www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Забрало відкривається: адаптація органами НКВС західноукраїнської спільноти на шляху до “Світлого майбутнього”
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Забрало відкривається: адаптація органами НКВС західноукраїнської спільноти на шляху до “Світлого майбутнього”

В.Півоварчук

ЗАБРАЛО ВІДКРИВАЄТЬСЯ: АДАПТАЦІЯ ОРГАНАМИ НКВС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ НА ШЛЯХУ ДО “СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО”

   Із возз'єднанням західноукраїнських земель з УРСР у складі Радянського Союзу восени 1939 року взаємини сталінської тоталітарної системи й населення краю вступили у нову стадію. Радянська адміністрація доклала максимальних зусиль, щоб якнайшвидше інтегрувати регіон у загальносоюзну адміністративно-командну систему, нівелювати його особливості.
   З приходом більшовиків на територію краю почали діяти спеціальні інструкції, згідно з якими НКВС почало активно вишукувати “ворогів народу” серед місцевого населення. До категорії “ворогів” відносилися усі колишні члени буржуазних, націоналістичних, монархічних партій, організацій, товариств; поміщики, чиновники, землевласники, урядовці, офіцери і рядові учасники визвольних змагань, служителі релігійних культів, родичі тих, які перебували на нелегальному становищі, а також ті, хто мав родичів за кордоном, члени релігійних сект та общин, старорежимні вчені та спеціалісти, які приховували свою політичну орієнтацію тощо.
   Таким чином, першу групу “ворогів народу” становили ті громадяни, які з “класових” позицій, на думку більшовицьких чиновників, не могли щиро ставитись до їхньої влади.
   Репресії також розпочалися проти кооперативних діячів. 2 жовтня 1939 року за нібито діяльність в антирадянській націоналістичній організації (мався на увазі Ревізійний союз українських кооператорів) був заарештований директор союзу, член ЦК партії Українське національно-демократичне об'єднання, колишній польський сенатор О. Луцький. Постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 28 вересня 1940 року його засудили на 8 років сталінських таборів [1, 380-392]. З жовтня 1941 року О. Луцький помер у Севдвінлазі [2,189].
   Було заарештовано й багато інших спеціалістів кооперативної справи, які потрапили в категорію “ворогів народу”; за короткий проміжок часу вони поповнили табори репресивно-каральної системи СРСР. Особливо швидко цей процес здійснювався з весни 1940 року, коли відбулися вибори керівних органів споживчої кооперації, що проводилися за сценарієм партійно-державної влади і в результаті яких кооперативи виявились “очищеними” від “неблагонадійного елементу”. Замість репресованих кооператорів до керівництва споживчими товариствами залучалися радянські активісти, а на селі - й сільська біднота [3, 189].
   З другої половини 1940 року репресії НКВС на західноукраїнських територіях набували дедалі більшого розмаху. До в'язниць потрапило чимало місцевої інтелігенції, а то й простих людей, які до вересня 1939 року мали якесь відношення до “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Маслосоюзу”, інших українських просвітніх, спортивних чи кооперативних організацій, що існували в Галичині навіть за часів польської окупації. Арештів не уникли також колишні члени КПЗУ й “Сельробу”, тобто ті, на кого нова адміністрація, здавалось би, мала спертися в першу чергу.
   Ось що розповідала про один з таких арештів І. М. Базилевич - донька відомого діяча визвольного руху М. М. Зайця: “22 березня 1940 року о 6 годині ранку батька арештували. Приїхали автомашиною чотири енкаведисти й наказали збиратися. У хаті зробили обшук. Мама була надзвичайно цим вражена, плакала, кажучи: “Хіба це можливо, що тебе твої ж кують у кайдани, як начебто ти став справжнім злочинцем. Адже це твої друзі по боротьбі, ти ж боровся за радянську владу, сидів за неї у тюрмах, і тепер маєш за це таку плату. Що ж це робиться на світі?” Батько заспокоював маму: “Не переживай... це якесь непорозуміння, скоро все виясниться- я повернуся”. Мати хапала енкаведистів за руки: “Слухайте, він - чесна людина! Нема за ним ніяких гріхів”. А вони цинічно відповідали: “Нічого ви не знаєте про свого чоловіка”.
   І повели. Більше ми його не бачили. Того дня у Львові було арештовано ще 19 комуністів, серед них і Мелітон Голінатий” [4, 72].
   На початок Великої Вітчизняної війни в ув'язненні у львівських тюрмах перебували 1800 чол., в золочівському замку-тюрмі - близько 700, у Луцьку - 2000, в Самборі - 5000 осіб... [5, 72-74, 82].
   Для виявлення “ворожих елементів” співробітники НКВС опиралися на численні архівні матеріали польських силових структур, а також деякою мірою і архіви польських шовіністичних організацій, зокрема партії ОЗОН (Обуз З'єдночення огульно-народовего), яка об'єднувала в своїх лавах запеклих шовіністів. Керівництво даної партії на місцях збирало детальні відомості про діючі українські партії та товариства в населених пунктах кожного повіту, а також на їх активних членів. Усі ці документи були залишені в приміщенні партії ОЗОН, і ними скористалися працівники НКВС.
   Крім того, НКВС отримувало інформацію і від “тайних агенств, котрі служили польській владі, а тепер стали служити більшовикам; від місцевих комуністів і комсомольців; від тих нещасних людей, котрих енкаведисти муками й погрозами силували до того, щоб їм доносили про те, що їм було потрібно; від сільрад”.
   Водночас слід зауважити, що розгортання, сталінських репресій після возз'єднання наштовхувалося на західноукраїнських землях на певний опір. Так, чимало зробив у цьому плані академік К. Студинський - голова Народних Зборів Західної України, депутат Верховної Ради СРСР. Він та деякі інші місцеві інтелігенти, які у той час опинилися на керівних посадах і користувалися певним впливом, як могли, допомагали тим мешканцям регіону, що на них впала тінь підозри з боку сталінського репресивного апарату [6,204].
   Тоталітарний режим вдався до застосування репресивних заходів для вилучення такого “неблагонадійного елементу” з життя західноукраїнського суспільства як біженців. Починаючи з весни 1940 року, проти багатьох біженців були висунуті звинувачення у нібито незаконному переході кордону. Внаслідок цього значна кількість біженців виявилась заарештованою, звинуваченою у шпигунстві і засудженою. Зокрема, така доля спіткала Н. Букатко - 17-річну дівчину з селища Красностав, яка 17 травня 1940 року рішенням трибуналу Київського військового округу була покарана безвинно 12-ма роками виправно-трудових таборів [7, арк.63].
   А у червні 1940 року у центральні райони Радянського Союзу з Західної України вивезено біженців із Центральної та Західної Польщі (значну частину із зрозумілих причин у цій групі становили євреї) під приводом того, що вони не погодилися прийняти радянське громадянство. У секретній доповіді Наркомату внутрішніх справ УРСР від 3 липня 1940 року вказувалося, що загалом з західних областей України було виселено 37532 сім'ї біженців, які налічували 83207 осіб, а також 19476 так званих осіб-одиночок [8, 108].
   Іншу, особливу категорію “ворогів народу” для більшовиків у краї становили “націоналісти всіх мастей”, а особливо члени підпільної ОУН. Боротьбу проти радянської влади на території Галичини ОУН вела різними методами: від пропаганди до збройних нападів та фізичного знищення відповідальних урядовців, комуністів, комсомольців та їх симпатиків за даними джерел ОУН, було арештовано біля 35 тис. чоловік.
   Навесні 1940 року у зв'язку з колективізацією з'являється ще одна категорія “ворогів народу” - селяни одноосібники, які були проти колективізації. “Досвід” розкуркулення на Східній Україні стали активно впроваджувати і в Галичині. Насамперед галицьким “куркулям” доводили обов'язкові продовольчі податки, непосильні для виконання. Так, селянин - одноосібник, який мав у володінні 5 гектарів землі, повинен був здати за рік 8 центнерів зерна, 8 центнерів картоплі, 50 кілограмів м'яса і 2375 крб. готівкою. Однак цей план не був постійний і по мірі виконання кожного місяця норму могли збільшити. У результаті селянин опинявся у безвихідному становищі: або вступати в колгосп, або й так усе заберуть, а самого і всю сім'ю виселять у Сибір як “саботажників” і “ворогів народу” за ст. 58 Кримінального кодексу. З весни 1940 року в Галичині вже мають місце насильницькі виселення “неблагонадійних куркульських елементів” на простори крайньої Півночі, Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу.
   Особливо вражає своєю масштабністю таємна постанова СНК СРСР №34 від 6 січня 1941 року “Про план сільськогосподарського переселення на 1941 рік”. Головна роль у цьому плані відводилась Україні. Протягом 1941 року передбачалося переселити з України в різні регіони СРСР 60000 господарств, із них 41000 уже в першому кварталі [9, арк. 13].
   Режим для депортованих залежав від місця та виду діяльності, категорії висланих. На лісоповалах, рудниках та шахтах в основному утворювали замкнуті поселення. В Сибіру вислані поселялися поруч із місцевим населенням; в Казахстані, особливо для сімей репресованих колишніх польських службовців, переважало розселення у будинках місцевих жителів.
   Матеріальні умови життя, роботи, забезпечення “спецпоселених” в загальному мало чим відрізнялися від місцевого населення. Але існував і моральний гніт, дискримінація. Так, згідно постанов 30-х років “спец- та трудпоселенцям” не видавали на руки не лише паспортів, але навіть свідоцтва про народження та смерть, про шлюб і т. д. Вони не могли міняти прізвище та всиновлювати дітей, призиватися до армії. ..[10,26-44].
   Особливою жорстокістю відзначалися варварські способи знищення місцевого населення в тюрмах та навколишніх лісах.
   У Чорткові місцевому населенню “представився жахливий вид: у великій тюрмі за містом, окруженій високими мурами, лежало багато жорстоко замаскованих трупів. Приведені до праці жиди з міста стали розкопувати величезне подвіря (3/4 гектара) і добували з землі трупи. В короткому часі все тюремне подвіря виложено тілами нещасних українських в'язнів. При викопуванню тіл показалося, що як одна верства їх була доповнена, то енкаведисти посипали їх сіллю, присипали землею і накладали другу верству, потім і третю, бо трупи лежали в землі в трьох шарах. А над ними завалкували землю, щоб не було нічого пізнати, і зверху посадили - квіти...
   Було також повно трупів в казаматах, а навіть під підлогою. В одній камері дали навіть долівку з бетону, щоб ніхто не догадався, що під нею закопані жертви нелюдських кровопийців. Свідки оповідали, що купа трупів ще підносилася до гори і опадала і було чути стогін, як енкаведисти накривали їх дошками і прибивали підлогу. Не мало трупів знайдено також в ровах довкола в'язниці...
   Для характеристики як садисти з НКВ Д знущались над своїми жертвами, вкажемо на те, що багато трупів мало повідтинані вуха, видовбані очі і т. д. Були між ними дві жінки, з яких одна мала вирізані груди, вирваний кліщами ніс і втятий язик, а друга була обкручена дротом, перепханим через родні органи.
   Далі видно на подвірю зачеплений грубий дріт, а на ньому гаки. Мабуть, там вішали людей колючим дротом на шиї (таких знаходили) і пускали електричний струм, щоб їх вбивати. Душили також людей дошками, інших зв'язаних кидали з гори в яму... [11,47-50].
   Безперечно, репресії 1939-1941 років були однією з головних причин зменшення населення краю, тому що в цей період на території західноукраїнських земель не було зафіксовано стихійних лих, пошестей, катастроф, які вплинули б на демографічний стан. Вплив міграційних процесів, що відбувалися також був незначний.
   Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, в Західній Україні було репресовано 1120137 осіб. Це на 10 мільйонів населення Західної України - кожен десятий.
   За даними ЦСУ СРСР від 16 червня 1941 року, які були спеціально підготовленні для Сталіна, станом на 1 січня 1941 року у Львівській області проживало - 1531500 чол., у Тернопільській - 1549800 чол., Дрогобицькій - 1268200 чол., у Станіславській області-1436600чоловік, а це набагато менше згідно з передбачуваним природним приростом населення.
   Таким чином, неймовірний розмах репресій, катувань, насильницьких засобів нав'язування комуністичного способу життя, що випав на долю західних українців носив цілеспрямований, масовий характер; метою якого було - знищити та асимілювати українське населення, не допустити утворення самостійної Української держави, перетворити край в інтегральну частину Радянського Союзу.

Джерела та література

1. Західна Україна під большевиками, IX. 1939- VI. 1941(3бірник за редакцією Мілени Рудницької). -Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка в Америці, 1958.
2. Рубльов О.С., Черненко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-50-тіроки). -К., 1994.
3. Державний архів Волинської області. Ф. 1. - Оп. 3. - Спр. 7.
4. Федорів Р. Свіча перед образом мученика Михайла //Жовтень. - 1989. - №10.
5. Федорів Р. Могила на Україні // Дзвін. - 1990. - №7.
6. Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-50-тіроки). -К., 1994.
7. Архів Управління Служби безпеки у Волинській області. - Спр. 1901 - фп.
8. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х pp. Документи, матеріали, спогади. У 3-хт. Т. 1. 1939- 1945.-Львів, 1996.
9. Державний архів Івано-Франківської області. Ф. 295. - Оп. 2. - Спр. 1. - Арк. 13.
10. Парсаданова В. С. Депортация населения Западной Украины и Западной Белорусии в 1939 - 1941 pp. // Новая и новейшая история. - 1989. - №2.
11. Андрухів І. Більшовицькі репресії на теренах Західної України 1939- 1941 //Розбудова держави. -1995. - №12.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com