www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Мова церкви як писемна форма мовного стану в центрально-східній Україні в першій половині ХХ століття
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Мова церкви як писемна форма мовного стану в центрально-східній Україні в першій половині ХХ століття

Г.Вусик

МОВА ЦЕРКВИ ЯК ПИСЕМНА ФОРМА МОВНОГО СТАНУ В ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОЛІТТЯ

   У статті ми намагаємося дослідити, яку мову використовують представники етносів, які мешкали на території Центрально-Східної України на початку XX століття, як мову церкви, яка ступінь її розповсюдженості, яка відповідність типу віросповідання та мови.
   Спостереження доводять, що православна церква слугувала дуже довгий час опорою царського режиму на Україні, а також була найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією на території Центрально-Східної України на початку XX століття.
   Ми підкреслюємо те, що події 1917 року мали відбитися й на мові церкви.
   В українській церкві питання мови богослужіння завжди у тому чи іншому ступені зв'язувався з питанням церковної незалежності, і ширше - незалежності національної. Після 1917 року, поряд зі спробами створення незалежної державності починалися спроби сакралізації української мови. Яскравий приклад тому - діяльність Митрополита Іларіона. Видний вчений і церковний діяч усе життя присвятив меті ствердження незалежної української православної церкви, мовою богослужіння в якій могла бути лише національна мова. Саме він відродив “українську версію” читання церковнослов'янських текстів, засновану на особливостях вимови і наголосі, які властиві українській мові. Однак ці спроби у силу політичних причин, залишилися без продовження. [1, С.153].
   Треба зазначити, що керівництво Міністерства ісповідань у 1918 році висунуло ідею про створення власного інформаційного поля, завдяки якому серед населення поширювалася б інформація про діяльність міністерства, про головні події церковного життя в Україні та поза її межами. Йшлося також про релігійну освіту людності за допомогою популярних видань та текстів Святого Письма українською мовою [3].
   У червні 1918 р. директор Департаменту духовної освіти Костянтин Мирович запропонував видавати щотижневик, де б друкувалися українською й російською мовами офіційні повідомлення про діяльність міністерства, хроніка церковного життя в Україні, статті з богословських, церковно-суспільних і церковно-національних питань. Перший номер мав вийти до початку другої сесії Собору. Двомовність пояснювалася тим, що сільське духовенство "в значительной степени не знакомо с литературн ы м украинским языком" [ 9 ].
   Головними органами Міністерства ісповідань у інформаційному полі України та особливо в церковному середовищі були тижневик "Вірата держава" й газета "Слово".
   Щоденна газета "Слово" з 1 жовтня 1918 року виходила українською з певною кількістю статей російською мовою [ 10 ].
   Досить об'ємні журнали з великим обсягом матеріалу виходили у Центрально-Східній Україні до 1917 року: "Екатеринославские епархиальные ведомости" (1872-1917 pp.), "Екатеринославский благовестник" (1914-191 pp.) та "Вестник екатеринославского (епархиального) коми тета православной церкви" (1917 р.).
   Міністерство ісповідань уже влітку 1918 р. почало створювати спеціальне Релігійно-освітнє видавництво. Не слід забувати також, що сама Церква мала добру видавничу базу й не полишала справи видання релігійних брошур, листівок тощо. Видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської та Почаївської Лавр [4].
   Упродовж 1918 р. Лаврська друкарня видала чимало брошур, що, безперечно, перевищувало кількість видань усіх інших українських установ разом узятих. Видання Лаври були російськомовні й мали відповідне спрямування. Щоправда, Лаврська друкарня виконувала замовлення й українських організацій, однак вони були епізодичні й диктувалися потребою додаткового заробітку.
   Якщо верхівка Церкви й переважна більшість Собору рішуче заперечувала будь-які спроби українізації церковного життя, то новостворені українські братства намагалися втілити в життя свої ідеї.
   В історіографії усталеною є думка про дуже слабкий рівень українізації церковного життя за Гетьманату, невикористання в цій сфері української мови. [2; С.49]. Документація Міністерства ісповідань дає змогу цілком спростувати це твердження.
   15 травня Військове міністерство видало наказ, щоб усе внутрішнє діловодство велося українською мовою. 17 травня такий самий наказ видало Міністерство шляхів, а 26 липня-Міністерство пошт і телеграфу. Були відкриті курси українознавства для різних груп урядовців. 9 липня відповідний наказ про вживання в офіційному листуванні тільки державної української мови надійшов і в Міністерство ісповідань. [5] 11 липня міністр видав розпорядження по своєму відомству щодо обов'язкового використання в документації української мови [6]. 17 липня всі консисторії отримали наказ Міністерства ісповідань вести службове листування українською мовою, "яко мовою Державною". І лише зважаючи на прохання єпископа Білгородського Никодима спеціальним наказом міністр Зінківський дозволив у даній єпархії впродовж одного року вживати російську мову. [7].
   Наказом по Міністерству ісповідань в усіх духовних навчальних закладах запроваджувалися українознавчі дисципліни, і передусім - українська мова. Таким чином, вже з 1918 р. в церковних школах мав втілюватися закон Ради Міністрів про вивчення української мови, літератури, історії і географії України як окремих предметів. На всі запити з місць щодо обов'язковості й засобів виконання даного розпорядження міністерство відповідало однозначно: виконання є обов'язковим. [8].
   Варто зауважити, що єпархіальні архієреї і митрополит Антоній загалом листувалися з міністерством російською мовою, але коли йшлося про питання, у вирішенні якого єпископи були вкрай зацікавлені, клопотання подавалося українською мовою. Передусім - це справи про фінансування, допомогу в міжнародних акціях, повернення майна тощо. Консисторії поступово перейшли на українську мову в листуванні з міністерством, хоч їхня мова була надто штучною й далекою від літературних норм.
   Проте, на відміну від міністра Івана Огієнка, міністри ісповідань Гетьманського Уряду не ставили вимоги про богослужіння українською мовою, навіть про українську вимову церковнослов'янських текстів.
   Варто також відзначити, що одним з кроків радянської влади після 20-тих років було обмеження суспільного впливу церкви. її позбавляли державної підтримки, забирали власність. Реєстрацію народжень, шлюбів, смертей, яку раніше здійснювало духовенство, вже в 1921-1922 pp. у Центрально - Східній Україні остаточно передали у відання рад та їх відділів РАГС. Намагалися ізолювати церкву від впливу на школу. Закривали школи, які діяли під одним дахом з молитовними будинками. Викладання релігійних дисциплін та присутність духовенства в навчальних закладах взагалі стало неможливою.
   Серед німецько-, чесько-, польсько мовного населення в окружних центрах та на селі продовжували діяти католицькі громади: Гергсбурзька (тепер - с.ДудниковеНовомиколаївського району), Марієнфельдська та Костгеймська (с.Мар ївка та с.Показне Мелітопольського району), Ейхвальдська та Готландська (с.Урицьке та с.Мар янівка Розівського райоеу); лютеранські: Терсянська (Ново миколаївського району), Пришибська, Гохштедська (с.Високе Михайлівського району), Ейгенфельдська (с.Полинівка Мелітопольського району), Грунауська (Рогівка Розівського району), Зільбертальська (с. Затишшя Гуляйпільського району) та інші.
   Досить замкнену спільноту становили також 27 протестантських-менонітських - громад у межах Бердянського, Запорізького та Мелітопольського округів. Меноніти проживали здебільшого в Хортиць кому, Молочанському, Чернігівському районах, де діяли їх найкрупніші общини: Шенвізька (м.Запоріжжя), Миколайпільська (с. Миколай-Поле), Гальбштабська (м.Молочанськ), Гнаденфельдська (с.Богданівка).
   Можна зробити висновок, що церков намагається зняти гостроту проблеми мови на початку XX століття в Центрально-Східній Україні в першій половині XX століття наступними діями:
   - переводячи священні книги на сучасну національну мову;
   - дозволяючи використання місцевої мови в проповіді, при збереженні в літургії мови сакральної.
   Наші дослідження дають нам підставу стверджувати, що католицька церква, яка знаходилася на території Центрально-Східної України на початок XX століття, проводить централізовану мовну політику, засновану на компромісі латині, як мови католицтва, і національної мови католиків різних країн. Протестантські громади, на досліджуваній території, використовують у богослужбовій практиці національні мови своєї пастви. Нерелігійні об'єднання також дотримуються у релігійній практиці національних мов віруючих. Мусульмани ж, що проживають на території Центрально-Східної України, традиційно визнають сакральним лише мову Корана.
   Треба зауважити, що тільки українське православ'я, волею історії розколоте на три ворогуючі церкви, використовує в богослужінні мови, різні між собою. Греко-католицька українська церква використовує українську мову, Українська ж автокефальна церква й Українська Православна церква (Московського Патріархату) користуються різними версіями церковнослов'янської мови.

Джерела та література

1. И.В.Богачевская. Язык религии в контексте национального самознания, — К., — 1999. - С. 153.
2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йор; Банд-Брук, -1961. -ТЛУ. -Ч.1.-С.57.
3. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.З, арк.18.
4. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.З, арк.19.
5. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.88, арк.50; спр.232, арк.23, 25.
6. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.232, арк.1, 2.
7. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.232, арк.8-8 зв.
8. ЦДАВО України. - Ф.1071, спр.313, арк.1 зв. - 3 зв.
9. ЦДІА України у м.Києві. Ф.725, оп.1, спр.9, арк..35-38; Ф.182, оп.1, спр.295, арк..200 зв.-201.
10. ЦДІА України у м.Києві. Ф. 182, оп.1, спр.295, арк..163 зв. -164, 169, 197.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com