www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Нищення духовно-культурних набутків Уніатської церкви на Правобережній Україні напередодні її офіційного скасування в 1839 р.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Нищення духовно-культурних набутків Уніатської церкви на Правобережній Україні напередодні її офіційного скасування в 1839 р.

H. Стоколос, Р.Шеретюк

НИЩЕННЯ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИХ НАБУТКІВ УНІАТСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ ЇЇ ОФІЦІЙНОГО СКАСУВАННЯ В 1839 Р.

   Актуальність пропонованого дослідження обумовлена насамперед тим, що на початку 2009 року виповниться 170 років одній із важливих подій в історії християнських конфесій України - скасуванню Уніатської церкви (в той час вона іменувалася Греко-уніатською) на теренах Правобережної України, яке офіційно трактувалося її добровільним возз'єднанням із Російською православною.
   Драматизм усього, що пов'язано з цією віхою в історії нашого народу, полягає не тільки в тому, що насправді доброї волі під час цього „возз'єднання" мільйони українців-уніатівне виявили (це переконливо довели вітчизняні дослідники у своїх історико-релігієзнавчих студіях останніх років) [2, 6, 8, 10, 18, 19], айв тому, що за довготривалого процесу підготовки до скасування Уніатської церкви та впродовж десятиліть після нього було завдано відчутного, надзвичайно болісного для національної культури удару по тій її невід'ємній складовій, яка виникла під безпосереднім впливом цієї конфесії.
   В офіційній ідеології царської Росії переважала точка зору, що народ є спільнотою, домінантою якого є релігія. Вона розглядалася не як його рядова ознака поряд із мовою, звичаями тощо, а безумовно найголовніша із них. Вважалося, що саме релігія забезпечує народам самобутність етнонаціонального та етнокультурного розвитку. Відтак одна етнічна спільнота відрізняється від іншої передусім конфесійною належністю. З цього випливало, що її втрата чи заміна призводить до безумовного розриву зі своїм народом. Саме звідси - повне ототожнення національного і релігійного, російського і православного. Православна віра розцінювалася як невід'ємний атрибут російської нації, до якої окрім росіян зараховувалися українці та білоруси. Імперські ідеологи наполягали, що „росіянин за народженням" обов'язково повинен бути „православним за хрещенням". Тому принцип тотожності національної і релігійної належності покладався в основу релігійно-церковного та суспільно-політичного життя Російської імперії. Для утвердження російської нації необхідно було всіляко зміцнювати православ'я, а будь-які відступи від нього кваліфікувалися як посягання не лише на релігійні, а й на національні та державні підвалини Російської імперії.
   З 30-х років XIX ст. офіційною ідеологічною програмою внутрішньої політики царського уряду стала тріада: "Православ'я, Самодержавство, Народність", сформульована міністром народної освіти С.С. Уваровим [1, с 70]. Він обґрунтовував її тим, що „Без любові до Віри предків, народ, як і окрема людина, повинні загинути; послабити в них Віру, те саме, що позбавити їх крові та вирвати серце". С.С. Уваров був упевнений в тому, що „Російський Колос спирається на самодержавство, як на наріжний камінь". Щодо останньої складової тріади -народності, то він був переконаний в наступному: "Щоб Трон і Церква залишилися в їхній могутності, слід підтримувати й почуття Народності, що їх зв'язує [1, с 71].
   Уніатська церква заважала царському уряду завершити остаточне злиття Правобережної України з Російською імперією. Царський уряд і підпорядкований йому Синод виявили повну солідарність у твердих намірах суттєво послабити польські впливи на цих землях, а, отже, - потенційну підтримку духовенством, підлеглим Риму, польського національно-визвольного руху. Саме тому Уніатська церква з кінця XVIII та впродовж XIX ст. стала об'єктом постійного цькування, переслідування і, зрештою, скасування. Відтак невід'ємною складовою цього процесу, який розтягнувся на довгі десятиліття, стало цілеспрямоване нищення культурних набутків автохтонного населення, безпосередньо пов'язаних із цією конфесією.
   Одним із важливих поштовхів до цього став указ Головного управління іноземних віросповідань від 9 жовтня 1827 р.(з дозволу Миколи І), яким вимагалося старанно оберігати чистоту древніх обрядів богослужінь, не допускати в уніатське чернецтво осіб римо-католицького сповідання, вимагати від тих, хто йшов в уніатські ченці, володіння "слов'янською мовою та чину грецького богослужіння" [7, с 93]. Саме він спонукав Й. Семашка, на той час асесора уніатського департаменту Римо-католицької колегії в Петербурзі, котрий "із щирою радістю" сприйняв цю "Височайшу волю" щодо "обмеження цілості Греко-Уніатського сповідання і збереження притаманного йому обряду Богослужіння", "запропонувати думки по цьому предмету доброзичливій увазі начальства", якому "ввірено добробут Греко-Уніатського сповідання" [12, с 30]. Вони набули форми конкретного плану, основні засади якого містилися у "доповідній записці про злиденне становище Уніатської церкви, яка поглинається латинством, та план звільнення уніатів від латинського гніту для її возз'єднання із православ'ям" [5, с 598]. Ця записка отримала назву "О бедственном состоянии Униатской Церкви и о средствах вывести из отчуждения от России полтора миллиона Русского народа" [12, с. 3 0-45]. Після схвалення цієї записки імператором И. Семашко приступив до розробки конкретного проекту "про способи возз'єднання" [7, с. 48]. 17 січня 1828 р. він був представлений на розгляд Греко-уніатського департаменту Римо-католицької колегії. Крім Й.Семашка, цей документ був підписаний засідателями колегії А.Зубком, В.Маркевичем та митрополитом Й.Булгаком. Відмовився його підписати тільки василіанин І. Бистрий. Цей проект з незначними змінами був прийнятий [7, с 48], а 22 квітня 1828 р. на його основі був виданий відповідний указ, який став ядром усіх наступних дій уряду по відношенню до уніатського сповідання [7, с 48].
   Після того, як Й.Семашко 8 серпня 1829 р. став єпископом, він упродовж 6 місяців докладно вивчав стан справ у двох уніатських єпархіях, здійснюючи поїздки по парафіях. З цього він зробив висновок про те, що хоча зрушення у справі наступного "обмеження цілості Греко-Уніатського сповідання" позитивні, але не варто "торкатися надто сильно обрядів та інших зовнішніх речей", Водночас головне - "поставити всю справу" таким чином, щоб "вона вже не могла назад посунутися"[7, с 62 ].
   Організатори скасування Уніатської церкви добре усвідомлювали, що для успіху їхньої справи слід рішучим чином перервати зв'язок поколінь в уніатському середовищі, докласти зусиль до виховання на зовсім інших засадах його молодого покоління. Особливо це стосувалося найобдарованіших юнаків, з частини котрих пізніше мали вийти священики, які б ідеологічно зміцнювали позиції Російської православної церкви, а, отже, і російського самодержавства на теренах Правобережжя.
   Значну увагу цій проблемі приділив И.Семашко ще в 1827 р. у своїй першій записці "О бедственном состоянии Униатской Церкви и о средствах вывести из отчуждения от России полтора миллиона Русского народа" [12], яку він подав керівництву. У ній він, зокрема, наголошував, що "варто дати засобом виховання відповідне спрямування умам духовенства, що займає 1500 уніатських парафій, і народ легко піде шляхом, який вкажуть його пастирі" [12, с 37]. И. Семашко вважав, що духовних училищ, які б реалізували "передбачувану користь" справі, "повинна бути достатня кількість", у їх програмах мали бути ті дисципліни, які викладаються у світських училищах, за виключенням тих, що абсолютно "духовному званню непотрібні" [12, с 38]. Добре знаючи всі проблеми, пов'язані з реаліями життя нижчого прошарку уніатського духовенства, И. Семашко пропонував для заохочення навчання молоді в духовних училищах Уніатської церкви "в них мати відповідну необхідності кількість учнів, які утримуються із сиріт священицького звання чи з дітей бідних священиків" [12, с 38]. При цьому він особливо наголошував: "Ніщо так не зближує людей між собою, як використання у спільному житті однієї мови, а тому й слід завести в усіх духовних училищах викладання замість Польської на Російській мові" [12, с 38].
   Саме з цією метою в 1835 р. дітям уніатів було дозволено вступати до православних духовних училищ. Цей дозвіл мотивувався необхідністю "охорони народності Греко-уніатського юнацтва загалом від впливу обрядів, мови та звичаїв чужих". У ньому наголошувалося, щоб "дітей як Греко-Уніатського духовенства, так і світських батьків цього віросповідання... приймали до духовних училищ без найменшого утруднення" [21, арк. 1, зв.]. Більше того, в офіційних відомостях про чисельність учнів у духовних училищах діти "греко-уніатів" мали фіксуватися осібно [21, арк. 1, зв.].
   "Височайшим" указом від 19 рудня 1835 р. усі уніатські училища підпорядковувалися комісії духовних училищ, до складу якої входили уніатський митрополит Й. Булгак та Й. Семашко. Добре усвідомлюючи те, від кого в недалекому майбутньому залежатиме програма дій, спрямована на скасування Уніатської церкви, вони всіляко сприяли тому, щоб здібні випускники цих середніх духовних навчальних закладів продовжували навчатися в Петербурзькій та Московській духовних академіях та університетах [7, с 62 ].
   Слід зазначити, що значні корективи у всі урядові плани щодо майбутнього уніатів у Російській імперії внесло польське повстання 1830-1831 pp., яке мало підтримку з боку як латинського, так і частини уніатського духовенства. Зрозуміло, що й на цих осіб поширювалися такі характеристики, як "зрадники", "лиходії", "зловмисники", якими ряснів маніфест Миколи І від 27 січня 1831 р. про повеління "вірним військам йти на заколотників", щоб "повернути Росії раптово відторгнутий від неї бунтівниками край" [13].
   Ще під час повстання, у 1830 p., розпорядженням Греко-уніатської колегії в уніатських монастирях та церквах мав якнайшвидше відновлюватися східний обряд. Зокрема у ньому містилася категорична вимога про використання під час богослужінь в уніатських храмах виключно церковнослов'янської мови [7, с 63].
   Польське повстання, зокрема співчуття та сприяння його учасникам з боку частини василіан, стало для підставою звинувачення василіанського ордену в тому, що він підтримує "латинський фанатизм і ненависть до всього російського й православного" [12, с 268]. У 1834 р. було закрито 14 василіанських монастирів, зокрема в Дубні, Гощі та Луцьку. 1835 р. було скасовано 36 василіанських монастирів із 81, діяльність яких оцінювалася тоді, особливо за внутрішніх безпорядків, як "центрів латинського фанатизму та антиурядового заворушення" [7, с 69]. Усього впродовж 5-ти років ліквідували понад 60 василіанських монастирів. Багато з 500 ченців-василіан опинилося у в'язницях - монастирських або державних. Чимало з них перейшло до Римо-католицької церкви або подалися до Галичини, де умови для них були безумовно кращими. Більшість же з них змушена була шукати притулку поза монастирським стінами, зокрема в рідних та знайомих [11, с 287].
   Польське повстання стало приводом до того, щоб за допомогою царського війська передати Почаївський монастир разом з друкарнею Російській православній церкві. Подібним чином було скасовано василіанський монастир і в Овручі. Водночас закрили всі василіанські школи в Київській, Вінницькій та Подільській губерніях [11, с 273].
   Це вже було не просто чергове ослаблення уніатського чернецтва, яке було становим хребтом церкви, а прелюдією до її остаточного знищення.
   У відповідності до "суворої послідовності" [5, с. 598-599] етапів нищення Уніатської церкви, з 1834 р. активізується "відновлення по Греко-Уніатських церквах обрядів Богослужения і постанов Греко-Східної Церкви у всій їх чистоті" [17, с 45]: замість уніатських "впроваджувалися богослужбові книги московського друку"; поновлювалися іконостаси; вводилися "церковне начиння й одяг православно-російського зразка, щоб "витиснути латинські традиції і форми"; декому з найбільш підготовлених православних російських священиків було дозволено служити в уніатських церквах; церковну документацію суворо наказувалося вести тільки російською мовою. "Все це, - підкреслюють російські історики церковного життя XIX ст., - поступово, а тому для поточного життя майже непомітно віддаляло унію від латинства та польськості й наближало до православ'я і Росії" [5, с 600].
   Взятий урядом та ієрархією Російської православної церкви курс на скасування унії виправдовувався гаслом руйнування нібито зіпсованого польсько-католицьким впливом "російського" народу України і Білорусі від остаточної денаціоналізації. При цьому ними за мету ставилося етноконфесійну й етнокультурну інтеграцію України і Білорусі у складі Російської імперії. Українців і білорусів переконували в тому, що їхня віра залишається незмінною, а знищуються лише внесені до неї зміни й перекручення, силою та хитрістю введені до церкви за їхніх предків. Насправді ж здійснювався важливий етап підготовки до остаточного навернення уніатів у православ'я в його російко-синодальному, оказененому варіанті.
   Нищення всього церковно-релігійного ладу народного життя на Правобережжі, який формувався тут упродовж століть після Берестейської унії, розтягнувся на десятиліття. З цією метою у храмах методично знищувалися бічні вівтарі, органи, скульптури, вилучалися вотиви, нищилися уніатські книги.
   Одним із найважливіших засобів викорінення уніатської духовно-культурної спадщини на Правобережній Україні стало вилучення із церковного вжитку уніатської богослужбової літератури та її знищення. Це було пов'язано з тим, що саме вона, з точки зору церковної ієрархії, були головним носієм "латинських перекручень" в уніатстві. Доречно з цього приводу нагадати, що ще імператорським указом від 1787 р. по всій країні дозволялося друкувати та продавати молитовники та інші церковні книги лише друкарням, підконтрольним Синоду. Під особливою забороною була духовна продукція почаївських василіан, яка впродовж першої половини XIX ст. користувалася значним попитом населення.
   Наголосимо, що обмеження продажу всіх уніатських богослужбових книг почалося ще в 1826 р. Невід'ємною складовою нововведень у релігійно-церковне життя краю стало запровадження замість уніатських служебників московського друку. Постанова 1834 р. зобов'язувала священиків послуговуватися лише служебниками московського видання 1831 р. Близько 3-х тисяч її примірників було наказано відправити в Білоруську та Литовську єпархії за дуже помірну ціну.
   Майже відразу після цього з місць почали надходити масові протести проти введення нових служебників. їх почали повертати назад, а ті, що залишилися в церквах, часто ігнорували, не використовували в богослужбовій практиці. У цей час фіксувалися звернення уніатських священиків до самого царя з проханням про обладнання друкарень для видання уніатських духовних книг. Це одне зі свідчень того очевидного факту, що рядове духовенство не мало й гадки про те, яке майбутнє його чекало. Однак ці прохання були проігноровані, а проти непокірних почалися репресії. Поліції було доручено неослабно стежити, щоб священики послуговувалися виключно книгами московського друку. Кліриків, котрі не погоджувалися приймати нові служебники, переводили в дяки, а в окремих випадках навіть у паламарі [7, с 95].
   Тоді ж були зафіксовані перші відкриті виступи уніатів проти грубого втручання в звичний для них лад духовно-культурного життя. Так, селяни-уніати села Пашинин Волинської губернії після літургії, відслуженої 8 грудня 1834 р. благочинним по служебнику московського друку, зачинили церкву, забрали ключі від храму і заявили, що вони не пустять благочинного до своєї церкви за те, що він служить по московському служебнику [7, с 86]. Зрештою, це був далеко не поодинокий випадок, оскільки в цей час від московських служебників у Литовській єпархії відмовилися 23 священики [7, с 100]. Тих ієреїв, які вперто відмовлялися від нових служебників, знімали з парафій, а в окремих випадках переводили в дяки чи причетники [7, с 95].
   Зрештою напередодні офіційного возз'єднання уніатської церкви з Російською православною 18 червня 1839 р. Литовська консисторія видала постанову про вилучення з церковного вжитку і спалення уніатської літератури. В ній вказувалося на те, що слід залишити по 1-2 примірники цих видань для єпархіальної бібліотеки [3, с 526, 598].
   Одночасно з вилученням із церков уніатської богослужбової літератури та її масовим нищенням у 1833 р. розпочався рішучий наступ на органи, лавки, дзвоники, бічні престоли та інші культові речі, пов'язані з уніатською церковною традицією. 31 липня цього року єпископ Литовський і Брестський И. Семашко видав розпорядження про продаж органів, оскільки вони нібито "даремно" займали місце в храмах і псували їхній вигляд [3, с 14]. З кінця 1835 р. кампанія зі скасування органів набула вже масового характеру. Місцевим органам влади надійшов указ усунути органи й відрапортувати начальству про його виконання до 1 травня 1836 р. Зрозуміло, що внаслідок цього виникла проблема "працевлаштування" тих осіб, які обслуговували ці музичні інструменти. її вирішували таким чином, щоб спонукати органістів "добровільно" відмовлятися від своєї роботи. У тих випадках, коли окремі з них на це йшли, їм пропонували інші посади [3, с 14].
   Час показав: позбавлення уніатів величної органної музики, співзвучної з настроєм богослужіння, було однією з тих помилок "возз'єднання", які схиляли частину населення до католицизму латинського обряду. Так, парафіяни містечка Кривичі Віленського повіту "не сприймали синодального богослужіння" і "після переведення церкви в православ'я знайшли собі духовну втіху у величному костьолі з гучним органом" [4, с 381]. Значно пізніше, вже на початку XX ст. один із реформаторів православ'я радив виправити зроблену помилку шляхом допущення в православних церквах західних регіонів імперії використання музики - "приємної особливості стародавньої віри", скасованої проти волі та згоди віруючих. Це було б, на його думку, "доброчинним і справедливим відновленням того, до чого вони набули вікового призвичаєння ще в часи унії" [23, с 1541]. Але це була явно запізніла пропозиція, оскільки на цей час більшість колишніх уніатів, які тоді кваліфікувалися "упорствующими" (опірними), вже визначилися конфесійно: більшість із примкнула до Римо-католицької церкви.
   Водночас із вилученням із церковного вжитку уніатської літератури відновлювалися іконостаси, яких не було в уніатських церквах, вводилося відповідне церковне начиння, а також вбрання священиків за взірцем російського православ'я. В 1834 р. Й.Семашко визначив останній термін - 1 рік, упродовж якого підлегле йому духовенство повинне було встановити іконостаси та престоли у храмах за правилами Російської православної церкви [7, с 83]. Адміністративний хист та наполегливість архієрея дали плідний результат: до кінця 1835 р. іконостаси були влаштовані у 226-ти церквах Литовської єпархії. Водночас із них вилучалися латинські монстанції, сповідальні, конфесіонали, перероблялися уніатські комжі, столи, виводилися з ужитку облатки [7, с 86]. Церковну документацію суворо наказувалося вести виключно російською мовою [5, с 600].
   Усі ці примусові трансформації масові усталеного культового комплексу Уніатської церкви викликали протести її вірних. Окремі з них були пасивними, але фіксувалися й інші-демонстративні й доволі радикальні. Прикладом останнього стала подія у с Ратне Волинської губернії, де після літургії, яка була здійснена за всіма вимогами Російської православної церкви, до 30-ти мирян упали перед И.Семашком навколішки і звернулися до нього з проханням залишити богослужіння в їхній церкві такими, до яких вони звикли. Оскільки ж вони так і не отримали на це згоди архієрея, то через місяць самовільно пересунули престол до стіни за латинським звичаєм і зняли завісу з царських врат [7, с 86].
   Очищення уніатських церков від "латинських перекручень" передбачало також знищення скульптур, оскільки православ'я не визнавало об'ємних зображень сакральних персонажів. Але це виявилося дуже нелегкою справою. Свідченням цього стало те, що поклоніння навернених у православ'я уніатів статуям святих фіксувалося ще й у кінці XIX - на початку XX ст. [14-16]. Й. Семашко наказав таємно знищувати уніатські скульптури святих. Однак православні - колишні уніати - дуже шанували статуї, зокрема, що спостерігалося в Західній Білорусі, зображення Антонія Падуанського, які притягували до себе маси богомольців у дні релігійних свят [ 10, с 118]. Усупереч забороні державної і церковної влади, навіть у місцях, де придбані статуї зберігалися, відбувалися масові паломництва, що надзвичайно дратувало як урядовців, так і православне духовенство.
   Переобладнання храмів за православними канонами, для чого з російських губерній було залучено багато будівельників та малярів, викликало не тільки подив, нерозуміння, але й обурення місцевого уніатського населення.
   Народ дивувався, чому те, що вчора ще шанувалося, вважалося святим, угодним Богу, нині піддається гонінню, забороні, а то й брутальному знищенню. Вироблені унією погляди, звичаї, нахили в культурно-релігійній і культурно-побутовій сферах увійшли у свідомість не одного покоління людей, стали їх щоденною потребою. Знищення уніатської традиції було різко негативно зустрінуте тими верствами населення, які вважали уніатську віру рідною. Вони не розуміли вимоги її змінити і в багатьох випадках чинили цьому пасивний, а то й активний супротив.
   У всіх цих справах надзвичайно вагомою була роль уніатського парафіяльного духовенства, яке мало неабиякий авторитет серед населення. Слід підкреслити, що в тих випадках, коли священик свідомо і добровільно переходив у православ'я, він у більшості випадків був спроможний переконати свою паству в необхідності змін в інтер'єрі храму, формі та змісті богослужінь. Але коли ієрей, опозиційно налаштований стосовно всіх цих церковних трансформацій, відповідно впивав на підлеглих йому селян, то вони, як правило, негативно реагували на будь-які спроби здолати їхні традиції [7, с 86, 100].
   Слід наголосити на тому, що окремі ідеологи та керманичі цієї справи добре усвідомлювали її складність, а відтак і необхідність виваженості методів реалізації "возз'єднання" уніатів з Російською православною церквою. Так, зокрема, 16 грудня 1838 p., ще до того, як відбулося офіційне приєднання Уніатської церкви до Російської православної, Московський митрополит Філарет (Дроздов) попереджував, що "До деяких, не притаманних православній церкві, звичаїв греко-уніатів, що не стосуються догматів і таїнств, слід виявити поблажливу терпимість, щоб часом вилікувано було те, що ушкодив час" [9, с 447]. Він же наголошував на тому, що слід "виявляти поблажливість, яку просять, до деяких місцевих звичаїв, що не стосуються догматів і таїнств", "з любов'ю, лагідністю і довготерпінням лікувати душі слабких у вірі, і поступово згладжувати сліди колишнього розділення". Митрополит зауважував, що "завершувати справу возз'єднання слід "з належною увагою до місцевих умов" [9, с 449]. Ці поради православного ієрарха випливали з аналізу доволі невтішної картини того, що відбувалося у взаємовідносинах між діячами „возз' єднання" та тими, на кого було зорієнтована їх діяльність.
   Мине немало часу, і він буде змушений визнати, що "На жаль, не можна заперечувати, що в двадцятирічний період від часу полоцького акту 1839 року відбулося багато подій і зроблено чимало помилок, якими могла скористатися, і як бачить спостерігач, скористалася латинська пропаганда" [20, с 440]. Митрополит Філарет констатував, що "Зв'язок возз'єднаного духовенства з його паствою, який виявився достатньо задовільним під час возз'єднання, і повинний був більше зміцнюватися часом, виявився, навпаки, недостатньо міцним. Потрібна особлива увага, щоб підтримати це духовенство і зв'язок його з паствою" [20, с 440]. У цьому сенсі він визнавав, що "загалом, види невтішні" [20, с 441].
   "Види" щодо перспектив органічного поєднання колишніх уніатів із Російською православною церквою дійсно виявилися "невтішними": це передбачення митрополита Філарета було підтверджене часом.
   12 лютого 1839 р. у Полоцьку відбувся собор уніатського духовенства на чолі з трьома єпископами, де було підписано „Соборний акт" про приєднання Уніатської церкви до Російської православної. Симптоматично, що крім „Соборного акту", який був доставлений до Петербурга і вручений обер-прокурору Синоду Протасову, було два „всепідданіші прошенія": про дозвіл приєднатися до „прародительської Православної Всеросійської Церкви" і про „милостивий дозвіл приєднаним уніатам дотримуватися до певного часу вкорінених західних звичаїв, які не суперечать єдності віри" [5, с 601]. В останньому, зокрема, наголошувалося, що стверджувати єдність православної віри потрібно на основі Слова Божого, правил церковних, державних постанов, а щодо різноманітності деяких місцевих звичаїв, які не стосуються догматів і таїнств, то проявляти до них апостольську поблажливість, а до древньої однаковості повертати паству через вільне переконання з лагідністю і довготерпінням" [ 22, арк. 45].
   Отже, „деякі місцеві звичаї" уніатського населення значного регіону Російської імперії виявилися такими міцними, такими невід'ємними від його духовно-культурного життя, а попередні засоби їх викорінення не тільки неефективними, а й шкідливими для досягнення головного - скасування Уніатської церкви, що навіть у документі такого високого рівня знайшла місце констатація необхідності „повертати паству" засобами „вільного переконання", а також „лагідності і довготерпіння".
   На двох засіданнях Синоду (6 і 23 березня) возз'єднання уніатів з Російською православною церквою було затверджене. 25 березня відповідний документ щодо цього був підписаний Миколою І, котрий поставив на ньому резолюцію; "Дякую богові і приймаю" [3, арк. 46]. Начесть цієї події була виготовлена медаль, на якій викарбували її „формулу" - „Отторгнутые насилием (1596 г.) воссоединены любовью (1839 г.)". У квітні 1839 р. Синод оприлюднив постанову про приєднання Греко-уніатської церкви до Російської православної, а також про ретельний нагляд за тим, щоб у ввірених колишньому уніатському духовенству церквах послуговувалися виключно „Східним Нікейсько-Царгородським символом православної віри" та у церковних молитвах обов'язково поминався Священний Синод. З цього часу у відповідних документах, які засвідчували особу, у графі про віросповідання замість „греко-католик" писалося „православний [22,арк.47].
   Офіційно все виглядало так, ніби не було ледь не півстолітнього періоду підготовки цього „возз'єднання" з боку влади, недопущення маси рядових віруючих-уніатів до свідомої участі у церковних процесах, репресивних заходів царської адміністрації щодо уніатської опозиції, таємного характеру акції, коли організатори „возз'єднання" навіть на завершальній його стадії остерігалися повідомляти мирянам про те, що відбувається насправді, структурних перебудов в Уніатській церкві, які мали на меті усунення всіх представників її кліру, котрі протидіяли цьому „возз'єднанню". Зрештою їх виявилося багато: всіх духовних уніатських осіб, котрі виявили бажання „приєднатися", було 1305, а тих, хто „не виявив бажання приєднатися", нараховувалося до 600. Отже, якщо вірити офіційним даним, то приблизно третина уніатського духовенства, яка, наголосимо, залишилася після депортації „неблагонадійних" і „підбурливих" елементів, відмовилася возз' єднатися з Російською православною церквою.
   Отже, Уніатська церква, яка мала значний вплив на духовно-культурне життя значної частини населення Правобережної України після поділів Польщі та приєднання її теренів до складу Російської імперії, виявилася його захисницею від асиміляційних впливів. Вона старанно зберігала мову, обряди, традиції, а також оригінальні набутки в галузі освіти, сакрального мистецтва, друкарства тощо. Російське самодержавство, небезпідставно вбачаючи в уніатстві перешкоду на шляху утвердження свого суспільно-політичного та духовно-культурного впливу на Правобережжі, нищенням її культурного набутку багато в чому досягло поставленої мети - значно послабило етнонаціональну і конфесійну ідентичність українців. Знищення цілого пласту вітчизняної культури, який сформувався у лоні Уніатської церкви на стику східної і західної традицій, стало болісним ударом по історичній пам'яті народу, яка підтримує безперервність етнічної еволюції, гарантує її спадкоємність, передачу надбань наступним поколінням.

Джерела та література

1. Доклады министра народного просвещения С.С. Уварова императору Николаю I // Река времени. -М.: Эллис Лак. - Вып. I - С. 68 -72.
2. Жилюк С. Російська православна церква на Волині (1793 - 1917). - Житомир: Журфонд, 1996. - 174 с.
3. Записки Иосифа, митрополита Литовского: В 3 т. - СПб.: Тип. Императорской Академии Наук, 1883. -Т. 3. - VI + 1402 с.
4. Извеков П.Д. Исторический очерк состояния Православной церкви в Литовской епархии за время с 1839-1889 г. -М, 1889.-525 с.
5. История Православной Церкви в XIX веке: В 2 кн. Репринт издания 1901 года.- М.: Издание Московского Подворья Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 1898. - Кн. 2: Славянские Церкви. - 758 с. + XII.
6. Історія релігії в Україні: У 10 т. // Редкол.; А.Колодний (голова) та ін.- К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - Т.З: Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. - 560 с.
7. Киприанович Г.А. Жизнь Иосифа Семашки митрополита Литовского и Виленского и возсоединение западно-русских униатов с православною церковью в 1839 г. С тремя портретми высокопреосвященного Иосифа. - Вильна: Типография И.Блюмкина, 1893. - 432 с.
8. Крижанівський О.П., Плохій СМ. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навчальний посібник: У 3-х кн. - К.: Либідь, 1994. - Кн. 3: Кінець XVI - середина XIX століття. - 336 с.
9. Мнение митрополита Филарета о воссоединении Греко-униатской церкви в России с восточно-кафолическою российскою церковью. 16 декабря 1839 г. // Собрание мнений и отзывов митрополита Московского и Коломенского по учебным и церковно-государственным вопросам, издаваемое под редакцией преосвященного Саввы, архиепископа Тверского и Каширского: В 4 т.-Санкт-Петербург: Синодальная типография, 1886. - Т. 4. - С. 447- 448.
10. Морозова С. Викоренення уніатської традиції на Білорусі в 30-ті роки XIX ст. та опір йому духовенства і народу // Берестейська унія (1596-1996): Статті й матеріали / Редкол.: М.Гайковський та ін.-Львів: Логос, 1996. - С 117-118.
11. Нарис Василіянського Чину святого Йосафата. - Рим: Вид-во ОО Василіян, 1992. - Т. 48. - 640 с
12. Первая записка Иосифа Семашки о бедственном состоянии Униатской Церкви и о средствах вывести из отчуждения от России полтора миллиона Русского народа. Написана в 1827 году // Пятидесятилетие (1839-1889) воссоединения с Православной церковью западно-русских униатов. Соборные деяния и торжественные служения в 1839 году. - Санктпетербург: 1889. - С. 30-45.
13. Рівненський обласний краєзнавчий музей. - КН 9457 / VIII Д 2195.
14. PОKM. -KH 17702/1 /VIII Д 3110.
15. РОКМ. -КН 17702/8/VIII Д 3117.
16. РОКМ. -КН 17703 / VIII Д 3120.
17. Соборное постановление униатских епископов и других членов униатской коллегии 1834 г. // Пятидесятилетие (1839 - 1889) возсоединения с Православной Церковью западно-русских униатов. Соборные деяния и торжественные служения в 1839 году. - Санктпетербург: Синодальная типография, 1889.-С. 45-51.
18.Стоколос Н.Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX- перша половина XX ст.): Монографія. - Рівне: РІС КСУ - ППФ "Люта-М", 2003. - 480 с.
19. Стоколос Н.Г. Уніатська церква у контексті конфесійних трансформацій на Правобережній Україні під владою Російської імперії // Український історичний журнал. - 2002. - №4. - С 94-109.
20. Філарет, митрополит Московський и Коломенський. Несколько мислей при чтении записки о латинской пропаганде на западе России // Собрание мнений и отзывов Філарета, митрополита Московського и Коломенського по учебным и церковно-государственным вопросам, издаваемое под редакцией преосвященного Саввы, архиепископа Тверського и Каширского: В 4 т. -Санкт-Петербуг: Синодальная типография, 1886. - Т. 4. - С. 440 -441.
21. ЦДІА України в Києві. - Ф. 7П.-Оп. 2. - Спр. 2514.
22. ЦДІА України в Києві. - Ф. 442. - Оп. 413. - Спр. 1.
23. Церковный вестник . - 1906. - №47.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com