www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow М.П. Драгоманов у суспільно-політичному русі України другої половини ХІХ ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

М.П. Драгоманов у суспільно-політичному русі України другої половини ХІХ ст.

В.Милусь

М. П. ДРАГОМАНОВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

   Михайло Петрович Драгоманов увійшов в історію як видатний український мислитель, вчений і політичний діяч. Могутня і неординарна, складна і сперечлива постать вченого була в центрі громадського і культурного життя України, впродовж кількох десятків років минулого століття, викликаючи палке захоплення й шанування одних, ворожість і ненависть інших. Людина широких інтересів і глибокої ерудиції, чутливий до суспільних реалій, Драгоманов жив, творив і діяв у конкретних історичних умовах, розвиваючись і змінюючись разом з ними, але залишаючись непорушним лише в основних своїх світоглядних переконаннях послідовного демократа й гуманіста. Над усе ставив Драгоманов інтереси людини, її свободу і права, соціальні, політичні й національні інтереси рідного народу, засади політичної рівності й соціальної справедливості етносів [12, с.5].
   Народився М. П. Драгоманов 18 вересня 1841 року у місті Гадячі на Полтавщині в сім'ї збіднілого поміщика, котрий походив з козацької шляхти. Його батько, Петро Драгоманов, як і дядько Яків, здобули освіту, жили й працювали у столиці російської імперії. Яків Драгоманов мав військовий чин, був причетний до діяльності декабристів, за що й потратив до Сибіру. Петро Якимович, очевидно, в цей час опинився у немилості міністерства закордонних справ, де він служив, ото ж покинув столицю і оселився на своїй батьківщині - у Гадячі. Працював суддею, допомагав селянам, за що й не злюбило його місцеве дворянство. Все життя залишався правдолюбцем і демократом. Такими ж виховував і своїх дітей.
   Спочатку Михайло Драгоманов навчався в Гадяцькому повітовому училищі, а потім у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії, з 1859 р. по 1863 рік Драгоманов навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. В ці роки виявилася радикально-опозиційна діяльність юнака щодо реакційної національної політики царизму. Гострою критикою самодержавства відзначалась промова Драгоманова біля труни Т.Г. Шевченка у травні 1861 p., коли тіло покійного поета провозили з Петербурга через Київ. Цей та інші виступи зробили Драгоманова широко популярним серед прогресивно настроєного студентства.
   У цей час Драгоманов брав активну участь в організації в Києві недільних шкіл, займався науковою роботою з фольклору, етнографії та історії української культури. З 1864 р. він займає посаду приват-доцента кафедри всесвітньої історії в Київському університеті.
   Восени 1870 р. Драгоманов одержує довгождане відрядження за кордон для розширення своїх наукових знань. У ті часи це було звичайне явище для науковців університету. Він пробув два з половиною років в Німеччині, Італії, Австрії, Чехії, Польщі. Проїздом двічі спинявся у Львові, де познайомився з молоддю Львівського університету, зокрема І. Франком та М.Павликом.
   Під час відвідин Цюріха, де у той час зібралося чимало представників російської еміграції, Драгоманов включився у політичну дискусію, яку вели між собою прихильники нових ідеологів російського руху - П. Лаврова і М. Бакуні на. Ці течії висунули свої програми проведення в Росії селянської революції. Драгоманов виступив проти обох програм. На його думку, вони були передчасними для напівкріпосницької Росії. У Росії, вважав Драгоманов, на першому плані має стати боротьба за політичні свободи, а не за соціальну революцію [10,с. 135].
   Таким чином, Михайло Драгоманов першим в історії суспільно-політичної думки в Росії і на Україні визначив першочерговість завдань політичної боротьби в російській імперії.
   Взагалі Драгоманов не поділяв повністю поглядів ні українських культурників, ні російських народників за їх аполітичність. Його точка зору зводилася до єдності національно-культурного і національно-політичного напрямів визвольного руху. Шлях до незалежності українського народу він бачив у культурно-освітніх заходах і поступовій радикальній політичній боротьбі, відзначаючи, що причиною слабості національно-визвольного руху є пасивність людей.
   Ще один важливий висновок зробив Драгоманов у той час. Недооцінка російськими революційними народниками національно-визвольної боротьби різних народів російської імперії, фактичне невизнання за ними права на самобутній національний розвиток змусили вченого поставити питання про роль народів різних національностей імперії у визвольній боротьбі. І все подальше своє життя боротися за ці права. Це ще один внесок Драгоманова у теоретичну спадщину і практичну боротьбу визвольного руху народів.
   Восени 1875 р. в атмосфері урядової реакції, що посилювалась перед Емським указом царя, який забороняв українську мову і культуру, Драгоманова звільнили з університету “по третьому пункту” ,тобто без зазначення мотивів звільнення , і взяли під нагляд поліції [7,с. 18]. Уникаючи переслідувань, у 1876 р. він залишив Київ і назавжди емігрував за кордон, Київська “Громада” доручає Драгоманову заснувати на її кошти у Львові чи Відні видання збірника або журналу , який пропагував би ідеї українофільства. Однак через переслідування заснувати вільну українську пресу не вдалося ні у Львові, ні у Відні. Драгоманов знаходить притулок у республіканській Швейцарії. У Женеві з 1878 р. він видає прогресивний суспільно-політичний збірник “Громада”, а з 1880 р. разом з Подолинським і Павликом - журнал “Громада”. У цих виданнях були надруковані повісті П. Мирного, публіцистичні твори С. Подолинського , М. Павлика, Ф. Вовка. Сам Драгоманов опублікував ряд блискучих памфлетів, статей, брошур, а саме: “Турки внутрішні й турки зовнішні”, “Внутрішнє рабство і війна за визволення” , “До чого довоювались?” , “За що старого образили і хто його ображає?” , “Тероризм і свобода” , “Чиста справа вимагає чистих засобів”.
   На думку Драгоманова всі ці опозиційні сили в Росії повинні єдиним фронтом виступити за проведення реформ (запровадження недоторканості житла і особи, недоторканості національностей у приватному і громадському житті, свободи і рівноправності усіх віросповідань, свободи друку, сходок і товариств самоврядування общин, земств і областей, запровадження земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників).
   Слід наголосити, що Драгоманов у своїх програмах не обмежився проголошенням політичних свобод та республіканського конституційного ладу. В його ученні про конституціоналізм, політичну волю, акцент був зроблений не на парламентаризмі , а на правах людини і місцевому самоврядуванні. За Драгомановим, наявність конституції ще не є показником досягнення політичної волі. Він критично ставився не тільки до царського самодержавства , яке вважав антиподом політичної волі, а й до реалій представницької системи і конституціоналізму країн Західної Європи .прихід парламентської влади на зміну абсолютиській і формальне проголошення прав і свобод Драгоманов кваліфікував як позитивний факт, але не як панацею від неволі у суспільстві і державі, бо залишалась стара адміністративна влада бюрократично-централістського типу, а проголошені без правових і політичних гарантій права і свободи зависли у повітрі.
   Політичну волю для Росії він вбачав у демократизованих конституційних установах західного зразка, у соціально забезпечених правах людини, а конституційну державу ототожнював з народно-правовою державою: участь суспільства у створенні законів, контроль за їх виконанням, судовий захист прав людини [11 с.102-103].
   Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом , представницький орган - земський або державний собор - складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно відстоював головну вимогу політичного демократизму - загальне виборче право.
   Конституціоналізм Драгоманова виступав як свого роду альтернатива тотальній революції. Драгоманов називав себе демократом, лібералом, а не революціонером, і гордився цим. Серед політичної діяльності, що він розрізнював - “відкриті” (легальні) політичні парії, заколоти, “воєнно-революційна боротьба” - його приваблювала перша. Цим пояснюється його спроба створити політичні програми для українських товариств типу “Громада”, “Вольний союз - Вільна спілка”. Досягнення політичної волі, прав людини Драгоманов вбачав у зростанні політичної свідомості громадян, у поступовому реформуванні соціальної і політичної системи.
   З революційними народниками Драгоманова з'єднувало усвідомлення необхідності суспільних змін, заміна самодержавства демократичною республікою. Він бачив виняткову енергію і героїзм у боротьбі з самодержавством народовольців, але його відштовхували їхні терористичні методи. Він застерігає народовольців від захоплення терором, від возведения його у доктрину, бо це “небезпечно для майбуття самих революціонерів” [3, с.346]. Чиста справа потребує чистих засобів - таким був лозунг Драгоманова. Справа політичної боротьби, політичної свободи - це справа чиста, і її треба добувати чистими засобами. Обдурювання і вбивства - це справа жандармів і царських чиновників, а “революціонери нехай залишаться з бездоганною репутацією” [3, с.371]. Проти самодержавства необхідно організувати широку і відкриту боротьбу, але “безумовно чистими засобами” [3, с.377 ], - підкреслював він.
   Причини переходу народників до терору Драгоманов вбачав не лише в поліцейській і самодержавній сваволі , але й у недостатній теоретичній підготовці російських соціалістів. Вбивства з політичних мотивів, на його думку, приводять до звуження політичної боротьби, спрямовуючи її більше проти осіб, ніж проти політичної системи в цілому.
   Драгоманов диференційовано оцінив завоювання французької революції кінця ХVIIIст. З одного боку він вітав “Декларацію прав людини і громадянина” 1789 p.; з другого - не імпонував терор якобінської диктатури, яку він кваліфікував як централістичну диктатуру. Він засуджував російські революційні кола саме за їх схильність до французьких поглядів на тактику боротьби.
   Головний недолік марксизму Драгоманов вбачав у тому, що цією теорією стверджувалось насильство одного класу над іншим. Він вбачав помилковим і шкідливим перенесення на російський і український грунт вчення про диктатуру пролетаріату, яким прирікалося селянство, що складало більшість населення, “майже на повну байдужість у всіх життєвих питаннях країни”. Усі насильницькі дії з боку уряду, так і з боку різних класів і партій він називав “анахронізмом”.
   Девізом Драгоманова була еволюція, а не революція, за що його називали поступовцем. Це його не ображало, бо він був переконаний ,що навіть у період революційних потрясінь нові суспільні порядки не виникають “з сьогодні на завтра”, а складаються у суспільстві поступово. Драгоманов був прихильником послідовності в політичній боротьбі: перший етап-конституціоналізм і лібералізм, другий - соціалізм. Тому М.С. Грушевський назвав його”еволюційним соціалістом” [1, с51] .Драгоманов був переконаний, що перед суспільним рухом треба ставити тільки конкретні, реальні цілі. Абстрактні ж цілі породжують фанатиків. Тому у його працях не зустрічається ідея комунізму. Найбільше, що він зміг запропонувати, - це соціалізм, і то як далеку мету. Дослідники звернули увагу на те, що Драгоманов ні одне з соціалістичних вчень не поділяв повністю. Вчений розробляв ідеї про громадівський соціалізм, що являв собою різновид селянського соціалізму, який виходив з національних традицій українського народу, був спорідненим із теорією “кооперативного соціалізму” Прудона.
   Можна сказати , що соціалізм Драгоманова був не окресленим, нежорстким. Не будучи “науковим”, він мав одну дійсно раціоналістичну рису, як і вся ідеологія Драгоманова: він базувався на здоровому глузді [8, с39-40].
   Майбутнє України Драгоманов бачив як суспільство, де існує рівність трудових людей, об'єднаних у громади. Об'єднання на добровільних засадах таких громад і спілок, які є структурними клітинами суспільства, об'єднаного однією мовою, і складає майбутнє, до якого прийдуть всі народи, в тому числі й український.
   У “Передньому слові” до “Громади” Драгоманов висловлює мету людського суспільства -“жити по своїй волі на своїй землі” [4,с.295]. Жити “в рівності спільному господарстві над усім, що потрібно людям”. За таких умов , на його думку, люди повинні прагнути до “без начальства”, Україна “мусить стати товариством товариств, спілкою громад” [4,с.295]. Так уявляв Драгоманов соціалістичне суспільство, яке і має стати для українського народу ідеалом. Адже вся історія України, особливо Запорізька Січ вказує на те, що українці давно витворили для себе подібний суспільний ідеал.
   М.П.Драгоманова важко визнати і чистим реформатором. Він вимагав від трудящих, інтелігенції активної позиції у боротьбі за демократію, радив не вдовольнятися частковостями, а обстоювати радикальні політичні і економічні реформи всупереч волі влади.
   Ліберальні петиції, прохання, декларації він вважав слабкими формами протесту проти самодержавства, висловлювався на користь “усіх засобів, від законних до насильницьких”.Останні він розумів не як революційне насильство(оскільки був прихильником перемоги не кров'ю а розумом) , а громадську непокору, виступи із своїми вимогами публічно, бойкот розпоряджень уряду тощо [5,с.295].
   Рушійними силами політичної боротьби Драгоманов називав усі “гнані елементи” населення, покладав надії не тільки на “освічений клас”- “освічених різночинців”, “освічених власників” , а й на робітників і селян.
   Драгоманов вважав, що майбутнє можуть завоювати не герої-одинаки, а маси: “сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе всяке панство і державство”.
   В основі переконань Драгоманова лежало розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей і передусім - свободи і прав особи, цінностей, які формуються у процесі усвідомлення єдності людського роду і передбачають потребу колективного осмислення і збереження всього найкращого в суспільному, духовному розвиткові світової культури. А це, в свою чергу, передбачає постійний взаємозв'язок і діалог між різними народами, культурами, класами, партіями, групами і окремими особистостями. Така позиція Драгоманова узгоджується із здоровим прагматичним глуздом і позитивним досвідом всесвітньої історії.
   Як бачимо, система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою і оригінальною. Сучасні історики по різному її кваліфікують. Так Я. Дашкевич підкреслює, що Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які, об'єднаючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити загату централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Громадівство Драгоманова на Україні як джерело новосформованого месіанізму виявилися цілковитою утопією , але високі гуманні і етичні вартості, які творець системи намагався закласти в її підстави, не підлягають сумніву [6, с.4] .
   Професор Гарвардського університету О. Пріцак зазначає, що Драгоманов створив плюралістичний світогляд, складовими якого були лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму, та етичний (не політичний) соціалізм [9,c.XІІ 11].
   Неоднозначну оцінку отримали і погляди вченого на розв'язання національного питання. Драгоманов виступав за возз'єднання розрізнених частин України, тобто за соборність єдиного українського народу. Але ідею створення незалежної української держави він не пропагував (хоч теоретично її існування не виключав). Драгоманов вважав, що для українського народу найліпше залишатися у федеративному зв'язку в межах існуючих у XIX ст.. держав - Росії та Австро-Угорщини. “... Українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними і федеральними...”, - зазначав він. Далі Драгоманов підкреслював, що виступає за свободу свого народу, але проти спроб пригноблювати або асимілювати кого-небудь [2,с.86].
   Чому Драгоманов у той час віддавав перевагу федерації, а не виступав за повну незалежність України? Думки дослідників з цього приводу розійшлися. Я. Дашкевич вважає, що віра в доброго російського демократа і принципи загальнолюдського космополітичного анархізму не дали йому можливості дійти до ідеї утворення самостійної української держави. М.В. Попович вважає, що Драгоманов відмовлявся розглядати перспективу цілковитої незалежності української держави тому, що в той час на Україні не було серйозного політичного руху. Політична програма федералізму, яку обстоював Драгоманов ґрунтувалась передусім на врахуванні реалій, головним чином - реалій російського визвольного руху. Драгоманов,- пише М.Попович,-ясно усвідомлював, що український рух має перспективи лише оскільки, оскільки він не послаблюватиме, а зміцнюватиме російську демократію. В цьому він вбачав головну відміну від позиції польського руху, який категорично орієнтувався на вихід із імперії без огляду на політичні наслідки. І справа тут не тільки в польській традиції, віддавна підтримуваній як ліберальною Європою, такі радикальними опозиціонерами Росії.
   Драгоманов розраховував на те, що неминуча демократизація Росії викличе всеросійську тенденцію до федералізації, - демократія немислима без місцевого самоврядування, і в цьому загальному потоці можливе безкровне досягнення суверенітету в рамках широкого державного союзу [8, с.37 ].
   Слід відзначити, що ця настанова залишалась пануючою лінією українського руху навіть напередодні жовтневого перевороту 1917 року.
   Не всім українським громадівцям подобалась позиція і діяльність Драгоманова. Він і справді пішов не тим шляхом, який спочатку було накреслено у Києві - займатись виключно культурницькими українськими справами. Драгоманов вбачав своє завдання не лише в тому, щоб вивчати український народ та боротись за існування його культури, а й у поширенні передових західноєвропейських волелюбних ідеалів, приєднанні тим самим українського визвольного руху до руху європейської демократії, постановці його на грунт найпередовіших суспільно-політичних засад, які на той час виробило людство.
   Хоч доля тісно пов'язала Драгоманова з українофілами, його не вдовольняла їхня половинчатість і надзвичайна обережність щодо активних дій. Він доказує їм, що вони повинні стати спільниками радикалів соціалістів - тоді вони зможуть відігравати значну політичну роль.
   Гострі політичні виступи та програми Драгоманова ,його прагнення підштовхнути українофілів вліво викликали у них невдоволення. Між старою громадою і Драгомановим визрів конфлікт. Він перестає діставати кошти на утримання друкарні в Женеві. Порвавши з Драгомановим, громадівці ліквідували єдину українську трибуну, з якої виголошувалися та відстоювалися інтереси українського народу - культурні, національні й політичні, які існують в органічній і нерозривній єдності. Цим самим було завдано непоправного удару, нанесено шкоду всьому визвольному рухові України.
   Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, предтечі нинішнього Софіївського університету. Та сили вченого через важку хворобу танули. 20 червня 1895 р. Михайла Петровича не стало.
   М.П. Драгоманов дав українському рухові свідомість нових суспільних та ідейних критеріїв, високо підніс імператив включеності в європейський і загальнолюдський культурний і політичний контекст, загалом став у свої складні часи свіжим і збадьорливим вітром на українському полі. Драгоманов став першим українським політичним лідером нової доби, заклав ті засади, на яких грунтувався український визвольний рух на прикінці ХІХ- на початку XX ст.

Джерела та література

1. Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. Спб, 1907.
2. Громада. Українська збірка. Женева. 1878.
3. Драгоманов М. Собрание политических починений. Т.2.
4. Драгоманов М. Вибране. Київ, 1991.
5. Драгоманов М. Собрание починений. Т.2.
6. Дашкевич Я. Учений, політик, публіцист II Слово і час, 1991, №10.
7. Лукеренко В. Світогляд М.П. Драгоманова. Київ, 1965.
8. Попович М.П. Між “весною народів” та громадянською війною II Штрихи до наукового портрета М. Драгоманова, Київ, 1991.
9. Пріцак О. Історіософія М. Грушевського // М. Грушевський. Історія України- Руси. Київ, 1991.
10. Студинський Кирило. Переписка М. Драгоманова з В.Навроцьким // За сто літ. Київ, 1927.
11. Скакун О.Ф. Конституціоналізм М.Драгоманова // Штрихи до портрета М.Драгоманова. Київ, 1991.
12. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Київ, 1991.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com