www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Німецькі та Менонітські колонії Північного Приазов’я: система управління колоніями (кінець XVIII - XIX ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Німецькі та Менонітські колонії Північного Приазов’я: система управління колоніями (кінець XVIII - XIX ст.)

Т.Захарченко

НІМЕЦЬКІ ТА МЕНОНІТСЬКІ КОЛОНІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я: СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ КОЛОНІЯМИ (КІНЕЦЬ XVIII - XIX СТ.)

   Через численні міграційні процеси Північне Приазов'я розуміється як територія, позначена масштабними етносоціальними трансформаціями. З давніх часів тут виникали, розвивалися та занепадали різні культури, перехрещувалися історичні епохи.
   Практика заселення Північного Приазов'я німецькомовними колоністами почалась за часів Петра І, утім масового характеру вона набула завдяки зусиллям імператриці Катерини II, коли акцент було зроблено на створення колоній у набутих територіях (у Північному Приазов'ї) за рахунок вихідців з німецьких князівств. Однак, переселення на територію Російської імперії для німців і менонітів визначалося поступовими, заздалегідь обміркованими кроками. На подібну акцію вирішувався не кожний, та прагнення до кращого життя все більше підштовхувало їх до подорожей у межах Європи, змушувало долати величезні відстані, влаштовувати нові поселення.
   Тому процес колонізації окраїн Російської імперії, у тому числі й Північного Приазов'я, розтягнувся на декілька етапів, кожен з яких мав свої закономірності та особливості.
   На першому етапі (кінець XVIII поч. XIX ст.) уряд Російської імперії усвідомлював необхідність організації системи поселень, яка б ґрунтувалася на точних знаннях про території, що заселяються [19; СІ 11]. Крім маніфесту Катерини II, необхідно було визначити місця поселення колоністів, відмежувати землю від інших володінь і скласти точні плані, встановити норму та спосіб наділення землею, відпрацювати умови володіння колоністами землею. Цей процес розтягнувся на декілька років.
   Управління колоніями на початку правління Катерини II здійснювалося Канцелярією опіки іноземних колоністів (1762-1782) [23; С.276], яка у 1782 р. була ліквідована, а переселенці разом з державними селянами підпорядковані „Директорам домовласництва". Колоністи, як і державні селяни опинилися під контролем державних палат, повітових судів. Проте, подібні перетворення не дали належних результатів, адже збільшилася кількість зловживань і, звісно, скарг [21; С 55]. Тому у 1797 р. було утворено „Експедицію Державного Господарства, опіки іноземних і сільських домоводств". На місцях справами іноземних поселенців займалися губернські адміністративні установи.
   Починаючи з 1797 p., утворювалися окремі головні управління, у тому числі й на Півдні Росії. Головне управління колоніями Новоросійського краю було утворене 6 квітня 1800 р. і мало назву “Контора опіки Новоросійських іноземних поселенців [18]. Очолив контору дійсний статський радник С.Х. Контеніус. Спочатку Контора підпорядковувалась Експедиції Державного Господарства й опіки іноземних, а з 1802 р. - Міністерству внутрішніх справ [20; С.20]. Діяльність Контори регламентувалася інструкцією від 26 липня 1800 р. та інструкцією для внутрішнього порядку й керування Новоросійськими іноземними колоніями. Згідно інструкції, колоністи законодавчо забезпечувалися певними свободами. Причому, за наданими пільгами з переселенцями не могли конкурувати ані місцеве населення, ані мешканці німецьких князівств. Контора керувала усіма галузями управління іноземними колоністами, вона виконувала фіскальні, фінансові, поліцейські, судові, піклувальні функції. До сфери її діяльності входили: вибір й купівля земель для поселення іноземців, забезпечення їх переїзду, прийняття колоністів до стану російських підданих, надання коштів і кредитів, охорона прав і привілеїв колоністів, а також урегулювання судових справ, які виникали між колоністами та російськими підданими [29]. Ці справи розглядалися у повітових судах і магістратах за присутності одного з членів Контори. У разі подання апеляції до Сенату Конторі необхідно було надати детальну довідку про усі обставини справи.
   На початку XIX ст., унаслідок збільшення кількості колоній, а відтак, і необхідності посилення контролю за їх діяльністю, відбулися зміни у внутрішньому управлінні колоніями. Було утворено виборний адміністративний апарат з окремою структурою й функціями управління державними селянами. Так, згідно інструкції від 16 травня 1801 р. "Про внутрішній розпорядок і керування", у колоніях утворювалася дворівнева система управління [18]. У 1803 р. вийшло в світ доповнення до попередніх інструкцій [26]. Усі вони разом склали „Статут про колонії" [27], який до 1871 р. регламентував цивільне право колоністів. Сутність перетворень 1800-1803 pp. зводилася до упорядкування системи керування колоніями, визначеної першим параграфом „Статуту про колонії." Низовий рівень - мирська, селянська територіальна громада кожної колонії та другий рівень - окружне управління [14; Арк.1-15]. На першому рівні вирішальним законодавчим органом виступав мирський схід (по одн ому делегату від кожного подвір'я). Причому питання, що входили до компетенції мирського сходу, були досить важливими: вибори сільського виконкому й делегування до окружного приказу; позбавлення колоністського звання, затвердження умов на заклик священика; позови; встановлення податків та позик [19; С122]. До складу виконавчої сільської влади - приказу - входили: голова, "шульц" (староста, старшина) та два “бейзицери (засідателі), а на кожні десять дворів обирався один десяцький. Голова та писар обиралися на три роки, бейзицери та шульци на два, десяцький - щорічно. Вибори відбувалися за мажоритарним принципом з числа повнолітніх колоністів, які мали власне господарство, розсудливих, добродійних у поведінці, сумлінних господарів. У системі волосного керування були задіяні: окружний голова, два, або більше, помічника- бейзицери, писар [3; Арк. 567- 575]. Вони вирішували загальні справи колоністського співтовариства, здійснювали судочинство. Голова мав повноваження щодо покарання винних. Серед штрафних санкцій були грошові стягнення, арешти і публічні роботи. Однак, подібні рішення голова міг приймати лише за згодою шульца, а чинити тілесні покарання - за згодою місцевого керівництва. Цікаво, що грошові штрафи надходили до суспільних фондів. Якщо винний не мав можливості відшкодувати збитки, то повинен був відпрацювати борг на суспільних роботах [13; Арк. 15]. При рецидиві винного одягали в колодки чи рогатки, а на ніч ув'язнювали. Якщо й це не давало належних результатів, тоді карали тілесно "для сорому" [18; Арк.5]. Прикладом може бути справа колоніста Г. Фрізена з колонії Шенау. За скоєння тяжкого злочину він був покараний 35 ударами розог [12; Арк. 6-7]. Відтак, тілесні покарання могли перевищувати стандартні норми (30 ударів розгами).
   Узагалі, суд у колоніях чинився згідно з ст. 40 Статуту про колонії. Ст. 439-476 Статуту визначали перелік правопорушень та ступінь відповідальності за них, зазначаючи, що "усіх вин та злочинів не перерахувати" [16; С.197]. За таких умов вироки за не згадані у Статуті правопорушення повинні були виносити керівники вищого рангу Контори. Сільському суду були підвладні справи про крадіжку, шахрайство (до 30 крб.), розбійні напади, підпільне виготовлення горілки тощо.
   Характерним явищем для судочинства даного періоду можна вважати процес апеляції до вищої інстанції [13; Арк. 1 - 43]. Якщо виникала конфліктна ситуація на першому рівні (сільському сході) й не можна було з'ясувати винного, або вирок не влаштовував одну з сторін, то наступною інстанцією був волосний приказ. Оскарження подавалось у двотижневий термін. Якщо ж, й тут мали місце певні колізії, то кінцевий рішення приймало вище місцеве керівництво [ 13; Арк. 1-43].
   У волосному та сільському приказах виконання громадських обов'язків жалувалося певною винагородою. Виборні посадові особи колоній отримували платню від Контори, або від селищ волості чи колонії. Його розмір узгоджувався між посадовцями та колоністами. На початку XIX ст. фіксоване жалування було лише у писаря - 17 крб. 16 коп. сріблом (60 крб. ас.) на рік, проте місцеве керівництво завжди дозволяло складати додаткові договори як писарю з колоністами, так і виборним керівникам для стимуляції роботи посадовців [16; С. 180]. Прикази мали свої печатки.
   Самоврядування у колоністському товаристві досягло високого рівня. Сільський схід мав риси законодавчої установи, адже ніякий наказ Приказу не мав легітимності, якщо його не обговорили на загальних зборах і по ньому не було прийнято спільного рішення. Схвалення заслуговує і таке правило, що "поза законом, або без особливого мирського вироку не дозволялися ніякі оподаткування з колоністів" [15; Арк. 15].
   Певною мірою, система управління колоніями, а саме її низовий рівень, являла собою прототип сучасного самоврядування. Для повного розквіту селянсько-волосного ладу бракувало лише однієї, найважливішої складової - волосного сходу. Цей недолік колоністи, насамперед, молочанські меноніти, удосконалили на місцях. Вони скликали волосні збори - „Kreis" або „Gebiets-Versammlung", - на яких рівною кількістю делегатів було представлене кожне поселення. Рішення зборів були обов'язками для усіх колоній. Однак, виборні посадові особи як нижчого, так і середнього рівня мали не стільки повноваження щодо захисту селянського населення, скільки були покликані виконувати накази та розпорядження місцевого керівництва [5, Арк. 131].
   Для більш зручного управління колоніями існувала посада наглядача колоній [27]. Він не мав ніяких особливих повноважень, і навіть навпаки, був обмежений у правах. Серед обов'язків наглядачів було підтримання порядку й систематичні звіти керівництву. Наглядач молочанських колоній Зібер систематично відвідував колонії й надсилав звіти регіональному та вищому керівництву, проте, на практиці, його функціональні обов'язки зводилися до ролі пристава та судового виконавця. Згодом, по мірі розвитку колоній, повноваження наглядача доповнювались обов'язками піклувальника, тобто депутатством при вирішенні судових справ [27]. Крім того, російський уряд, переймаючись соціальною безпекою в імперії, застосовував етично-правовий тиск на іноземців: приведення колоністів до присяги на вірність царату. Архівні фонди зберегли до наших часів текст такої присяги - клятвеної обіцянки переселенців [4; Арк. 78]. До речі, переселенці - меноніти, відповідно до релігій них поглядів, мали можливість не давати ніяких клятв, у тому числі й "святкових обіцянок". Між тим, архівні справи містять поіменні списки приведених до присяги менонітів у молочанських колоніях [4; Арк. 59-60]. По прийняттю присяги, колоніст отримував Посвідчення, яке підтверджувало його соціальний статус колоніста, а, відтак, і пільги. Посвідчення видавалось і членам сім'ї померлого меноніта. Воно визначало частку спадщини для кожного з членів родини [2; Арк. 59-59]. Мабуть тому меноніти не зважувалися на відкрите протистояння ініціативам російського уряду. Однак, у другий половині XIX ст. у зв'язку з упровадженням адміністративних реформ, траплялися випадки непокори. Найбільша активізація руху "непокори" відбувалась у 1871-1872 pp., коли меноніти зважилися на масовий "ісход". Однак, і в даному випадку їх позиція відповідала юридичній практиці та легітимності закону. Справа у тому, що права цивільного стану колоністів припинялися лише з остаточним переходом в інші звання; від'їздом за кордон тау разі скоєння злочину (ст. 131); вигнання із суспільства за розпутство за мирським вироком (ст. 468) [27].
   Збільшення справ по колоніях призводило до корегування діяльності адміністративного апарату щодо організації самоврядування. У 1818 р. у зв'язку із збільшенням кількості колоністів та планами уряду залучити до колонізації нових іноземних поселенців органи управління іноземними колоніями були реорганізовані. За указом від 22 березня 1818 р. було засновано Піклувальний Комітет про колоністів південного краю Росії. До його складу входило три контори: Катеринославська, Одеська та Бессарабська на чолі з генералом Іваном Микитовичем Інзовим (1818-1845 pp.) [17; С.175]. З утворенням Піклувального Комітету були конкретизовані функції адміністративного апарату щодо нових переселенців [20]. Російський уряд пояснював це бажанням подальшого розвитку самоврядування серед переселенців. Однак, про останнє можна було судити лише на рівні окружного і сільського правління, причому посадові особи (шульц, обершульц і бейзицери) обиралися колоністами для виконання завдань, поставлених вищими інстанціями державної влади і колоніального управління. На практиці, у колоністів не було ані законодавчої ініціативи, ані представництва при Дворі чи Сенаті. У разі необхідності скарги могли подаватися через Контору або чиновників з особливих доручень на ім'я міністра чи, навіть, імператора. Для підтримання ілюзії про існування реального самоврядування у 1828 р. урядом було видано указ "Про допуск до вирішення судових справ у колоніях наглядачів або інших нижчих чинів замість членів контор, оскільки їх тривалі від'їзди заважали судочинству" [27]. Проте подібні заходи не мали суттєвого впливу на характер судочинства, оскільки не вирішували основної проблеми - упровадження відкритого, рівноважного цивільного та кримінального процесу.
   Чергова реорганізація управління у 1833 р. призвела до ліквідації Контори. Звичайно можна припустити, що це було пов'язано не стільки із змінами у бік консерватизму внутрішньополітичного курсу уряду Миколи І, скільки з необхідністю позбутися зайвих чиновників-бюрократів. Про існування цієї проблеми красномовно свідчать кримінальні справи, порушені за фактами розкрадання у Конторі [32; S. 25]. Наприклад, у 1811 р. у Новоросійській конторі виявили нестачу коштів. Для розслідування справи була створена особлива комісія під головуванням цивільного губернатора К. С. Гладкого і двох радників. Розслідування справи розтяглося на довгі роки, провина перекладалася з одного чиновника на іншого (від бухгалтера Гізеля до товариша Головного судді П.Д Диздарєва), а відшкодування збитків тривало аж до 1825 р. Слід зауважити, що це була не єдина справа щодо розкрадання державних коштів у Конторі [ 30; 143]. Так, разом із справою бухгалтера Гізеля, розслідує али розкрадання коштів А. Розенкампфом - управляючим Канцелярією помічника Головного судді Контори. Під час розслідування справи були виявлені серйозні порушення та зловживання у використанні державних фінансів. Однак, розслідування за цією справою тривало ще довше, ніж щодо справи Гізеля [29; С 216].
   Одночасно чиновники Контори надсилали до Петербургу повідомлення про досягнення іноземних колоністів, причому, у надрукованих у Петербурзьких журналах звітах, вони значно прикрашали успіхи своїх підопічних. Саме у такий спосіб чиновники Контори намагалися виправдатися перед урядом за власну фахову некомпетентність. За свідченнями сучасників, серед службовців Піклувальної Контори зустрічалися переважно бюрократи: "За невеликим винятком, це були люди, з яких тільки кращі мали деякий лоск освіченості, але й ті не мали ніяких щирих чеснот, майже всі вони були пусті люди" [28; С. 45]. Проте, інші матеріали свідчать і про особливу роль у налагоджені господарських справ переселенців деяких фахівців і службовців, що працювали в Конторі. Так, з особливою доброзичливістю А.Фадєєв висловлювався про С.Х. Контеніуса: "це один з найщиріших людей, що приніс велику користь Росії" [28; 46].
   С.X Контеніус на посаді Головного судді Контори опікунства упровадив суворий облік і контроль за виконанням кожним колоністом своїх обов'язків і витратами державних коштів. Спостерігаючи за господарським і соціально-економічним розвитком менонітських і німецьких колоній, С.Х. Контеніус неодноразово у своїх повідомленнях і звітах до С.-Петербургу наголошував на неготовності колоністів до життя та діяльності в умовах степового клімату [11; Арк. 39-40]. "Віднайти доброї землі з достатньою кількістю води" було найважче [11; Арк. 2]. Це ставало для Контеніуса найскладнішою проблемою. "З одного боку, - міркував він, - було б безсоромно примушувати колоністів до поселення на місцях, де немає ані пасовиськ, ані сінокосів, ані водопоїв. З іншого, де знайти кошти, щоб дістати усі необхідні речі" [9; Арк. 37]. Прагнення оселити колоністів на придатних землях, примусило Контеніуса постійно перебувати у пошуках цих земель, вигадуючи усі можливі варіант и обміну, купівлі, стягнення ділянок, що не використовувалися. Звертав він увагу і на фінансовий стан переселенців.
   Ним відзначалося, що у 1801 р. колоністи ще отримували кошти (т. зв. "кормові") - 10 коп. від держави, а у 1809-1810 pp. - мали лише позики у розмірі 100 крб. на придбання коней та на облаштування господарства; до них додавалося у листопаді 1810 р. ще 6 крб. на посівний матеріал, а восени 1810 р. ще 30 крб. на придбання корів, при цьому "кормових" грошей не отримували ні копійки [1, Арк. 31-36]. Між тим, жорсткі вимоги С. X. Контеніуса до колоністів, і сьогодні породжують дискусію про його надмірну суворість. Однак, об'єктивна оцінка, надана реальним життям, дозволяє стверджувати, що його дії були виправданими й необхідними. Діяльність С. X. Контеніуса, що принесла йому популярність і подяку як сучасників, так і нащадків, була зразком неупередженості й абсолютної чесності державного чиновника.
   Послідовником передових поглядів С. X. Контеніуса стосовно покращення добробуту менонітів і німців, а разом з ними й сусідніх народів, був співробітник Контори Іоганн Корніс [7; Арк. 12-36]. Він заснував хутір Юшанли, де облаштував велику кошару, заклав розплідник, проводив дослідження з поліпшення сільськогосподарського виробництва, використання нових видів добрив, особливу увагу приділяючи розведенню лісів і садівництву. Діяльність І. Корніса мала винятково позитивне значення для колоністського товариства Північного Приазов'я [11; Арк. 12-36]. Своєю сумлінною працею він неодноразово доводив, що в екстремальних умовах треба розраховувати тільки на власну кропітку працю.
   Виходячи з усього сказаного вище, можна дійти висновку, що реорганізація системи управління колоніями була обумовлена кількома причинами: некомпетентністю та зловживаннями чиновників, неспроможністю уряду контролювати ситуацію, посиленням консервативних тенденцій у внутрішній політиці. Однак, треба враховувати й той факт, що у 30-ті pp. XIX ст. настав час завершення періоду адаптації колоністів у нових природно-історичних умовах. У процесі реорганізації управління російський уряд вводив нові адміністративні установи, які повинні були відповідати вимогам часу. Указом Миколи І від 1 липня 1833 р. для управління іноземними поселенцями Південного краю утворювався єдиний Піклувальний комітет над іноземними поселенцями в Росії. Пізніше, у 1837 p., колоністи, разом з державними селянами, перейшли під юрисдикцію Міністерства Державного майна.
   Удосконалення системи управління, певною мірою, залежало і від політичної ситуації в Європі. В умовах нестабільної політичної ситуації у Європі, російський уряд вимушений був підсилити контроль за багатонаціональними прикордонними регіонами Російської імперії. У подібній ситуації німецьке й менонітське населення мало стати чинником підтримки соціальної стабільності в регіоні. Дійсно, німці та меноніти мали обмежений (або зовсім слабкий) контакт з місцевим населенням, відзначалися законослухняністю, вірністю уряду, який наділяв їх землею, працелюбством і достатнім або високим фаховим рівнем, релігійною та національною самосвідомістю. Мабуть саме тому російські самодержці час від часу відвідували з офіційними або приватними візитами іноземних підданих. Так, цар Олександр І кілька разів бував на Молочних водах. Перша подорож мала місце у травні 1818 р. До приїзду царя готувалися заздалегідь: „чотириста хат мусили були бути готові до царського візиту. Вулиці прикрашалися квітами, посипалися піском, хати фарбувалися" [31;Р.20- 21]. Імператор снідав у хатині Девіда Геберта у колонії Лінденау. У 1900 р. у видавництві “Familienkalender” ("Сімейний календар") були надруковані спогади Д. Геберта про цей візит, успадковані Абрахамом Крокером від прадіда [31;Р.20- 21]. Цей текст має не тільки історичне значення, але й свідчить про велике значення подібного візиту для менонітів і лютеран Молочної. Остання подорож царя на Південь Росії відбулася у жовтні 1825 р. Зміст бесіди, що тоді відбулася між Олександром І та А.Фадєєвим, демонструє невідворотність змін у внутрішній політиці уряду. Самодержця цікавили питання господарського характеру (хліборобство, податки, ремесла), а також питання побуту, відносин з оточуючим населенням [28]. Історія не зберегла документів, які б свідчили про особисту турботу царату про колоністів. Утім, з наративних джерел випливає, що монархи цікавились повсякденним життям колоністів і поважали їх національну та етнічну гідність. Наприклад, за зразкову службу меноніту Вінцу були пожалувані державні землі (хутір), і, прощаючись з його родиною, цар Олександр І поцілував руку доньці господаря [28; С 84].
   Загальновизнано, що з березня 1855 р. у Росії розпочинається доба суспільного піднесення, ера реформ, що тривала протягом 10-15 років. Становище країни, життя народу, економіка, політика - усе це вимагало серйозних змін. У галузі внутрішньої політики нагальним було упровадження земської та міської реформ. Ці перетворення, мета яких полягала у кардинальній зміні російського буття згори, мали відбуватися у контексті реформування суспільства уцілому. Доля німецьких і менонітських колоністів виявилася безпосередньо пов'язаною з політичною історією Росії, адже усі реформи тих часів більшою чи меншою мірою торкалися їх життя.
   Подальший розвиток адміністративного устрою для німецьких і менонітських колоній відбувався у межах адміністративних реформ 1871 p., метою яких була уніфікація адміністративного управління Російської імперії. Згідно з законами від 4 та 16 червня 1871 р. іноземні колоністи ставали поселянами-власниками та підпорядковувалися губернським і повітовим установам, місцевим закладам з селянських питань [22, С. 321]. Волосне управління складалося з правління, волосного селянського суду та волосних зборів. Нові установи за своїм повноваженнями не дуже відрізнялися від колоністських, обов'язки окружних шульців були подібними до обов'язків волосних старшин, а сільських шульців - до старост. Винятком були волосні судді, яких треба було обирати.
   На сільському сході право голосу мали власники садиб і польових угідь, власники лише садиб, виборні від приписаних безземельних (один на десять дорослих робітників), що досягли 21-річного віку [6; Арк. 141]
   Таким чином, реорганізація системи управління колоніями залежала від внутрішніх перетворень у Російській імперії й була пов'язана з кардинальними адміністративними змінами XVIII - першої половини XIX ст. Відтак, діяльність російського уряду по відношенню щодо колоністів не вичерпувалася запрошувальними документами. Були здійснені рішучі кроки, які сприяли створенню системи державного керування і контролю стосовно колоністського населення. Реорганізація управління свідчить, що цей процес мав еволюційний характер і трансформувався у разі необхідності внесення коректив щодо господарської та соціокультурної діяльності колоністів. Зміни у суспільних відносинах усередині Російської імперії стимулювали розвиток самоврядування у колоністського населення. Залежність адміністративного управління (виконавчої служби) від політики царського уряду стримувала громадську ініціативу. Разом зі зміною пануючої верхівки царату змінювалися й умови колонізації та посилювався контроль над іноземними колоністами.
   Між тим, упродовж тривалої етнічної ізоляції під впливом адміністративної регламентації повсякденного життя була сформована особлива спільнота - російські або етнічні німці та меноніти.

Джерела та література

1. ДАДО, Ф. 134. Контора опіки новоросійських поселенців та Катеринославська контора іноземних поселенців, оп. 1 (1818-1857 pp.): Спр.150. Донесения и переписка с Министерством внутренних дел, Херсонским губернатором и надзирателями колоний о расселении колонистов, оказании им материальной помощи и другие вопросы. 1805-1808 гг. - 150 арк.
2. Державний архів Одеської області Ф. 5. Управління тимчасового Одеського генерал- губернатора, оп.1 (1879- 1897 pp.): Спр. 721. Удостоверение наследникам умершего меннонита Вильгемина Мартенса.-234 арк.
3. ДАОО. Ф.6.- Оп.1.-Спр. 42. О выборе с представителем Конторы в колониях должностных лиц Шульцев, бейзицеров и десятских. О непорядке у колонистов и о новом доносе по-месячно, о благосостоянии колоний. 1806 г. - 764 арк.
4. ДАОО, Ф.6. - Оп.1.- Спр. 618. Именной список приведенных к присяге в 1812 г. Меннонитов, Клятвенное обещание (присяга молочанских колонистов) - рапорт. - 97 арк.
5. ДАОО, Ф.6. -Оп.1- Спр.208. Рапорт Молочанского окружного приказа с ведомостью за май 1805 г. Рапорт смотрителя молочанских меннонитских колоний за ноябрь 1805 г.( Гальбштадт, Мунтау, Шенау) - 67 арк.
6. ДАОО, Ф.6.- Оп.1.- Спр. 3000. Отчет уполномоченных менонитской общины Якоба Яковлевича Дика о приходе и расходе денег на содержание лесных команд из меннонитов. 1892 г. - 147 арк.
7. ДАОО. Ф.89.- Оп.1.- Спр. 23. Учетная книга семьи Корниса. - 147 арк.
8. ДАОО. Ф.89.- Оп.1.-Спр. 27. Допросы и показания. - 131 арк.
9. ДАОО. Ф.89. Оп.1.- Спр. 109. Журнал переписки с меннонистами в Германии. - 76 арк.
10. ДАОО. Ф.89-Оп.1- Спр.846. Доклад о состоянии 44 молочанских колоний. Историческая записка на немецком языке (готика) 1842 г. -29 арк.
11. ДАОО. Ф.89.- Оп.1.-Спр. 520. Статьи И. Корниса. - 43 арк.
12. ДАОО. Ф.89.- Оп.1.-Спр. 614. Приговор по делу колонисты г.Фризена. 1819 г. - 5 арк.
13. ДАОО. Ф.89.- Оп.1.- Спр.1706. Правила поселения меннонистов. - 54 арк.
14. ДАОО. Ф.89-Оп. 1 - Спр. 1163. Записки о состоянии с/х колоний. 1846 г. Историческая записка на немецком языке. - 76 арк.
15. ДАОО. Ф.89.- On.1.- Спр.1706. Правила поселения меннонистов. - 54 арк.
16. Дитц Я.Е. История поволжских немцев-колонистов. - М.,2000. - 495 с.
17. Захарченко Т.К. Проблеми освіти німецьких та менонітських колоній Бердянського повіту (XIX ст.) // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. - Бердянськ, 2000. - С 150-157.
18. Инструкция от 16 мая 1801 г. для Новороссийских иностранныхколонистов.-ПСЗРИ, СП.б.,1830. -изд. 1-е. - Т. XXVI,-№ 19873.
19. Клаус А. Наши колонии. Опыт и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Выпуск. 1 - СПб., 1869. - Выпуск. 1 - 543 с. + Приложения-101 с.
20. Манифест 22 июля 1763 г. "О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о даровании им правах" // История Российских немцев в документах (1763-1992 гг.): Сборник документов. - М., 1993. - С. 19-21.
21. Очерки истории немцев и меннонитов юга Украины / Под ред. к.и.наук. СИ. Бобылевой. - Д., 1999. -231с.
22. Памятная книга Таврической губернии. - Симф., 1914. - 1243 с.
23. Указ "Власть и привилегии Канцелярии опеки иностранных против других государственных коллегий"// ПСЗРИ - Т . XXVI.- № 11888.
24. Указ от 28.03. 1803 г. "О дозволении меннонитам из Эльбинга и Мариенбурга селиться в России"// ПСЗРИ. - Т. XXVII.- № 21097.
25. Указ "О допуске при разрешении судебных дел в колониях надсмотрщиков или других нижних чинов вместо членов контор, поскольку их продолжительные отлучки мешали судебному процессу"// ПСЗРИ-1. -T.XLI. -№41095.
26. Указ „О присоединении северной части Новороссии'7/ Там само. -Т. XX- № 14287.
27. Устав о колониях // Свод законов Российской империи. - СПб., 1857. - 4.2. Т.XII. - С. 344 - 351.
28. Фадеев A.M. Воспоминания А.М.Фадеева в 2 Т. - О., 1897. - 256 с.
29. Шадт А. Правовой статус немцев колонистов в России XVIII-XIX вв. (Состояние вопроса и постановка проблемы) // Немцы России: социально-экономическое и духовное развитие (1871-1941 гг.) - М., 2002. -С. 15-29.
30. Шевчук Н. А. О финансовых хищениях в Конторе опекунства новороссийских иностранных поселенцев Южного края // Роль німців у заселені і розвитку півдня України ( кінець XVIII- перш. пол. XX ст.) Матеріали наукової конференції присвяченій 200-р. міста - О., 1998. - С 141-143.
31. The Peter І. Braun Russian Mennonite Archive, 1803-1920. A. Research Guide / Ingrid I. Epp and Harvey L. Duck, Toronto, 1996. - 215 p.
32. Frizen P. Die Alt-Evangeliche Mennonitische Bruderschaft in Russland (1789-1910) in Rahmen der Mennoniten Gesamtgeschichte. Halbstadt. 1911. - 171 s.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com