www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Тенденція економічного самопосилення бездержавних націй: рефлексія українців
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Тенденція економічного самопосилення бездержавних націй: рефлексія українців

П.Долганов

ТЕНДЕНЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО САМОПОСИЛЕННЯ БЕЗДЕРЖАВНИХ НАЦІЙ: РЕФЛЕКСІЯ УКРАЇНЦІВ

   Український економічний націоналізм не був унікальним випадком у світовій історії. Саму ідею економічного самопосилення нації українці запозичили у народів Центрально-Східної Європи. У зв'язку з цим актуальним постає з'ясування зародження і розвитку ідеї економічного націоналізму у геополітичному контексті.
   Дослідженням даної теми займається ряд європейських вчених. Зокрема, вивченням проявів економічного націоналізму на території Центрально-Східної Європи у XIX ст. займається німецька дослідниця Х.Шульц [39]. Економічний націоналізм у політиці держави щодо національних меншин вивчали Я.Кофман і Р.Брюбейкер [2]. Вивченням національної економічної доктрини Ф.Ліста займався А.Гершенкрон [16]. Метою статті є висвітлення процесу зародження явища економічного націоналізму на території Західної Європи, його поширення на світовому просторі та вплив світових тенденцій економічного самопосилення націй на формування ідеології національної економічної самоорганізації в українському випадку.
   Сутність економічного націоналізму зазвичай визначається як політика, що керується ідеєю протекціонізму вітчизняному виробництву шляхом митного оподаткування, запровадження інших обмежень, зокрема щодо переміщення робочої сили, товарів і капіталу [32]. Незважаючи на недосконалість і обмеженість такого визначення, які з'ясуємо в процесі висвітлення проблеми, візьмемо його за орієнтовний критерій для визначення сутності компонентів економічного націоналізму.
   Розглядаючи економічний націоналізм у контексті протекціонізму національної держави, його коріння слід шукати у західноєвропейському регіоні XVIII - першої половини XIX ст. Більшість дослідників трактують першими державами, що запровадили таку практику, Англію і Францію. Саме вони стали батьківщиною націоналізму, що яскраво проявився у культурній, політичній і частково економічній сферах. Зокрема, Англія у період після завершення буржуазної революції і до промислового перевороту, ще не володіючи світовим домінуванням у промисловій і торгівельній сферах, частково практикувала державний протекціонізм і різностороннє субсидіювання національного товаровиробника [1, с 512].
   Проте економічний націоналізм в англійському випадку проявився лише частково. Він не став чіткою домінуючою ідеологією національної держави, функціонував епізодично і не залишив по собі видатних теоретиків [16, с 186]. Тому ця держава, випереджаючи в промисловій сфері інші, не мала потреби в наздоганяючому економічному розвиткові, а отже - і в творенні ідеології такого поступу. У подальшому національний інтерес економічно лідируючої у світі Англії вимагав забезпечення якомога вільнішого доступу до інших національних ринків, що вилилося у формулювання чіткої і послідовної ідеології фритредерства А. Сміта.
   В інших умовах опинилася Франція. Дещо відставши від свого сусіда у швидкості здійснення промислового перевороту, її політична еліта вважала за життєво важливий державний інтерес ліквідацію цього розриву. Оскільки він був не таким вже й значним, вона, здається, не потребувала ідеології економічного націоналізму держави, а протегування нею національному виробництву дозволило швидко ліквідувати розрив у темпах промислового зростання з Англією [15, с 281].
   У набагато гіршому становищі опинилися країни Центральної Європи (Німеччина, Італія), де формування національних держав відбулося аж у другій половині XIX ст. Національний інтерес цих новоутворених держав вимагав якнайшвидшого подолання розриву в економічному розвитку з Англією і Францією, аби забезпечити собі рівноправний статус у взаєминах з ними.
   Дуже гостро дана проблема постала перед Німеччиною. Саме її громадянин став першим ідеологом економічного націоналізму - Ф.Ліст. Він зайняв теоретичну опозицію до фритредерської економічної доктрини А. Сміта і на противагу їй створив власну теорію, яку більшість сучасних дослідників називає економічним націоналізмом [15, с 12].
   Ф.Ліст вважав, що найкращим засобом національної консолідації німецької нації і перетворення її в передову європейську є форсована індустріалізація країни [19, с 85]. Багатство нації, згідно цього теоретика, залежить від всебічного розвитку її продуктивних сил. Під ними він розумів розвиток науки та високий рівень економічної освіти, правовий захист власності, свободу, політичну стабільність, розвиток різних сфер виробництва [19, с 85].
   За умов досягнення державою рівня конкурентноздатності в промисловій сфері, “вона повинна примінювати охоронну систему”, щоб захистити свою ще слабку ринкову економіку від сильніших народів [19, с 86]. Ідеї Ф.Лі ста були втіленні в життя Бісмарком у другій половині XIX ст. До того ж вони стали теоретичним підґрунтям для прискореного економічного розвитку ряду інших відсталих держав.
   У 90-х pp. XIX ст. доктрина Ф.Ліста знаходить придатний для розвитку грунт в Російській імперії. У 1889 р. С.Вітте першим з її громадян охарактеризував ідеї Ф.Ліста у й праці “З приводу націоналізму. Національна економія і Фрідріх Ліст” [4]. Ставши міністром фінансів, С.Вітте дотримувався ідеологічних постулатів Ф.Ліста і досить активно здійснював політику державного протекціонізму російського товаровиробника [24, с 101]. У руслі аналогічних тенденцій у цей час здійснювалися політика Угорщини, Румунії, Болгарії [39]. Проте в них на даному етапі економічний націоналізм не залишив своїх яскравих теоретиків.
   Наприкінці XIX ст. економічний націоналізм поширюється серед недержавних народів Центрально-Східної Європи (чехів, поляків (т. зв. органічний рух), словаків, прибалтійських націй), набуваючи при цьому якісно нового контексту [39]. У даному випадку економічна незалежність від імперських економік (Австро-Угорської, Російської і Німецької), що було метою економічного націоналізму, розглядалася носіями цієї ідеології як підстава майбутньої політичної незалежності [39]. Окрім того, під впливом поширення націоналізму стала популярною тенденція до етнічного “очищення” власної нації у всіх сферах (і в економічній зокрема). Ці прагнення вилилися у боротьбі автохтонних націй за землю (яка у Центрально-Східній Європі в багатьох випадках належала інонаціональним поміщикам) і за “націоналізацію” міст, які були населені великою кількістю “чужинців” [10, с 147].
   На територіях Чехії, Словаччини, Польщі, Прибалтики, де підприємниці і великі землевласники не були здебільшого автохтонами, повернення землі і формування власного середнього класу та національної економіки розглядалися і як акт відновлення історичної справедливості і в контексті посилення національно-визвольних змагань [33]. Зважаючи на ці обставини, економічний націоналізм на названих територіях набуває яскраво вираженого антиєврейського (поляки, чехи, словаки), антинімецького (поляки Познані, чехи), антиугорського (словаки), антипольського (прибалтійські народи) спрямування [33].
   Найбільш яскравим тут бачиться приклад економічного націоналізму поляків Познані, національну економічну самоорганізацію яких українці у міжвоєнний період вважали зразково-показовим прикладом для наслідування. Одним з перших ідеологів цього руху став А.Цєшковський, який закликав до “гармонійного поєднання культурної і економічної сфер життя нації” в процесі спротиву німецькій політиці [13, с 308].
   З утворенням централізованої німецької держави її канцлер О.Бісмарк повів організований наступ на польські національні позиції в Познаньщині [13, с 411; ]. У відповідь, польські політичні лідери закликали до активного економічного спротиву у формі національної самоорганізації. Почалося масове створення незалежних від держави економічних структур. Зокрема, з ініціативи І.Цегельського виникло Центральне господарське товариство, утворилося ряд кредитних підприємств: Земельний банк, Селянський банк. Ремісники, торговці і підприємці масово об'єднувалися у власні станові національні союзи (особливими успіхами відзначився Союз польських фабрикантів) [13, с 352]. Всі ці організації вчинили сильний економічний опір політиці германізації. Як наслідок, колонізаційна політика Німеччини розбилася об скелю польського захисного економічного націоналізму [13, с 411; 3, с 223].
   Окрім захисних проявів у взаєминах із титульною нацією польський економічний націоналізм здійснював агресивну наступальну тактику стосовно єврейської меншини регіону, яка мала такий же статус національної меншини, як і польська. Зокрема, під економічним пресингом поляків з 1890-1910 pp. кількість євреїв на польських територіях у складі Німеччини зменшилася з 2.55% до 1.2%. Одним з ініціаторів бойкоту єврейського бізнесу на початку XX ст. виступив польський радикал Р. Дмовський [10, с 223].
   Не менших успіхів в економічній сфері добилася і чеська нація. На її територіях ще на початку XIX ст. більшість “середнього класу” складали німці, і, дещо згодом, євреї. В умовах швидкої індустріалізації чеських територій у другій половині XIX ст. національні лідери автохтонного населення ініціювали рух за соціальну емансипацію нації. Успішно конкуруючи з німцями і євреями, вони змогли добитися вражаючих успіхів. На початку XX ст. 31% чехів був зайнятий промисловою діяльністю і 9% - торгівлею [3, с 214].
   Мабуть у найважчій ситуації опинилася словацька нація. На її етнічній території 80% великих землевласників були угорцями, а у сфері бізнесу переважали євреї, які, через наближеність до сильнішої угорської нації, вважалися мадяризаторами. Більшість же словацького населення працювало в аграрній сфері. Але через значну відсталість території Словаччини у промисловому відношенні та невисокий рівень національної свідомості автохтонна нація не змогла ефективно економічно самоорганізуватися і добитися таких успіхів як чехи і познанські поляки [3, с 219].
   Відповідні національні процеси кінця XIX - початку XX ст. у Центрально-Східній Європі Т.Давід і Е.Спілмар кваліфікують як економічні націоналізми. Інший вчений Х.Шульц, називає цей регіон кінця XIX ст. “вогнищем економічного націоналізму” [30, с 15].
   У кінці XIX ст. аналогічні прояви економічного націоналізму були притаманні не тільки бездержавним народам Центрально-Східної Європи, але й деяким колоніально залежним народам інших частин світу, де відбувається інтенсивний процес національної консолідації на грунті боротьби за визволення від колоніальної залежності. Найяскравішим прикладом у даному випадку є Індія, на території якої зароджується унікальна форма економічного націоналізму, що ввійшла в історію під назвою “рух свадеші”.
   Його суть полягала у підтримці національного товаровиробника та бойкоті продукції англійського виробництва. У 1888 р. на регіональному рівні з'являються перші прояви даного явища. 1905 р. вже на загальноіндійському рівні здійснюється організований бойкот англійських товарів [37; 15]. Індійський економічний рух був згодом детальніше обґрунтований М.Ганді у ідеології ненасильного спротиву. Західний вчений індійського походження Б.Пандей трактує індійський рух свадеші, як економічний націоналізм [37].
   У період між двома світовими війнами активізація економічного націоналізму відбувається не тільки на території Індії, але і в інших частинах світу. З Найбільшою інтенсивністю дане явище проявилося на теренах Центрально-Східної Європи, де, після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, утворюється ряд національних держав. Останні, суттєво відстаючи в економічному розвитку від країн Західної і Центральної Європи, стають на шлях державного протекціонізму у зовнішньоекономічній діяльності. Відповідну політику, визначену Р.Абделером як економічний націоналізм, здійснювали Чехословаччина, Румунія, Угорщина [31]. У Румунії з'являється перший у Центрально-Східній Європі теоретик економічного націоналізму-М.Манулеску [39, с 15]. Останній 1929 р. публікує свою фундаментальну працю “Теорія протекціонізму і міжнародний товарообмін” [35].
   Автор, виходячи з ідеї, що “... капіталізм індустріальних країн будується на експлуатації аграрних країн...” висновує: за таких умов націоналізм в економічній сфері є найбільш ефективним засобом захисту власної держави від індустріально розвиненого Заходу [39, с 15]. На його думку, національна держава, щоб стати конкурентноздатним гравцем на міжнародній арені та позбутися залежності від більш розвинених країн, повинна реалізувати індустріалізацію промисловості та сформувати власний середній клас [35]. Реалізація цієї мети, як стверджує М.Манулеску, можлива за умови встановлення повного державного контролю над всіма економічними процесами в країні та послідовного втілення планової індустріалізації [38]. У зовнішньоекономічній діяльності держава повинна ввести високі митні тарифи на імпортовану продукцію [39, с 15].
   Практику економічного націоналізму на рівні державної політики в міжвоєнний період також активно використовують ряд країн Латинської Америки. Дана ідеологія почала набувати популярності на континенті ще після Мексиканської революції 1910 р. Бразильський авторитарний режим Естрадо Ново навіть намагався втілити програму румунського теоретика М.Манулеску [35].
   Економічний націоналізм новоутворених національних держав Центрально-Східної Європи та Балканського регіону проявився не тільки на рівні міждержавних взаємин. Він мав також свій внутрішній міжнаціональний контекст. Зважаючи на національну строкатість регіону, тут не вдалося успішно реалізувати вільсонівський принцип “права націй на самовизначення” і ряд новоутворених держав включили до свого складу велику кількість національних меншин [40, с 342]. При цьому значна їх частина володіла кращими економічними позиціями, ніж титульні нації (значну частину середнього класу в Чехії творили судетські німці, у Прибалтиці - поляки, євреї - в Польщі, Угорщині, Румунії, Словаччині, угорці - не тільки в Румунії, а й у Словаччині) [34, с 79].
   Підприємницькі верстви Ватіканського регіону складалися переважно з італійців, греків та євреїв, а основними землевласниками виступали мусульмани й угорці [20, с 23].
   У зв'язку з цим новоутворені національні держави вважали своєю історичною місією “відновлення економічної справедливості” та забезпечення автохтонам домінування у сфері підприємництва на власних територіях. Цю тенденцію зафіксувало ряд вчених. Саме державу генератором націоналізму трактують, наприклад, Е. Сміт і Р. Брюбейкер [23, с 17]. Останній ввів у науковий обіг термін “держави, що націоналізується”, позначаючи ним новоутворену багатонаціональну політичну структуру, яка здійснює цілеспрямовану політику всестороннього лобіювання титульній нації на шкоду національним меншинам [8, с 44; 2, с. 120].
   Такі тенденції притаманні Чехословаччині, Румунії, Угорщині, Польщі, Югославії, Болгарії, де центральна влада тією чи іншою мірою протегувала титульним націям. Я.Кофман охарактеризував відповідну політику, як економічний націоналізм, спрямований всередину держави [34, с 79]. Щоправда законодавчої основи під собою він не мав, проявляючись скоріше в “... безжальній адміністративній свободі дій” [20, с 23].
   Особливо яскраво на цьому фоні виділялися Югославія і Польща. Перша розглядалася панівною нацією сербів як трансформація їх держави в нову, а новоприєднані території Словенії і Хорватії, як переможені частини колишньої Австро-Угорщини, які мають компенсувати економічні збитки Сербії завдані їй Першою світовою війною [20 с 254]. Відновлена ж Польща, окрім своїх етнічних територій, включила західноукраїнські землі (ЗУЗ). Нею була розроблена ціла програма оволодіння економічними ресурсами цього краю. Польський внутрішньо зорієнтований націоналізм в економічній сфері переслідував також асиміляційні цілі. Уряд країни, протегуючи полякам, намагався створити тим самим підстави для асиміляції української меншини. Це в свою чергу спровокувало у відповідь виникнення українського економічного націоналізму, як форми захисної експансії недержавної нації.
   Отже, функціонування економічного націоналізму у формі державного протекціонізму було засобом самоствердження на міжнародній арені і у сфері міжнаціональних взаємин тих націй, що здобули свою державу. У даному випадку він мав подвійне обличчя: з одного боку, це захисна ідеологія держав, які стали об'єктом колоніальної експансії, опинилися в економічній залежності від сильніших сусідів чи стояли перед загрозою такої залежності. З другого боку, це агресивна внутрішня політика “молодих” національних держав, спрямована проти етнічних меншин, які трактувалися, як загроза титульній нації, перешкода на шляху її соціальної емансипації і “національного очищення” економічної сфери від усього чужого, що своєю іншістю послаблює цементовану національну будівлю, вносячи в неї “непотрібну мозаїку”. В окремих випадках економічний націоналізм держави використовувався з ціллю асиміляції національних меншин.
   Окрім цього, економічний націоналізм, як форма боротьби за власну державу, функціонував і серед значної частини недержавних народів. Він характеризувався як захисним так і наступальним характером. Від економічного націоналізму державних націй він відрізнявся відсутністю інституційних засобів для ведення боротьби. У зв'язку з цим, реалізація постулатів економічного націоналізму тут залежала від національної самодисципліни. Відповідну політику здійснювали поляки Познані, чехи, словаки, прибалтійські народи, українці, індійці. У польському і індійському випадках він дістав свої власні назви: органічний рух і свадеші.
   Зважаючи на широкий географічний ареал функціонування економічного націоналізму та значну інтенсивність його функціонування, він не міг не вплинути на українців. Знаковим етапом становлення українського економічного націоналізму став революційний період 1917 - 1920 pp. Українська інтелігенція, очоливши революцію та державотворення, зіткнулася з проблемою вирішення ряду економічних проблем. Недостатній рівень національної свідомості серед пауперизованих селян обумовлював, на жаль, домінування в їхньому середовищі соціальних інтересів над національними. Тому успіх революції значною мірою залежав від економічної політики української влади. У зв'язку з цим у державній економічній політиці УНР і ЗУНР прослідковувалися окремі елементи економічного націоналізму [21, с 11]. Найбільш яскраво вони проявилися у здійснення земельної реформи і етатистській торгово-промисловій політиці. Об'єктами економічної дискримінації у даних випадках стали польська і російська нації в аграрній сфері і єврейська у торгово-промисловій [25, ар. 2; 26, ар. 9].
   Отже, державну економічну політику українських національних республік класифікуємо суголосно оцінкам Р.Брюбейкера і Я.Кофмана як економічний націоналізм спрямований всередину. Відповідні тенденції в політиці ЗУНР та УНР йшли в руслі аналогічних процесів на теренах Центрально-Східної Європи та Балкан. Проте швидкоплинність існування українських держав не дозволила їх керівництву виробити чіткої ідеології економічного націоналізму чи запозичити чужу та втілити її у життя. Прояви економічного націоналізму на даному етапі кваліфікуємо скоріше як рефлексії національної свідомості тих хто перебував при владі, ніж як дії, що відповідали засадам конкретної ідеології.
   Проте, незважаючи ні на що, революційний період відіграв значну роль у подальшому становленні українського економічного націоналізму як доконаного факту. На початку 20-х pp. XX ст., після поразки національно-демократичної революції, перед лідерами українських політичних сил постало закономірне питання: чому естонці, латиші, чехи, поляки змогли відстояти своє право на національну державу, а українці її втратили? Аналіз національно-визвольних рухів цих націй призводить до усвідомлення того, що лише соціальна емансипація нації, реалізована шляхом економічного націоналізму, дасть змогу здобути і відстояти власну державу [11, ар. 9]. Тому констатуємо, що, мабуть, однією з основних причин запозичення українцями явища економічного націоналізму була їхня поразка в національно-визвольних змаганнях, яка стала своєрідним обрядом ініціації української національної ідеї, після якого вона “подорослішала”, вийшовши за рамки культурницького націоналізму [14, с 134].
   Серед інших причин, що зумовили фокусування уваги національних лідерів на економічному аспекті українського націоналізму, слід відзначити: по-перше, активізацію тенденцій економічного націоналізму в політиці ряду європейських держав у міжвоєнний період, що не могло бути не поміченим українцями: “... кожна держава у всіх господарських справах хоче витягнути всі користі передовсім для себе... Ось так на практиці повстає господарський націоналізм, що своєю ціллю ставить економічний інтерес нації...” [12 ар. 6; 9, с 4].
   По-друге, прискіпливу увагу національних лідерів до економічного націоналізму визначало те, що процес індустріалізації ряду держав у світі загрожував українській селянській нації катастрофічним відставанням у розвитку та перетворенням на безнадійну периферію. У міжвоєнний період це стало особливо відчутним. За цих умов завдання, які висувалися українським націоналізмом, могли перетворитися у примарну ілюзію, що так ніколи й не мала б шансів бути реалізованою. Тому економічна модернізація в Європі спонукає зміни в українській національній ідеї, фокусуючи її увагу на економічній царині. У період революції далася взнаки й відсталість традиційної української господарської системи в умовах ринку, яка розмежовувала націю на множину герметизованих у лоні своїх економічних “гетто” автаркійних одиниць [5, с 32].
   Ініціюючи економічний націоналізм, українці посилено вивчають відповідний досвід інших націй, пристосовуючи його до власних реалій. Зокрема, рух за інтеграцію до міст був значною мірою запозичений у чехів та ірландців [22, сі]. Останні ще в середині XIX ст. були, як і українці, аграрними націями. Проте дотримуючись ідеї економічного націоналізму вони змогли здійснити зміну національного складу міст та створити власний середній клас. Також активно використовувався досвід поляків, латишів, естонців, фінів, які до початку революційних подій 1917/1918 pp. володіли більшістю у містах, що значною мірою дозволило їм відстояти створені національні держави.
   Активне використання кооперативного руху в національних інтересах українці запозичили в чеської, датської і польської націй. Зокрема, громадсько-політичним діячам українців було відомо про тісний зв'язок кооперативного руху чехів з їхньою визвольною боротьбою, що часто ставилося українцям у приклад [27, ар. 2; 18, с 6]. Також у середовищі національно активної частини українців відбувалися дискусії про аналогічну роль кооперації для познанських поляків у кінці XIX ст. Часто ними наводилися приклади з досвіду датського кооперативного руху, як засобу витіснення інонаціональних посередників із торгово-промислової сфери [17, с 2; 28, ар. 62].
   Українські торговці промисловці, поширюючи гасло “свій до свого”, використовували аналогічний досвід ряду інших народів [7, с 1]. Особливо активно ними переймався досвід польських купців Познані другої половини XIX - початку XX ст., які змогли суттєво потіснити з економічних позицій німецьких і єврейських підприємців. Лідери СУКіП особливо відзначали економічний націоналізм у діяльності таких польських організацій, як “Союз Фабрикантів” і “Союз Товариств Ремісничо-Промислових”. За словами дописувача часопису “Торгівля і Промисл” [30, с 3]. У середовищі української індивідуальної приватної ініціативи також часто озиралися на національні процеси серед угорських купців і ремісників, яким національна професійна самоорганізація і співпраця на засадах національної самодисципліни допомогла поставити свою націю на міцний економічний грунт [29, с 1].
   Отже, європейські тенденції стали вагомим каталізуючим фактором кристалізації ідеології українського економічного націоналізму. Використовуючи досвід європейських націй, українці шляхом інтеграції до міст та інтенсивного розвитку національної кооперації прагнули реалізувати завдання соціальної емансипації та посилити тим самим свої визвольні змагання. У даному випадку приклад економічно сильних націй демонстрував їм те, що добиватися свого можна мирними ненасильними методами. Соціально-економічний аспект національної ідеї функціонував у руслі аналогічних процесів у середовищі європейських націй, проте, зважаючи на швидкоплинність сприятливих політичних умов для розвитку в середовищі українців, він не мав таких ефективних результатів, яку чеському, угорському, польському випадках.

Джерела та література

1. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація економіка і капіталізм, XVII - XVIII ст. У 3-х томах. Т. 3. Час світу. -К.: Основи, 1998.-631 с
2. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі. -Львів: Кальварія, 2006. - 280 с
3. Вадіч П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення.-Київ: КРИТИКА, 2004. - 463 с
4. Витте СЮ. По поводу национализма. Национальная економия и Фридрих Лист II Фридирих Лист. “Национальная система политической економии. Граф С.Ю.Витте. “По поводу национализма. Национальная економия и Фридрих Лист”. Д.И.Менделеев. “Толковый тариф, или Исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года”. - С. 259 - 304.
5. Воїн П. Соціальне. - Львів, 1936. - 32 с.
6. Гальтунг Ю., Несе А. Політична етика Ганді. - Львів: “Місіонер”, 2001. - 280 с.
7. Гануляк Г., Конюх Д. З'їзд членів “Союзу Українських Купців” у Львові // Торгівельно-промислова одноднівка. - 1929, 25 грудня. -СІ.
8. Гон М. Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях в міжвоєнний період. - Рівне: Волинські обереги, 2006. - 431 с
9. Господарські націоналізми глузують зі співпраці // Наш клич. - 1933, 23 липня. - С 4.
10. Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905-1956 pp. // Пер. з іт. М.Прокопович. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2005. - 350 с
11. Державний архів Волинської області (далі.- ДАВО). - ф. 1, оп. 2, спр. 3509. - 16 ар.
12. ДАВО. - ф. 46, оп. 9-а, спр. 663. - 30 ар.
13. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів,- Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2002. - 752 с
14. Коновалець М. Чому ми вийшли зі Львова в 1918 році? // Визвольний шлях. - 1997. Лютий. Книга 2. - С 133-139.
15. Лист Ф. Национальная система политической економии // Фридирих Лист. “Национальная система политической економии. Граф С.Ю.Витте. “По поводу национализма. Национальная економия и Фридрих Лист”. Д.И.Менделеев. “Толковый тариф, или Исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года”. - С. 3 - 256.
16. Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. /Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2006. - 684 с.
17. Національна сила кооперації // Український голос. - 1927, 22 травня. - С. 2.(71)
18. Павликовський Ю. Кооперація і політика II Господарсько-кооперативний часопис. - 1926, 6 жовтня. -С.6-9.
19. Політична економія. - Б. м., б. р. - 140 с
20. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. з англ. В.П.Канаша. -К.: Мегатайп, 2001. - 496 с
21. Савойко Р. Необхідність оперти економічну політику України на засадах капіталістичного ладу // Визволення. - 1921, 15 червня. - С 9-13.
22. Село і місто // Український голос. - 1926, 28 листопада. - С 1-2.
23. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. - Київ: “К.І.С.”, 2004. - 170 с
24. Хорош В. С.Ю. Витте: судьба реформатора. // Мировая экономика и международные отношения. -1998. -№10. с 95-103.
25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО), ф. 3866, оп. 1, спр. 228.
26. ЦДАВО, ф. 1115, оп. 1,спр. 4.
27. Центральний державний історичний архів м. Львів (далі. - ЦДІАЛ). - ф. 779, оп. 1, спр. 71.-10 ар.
28. ЦДІАЛ. - ф. 403, оп. 1, спр. 12. - 70 ар.
29. Чому ремісникам потрібна сильна організація // Слово. - 1923, 21 січня. - С 1.
30. Що може дати міцна організація // Торговля і Промисл. - 1935, 15 жовтня. - С 3.
31.Abdelal R. Рифове and Privation: Nation and Economy in Post-Habsburg Eastern Europe and Post-Soviet Eurasia
32. Economic nationalism II http: //en. wikipedia._org/ wiki/ Economic _ nationalism.01. 05. 08. 15.00.
33. Economic nationalism in East Central Europe in the nineteenth and twentieth century.-Europa-Universitat Viadrina Frankfurt, 2003 - 2006. Summary I Chief editor: Prof. Dr. Helga Schultz. //http://www. kuwi. euv-frankfurt-o.de/de/lehrstuhl/kg/ wisogeschi/downloads/finalreport_economic_nationalism. pdf 02.05.08.17.00.
34. Kofman I. Nacjonalizm gospodarczy - szansa czy bariera rozwoju. Przypadek Europy Srodkowo-Wschodniej w okresie miedzywojennym. - Warszawa, 1992.
35. MihailManoilescu. From Wikipedia, the free encyclopedia II http:// en.wikipedia_ org/wiki/Mihail_Manoilescu. 02.05.08.17.30.
36. Pages from the History of the Indian Sub-continent II http://india_resource. tripod_com/freedom.html. 02.05.08.17.45.
37. Pandey B. National Culture vs. Cultural Nationalism //http://www.cpiml_org/liberation/year_1998/april/ culture, htm. 02.05.08.18.00.
38. Pohoap al. Mihail Manoilescu - Inspirational even when he is not right II http://www.ectap_ro/articole/228.pdf. 02.05.08.
39. Schultz H. Introduction: The double edged sword of economic nationalism // http:// www. kuwi. euv-frankfurt-o_de/ de/lehrstuhl/ kg/ wisogeschi/Frankfurter_Studien_/baende_l_bis_16 /band 14 fst/ bandl4 fst. pdf 01.05.08.15.00.
40. Waldenberg M. Kwestie Narodowe w Europie Srodkowo Wshodnej. - Warshawa: Widawnictwo Nukowe PWN, 1992.-420 s.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com