливостями моральної й освітньої підготовки кандидатів у священики. Священичі родини стали поширеним явищем у XVI-XVII ст., про знаходимо свідчення в дослідженнях о. Ю. Федоріва[57,117,119].
   У XIX ст. священичі династії є вже звичним явищем. Відомий учений єпископ Ієрофей (Яків Лобачевський) перебував у родинних зв'язках із іще одним знанимим церковним діячем першої половини XIX ст. митрополитом Григорієм (Рафальським) [14,20]. Наприклад, у середині 70-х pp. того ж століття архімандрит Серафим (Кутас-Василів) до прийняття чернецтва був одружений із Катериною Левчук, два брати якої служили священиками на Холмщині, а її двоюрідний брат Амвросій (Гудко) пізніше став єпископом Житомирським [9, 9]. До продовжувачів священичих династій належав також о. Ісидор Метельський, о. Агафон Буйницький, о. Стефан Барановський та інші [14, 29].
   У статті “Дубенщина та православне духовенство цього краю сто двадцять років назад”, котра побачила світ у журналі “Церква і нарід” у 1938 p., автор, який приховав прізвище під криптонімами “Л. К.”, наголошував, що духовенство краю у XIX ст. носило ті ж прізвища, що і священики перед Першою світовою тау міжвоєнний період [24, 992]. Дослідник стверджував про переважно спадкове волинське духовенство і це підтверджувала традиція передачі парафій синам або зятям, котрі також були з духовних родин.
   Початок XX ст. зберіг елементи замкнутості духовної верстви. Представники священичих родин продовжували традицію. У 1904 р. син священика Володимир Ковальський, випускник Волинської духовної семінарії, прийняв сан ієрея [25, 12]. Зауважимо, що в сані о. Володимир трудився 67 років.
   Майже одночасно закріпили становище у верстві вихідці із духовних родин о. Володимир Галіковський [31, 62], о. В'ячеслав Улович [26, 26] та о. Іван Теодорович [45, 35]. Паралельно тривав процес започаткування нових священичих династій. Наприклад після упокоєння псаломщика-диякона Крем'янецького Миколаївського собору Пафнутія Житинського залишились діти священик Омелян та псаломщики Олександр та Іван [48, 538]. Уже через п'ятдесят років представники роду Житинських трудились у Волинській і Поліській єпархіях [11,389].
   Про рівень замкнутості волинського духовенства свідчив і склад учениць Волинського єпархіального училища за чверть століття його існування. Отже, з 1881 по 1906 pp. навчальний заклад закінчило 423 особи. Загалом же в стінах училища сумарно перебувало 690 чоловік [59, 988]. За твердженням А. Шафранського не менше 85% учениць- це доньки волинського духовенства [59,988].
   Наприкінці першого десятиліття XX ст. родинну традицію продовжив о. Володимир Соколовський. Після закінчення Волинської духовної семінарії він упродовж кількох наступних десятиліть трудився священиком у містечку Маціїв Ковельського повіту [22, 25]. Двох власних синів, попри матеріальні труднощі, о. Володимир навчав у духовній семінарії у Крем'янці, а дві доньки здобували освіту у Кременецькій українській гімназії.
   Показовим для духовної верстви початку XX ст. стала доля отця Никанора Абрамовича (з 1942 р. єпископа Никанора). Народився він у 1887 р. і після закінчення Мілецького духовного училища у Мацієві та Волинської духовної семінарії був висвячений 1910 р. в ієреї. Батько отця Никанора Никандр був сином священика о. Федора [17, 4]. Незважаючи на отриману семінарську освіту він не зміг стати ієреєм оскільки одружився з вдовою Оленою Пинькевич, також нащадком родини духовенства. Через причини канонічного характеру Никандр Абрамович отримав лише посаду псаломщика. Повернув статус сім'ї о. Никанор Абрамович. Показовою рисою його діяльності стало постійне самовдосконалення, підвищення освітнього рівня. Окрім семінарії о. Никанор студіював іще в Київському комерційному інституті, а після прийняття сану - Київській духовній академії [10, 7].
   У 1914 р. сан священика прийняв іще один представник родини Абрамовичів о. Анастасій Абрамович, рідний брат о. Никанора Абрамовича. Він також закінчив духовне училище у Мацієві, а вищу освіту здобув у Віленському науковому інституті. Дружиною о. Анастасія стала представниця духовної родини Лясковських Олімпіада [39, 28]. Понад чверть віку священиків трудився настоятелем парафії у с Світязь Любомльського повіту і благочинним. Вагомим став внесок священика в організацію православного законовчительства, для чого він підготував спеціальний підручник українською мовою. Під час війни о. Анастасій трагічно загинув.
   Інший із братів Абрамовичів Павло Никандрович здобув сан священика найпізніше. Він закінчив чотири класи Волинської духовної семінарії у Житомирі, а також два курси університету [28]. Усе міжвоєнне двадцятиліття Павло Абрамович служив псаломщиком [8, 325]. Лише у першій половині 40-х pp. він отримав ієрейську висвяту. Наприкінці травня 1945 р. священика вбито.
   Наприкінці 1914 р. засновано одну із яскравих священичих родин Волині - Яковкевичів. її основоположником став о. Тит Яковкевич. Виходець із Подільської губернії він закінчив Шаргородське духовне училище і два класи семінарії Подільської духовної семінарії [29]. Протягом вісімнадцяти років о. Тит трудився псаломщиком і вчителем (з 1905 р. у сані диякона) у Крем'янецькому і Старокостянтинівському повітах [19, 185]. Лише у грудні 1914 р. єпископ Діонисій (Валединський) рукоположив в ієреї Тита Яковкевича. У священика було троє дітей: син Борис і дві доньки Ніна й Ольга. Син не лише закінчив у 1923 р. Волинську духовну семінарію, але й здобув ступінь магістра богослів'я на православному богословському відділі Варшавського університету [27]. Після одруження із донькою священика Євгенією Палецькою весною 1930 р. його висвячено в ієреї. Як український священик о. Борис був змушений емігрувати і в 1963 р. висвячений в єпископи для Української греко-православної церкви в Канаді.
   Міжвоєнний період суттєво не порушив процесу розвитку волинських духовних родин. Край, що опинився в складі Другої Речі Посполитої перетворився на місце еволюційного існування волинського духовенства. Війна, революція, зміна державних кордонів породила кадрову проблему. Виникла можливість для представників інших верств здобути становище священика. Ситуацією скористався псаломщик Олександр Гардасевич і в 1921 р. висвятився в ієреї [16]. Не лише о. Олександр походив із сім'ї церковнослужителя, але і його дружина Ірина Рябчинська також була донькою псаломщика. Протягом 20-30-х pp. минулого століття о. Олександр трудився у парафіях на Рівненщині. З приходом радянської влади священика ув'язнили у 1940 р. за несплату податку на прибуток [44]. Отець Олександр помер у в'язниці в Комі АРСР З вересня 1941 р. [55].
   Започатковану священичу традицію продовжив син о. Олександра о. Леонід Гардасевич. Батько забезпечив йому здобуття духовної освіти спочатку в стінах Волинської духовної семінарії, згодом православного богословського відділу Варшавського університету, який закінчив зі ступенем магістра богослів'я. У вересні 1936 р. архієпископ Олексій (Громадський) рукоположив Л. Гардасевича в ієреї [1]. Національно свідома позиція священика стала причиною його арешту сталінським режимом. П'ятого липня 1946 р. о. Леоніда затримали співробітники Рівненського обласного управління НКВД [53]. Після звільнення з радянських концтаборів у середині 50-х pp. отцеві заборонили поселення в Україні. У пенсійному віці о. Леонід зміг повернутися в Україну, жив у Черкасах. Священича родина Гардасевичів обірвалась у другому поколінні.
   Міжвоєнний період був також представлений вихідцями священичої родини Данилевичів. У 1893 р. закінчив Волинську духовну семінарію Володимир Данилевич [23]. Майже через півтора десятка років він був висвячений в ієреї єпископом Антонієм (Храповицьким). Протягом міжвоєнного двадцятиліття священик обслуговував парафії Волинської єпархії, однак не без проблем [35, 13]. На схилі літ священик вже не міг себе забезпечувати, а син не дбав про батька [51].
   На початку 20-х pp. XX ст. легалізував становище у волинській духовній верстві представник іншої лінії Данилевичів о. Леонтій Данилевич. Його батько о. Наркіс Данилевич був відомим в краї священиком, посідав високе становище члена Волинської духовної консисторії. Отже, о. Леонтій Данилевич закінчив духовне училище у Маційові, опісля навчався у Волинській духовній семінарії у Житомирі. Через воєнні обставини семінарські студії довелось завершувати у Тамбові [20]. Перші пастирські кроки о. Леонтій здійснював у Поліській єпархії, доки у результаті особистого прохання о. Наркіса як члена ВДК його не переведено на Волинь. Після війни священика репресовано. У 1952 р. о. Леонтій помер у радянському концтаборі у Красноярському краї [38].
   Трагічною також виявилась доля отців Йосипа та Василя Данилевичів. Нащадки давнього волинського духовного роду за національно свідому позицію потрапили за грати радянських в'язниць. Священик Йосип Данилевич народився у 1911 р. у сім'ї отця Миколи Данилевича, закінчив дворічну школу псаломщиків і дияконсько-законовчительську [40]. Після одруження із донькою священика Євгенією Пастернак Йосипа Данилевича рукоположено в ієреї [56]. До 1945 р. о. Йосип трудився у Варшавсько-Холмській єпархії. Опісля радянська влада змусила священика повернутись на контрольовану нею Волинь. Через чотири роки сталінський режим репресував отця [32]. У 1956 р. о. Йосипа звільнили, однак місця служби у Волинській єпархії не отримав і планував виїхати у Білорусію [80].
   Схожою була і доля брата о. Йосипа Василя Данилевича. Попри першість у народженні він пізніше за брата здобув священичу висвяту. Після смерті батька о. Миколи Йосип Данилевич без сторонньої підтримки зумів закінчити лише псаломницьку школу [43]. Кілька прохань про висвяту в диякони протягом другої половини 30-х pp. не дали результату. Лише початок німецько-радянської війни відкрив перед представником давньої священичої родини шлях в ієреї. Архієпископ Полікарп (Сікорський) рукоположив Данилевича в диякони у листопаді 1941 p., а вже єпископ Фотій (Тимощук) у травні наступного року висвятив в ієреї [3]. За радянської влади, щоб зберегти становище о. Василь погодився на перевисвяту з рук єпископа РПЦ Миколи (Чуфаровського). У 1950 р. священика заарештували, але через рік він вже був на волі. У віці сімдесяти чотирьох років о. В. Данилевич помер, до останнього дня виконуючи пастирські обов'язки [50]. У вісімдесятих роках XX ст. священича родина Данилевичів вже не мала продовження на Волині.
   До найдавніших священичих родин Волині належали Кульчинські. Кілька представників її протягом XIX ст. закінчили Волинську духовну семінарію і стали священиками. Так, у 1875 р. випускником ВДС став Кульчинський Іустин Леонтійович, а в 1880 р. - Кульчинський Гнат Леонтійович. Священик Іустин Кульчинський раптово помер у 1905 р. Найстарший Євген успадкував батьківську парафію у Колках Луцького повіту [54, 1]. Після одруження із донькою священика Марією Зашкевич, Є. Кульчинського рукоположено в ієреї [2]. Крім о. Євгена у сім'ї були брати Олексій, Микола, Федір, та Філімон і сестри Клавдія, Іларія, Тетяна.
   Отець Євген Кульчинський гідно продовжив священичу традицію роду він не лише відбудував знищений під час війни храм у Колках, став авторитетним серед духовенства благочиння, але й довіреною особою місцевого населення у господарських і культурних справах. Пізніше священик перемістився у Городок поблизу Рівного, згодом у Дермань Здолбунівського повіту [30]. У 1939 р. авторитетного серед населення священика ув'язнено поляками у концентраційному таборі Береза Картузька [13,46]. Під час німецько-радянської війни о. Євген перебував у складі Автокефальної церкви. Репресії радянського режиму проти дітей прискорили смерть священика у 1951 р.
   Священиком став і брат отця Євгена Філімон Кульчинський. Він не лише закінчив Волинську духовну семінарію, але й Київську духовну академію з дипломом кандидата богослів'я. Педагогічну працю Ф. Кульчинський розпочав у 1918 р. у Києві, опісля була праця у гімназії у Кам'янці-Подільському та народних школах Волинського воєводства. З 1926 р. Філімон Іустинович трудився професором Волинської духовної семінарії у Крем'янці [21]. Лише в еміграції у 1948 р. Філімон Кульчинський висвятився в ієреї [15, 3]. До упокоєння у 1972 р. отець Філімон трудився священиком в українських православних парафіях Бразилії та Сполучених Штатів Америки. Син отця Філімон став професором філології.
   Натомість о. Євген Іустинович Кульчинський мав трьох послідовників в особі синів - отців Володимира, Сергія та Юрія. Володимир після завершення семикласної школи поступив навчатися у Волинську духовну семінарію. Через матеріальні труднощі зміг провчитися лише один рік [4]. Опісля Кульчинського призвали у польську армію для проходження строкової служби. У війську майбутньому священику випало оволодіти вмінням стріляти зі станкового кулемета [12]. Після демобілізації Володимир Євгенович отримав призначення псаломщиком у с Галузія Сарненського повіту [6]. Попри походження тривалий час не міг отримати сан священика. Давалися взнаки матеріальні труднощі. Не доводилось чекати підтримки із боку сім'ї дружини -батько якої був псаломщиком. Лише вибух німецько-радянської війни дозволив Кульчинському стати повноправним членом волинської духовної верстви. На початку вересня 1941 р. архієпископ Камінь-Каширський Антоній (Марценко) висвятив кандидата в ієреї [42].
   Праця отця Володимира священиком на Волині виявилась не тривалою через сталінські репресії. У 1947 р. священика заарештували і за злочини, передбачені статтями 54-1а та 54-11, засудили на 15 років каторги і 5 років позбавлення громадянських прав [5]. Загалом же священика планували на двадцять років вилучити із духовного і суспільного життя краю. Хрущовська відлига зробила можливим і звільнення і повернення на Волинь, однак не ненадовго [46]. Після року служби у Волинській єпархії о. Володимир під тиском радянської влади змушений перейти спочатку у Вінницьку, а згодом трудитись у північних єпархіях РПЦ у Мурманську, Кіровську, Архангельську протягом двох десятиліть [49]. Наприкінці 80-х pp., за рік до смерті, священикові вдалося приспати пильність режиму і повернутись у Рівненську область.
   Ще один із Кульчинських - диякон Юрій Кульчинський пройшов не менш тяжкий пастирський шлях. Духовну семінарію він закінчив у 1928 р. і відразу ж поступив на православний богословський відділ Варшавського університету [37]. У 30-х pp. Кульчинський служив псаломщиком у південних парафіях Волинської єпархії і здійснював національно-освідомлюючу роботу, що стало причиною переслідувань з боку польської влади [52]. Існували труднощі і зі здобуттям сану священика. Восени 1944 р. Ю. Кульчинського рукоположено в диякони. Через чотири роки сталінський режим ув'язнив отця. Після звільнення у 1956 р. через причини політичного характеру він змушений залишити Волинь і перейти у Дніпропетровську область.
   Найтривалішою була праця на священичий ниві отця Сергія Євгеновича Кульчинського. Середню освіту він здобув у гімназії у Рівному, студіював на православному богословському відділі Варшавського університету, але не закінчив його [41]. Після одруження у середині 30-х pp. із Зінаїдою Мурашиною Кульчинського висвячено у священики і призначено у с Бучин нині Любешівського району Волинської області. Хіротонію здійснив архієпископ Пінський і Поліський Олександр (Іноземцев). Вона стала можливою завдяки протекції чоловіка тітки Тетяни Кульчинської отця Мартина Волкова, котрий у міжвоєнний період служив священиком на Поліссі, був послом до польського сейму [54,10].
   У перші місяці війни о. Сергій активно поринув у громадсько-політичне життя краю і навіть був обраний головою районної управи у Любешові [54, 12]. Пожорщення окупаційного режиму, реалії життя змусили отця Сергія прийняти призначення священиком у Камінь-Каширськ. Йому неодноразово доводилось захищати перед нацистами місцеве населення від репресій. У другій половині 40-х pp. отець переїхав у Дермань до літнього батька і став помічником настоятеля [7].
   Боротьба радянського режиму з українським визвольним рухом зумовила надвисоку концентрацію енкавеесівських каральних відділів на Волині і в столиці повстанської республіки -Дермані. Загроза репресій примусила о. Сергія виїхати на службу у північні райони Росії. Сам священик пояснював причину добровільного заслання потребою дати освіту дітям [54,12]. Майже через три десятиліття вже як пенсіонер Московської патріархії о. Сергій повернувся на Волинь і поселився в с Олександрія Рівненського району, тимчасово заміщав настоятелів місцевих парафій. Із шести дітей отця Сергія Кульчинського лише один син став священиком, котрий служить у Росії. Єдиним продовжувачем священичої родини Кульчинських на Волині нині є о. протодиякон Сергій Кульчинський, онук о. Сергія, син Ярослава Сергійовича Кульчинського. Втрата духовною верствою суспільних позицій, послабленням її привабливості призвело до горизонтального соціального переміщення вихідців із священичих родин, що бачимо і на прикладі роду Кульчинських. Серед яких нині відомі культурні, політичні діячі, успішні підприємці.
   Труднощі, пов'язані із діяльністю духовенства, постійний тиск з боку радянських, партійних та каральних органів природно приводив до послаблення привабливості духовної верстви. Щораз більше дітей із сімей духовенства обирали інший рід занять. Цю тенденцію помітив і уповноважений у справах РПЦ у Рівненській області. Аналізуючи вступну кампанію у Волинську духовну семінарію влітку 1956 р. уповноважений П. Дубовик зауважував, що кандидатами у ВДС є вихідці із сільської місцевості, а священики власних дітей у семінарію не посилають, за виключенням окремих випадків, і навчаються вони, переважно, на лікарів, учителів та інженерів [56, 102].
   Тенденцію згасання і зникнення волинських духовних родів помітила і підтримувала радянська влада. Тому саме діти священиків ставали об'єктами надзвичайної увагу з боку режиму. У середині 1959 р. уповноважений П. Дубовик писав Рівненському обкому партії, що до початку вересня учні семінарії будуть на канікулах і необхідно простежити чим вони займатимуться у літній час, із ким спілкуватимуться, у тому числі і представницями жіночої статі, можливо, будуть пиячити та інше. Інформація про це, на думку уповноваженого, надзвичайно важлива для відриву їх від семінарії. Особливу увагу просив уповноважений звернути на М. Рибчинського і М. Шаравського. їх призвано у лави радянського війська безпосередньо із семінарської лави. П. Дубовик звертав увагу, що ці діти священиків не мають після рекрутської повинності повернутись у ВДС, їх необхідно перевиховати, якнайдовше залишати на службі [18,141].
   Шістдесяті роки XX ст. і наступні десятиліття стали часом послаблення або й виснаження волинських духовних родин і започаткування нових. В умовах радянської дійсності найпривабливішим ієрейський стан був для селян-колгоспників. У 1961 р. закінчив Волинську духовну семінарію після чого прийняв сан священика Микола Данильчук з Мнишина Гощанського району Рівненської області [33, 94]. Приклад брата спонукав і Василя Данильчука поступити у семінарію. Уповноважений у Волинській області А, Федулов доповідав керівництву у Москві у червні 1963 p., що проведена з Василем робота з метою його відмови від навчання результату не дала [33, 94].
   У це й же час започатковано іншу священичу династію Янчарів. Першим сан священика прийняв Степан Семенович Янчар, котрий на початку 70-х pp. служив настоятелем у Княгинині Дубенського району [58]. Молодший брат Василь також вирішив стати священиком і подав документи про вступ у Ленінградську духовну семінарію. Для недопущення цього уповноважений у Рівненській області Г. Личковаха направив лист відповідного змісту колезі в Ленінград [34].
   Кризові явища в Радянському Союзі відкрили нові можливості для розвитку Православної церкви і волинської духовної верстви. Засновано нові духовні навчальні заклади, здійснено чисельні висвяти. Лише частина рукоположених належала до давніх волинських священичих родин.
   Отже, у XX ст. волинська духовна верства ввійшла сформованою і монолітною силою. Переважну більшість священиків краю становили нащадки духовних родин із сто і більше річною традицією. Тенденцію продовжено і в міжвоєнний період, коли становище православного священика залишалось досить високим серед, переважно, сільського населення Волині. Протягом цього часу домінуючі позиції в самій верстві посідали представники таких родин як Абрамовичі, Данилевичі, Шиприкевичі, Теодоровичі, Тучемські, Шумські, Кульчинські, Герштанські, Рафальські, Боришкевичі, Гаськевичі, Туржанські, Ненадкевичі, Карнковські, Рибчинські та інші. Такий напрямок розвитку духовної верстви зберігався до середини 50-х pp., коли хрущовська антицерковна кампанія кінцево не зруйнувала привабливість ієрейського статусу. Протягом 60-80-х pp. нащадки священичих родин переміщувались горизонтально й обирали фах лікаря, вчителя, інженера. Радянська влада в особі уповноваженого у справах релігій звертала особливу увагу на дітей священиків з метою недопущення їх у духовні навчальні заклади і відокремлення від духовної верстви, що не могло не мати результату. Одночасно у цей же час помітним виявилось зародження нових священичих родин, переважно, із представників селян, для яких духовний стан залишався вищим ступенем розвитку.

Джерела та література

1. Автобиография протоиерея Леонида Гардасевича, 29 июля 1945 г. II Архів Луцько-Волинського єпархіального управління (далі - АЛВЄУ), спр.716.
2. Автобиография протоиерея Евгения Кульчинского, 25 июля 1945 г. II АЛВЄУ, спр.157.
3. Автобиография священника Василия Данилевича, 13 июля 1945 г. //АЛВЄУ, спр.398.
4. Автобиография священника Владимира Кульчинского, 9 августа 1945 г. // АЛВЄУ, спр.1214
5. Автобиография священника Владимира Кульчинского, 12 июня 1957 г. // АЛВЄУ, спр.1214
6. Автобиография священника Владимира Кульчинского, 30 августа 1966 г. // Архів родини Кульчинських
7. Автобиография священника Сергея Кульчинского, 12 апреля 1951 г. // АЛВЄУ, спр.728.
8. Адміністративні переміни за місяць липень II Церква і нарід. - 1935. - Ч. 10-11. - 1 серпня. - С 323-326.
9. Базюк-Василів Л. Вони служили Церкві і рідному народу. Спогади про діда і батька. - Львів: Сполом, 2004. - 144 с
10. Бл. п. митрополит Никанор // Українське православне слово. - 1969. - Ч. 5. - травень. - 24 с - С. 7-10.
11. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. У 4-х т., 5-ти кн. - Нью-Йорк-Київ-Бавнд-Брук: УАПЦ, 1990. - Т.4., кн. 2. - 416 с
12. Военный билет, выдан Крыжопольским районным военным комиссариатом Владимиру Кульчинскому, КР № 489237, 16 июля 1957 р. // АЛВЄУ, спр.1214.
13. Гаюк С, прот. Від церковного престолу до Берези за дроти. - Вінніпег: Інститут дослідів Волині, 1955. -48 с.
14. Давидович Б. С. Судьбы православия и Русской народности на Волыни в последнее столетие (1796-1896). Речь, прочитанная на юбилейном акте Волынской духовной семинарии 29 сентября 1896 года. -Почаев: Типография Почаево-Успенской лавры, 1896. - 36 с.
15. Дейнека-Гуерта Л. Отець протопресвітер Філімон Кульчинський II Архів родини Кульчинських, арк.1-10.
16. Допрос ставленнику диакону Александру Гардасевичу перед рукоположением во священника, 30 августа 1921 г. //АЛВЄУ, колекція документів
17. Дублянський А., прот. Тернистим шляхом: життя митрополита Никанора Абрамовича. До 20-ліття архипастирського служіння 1942-1962. - Лондон: Видання Генерального церковного управління УАПЦ в Великій Британії, 1962. - 80 с.
18. Заметка уполномоченного Совета по делам Русской православной церкви при СМ СССР по Ровенской области П. Дубовика Ровенскому обкому КПУ, 25 июня 1959 г. // Державний архів Рівненської області (далі- ДАРО), ф.р-204, оп.П, спр.116, арк.141.
19. Клировая ведомость Св. Параскеевской церкви с. Паньковци Кременецкого уезда, 1917 г. II Державний архів Житомирської області, ф.1, оп.78, спр.522, арк.184-186.
20. Копия Послужного списка заведующего Белавичским филиальным приходом Коссовского уезда священника Леонтия Данилевича, № 11901, 18 декабря 1929 г. // АЛВЄУ, спр.175.
21. Кульчинський Ф., протопресвітер. Мій життєпис (у скороченні) II Архів родини Кульчинських
22. Кульчинський Ф., свящ. Ще одна грудочка землі на могилу св. п. о. митр. прот. Володимира Соколовського // Українське православне слово. - 1965. - Ч. 7. - липень. - 28 с - С. 25.
23. Лист митрополита Варшавського і Волинського і всієї Польщі Діонисія (Валединського) волинському воєводі, № 13294, 29 листопада 1926 р. // АЛВЄУ, спр.599.
24. Л. К. Дубенщина та православне духовенство цього краю сто двадцять років назад // Церква і нарід. -1938. - Ч. 24. - 15 грудня. - С 990-995.
25. Митрофорний протоієрей Володимир Ковальський // Православний вісник. -1972. - № 4. - квітень. -32 с. -С. 12.
26. Митрофорный протоиерей Вячеслав Петрович Улович // Журнал Московской патриархии. - 1967. - № 12. - декабря. - 80 с. - С. 26.
27. Нагородний список священика Бориса Яковкевича, 15 квітня 1935 р. // АЛВЄУ, колекція документів
28. Нагородний список псаломщика Павла Абрамовича, 27 січня 1930 р. // АЛВЄУ, колекція документів
29. Наградной список священника Тита Яковкевича, 5 января 1932 г. // АЛВЄУ, спр.747.
30. Наказ Волинської духовної консисторії протоієреєві Євгенові Кульчинському, № 5623, 9 квітня 1932 р. // АЛВЄУ, спр. 157.
31. Некролог // Воскресное чтение. - 1930. - № 4. - 26 января. - С. 62-63.
32. Письмо благочинного Луцкого округа священника Дамиана Ясенчука Волынско-Ровенскому епархиальному управлению, № 24, 15 ноября 1950 г. // АЛВЄУ, спр.611.
33. Письмо уполномоченного Совета по делам религий при СМ СССР по Волынской области А. Федулова Совету по делам религий при СМ СССР, № 40, 3 июня 1963 г. // ДАВО, ф.р-393, оп.2, спр. 100, арк.93-94.
34. Письмо уполномоченного Совета по делам религий при СМ СССР по Ровенской области Г. Личковахи уполномоченному Совета по делам религий при СМ СССР по Ленинградской области, № 8, 14 августа 1973 г. // Архів Рівненсько-Острозького єпархіального управління (далі - АРОЄУ), колекція документів
35. Подання уповноваженого с Котова Піддубецької гміни Митрофана Климчука Українській парламентській репрезентації Волині, 14 жовтня 1936 р. // ДАВО, ф.46, оп.9, спр.2994, арк.13.
36. Посвідчення, видане Варшавсько-Холмською духовною консисторією священику Йосипу Данилевичу, № 2367, 13 березня 1939 р. // АЛВЄУ, спр.611.
37. Послужний список диякона Юрія Кульчинського, 1948 р. // АЛВЄУ, спр.55.
38. Послужной список настоятеля Козлинского прихода Александрийского района протоиерея Леонтия Данилевича, 1947 г. //АЛВЄУ, спр. 175.
39. Послужний список священика Анастасія Абрамовича, [1935 р.] // ДАВО, ф.46, оп.9, спр.4195, арк.28.
40. Послужной список священника Иосифа Данилевича, [1946 г.] // АЛВЄУ, спр.611.
41. Послужной список священника Сергея Кульчинского, 1948 г. // АЛВЄУ, спр.728.
42. Прохання протодиякона Володимира Кульчинського архієпископу Камінь-Каширському Антонієві (Марценку), 27 серпня 1941 р. //АЛВЄУ, спр. 1214.
43. Прохання псаломщика Василя Данилевича архієпископу Волинському і Крем'янецькому Олексієві (Громадському), 1937 р. //АЛВЄУ, спр.398.
44. Прошение вдовы священника Ирины Гардасевич єпископу Волынскому и Ровенскому, 1 декабря 1953 г. //АЛВЄУ, спр.477.
45. Прошение настоятеля церкви с. Новосельци Заславского уезда Волынской губернии священника Иоанна Теодоровича епископу Холмскому и Люблинскому Афанасию (Грибановскому), 2 июня 1914 г. // Центральний державний історичний архів України у Львові, ф.693, оп.1, спр.236, арк.35.
46. Прошение священника Владимира Кульчинского архиепископу Волынскому и Ровенскому Панкратию (Кашперуку), 11 декабря 1956 г. II АЛВЄУ, спр. 1214.
47. Прошение священника Иосифа Данилевича архиепископу Волынскому и Ровенскому Панкратию (Кашперуку), 15 октября 1956 г. II АЛВЄУ, спр.611.
48. Псаломщик-диакон Пафнутий Житинский // Волынские епархиальные ведомости. Часть оффициальная. - 1906. - № 30. - 21 октября. - С. 538.
49. Рапорт архиепископа Волынского и Ровенского Дамиана (Марчука) Пенсионному комитету при Священном Синоде Московской патриархии, № 176, 3 марта 1980 г. // АЛВЄУ, спр. 1214.
50. Рапорт архиепископа Волынского и Ровенского Дамиана (Марчука) Пенсионному комитету при Священном Синоде Московской патриархии, № 216, 1 апреля 1983 г. // АЛВЄУ, спр.398.
51. Рапорт благочинного Берестецької округи протоієрея Ю. Якимовича митрополиту Волинському і Житомирському Олексієві (Громадському), № 18/дек., 28 січня 1942 р. // АЛВЄУ, спр.599.
52. Рапорт благочинного третьего округа Дубенского уезда протоиерея Вячеслава Уловича Волынской духовной консистории, № 195, 16 апреля 1934 г. // АЛВЄУ, спр.55.
53. Рапорт протоиерея Павла Сухозанета епископу Волынскому и Ровенскому Варлааму (Борисевичу), № 18, 15 июля 1946 г. // АЛВЄУ, спр.716.
54. Спогади протопресвітера Сергія Кульчинського, 25 серпня 1997 p. II Архів автора, арк. 1-20.
55. Справка, выданная начальником Костопольского райотдела милиции Быструшкиным Ирине Гордасевич, № 1301, 24 июля 1959 г. //АЛВЄУ, спр.477.
56. Справка уполномоченного Совета по делам Русской православной церкви при СМ СССР по Ровенской области “О состоянии и деятельности Русской православной церкви и духовенства Ровенской области по состоянию на 20 января 1957 г.” инспектору ЦК КПУ // ДАРО, ф.р-204, оп.П, спр.94, арк.93-102.
57. Федорів К)., свящ. Організаційна структура Української церкви. - Торонто: НТШ в Канаді, 1990. - 210 с.
58. Характеристика Василя Янчара, 1973 р. // АРОЄУ, колекція документів
59. Шафранский А. Волынское епархиальное женское училище в городе Кременце. За первые 25 лет свого существования (1881-1906) (Окончание) //Волынские епархиальные ведомости. Часть неоффициальная.- 1906. - № 30. - 21 октября. - С. 985-988.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com