www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Військово-політичні події на Волині та у Криму за часів Центральної Ради: порівняльний аналіз
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Військово-політичні події на Волині та у Криму за часів Центральної Ради: порівняльний аналіз

О.Дем'янюк

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ ПОДІЇ НА ВОЛИНІ ТА У КРИМУ ЗА ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

   Падіння Російської імперії та встановлення в Києві влади Центральної Ради у березні 1917р. принесло на українські землі надію на зміну політичної ситуації в регіонах та припинення військового протистояння на її західних кордонах. З огляду на суб'єктивні та об'єктивні причини військово-політичної події того часу в межах майбутньої Української держави носили інколи непрогнозований характер.
   Загальновизнаним є факт неоднозначного ставлення керманичів Центральної Ради до національних збройних сил та формування вишколеного українського війська. Ці обставини, ускладнені внутрішніми суперечностями та загрозою зовнішньої інтервенції, спричинили подекуди до непередбачуваного розвитку військово-політичних подій, у тому числі і у західній та південній частинах держави.
   Не можна сказати, що питання військового та політичного становлення Волині (Волинської губернії) та Криму (Таврійської губернії) у 1917 - першій половині 1918р. було обділено увагою дослідників цього періоду. В різний час до вищезазначеної проблеми зверталися В. Голубко, В. Кравцевич, О.Реєнт, В.Сергійчук, В. Савченко та інші. Однак ці дослідження були присвячені або окремим аспектам військового протистояння в Криму чи на Волині, або військово-політичній складовій періоду існування Української Центральної Ради.
   З огляду на стан розробки проблеми військово-політичного розвитку українських регіонів у зазначений вище період, на наш погляд, буде доцільно зупинитися саме на порівняльному аналізові ситуації в Криму та на Волині. Обраний предмет дослідження дасть змогу глибше вивчити стан військового та політичного розвитку регіону, порівняти і визначити спільні ознаки та відмінності в політиці Української Центральної Ради щодо долі даних територій.
   Перша світова війна розділила Волинську губернію на дві частини. Станом на березень 1917р. фронт проходив по лінії Куликовичі -Колки - Сокіл - Кисилин -Затурці - Горохів. У зазначений період в зоні бойових дій перебували:
   - з російської сторони - 8-ма та 11-та армії у складу Південно-Західного фронту; 3-тя та Особлива армії у складі Західного фронту;
   - з австро-німецької сторони - армії німецького генерала Лінзінгена та австрійського генерала Бем-Ермоллі [1, с.536-537].
   Територія Західної Волині, що опинилася під владою австро-німецької військової адміністрації, стала малонаселеною з огляду на великі міграційні та мобілізаційні процеси, організовані місцевими представниками царського уряду в ході відступу у межі сучасної Рівненщини. Представники української та російської інтелігенції і духовенства були вивезені, в основному, в Курську губернію, що сприяло занепаду в краї суспільно-політичного життя. Картину самозневаги та невігластва місцевого українського населення зафіксували старшину Легіону українських січових стрільців Д. Вітовський, М. Саєвич, М. Гаврилко, які прибули на Західну Волинь з мобілізаційною, а, як згодом склалося, і з освітньою місією.
   Відступаючи, російські війська евакуювали з собою 180 тисяч жителів Ковельського, 250 тисяч Володимир-Волинського та 130 тисяч Луцького повітів [2, арк.8]. Тому, враховуючи низький рівень національної свідомості місцевого українства та негативне ставлення його до військових і військової справи, комісари Легіону УСС зосередили свою увагу на культурно-освітній та національно-пропагандистській роботі, яка здійснювалася під керівництвом "Союзу визволення України".
   Східноволинські землі, які до березня 1917р. знаходилися під царською юрисдикцією, перебували у край занедбаному стані. Низький розвиток суспільно-економічних процесів та перманентні бойові дії значно загострили ситуацію в регіоні. Зокрема, близько 70% працездатного чоловічого населення було мобілізовано до лав російської армії або переселено у глиб країни.
   Військово-політична ситуація в Криму, як і у всьому Причорноморському регіоні, кардинально відрізнялася від становища в обох частинах Волинської губернії. Якщо Волинь була обтяжена перманентними бойовими діями та занепадом соціально-економічного життя, то Крим був не лише місцем дислокації імператорського Чорноморського флоту з головною базою в Севастополі, а й військово-стратегічним об'єктом, звідки здійснювалося патрулювання та нагляд за акваторією Чорного моря. Поділ Чорноморського флоту на три бригади, у складі яких перебувало 9 лінкорів, 2 броненосці, 7 крейсерів, ЗО есмінців, 8 міноносців, 22 підводних човнів [З, с 17-26], дозволяло йому забезпечувати блокаду турецького побережжя. Проте кораблі зі складу маневрених груп періодично відволікалися для обстрілу позиції турецької армії і забезпечення військових перевезень, що давало можливість ворогу час від часу проривати блокаду та проводити в Чорне море крейсери "Гебен" та "Бреслау".
   Сам Кримський півострів відреагував на зміни політичної влади в Києві досить мляво. Неоднорідне місцеве населення навесні 1917 р. майже не проявляло активності ні зі зміни політичної обстановки на півострові, ні з підтримки Тимчасового уряду чи Центральної Ради. Така ситуація була викликана тим, що тогочасний Крим не позиціонувався як суто українська територія з огляду на його національний склад. Хоча особовий склад Чорноморського флоту налічував 62 тисячі - 43 тисячі моряків і 19 тисяч сухопутного війська [4, с 84]. Однак відсутність активної пропагандистської роботи в його лавах на початку весни 1917 р. та відкритого фронту бойових дій, не сприяли його швидкій революціонізації.
   Щоправда у праці "Якої ми хочемо автономії і федерації" голова Центральної Ради М.Грушевський зазначав, що до національної української території "мусять ввійти губернії цілком або в переважаючій частині українські" [5, с 121], у тому числі й Таврійська губернія. І вже наприкінці квітня 1917 р. певні зміни у Криму відбулися. їх каталізатором став саме Чорноморський флот, який з часів царату на 80% складався з українців [6, с370]. Завдяки цьому саме українські партії одержали своєрідний гандикап у боротьбі за вплив на матроський склад Чорноморського флоту, а відтак і опосередковано на Кримський півострів.
   Перші збори моряків-українців, які відбулися наприкінці березня 1917 p., засвідчили високий ступінь організованості матроських мас за національною приналежністю. У ході їх роботи було створено раду Української чорноморської громади. У квітні на більшості кораблів Чорноморського флоту та сухопутних частин Севастопольської морської фортеці були засновані українські ради.
   Вдало проведена підготовчо-агітаційна робота дозволила зібрати другі збори моряків-українців у Севастополі. Члени українського гуртка "Кобзар", який діяв в Криму з 1905р. виступили активними організаторами ради Української чорноморської громади. У ході цих зборів було обрано керівництво та визначено завдання діяльності секцій громади: військової, просвітницької, господарської та агітаційно- пропагандистської.
   Головою новоутвореної організації було обрано В. Лащенка, заступниками голови М. Коломійця та М. Пащенка. На чолі воєнної секції став М. Неклієвич, на чолі просвітницької - В. Лащенко і В. Савченко-Більський, на чолі господарської - П. Лихоніс, на чолі агітаційно-пропагандистської - В. Богомолець та М. Пащенко [7, с.433-434]. Керівництво ради зуміло знайти підтримку в особі командувача Чорноморським флотом віце-адмірала О. Колчака, який вбачав в організованому українському русі порятунок флоту від повної анархії та розвалу.
   На кінець квітня 1917 р. на більшості кораблях Чорноморського флоту було створено українські корабельні ради. Найпотужніші з них існували на лінійних кораблях "Воля", "Іоан Златоуст", "Святий Євстафій", "Ростислав"; на крейсерах "Пам'ять Меркурія", "Кагул"; есмінці "Завидний"; у Севастопольському флотському півекіпажі. Найбільш діяльними у досліджуваний період були українські ради лінкора "Іоан Златоуст" та крейсера "Пам'ять Меркурія" [8, с.205].
   У травні 1917р. в складі російської армії, яка перебувала на Волині розпочалися деградаційні процеси, зумовлені загальнодержавною політичною нестабільністю та фактичним двовладдям на території України. Поряд із формуванням місцевих органів влади, ідеологічно орієнтованих як на Тимчасовий уряд так і на Центральну Раду, у прифронтових частинах з'являються військові ради та комітети. Слід зазначити, що наприкінці весни 1917 р. значна кількість військових рад і комітетів були українськими. їх діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості солдатів-українців.
   У той же час у прифронтових містах Волині зростає зацікавленість державних, громадських та військових кіл у військовій підготовці місцевої молоді допризовного віку. Цей рух майже не мав політичного забарвлення. Швидше за все він поширився з метою підготовки молоді до військових випробувань в регулярній армії та формування позитивного ставлення цивільного населення до військових.
   Для роботи в цьому напрямку по найбільших містах Волинської губернії почали створюватися військово-спортивні комітети. Так, за сприяння Рівненського повітового комісаріату та місцевого військово-спортивного комітету було організовано курси допризовної підготовки молоді, які у своїй роботі керувалися розпорядженням уповноваженого Тимчасового уряду у справах допризовної підготовки і фізичного розвитку населення Росії [9, с 36].
   Паралельно в цей час у Волинській губернії проходило формування Рад робітничих і солдатських депутатів. Всього на Волині до літа 1917 р. діяло 16 відповідних рад зокрема в Рівному, Дубно, Острозі, Коростені, Староконстянтинові [10, с 69]. До їх складу в основному увійшли представники есерів та меншовиків. Більшість рад робітничих і солдатських депутатів, розташованих у Волинській губернії, висловили підтримку Тимчасовому уряду і тим демократичним перетворенням, які ним декларувалися.
   Суттєве значення для подальшого поступального розвитку сухопутних та морських збройних сил в межах українських територій мав І Всеукраїнський військовий з'їзд, який відбувся у Києві 5-8 травня 1917 р. У роботі цього військового форуму взяли участь представники переважної більшості бойових частин, які розташовувалися у прифронтовій зоні на Волині та у Криму. Головне рішення з'їзду про необхідність проведення українізації частин Російської армії, що знаходилися в Україні, викликало не тільки ентузіазм українських військових, а й реальні дії. Користуючись тимчасовим безладдям, викликаним зміною влади, формувалися українські підрозділи, які відмовлялися виконувати розпорядження російського уряду, заявляючи про визнання лише власного національного уряду [ 11, с 63].
   З'їзд ухвалив рішення про негайну комплектацію армії на національно-територіальному принципі, шляхом до чого мало стати формування військових частин з більшістю вояків українського походження. Щодо морської проблеми, то з'їзд зосередив увагу на Чорноморському флоті, який знаходився у стратегічному для нової влади районі. Було вирішено поповнювати особовий склад кораблів флоту виключно українцями, проводити поступову його українізацію та введення української військової термінології і команди.
   Щодо Балтійського флоту та Каспійської флотилії то завдання стояло у комплектації деяких кораблів виключно командами української національності [7, с.363-364]. Слід відмітити, що у переговорах з українськими радами Балтійського флоту та Каспійської флотилії серйозно розглядалася можливість переведення окремих кораблів (зокрема з Балтійського моря крейсеру "Світлана" та есмінців "Україна" і "Гайдамак") в акваторію Чорного моря.
   II Всеукраїнський військовий з'їзд, що пройшов 18-23 червня 1917 р. в Києві, підтвердив курс на українізацію війська та флоту. У регулярних військових підрозділах починають створюватися українські військові фронтові комітети, діють українські громади і клуби.
   У військових частинах Південно-Західного фронту, який проходив і через Західну Волинь, скликаються армійські, корпусні і дивізійні з'їзди та наради. Однак слід відмітити, що у солдатському середовищі частин Південно-Західного фронту більшовицька пропаганда та соціальні гасла знаходили більше прихильників ніж національна ідея. Ради солдатських депутатів впливали на рішення командування військових частин. Військово-революційні комітети, що перебували під впливом більшовиків, забороняли солдатам виконувати накази і розпорядження командування без підпису комітету.
   Тим часом, згідно рішення II Всеукраїнського військового з'їзду в Севастополі було створено українську раду військових і робітничих депутатів на чолі з прапорщиком К. Величком, яка разом з Чорноморським українським військовим комітетом стояла на захисті інтересів українства в умовах наростаючого безвладдя. На противагу українським настроям в Криму поширювалася більшовицька пропаганда. Однак, не зважаючи на активізацію діяльності більшовиків у регіоні, їхні гасла на Чорноморському флоті сприймалися з певною насторогою.
   18 червня 1917р. посол Франції Бо сповістив Міністерство закордонних справ Франції про те, що Українське бюро у Швейцарії передало для газет повідомлення про тактику Центральної Ради на найближчу перспективу. З повідомлення посла виходило, що Українська Центральна Рада протидіє анархічним підступам, які походять з Петрограда й Москви, і має на меті створення української армії та перехід під її владу Чорноморського флоту [14, с 43-44].
   Влітку 1917р. в Україні посилилося протистояння Центральної Ради і Тимчасового уряду. Відмова Петрограду в автономії Україні, притиснення національно-визвольного руху та нерозв'язані соціально-економічні проблеми привели до посилення більшовицької пропаганди у солдатському та селянському середовищі. На Волині влітку 1917 р. почастішали випадки дезертирства та мародерства у російському війську і випадки грабунків та розорення поміщицьких маєтків. Нерідко солдати надавали селянам допомогу у руйнації та підпалах панських садиб.
   У червні-липні 1917 р. на ім'я губернського комісара, а також у губернський виконавчий комітет надходили повідомлення про те, що в Луцькому, Рівненському, Острозькому, Староконстянтинівському повітах селяни проганяють поміщицьку варту, рубають панські ліси, захоплюють поміщицькі сіножаті.
   Разом з тим влітку 1917 р. активізували роботу більшовицькі агітатори. Почалося масове створення місцевих рад різних рівнів. Волинь включилася до загальноукраїнського процесу формування нової ланки місцевого самоуправління, орієнтованого на більшовицьку партії Росії.
   "Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 4 серпня 1917р. значно звузила функції української влади, обмеживши сфери впливу Генерального Секретаріату на територіях п'яти губерній, серед яких була Волинська і не було Таврійської губернії [12, с65]. За таких умов було збережено існуючу систему органів місцевої влади лише в окремих регіонах етнічної української території.
   У Криму влітку 1917 р. склалася така ситуація, що осередком українського суспільно-політичного та військово-патріотичного руху залишався Чорноморський флот. Командувач флотом віце-адмірал О. Колчак, спираючись на боєздатні екіпажі більшості кораблів, майже щоденно ініціював рейди ескадрених міноносців та підводних човнів до анатолійського узбережжя. До бойових операцій нерідко залучалися румунські кораблі.
   Проте 6 червня 1917 р. делегатські чорноморські збори усунули О. Колчака з посади [4, с 84]. Тимчасовим урядом невдовзі командувачем Чорноморського флоту було призначено капітана І рангу О. Немитця, який в цілому продовжив справу О. Колчака.
   У липні 1917 р. на есмінці "Завидний", за ініціативи керівника української ради корабля В. Прокоповича, було піднято національний український прапор [13, с.66]. Приклад міноносця підтримали окремі невеликі кораблі Чорноморського флоту.
   Осінь 1917 р. пройшла у Волинській і Таврійській губерніях під зростаючою більшовицькою агітацією. Пропагуючи соціальні гасла, які торкалися усіх прошарків тогочасного українського суспільства, більшовики поступово перебирали владу в регіонах.
   Можна з впевненістю говорити про те, що саме осінь 1917 р. стала періодом широкомасштабної більшовицької пропаганди не лише у східних промислових регіонах, а й на західноукраїнській території - у прифронтовій смузі та в селянському середовищі. Саме селяни, за відсутності робітничого прошарку в Західній Волині, стали соціальною базою більшовицької агітації.
   У жовтні 1917 р. в Житомирі відбувся з'їзд селян і солдат Південно-Західного фронту, який прийняв резолюцію з вимогою про негайне скасування приватної власності на землю, ліси, надра. З'їзд доручив повітовим і волосним комітетам взяти на облік і негайно приступити до поділу поміщицької землі та майна. Дана резолюція засвідчувала падіння авторитету Центральної Ради серед проагітованих селян та солдат.
   Натомість Чорноморський флот виявив знаки лояльності до української влади у Києві та її підтримку. 12 жовтня 1917 р. на крейсері "Пам'ять Меркурія" було піднято український прапор. Росіяни на знак протесту 14 жовтня залишили корабель. Український військовий комітет вирішив українізувати весь флот, а Українська чорноморська рада постановила вважати Чорноморський флот українським і поповнювати його особовий склад тільки мешканцями України [8, с 206].
   У жовтні 1917 р. у Києві було створено Морську генеральну раду. Саме до неї наприкінці жовтня звернулися представники III Всеукраїнського військового з'їзду з вимогою про прискорення українізації Чорноморського флоту. На виконання цієї вимоги з Києва до Севастополя було відряджено капітана 2 рангу Є. Акімова, який увійшов до складу штабу Чорноморського флоту. До його повноважень входило здійснення координації українського руху з повсякденною діяльністю флоту.
   Жовтневі події у Петрограді ще більше загострили державну кризу в Україні. Склалася ситуація, коли керівництво держави не могло навести порядок у своїх адміністративно-територіальних одиницях та військових частинах, що розташовувалися на її території з огляду на те, що над самою державою нависла загроза її існування.
   Тому у бік Києва потягнулися збройні загони віддані Центральній Раді. З Чорноморського флоту 9 листопада 1917 р. до столиці держави відправився озброєний загін із 700 моряків. На базі цього підрозділу наказом міністра військових справ Симона Петлюри 6 грудня почав формуватися "Окремий морський курінь ім. ГетьманаП Сагайдачного" [15, с 306].
   Центральна Рада, зважаючи на втрату популярності серед населення держави, особливо у прифронтовій зоні та відсутність взаємодії з Тимчасовим урядом, почала здійснювати заходи до посилення своєю позиції. На з'їзді губернських і повітових комісарів, що пройшов у Києві 16-17 жовтня 1917 р. обговорювалося питання поширення анархії в Україні. У повідомленнях виступаючих зазначалося, що найбільше від цього явища постраждали прифронтові губернії, а саме Волинська та Подільська. Солдати тут поводилися гірше, ніж на завойованій території. Тому з'їзд прийняв резолюцію про посилення боротьби з дезертирством, самосудами, таємним винокурінням, розбоями, грабунками.
   Генеральне секретарство внутрішніх справ вважало, що у боротьбі з усіма злочинними діями, які провокували поширення анархії, найбільш дієвим є "швидке й енергійне ведення попереднього слідства і позачергового розгляду важливих кримінальних справ" [18, арк.63]. Щоб відновити законність на території держави та повагу до права рекомендувалося головуючим окружних судів і мировим з'їздам суддів саме кримінальні справи розглядати якнайшвидше.
   У кінці листопада 1917 р. у Рівному працював IV надзвичайний з'їзд виборних особливої армії, який обрав військово-революційний комітет. Цей комітет проголосив себе вищою владою в районі розташування Особливої армії та визнав уряд Росії [16, с.21]. Аналогічною була ситуація і у лавах 11-ї армії, III з'їзд якої відбувсяу Кременці.
   Поступово більшість території Волинської губернії більшовики зуміли взяти під свій контроль. В листопаді в руках більшовиків опинилися Луцьк, Дубно, Кременець, Новоград-Волинський, Олевськ [17, с53]. Напруженою була боротьба за владу у Рівному. Об'єднаний комітет захисту країни і порятунку революції разом з гарнізонною українською радою чинили запеклий опір підбурюваним більшовиками військам. Лише 28 грудня 1917 р., за підтримки 126 дивізії, владау місті перейшла до більшовиків.
   У Криму військово-політична ситуація також ускладнилася через невизначеність позиції щодо Чорноморського флоту з боку Центральної Ради. Більшовицька агітація щораз більше охоплювала матроське середовище і цивільне населення Кримського півострова. Для національно-просвітницької роботи серед матросів Центральна Рада відрядила до Одеси, Миколаєва, Херсона та Севастополя своїх комісарів. Однак на кораблях Чорноморського флоту в цю пору все частіше почали з'являтися більшовицькі (червоні) та анархічні (чорні) прапори.
   Для керівництва справами флоту матроси обрали колегіальний орган - Центрофлот, на чолі якого став С. Кнорус [8, с.206]. Це організаційне новоутворення підтримували контр-адмірали - українці М. Остроградський та М. Саблін. Спільними зусиллями їм вдалося на певний період після Жовтневого перевороту в Петрограді стабілізувати становище на Чорноморському флоті.
   Центральна Рада 21 грудня 1917 р. затвердила закон "Про утворення Генерального секретаріату морських справ", який очолив Д. Антонович. Його помічниками стали капітан З рангу М. Бєлінський та інженер О.Коваленко [6, с.3770]. Вже 22 грудня Д Антонович виступив на засіданні Генерального секретаріату з доповіддю про план діяльності Морського секретарства. Не зважаючи на те, що керівник відомства був політиком, а не моряком, його промову можна вважати першою національною воєнно-морською доктриною. Основна суть виступу полягала в тому, що Морське секретарство має керувати Чорноморським флотом задля охорони морських кордонів Української Народної Республіки і тих держав, які з нею межують по берегу Чорного моря.
   Позиція Центральної Ради не була однозначною щодо Чорноморського флоту ще й тому, що Кримський півострів за розпорядженням Тимчасового уряду не входив до складу Української держави. Центральна Рада могла висловлювати свої претензії хіба що на кораблі, які заявили про себе як українські національні бойові одиниці (крейсер "Пам'ять Меркурія", есмінець "Завидний"). У зв'язку з цим, по суті, і визначався статус Чорноморського флоту як одиниці багатонаціональної з федеративною приналежністю. У розрізі такої позиції розглядалося й утримання флоту усіма державами, інтереси яких він охороняє.
   Зрушення по відношенню до долі Чорноморського флоту на певний період активізувало національно-державницький рух на кораблях. Знову стали популярними гасла про приналежність флоту Українській державі, про необхідність проведення заходів по очищенню флоту від більшовицьких агітаторів.
   24 грудня 1917 р. на дредноуті "Воля" було піднято український прапор [19, с 175]. Інші кораблі, які базувалися у Севастополі та Одесі підтримали почин "Волі". Проте керівництвом Морського секретарства не було проведено планового переходу кораблів Чорноморського флоту під прапори Української держави. Тому можемо констатувати, що як і влітку та на початку осені 1917р. такі патріотичні пориви носили безсистемний характер.
   14 січня 1918 р. було прийнято "Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки". За цим документом кораблі колишнього російського імператорського флоту на Чорному морі проголошувалися флотом УНР.
   Однак здійснити задумане не вдалося. Причини носили як зовнішній (офіційна відмова делегації УНР від Криму на переговорах у Бресті), так і внутрішній (агресія радянської Росії, антиукраїнські виступи в Криму, відсутність українського військового морського командування) характер.
   Ще 4 грудня 1917 р. на переговорах у Бресті було підписано перемир'я та оголошено про припинення бойових дій на Чорному морі. Умови домовленостей контролювала змішана комісія, яка перебувала в Одесі. Умовна демаркаційна лінія проходила від маяка Олінька у гирлі Дунаю до рогу Єрос біля Трабзона [4, с. 85].
   Наближення більшовицьких загонів до Києва, спонукало Українську Центральну Раду переглянути своє ставлення до статусу України, відмовившись від гасел автономії у складі Російської федерації, стати на грунт повної незалежності та самостійності [20, с 118]. Проте в ніч на 27 січня 1918 р. Центральна Рада змушена була покинути Київ та переїхати до Житомира. Рухаючись у напрямку Житомир - Коростень - Олевськ - Сарни - Житомир [21, с 5 8], Центральна Рада та уряд УНР зуміли прийняти ряд важливих документів, які репрезентували Українську державу як незалежну і самостійну. Серед цих документів важливе місце займають нормативно-правові акти, що регламентували адміністративно-територіальний поділ держави, її грошову одиницю та символіку, громадянство УНР.
   Не менш насиченим видався лютий-квітень і у Криму. Відкинуті об'єднаними українськими та австро-німецькими військами більшовицькі загони з-під Києва вирушили на південь, а частина з них у Крим. Самопроголошений Кримський радянський уряд орієнтувався на більшовицьку Росію та всіляко запроваджував свою владу на півострові.
   Зазіхала на кримські простори й Німеччина, яка добилася від УНР права на окупацію півострова. Для проведення військових операцій у Криму в районі Катеринослава було зосереджено декілька німецьких дивізій.
   Керівництво УНР, проаналізувавши ситуацію в Криму та зваживши на стратегічне розташування півострова з усе ще боєздатним Чорноморським флотом, вирішило силами армії УНР оволодіти Кримом та його портами. Задля цього Кримська група полковника П. Болбочана (5000 багнетів, кінний полк, кілька артилерійських батарей та бронепотяг) [22, с 3 6] блискавично увірвалися до Криму через Перекопський перешийок. 22 квітня було взято Джанкой, 25 квітня -Бахчисарай та Севастополь.
   Німецьке командування не хотіло миритися із такою зміною військово-політичної ситуації в Криму. Тому командир 15 ландверної німецької дивізії оголосив ультиматум, за невиконання умов якого українське військо в Криму кваліфікувалося як вороже. Щоб підтримати українські війська, команди дреднавтів "Воля" і "Цариця Катерина Велика" обрали єдине командування флотом (контр-адмірал М. Саблін) та підняли жовто-блакитні прапори УНР.
   Такий демарш не допоміг стабілізації ситуації в Криму. 27 квітня з Києва надійшла телеграма з наказом групі полковника П. Болбочана залишити півострів та перейти в район м. Олександрівська. Територія Криму перейшла до зони окупації німецьких військ.
   За таких обставин Чорноморський флот розколовся на два табори: одні бажали перейти у Новоросійськ під захист радянської Росії, інші - залишатися в Криму під українськими знаменами. Врешті, в ніч на 30 квітня, виконуючи вимогу Совнаркому РСФСР, до Новоросійська вирушили 2 лінкори, 14 есмінців та декілька допоміжних суден.
   У Севастополі залишилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, 6 міноносців, 45 підводних човнів, більша частина допоміжних суден. За декілька днів на цих кораблях було замінено команди на німецькі екіпажі.
   Таким чином можемо констатувати, що на момент проголошення влади Центральної Ради в Києві військово-політична ситуація у Волинській і Таврійській губерніях радикально відрізнялися між собою. Така різниця була зумовлена як національним складом вище означених регіонів, так і відношенням їх населення до національної української ідеї.
   Відсутність чіткого плану побудови Української держави гальмувало процес державного будівництва на Волині та його відсутність (через невизнання на державницькому рівні Центральною Радою Криму своєю територією) наКримському півострові.
   Спроби українізації армії та флоту наштовхувалися на відсутність її розуміння зі сторони вищого керівництва держави. У досліджуваний період склалася ситуація, коли ініціатива національного державного будівництва йшла з регіонів, однак гальмувалася київськими політиками через значну соціалізацію їх світоглядів.

Джерела та література

1. Зайончковский A.M. Первая мировая война; С-Пб., 2002.
2. Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф.353, оп.1, спр.7.
3. Российский Императорский флот. 1914-1917гг. Справочник по корабельному составу // Морская коллекция. - 1998. - №4.
4. Усенко П. З історії великої війни 1914-1917рр. на Чорному морі // Український історичний журнал.-2006. - №5.
5. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації / Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. - К., 1992.
6. Шанковський Л. Чорноморська фльота // Енциклопедія українознавства. В 11т.- Львів, 2000. - Т. 10.
7. Крип'якевич І, Гнатович Б., Стефанів 3. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). /Упоряд. Б. Якимович. - Львів, 1992.
8. Верига В. Визвольна боротьба в Україні 1914-1923 pp. - Рівне, 2005. - Т. 1.
9. Постановления и распоряжения Временного Правительства России. Сборник документов. - К.,1917.
10. Олексюк Р. Нариси історії Волині (1861-1939). - Львів, 1970.
11. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. - Львів, 1992.
12. Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні / Конституційні акти України. 1917-1920.-К., 1992.
13. Сергійчук В. Український Чорноморський флот у 1917-20рр. Свідчать документи // Військо України. -1992.-4.5.
14. Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918). -Львів, 2004.
15. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. - К., 2002.
16. Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. / Гол. ред. І.Клімаш. - К., 1970.
17. Кичий И. Борьба за Власть Советов на Правобережной Украине. - Львов, 1986.
18. Державний архів Рівненської області, ф.2, оп.1, спр.133.
19. Лапичак Д. Історія України і датах. - Львів, 1995.
20. Реєнт О., Коляда І. Україна між світовими війнами (1914-1939). Події. Люди. Документи: Нариси історії. -К.,2004.
21. Савченко В. Двенадцать войн за Украину. - X., 2005.
22. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К., 1995.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com