www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Аналіз архітектурного розвитку оборонних споруд на території України (на прикладі турецьких фортець Північного Причорномор’я)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Аналіз архітектурного розвитку оборонних споруд на території України (на прикладі турецьких фортець Північного Причорномор’я)

О.Войтюк

АНАЛІЗ АРХІТЕКТУРНОГО РОЗВИТКУ ОБОРОННИХ СПОРУД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ ТУРЕЦЬКИХ ФОРТЕЦЬ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я)

   Визначальним фактором розвитку оборонних споруджень у розглядуваний період стала артилерія. До середини XV в. Вогнепальна зброя поступово витісняє метальні машини і викликають зміни у фортечному зодчестві й облоговому мистецтві. Спочатку вогнепальна зброя використовувалася головним чином в обороні. У зв'язку зі зтим з початку XV ст. фортечні вежі починають перебудовувати, щоб пристосувати їх під установку артилерії, зазвичай у надворотній вежі встановлювали тюфяк, що бив дробом (картеччю), а в решті вежах ставили гармати, що стріляли ядрами. Зросла роль артилерії в обороні привела до необхідності збільшення числа веж з тильної сторони фортеці. Утім, артилерія недовго обмежувалася лише цією роллю. Уже із середини XV в. вогнепальні знаряддя стають основною зброєю штурмуючих. Приблизно до 1470 р. оборона кам'яних міст була, як правило, сильніше можливостей атакуючої сторони. Однак до 70-м pp. XV в. артилерія досягла такої сили, що могла пробити кам'яні стіни не тільки пострілами бомбард, але і батарейним вогнем звичайних облогових гармат. Крім того, підвищення далекобійності гармат дозволило встановлювати них на іншому березі широкого рову або ріки, а також у підніжжя схилу пагорба, природні перешкоди вже не забезпечують надійного захисту, і штурм, підтримуваний вогнем артилерії, тепер стає можливий з усіх боків. Тому "однобічна" система оборони іде в минуле. Вежі тепер рівномірно стають вузлами розподіляють по всьому периметрі фортеці і вони забезпечують фланкуючий обстріл підступів із прилягаючих веж. Так з'являються "регулярні" фортеці - правильної геометричної форми зі строго симметричним розташуванням стін і веж [5;59].
   "Регулярні" фортеці будувалися як з каменю, так і з дерева. Оборона "регулярних" фортець стає вже повністю активною. Фронтальний вогонь зі стін і веж перехрещувався з фланговим обстрілом з веж. Однак усі зміни у військовій архітектурі відбулися не відразу. Тільки до кінця XV - початкові XVI в. на Русі з'явилися нові, чисто артилерійські фортифікації. Широке застосування вогнепальної артилерії в облозі й обороні викликало значні зміни не тільки в плануванні, але й у конструкції фортець. З огляду на це можна зробити схематичний огляд фортець і оборонних споруду даному випадку у Північному Причорномор'ї.
   Білгород-Дністровський
   Місто розташоване на західному березі Дністровського лиману, де у VI ст. до н. є. переселенці з грецького Мілета заснували свою колонію-державу Тіру, яка була найпотужнішою у цьому районі.
   Розкопки, що ведуться з початку XX ст. свідчать, що це було значне автономне поселення, багатства якого базувалися на землеробстві, різних ремеслах, рибальстві, торгівлі. Розкопками розкрито частину поселення - відкриту для відвідувачів.
   Але не менше уваги приваблює найбільша за розмірами та найпотужніша оборонна споруда України - Аккерманська фортеця XIII-XV ст. - унікальна фортифікаційна споруда середньовіччя. Розташована на обривистому березі Дністровського лиману, частково на руїнах древньої Тіри, зовнішні стіни фортеці мають довжину 2 км, висоту до 7 м, товщину до 5 м. По периметру стін було споруджено 35 башт. До середньовіччя відносяться також грецька та вірменська церкви XIV-XVI ст., підземна церква Іона Сучавського XIV-XIX ст.
   У IX ст. на білокам'яних руїнах давньогрецької колонії Тіри слов'яни (тиверці) побудували нове місто, назвавши його Білим городом, Білгородом. УХ — середині XIII ст. Білгород входив у склад Київської Русі. На межі XIII—XIV ст. у Білгороді закріпилися генуезькі мореплавці, заснувавши торгову факторію. Для захисту від татарів італійці перебудували сплюндровані давньоруські укріплення на кам'яний замок західноєвропейського типу. Його артилерія перекрила входи-виходи у Дністровський лиман (з якого генуезькі купці піднімалися вгору по Дністру у Кам'янець, Галич і Львів). У 1362 р. генуезців було прогнано, а Білгород оголошено вільним містом. У першій половині XV ст., під час правління молдавських господарів Олександра Доброго і Стефана Воєводи, Білгород входив до складу Молдавської держави. Навколо старого замку волоськими воєводами споруджуються потужні кам'яні стіни з бійницями і баштами, насипається величезний земляний вал, територія укріплення обноситься глибоким ровом.
   Турецькі завойовники чотири рази намагалися захопити неприступний Білгород (1420 p., 1454 p., 1475 p., 1487 p.). І лише під час четвертої спроби, коли до стін гордої фортеці підійшов сам "володар світу" — султан Баязет Другий на чолі багатотисячної армії яничарів та союзна татарська орда кримського хана Менглі-Гірея, на 16-й день безперервних штурмів Бєлгородська твердиня впала. Турецька адміністрація на початку XVI ст. здійснила широкомасштабні реконструкції фортифікацій й оснастила твердиню потужним арсеналом далекобійної артилерії. Таким чином, Аккерманська фортеця перетворилася на опору османського панування в Північному Причорномор'ї. Стіни були зв'язані 26 баштами, 12 з яких були бойовими. В 1453 році під тиском турок-османів пала тисячолітня столиця Візантійської імперії Константинополь. З цього часу до Білгорода невідворотно наближувалась біда, але в 1470 році молдавський господар Стефан Великий розбив під Білгородом двохсоттисячну турецьку армію, й тим самим відтягнув час турецького іга. Окріпла Османська імперія не полишила своїх зазіхань і вже в 1484 році, після 16-ти денної осади, Білгород був захоплений султаном Баязедом. З цього часу Білгород отримав нову назву - Акерман."[4;72]
   У другій половині XVIII ст. почалися затяжні російсько-турецькі війни, ключову роль у переможному ході яких зіграло українське козацтво. Білгород і все Задністров'я були остаточно включені до складу Російської імперії. А в 1832 р. Білгород-Дністровська фортеця припинила своє існування як військово-оборонний об'єкт і з того часу почала розбиратися місцевими мешканцями на будівельний камінь. Відновлення фортеці триває з другої половини XX ст. З розвитком артилерії й військової тактики фортеця Аккермана втрачає своє військово-стратегічне значення і в 1832 році вона була знята з реєстрових стратегічних об'єктів Російської імперії. В 1859 році фортеця була передана в управління міської влади.
   В 1896 році Аккерманську фортецю передали Одеському товариству історії й старожитностей. Це власне й врятувало цю унікальну споруду від повного руйнування, яку місцевий люд потихеньку розтягував на будматеріали.
   Загальна площа Аккерманської фортеці близько 8 га, довжина периметра зовнішніх мурів — 2 км, висота стін — до 7 м, а товщина — до 5 м. Вздовж стін розташовані 26 башт, всередину фортеці ведуть п'ять брам[2;65].
   Окреме місце у фортифікаційній спадщині України займає Крим. Цей древній край — осередок розвою багатьох античних і середньовічних культур, кожна з яких залишила свій слід на цій благодатній землі. На жаль, лише фундаменти археологічних розкопок залишилися до наших днів від фортець таврів і скіфів. Оборонна стіна— від військово-морського форту римлян у Хараксі. Залишки стін Херсонеса, башта Алустону та ще декілька поодиноких пам'яток — від епохи візантійського домінування на кримському узбережжі. Однак, чимало унікальних пам'яток оборонного зодчества Криму збереглися практично у всій своїй величі й нині притягують до себе багатотисячні туристичні потоки. Це — генуезькі фортеці у Судаку й Феодосії та печерні міста-фортеці Гірського Криму [6].
   Судак
   Судацька фортеця — це символ замкового туризму в Криму. Вона входить у десятку най атракційніших фортифікацій України й охороняється державою як Державний архітектурно-історичний заповідник "Судацька фортеця". Площа заповідної території складає 29 га. На території заповідника функціонує археологічний музей і виставковий зал зі змінною експозицією.
   Судак — одне з найдавніших міст Криму з багатою подіями історією. Візантійці називали його Сугдея, русичі — Сурож. генуезці — Солдайя, арабські географи — Судак. Початок міста датують 212 р. і пов'язують з племенами аланів, які осіли в Криму у III ст. і заснували свій торговий порт Сугдея (з іранської — "чиста", "свята"). Під час розкопок 1928 р. під фундаментами візантійської Круглої башти (найдавніша, єдина, що має округлу форму) археологи знайшли залишки глиняного лощеного посуду й інші предмети таврського походження. Тож очевидно, що алани оселилися не на порожньому місці, а осіли в прадавньому селищі таврських землеробів.
   З утворенням Золотої Орди місто у середині XIII ст. входить до складу її Кримського улусу і вимушений щорічно відправляти караван данини в ханську ставку — Орду в гирлі Волги.
   У другій половині ХНІ ст. Монгольська імперія простягнулася від Карпат на заході до узбережжя Китайського моря на сході, від околиці сибірських лісів на півночі до Перської затоки й середземноморської Сирії на півдні. Монгольська адміністрація навела лад на стародавніх торгових шляхах, що зв'язували християнську, мусульманську й далекосхідну цивілізації та всіляко сприяла розвитку торгівлі, яка стала основним джерелом її дармового збагачення. Вигідні умови трансконтинентальної торгівлі, що обіцяла європейським купцям нечувані раніше бариші, стали причиною запеклої боротьби за володіння портами на березі Чорного моря між торговцями з італійських міст Венеції, Генуї і Пізи [5;66].
   З поблажливої згоди золотоординських ханів у місті закріплюються італійці, і місто входить до складу Венеціанської республіки (татари ж стягували з міста данину і час від часу робили розбійницькі набіги на його сільське передмістя). Легендарний мандрівник (і таємний посол) Марко Поло відвідав місто в 1274 р. і відпочивав тут у будинку свого дядька — венеціанського купця Матео.
   Правління венеціанців стало періодом розквіту Судака. Місто стало відоме далеко за межами Криму як найважливіший торговий центр північно-східної європейської ойкумени. Тут товпилися на торжищі й укладали взаємовигідні угоди купці з Західної Європи, Північної Африки. Близького Сходу. Передньої Азії, Закавказзя, Індії, звідси споряджалися каравани в Середню Азію, у Китай та Московію. І навіть Чорне море тогочасні арабські географи називали не інакше як Судацьким морем. Значення містаяк міжнародного торгового центру, багатих "воріт до Сходу" Венеціанської республіки було настільки великим, що з 1287 р. у місті постійно перебував уповноважений венеціанський консул.
   Місто завжди перебувало у стані посиленої охорони. Консул не мав права проводити жодної ночі поза містом. З заходом сонця ворота фортеці замикатися, і звідний міст через заповнений водою рів піднімався. На стінах уночі виставлялася варта з барабанщиком і сурмачем, а вулицями міста ходили патрулі.
   Багатство міста не давало спокою основним європейським конкурентам венеціанців — Генуезькій республіці, яка суперничала й десятками років воювала з Венецією за торгове домінування у Середземному й Чорному морях. Тривалий час вони вичікували слушної нагоди, щоб заволодіти чорноморськими портами, і така нагода трапилася. Після проголошення державною релігією Золотої Орди мусульманства, намісник її Кримського улусу Туглук-Тимуру 1350-х pp. проганяє із міста все християнське населення і руйнує міські стіни, щоб жителі не могли чинити опору ординській владі. А в 1359 р. помирає золотоординський хан Бердибек, і Золоту Орду лихоманить кривава міжусобна боротьба між претендентами на ханський трон. Кращої нагоди годі було сподіватися, і 19 липня 1365 р. генуезці висаджують десант, проганяють з міста татарський гарнізон і захоплюють ще 18 поселень південнокримського узбережжя. Щоб закріпитися, генуезці негайно беруться активно відбудов} вати стару візантійсько-венеціанську фортецю, зміцнюють її новими баштами та мурами. Результат тієї перебудови — Генуезька фортеця — мало ушкодженою збереглася до наших днів. Генуезьку адміністрацію очолював консул, якого палата дожів призначала на один рік. Однак, при генуезцях Солдайя (Судак) помітно втрачає своє значення як центр чорноморської торгівлі — генуезці переміщують його в Кафу (Феодосію) — свій головний опорний пункт на узбережжі Чорного моря, а місцеві мешканці вимушено переорієнтовуються на оброблення землі. У 1475 р. до Кримського узбережжя прибуває турецька ескадра, висаджує десанти яничарів і раптовими штурмами здобуває десятки приморських міст. Останніми мужньо захищалися генуезькі твердині Кафай Солдайя, під стінами яких згромадилася вся османська армія й союзна татарська орда. Сили були занадто нерівними, а далека Генуя нічим не могла допомогти своїм віддаленим факторіям. Тож після кількох тижнів облоги, коли в місті закінчилися запаси продовольства, турки ввірвалися в Солдайю. Залишки італійського гарнізону на чолі з консулом Христофоро ді Негро забарикадувалися в головному міському храмі, сподіваючись, що турки помилують святиню, але яничари спалили їх разом із храмом.
   Турецьке володарювання в Судаку тривало 300 р. Це був період повного занепаду донедавна квітучого міста. Місто поступово руйнується, ліквідуються християнські храми, змінюється етнічний склад жителів. Налякані морськими походами запорізьких козаків жителі беззахисного Судака в XVII ст. масово покидають селище й перебираються під захист мурів більших міст. До кінця турецького панування Судак мало чим відрізнявся від пересічного провінційного мусульманського села. У кінці XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі нарахував тут тільки 50 турецьких солдатів[6].
   Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768—1774 pp. Кримський півострів входить до складу Російської імперії. Після приєднання до Росії Судак розвивається як центр виноградарства і виноробства. Князь Г. А. Потьомкін створив у Судаку економію з виноградниками, винзаводом і підвалами. Запросив іноземних фахівців, виписав з Іспанії й Італії культурні сорти винограду. Зусиллями П. С Палласа в Судаку було організоване перше в Російській імперії училище виноградарства і виноробства. У 1982 р. Судак одержав офіційний статус міста.
   Судацька фортеця V—XV ст. розташована на вершині Фортечної гори висотою 150 м, що круто обривається з південного боку до моря. Вона має два пояси оборони (нижній і верхній), між якими розташовувалося середньовічне місто. Весь простір усередині фортеці, що нині пустує, був щільно забудований житловими кварталами з тісними західноєвропейськими вуличками дво- і триповерховими будинками, а також храмами, складами зброї і продовольства, тавернами тощо. Масивні кам'яні стіни фортеці мають висоту 6—8 м і товщину 2 м. Більшість башт названі іменами генуезьких консулів, при яких вони будувалися чи реконструювалися. Про це повідомляють вмонтовані в баштові стіни плити з написами на середньовічній латині та геральдична символіка: герб Генуї, ліворуч — герб правлячого дожа, праворуч — герб консула Солдайї. Зокрема, це: Сторожева башта (XIV ст.), башта Якобо Торселло (1385 p.), башта Беріабо ді Франкі ді Пагано (1414 p.), башта Пасквале Джудіче (1392 p.), Кругла башта (VI—XIV ст., закладена візантійцями), башта Коррадо Чікало (1404 р. — рельєфна плита з башти із зображенням герба Генуї й орлів по боках нині зберігається в Одеському археологічному музеї), башта Лукіні де Фліско Давані (1409 p.), башта Джованні Маріоне (1388 р. — на її північній стіні є плита з трьома гербами, що зображують лева, хрест, зубцювате поле), башта Гварко Румбальдо (1394 р. — на її геральдичній плиті вирізані три щити з гербами, посередині хрест, з боків геральдичні леви і фігури двох жінок в італійському середньовічному вбранні), Безіменна (XIV ст.), Консульська башта (XIV ст.) та Георгіївська башта (XIV ст.). Поза межами фортечних стін розташована ще одна башта— Фредеріко Астагвера або Портова (1386 p.), що захищала територію порту Солдайї. Вона квадратна у плані, триповерхова, з бійницями й амбразурами Поруч із баштою Астагвера знаходиться невеликий, добре збережений середньовічний храм Дванадцяти Апостолів. Його спорудили візантійці в VI ст. Під час останньої відбудови храм набув рис вірменської церкви. Усередині храму є унікальний фресковий живопис, який потребує серйозної праці художників-реставраторів.
   Головні ворота фортеці захищені двома в'їзними баштами (Торселло і ді Пагано). Перед воротами відновлений барбакан — напівциркульна стіна передмостового укріплення. Над воротами є кам'яна плита з написом латиною: "1389 року, дев'ятого дня липня, під час правління взірцевого і могутнього чоловіка пана Батиста ді Зоалі, колись (?) Андоло, високоповажного консула Солдайї. Богу віддяка".
   У верхньому оборонному поясі знаходиться цитадель, вона складається з Консульського замку і башт, з'єднаних стіною, що йде по самому гребені гори. Консульський замок над самим скельним урвищем утворюють головна башта-донжон (в якій, власне, були покої консулів Венеціанської, а пізніше Генуезької республік) і башти в північно-східному куті замку. Обидві башти з'єднані товстими стінами, між якими знаходиться внутрішній двір. Усередину донжона ведуть кам'яні сходи. У його підвальному поверсі є два приміщення: склад пороху і зброї та цистерна для води. На першому поверсі обладнана простора світлиця з каміном, ліворуч від нього є амбразура, а праворуч — прямокутна ніша [6].
   Усередині фортеці збереглися й інші споруди: прямокутна цистерна і круглий басейн-водосховище, підземні каземати, залишки двох казарм Кирилівського полку, побудовані у XVIII ст. за розпорядженням князя Потьомкіна. а також храм, що ввібрав у себе архітектурні стилі Заходу і Сходу, оскільки в різні часи служив православною грецькою церквою, італійським костелом, турецькою мечеттю та протестантською німецькою кірхою. Вершину Фортечної гори увінчує двоповерхова чотирикутна Дозорна башта (або Дівоча —"Киз-куле"). Сюди можна пробратися вузенькою стежиною над обривом уздовж стіни попри Георгіївську та Безіменну башти. З Дівочою баштою пов'язано низку легенд. Ще наприкінці XIX ст. на одній зі стін тут чітко просліджувалася фреска, що зображувала католицьку мадонну, серце якої простромлене сімома мечами. Вочевидь, на першому поверсі башти знаходилася замкова капела, присвячена Святій Діві Марії. Звідси, либонь, походить друга назва цієї башти — Дівоча.
   У наші дні за кількістю відвідувачів-туристів Судацька фортеця з великим відривом посідає перше місце серед усіх фортифікаційних пам'яток України. Упродовж літнього сезону крізь її ворота проходить понад сотня тисяч гостей Криму. Щороку в серпні Судацька фортеця "оживає" і перетворюється на величезне середньовічне містечко зі своїми кварталами, ремісничими майстернями під відкритим небом, торговищем та стрільбищем. У рамках міжнародного фестивалю історичного фехтування "Лицарський замок", який організовує національна Федерація історичного фехтування і реконструкції, тут відбуваються масштабні баталії за участю лицарської кінноти, піхотинців та артилерії, лицарські герці, змагання мечників, лучників, арбалетників тощо (детальніше про туристично-анімаційне відродження Судацької фортеці мова йтиме нижче).
   Феодосійська фортеця
   Феодосійськафортеця — менш знана й відвідувана туристами, однак не менш славна історичними подіями, ніж Судацька.
   У другій половині XIII ст. на руїнах древнього міста венеціанці будують нові укріплення. їх невдовзі руйнує намісник Кримського улусу Золотої Орли. А з 1340-х pp. генуезці переносять у селище Кафу центр своїх володінь на чорноморському узбережжі. Вони будують могутню фортецю з товстими стінами й високими баштами. Місто мало два пояси оборонних стін, цитадель знаходилася на горі Мітрідат.
   Монголо-татари не змирилися з появою в себе під носом грізної фортеці. У 1347 р. Кафу облягає багатотисячна орда золото-ординського хана Дженібека. Однак приступи не давали сподіваного результату — італійці хоробро утримували міські стіни. Серед татарської армії спалахнула епідемія чуми, яка щодня забирала життя вдвічі більшої кількості вояків, ніж тих. хто гинув під час штурмів. І тоді розлючений невдачами хан звелів закидати з катапульт Кафу трупами мертвих татарів. Епідемія чуми заволоділа містом і нажахані генуезці мусили терміново згорнути оборону й евакуюватися на галерах в Італію. Скрізь, де вони зупинялися по дорозі в рідну Геную, виникали вогнища невиліковної хвороби. Так, оборонці Кафи-Феодосії принесли з собою в Західну Європу небачену раніше епідемію чуми, яка впродовж 1347—1351 pp. "викосила" 75 млн осіб — чверть тогочасного населення країн Західної Європи.
   Татари, а з 1475 р. турецька адміністрація перетворили Кафу на основний торговий порт Північного Причорномор'я та сумнозвісний центр работоргівлі в Криму. Турки перейменували місто на Кеффе, і воно стало резиденцією султанського намісника в Криму. У XV—XVII ст. Кеффе представляла з себе квітуче місто в обрамленні садів та виноградників, що нараховувало близько 70—100 тис. мешканців — приблизно стільки ж, скільки й у сьогоднішній Феодосії. У місті діяло 17 католицьких храмів, 2 монастирі, понад 40 вірменських церков, православні храми, синагоги і, звісно, мусульманські мечеті з високими мінаретами. Його оточували високі кам'яні стіни з численними баштами та залізними воротами й навісними мостами через глибокий оборонний рів [5;79].
   Під стінами Кеффе неодноразово з'являлися чайки запорізьких козаків. Скажімо, у 1616 р. запорожці під керівництвом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного опанували Синопом і Трапезундом (фортеці на південному березі Чорного моря), а потім раптовим ударом знищили весь турецький флот, що стояв у бухті, взяли приступом Кеффе і звільнили кілька тисяч українських невільників, призначених для продажу в рабство.
   Після приєднання у 1774 р. Криму до Російської імперії місту була повернута його первісна назва — Феодосія. Однак, місто втратило свою колишню велич і на багато років опинилося в запустінні. Російський мандрівник Сумароков, який відвідав Феодосію, писав: "Фонтани не плюскотять, зникла зелень дерев, фортечні стіни в уламках. Тільки сотня хижок розставлена серед сумних руїн, і легкий вітерець, переносячи порох жител з однієї купи в іншу, зарівнює їх останні сліди". Але прокладення в 1892 р. залізниці сприяло новій розбудові Феодосії як портового центру Північного Причорномор'я.
   Наймогутнішу турецьку фортецю Криму під час зведення нових будівель почали розбирати і використовувати як будівельний матеріал. Тоді ж зникли і величні султанські мечеті, і турецькі лазні, і багато інших пам'яток середньовічного зодчества.
   Нині у різних частинах Феодосії височіють збережені башти середньовічної генуезької фортеці. Найгарнішою є башта Св. Костянтина в Ювілейному парку. її споруджено в 1382 p., перебудовано в 1443 р. і згодом реставровано турками. На Карантинному пагорбі (на південній окраїні сучасного міста) збереглися залишки генуезької цитаделі, збудованої у 1340— 1352 pp.: ділянка стін з воротами та кілька башт, серед яких добротним станом й масивністю виділяється башта Папи Климента IV, побудована в 1345 р. на виділені ним кошти. Нижче цитаделі є кілька невеликих вірменських церков оборонного типу, зведених у тому ж XIV ст.: Св. Стефана. Св. Іоанна Богослова, Св. Іоанна Предтечі і Св. Григорія. Серед низки інших збережених храмів оборонного типу середньовічної Кафи варто відвідати: Введенську церкву VII—IX ст.; вірменську церкву Архангелів Гаврнїла і Михаїла, побудовану в 1408 р. з місцевого каменю, її архітектура нагадує італійські середньовічні храми; вірменську церкву Св. Сергія (Сурп-Саркиз). побудовану в 1363 p. італійським скульптором Біоджолі, та її середньовічну дзвіницю XV ст. Варто оглянути діючу мечеть Муфті-Джамі, споруджену терками в 1623 р.
   Євпаторія
   Євпаторія, розташована на березі мілководої затоки Каламітського, здобула широку популярність як першокласний кліматичний і бальнеологічний курорт, дитяча здравниця. Поєднання курортних багатств тут справді унікально: жарке сонце і тепле море, чисте цілюще повітря, що наполягло на ароматі степових трав, прекрасні піщані пляжі, лікувальні грязі і ропа Мойнакського озера, термальні джерела мінеральних вод.
   Старе місто фактично зберегло середньовічне планування і є вузькими кривими вулицями майже без тротуарів, глухі і високі кам'яні огорожі, старі будинки з вікнами в двір. Роз'їхатися на двох автомобілях по деяких з цих вулиць неможливо.
   До ХІV-XV століттям відносяться серйозні оборонні споруди у вигляді башт, ровів і численних підземних ходів. Можливо, наявність численних підземель і дало надалі назву місту турками. "Гезльов" - означає підземелля. Відомо, що і сьогодні в Евпаторії збереглася велика кількість підземель. Говорять, що частина з них веде від будинку турецького консула, мечеті Хан-джамі до турецьких лазень і до морпорту. Скільки їх взагалі - невідомо.
   Незабаром після завоювання Криму Туреччиною в 1475 г . султан Мехмед II аль-фатіх (Завойовник; 1432-1481 pp.) ухвалив рішення заснувати фортецю Гезльов. Місто Гезльов вперше згадане в 1478 г . (хоча є відомості про раніші згадки Гезльова) у договорі між Оттоманскою Портою і Кримським ханством, що визнало свою залежність від Туреччини. Згідно з цією угодою султан Мехмед II мав право містити гарнізон в Гезльові, до 3000 чоловік. Тут же жили довірені паші султана, що управляли Евпаторією.
   Пам'ятники середньовічного Гезльова відчутніші, оскільки це, практично, вся східна частина нинішньої Евпаторії. У Кримському ханстві по кількості населення і значущості Гезльов поступався тільки столиці Кримського ханства Бахчисараю. В середині XVIII століття по описах мандрівників Гезльов мав близько 2500 кам'яних будинків, багато прекрасних мечетей і населений, головним чином, татарами, турками, греками, вірменами, караїмами і євреями.
   300 років процвітав і розвивався середньовічний Гезльов. З своєю попередницею Керкинітідою він не був зв'язаний нічим, але саме він заклав основи сласної Евпаторії.
   Під час російський-турецької війни Гезльов був двічі узятий російськими військами. У 1736 році - генерал-фельдмаршалом Мініхом і в 1771 році - армією генерала Долгорукова.
   У жовтні 1778 року великий російський полководець А.В. Суворов заснував в Гезльові свою штаб-квартиру, перенісши її з Бахчисараю [6].
   Висновки
   Корені історичних зв'язків між Італією і Україною сягають часів піднесення Риму в античному світі. Розширюючи володіння на Сході Європи, римська держава вже в І ст. до н. є. включила в орбіту своїх політичних і економічних інтересів терени Причорномор'я, що нині входять до складу України. Саме тоді причорноморські держави почали вступати у союзні відносини з римлянами. Згодом Тіра (нині - Білгород-Дністровський Одеської обл.), Херсонес (м. Севастополь) та Ольвія (нині Миколаївська обл.) стають складовою частиною римської провінції Нижня Мезія. Тут перебувають постійні залоги римських легіонерів, до кримського узбережжя перебазовується ескадра Равеннського флоту. Зводяться фортеці та інші оборонні споруди, в тому числі знамениті Траянові вали.
   Упродовж ХІII-ХV ст. Генуезькі колонії перетворилися на центри торгівлі, ремесел і суднобудування. Через них ішли потоки транзитних товарів у різні країни Європи й Азії: зерно, шовк, хутро, деревина, риба, прянощі, мед. сіль, шкіра тощо. Але ця діяльність позначилася і чорною плямою: у Кафі торгували людьми, захопленими в полон кримськими ханами. Великі земельні вгіддя, які належали генуезьким колоніям, давали змогу її мешканцям вирощувати овочі, виноград фрукти. На період збирання врожаю до селянської праці залучалась переважна більшість і міського населення. Життя в генуезьких колоніях регламентувалося статутами самоврядування, аналогічними тим, що існували на Апеннінському півострові. Місцеву владу очолював консул. У Кафі цю посаду до 1475 р. обіймали 70 генуезців, яким вдавалося підтримувати серед багатоетнічного населення міста національну і конфесійну терпимість. Тут вільно функціонували храми тамолитовні будинки католиків, православних, мусульман, караїмів.
   У генуезький період на узбережжі Криму розгорнулося велике будівництво. Тут зводились потужні фортифікаційні споруди, палаци, церкви. За народними італійськими традиціями влаштовувалися святаз феєрверками, театралізованими процесіями.
   Турецьке вторгнення в другій половині XV ст. поклало край розвитку генуезьких поселень, мешканців було масово виселено або винищено. Ти ж, хто залишився асимілювалися в мусульманському середовищі.
   Наприкінці XVIII ст. розпочалася нова хвиля переселенського руху. Великі групи італійців прямували в Україну на постійне проживання, зацікавлені відомими в Італії економічними планами Росії щодо українських земель, приєднаних у ході війн проти Туреччини. Переселенцям гарантувалися вигідні пільгові умови облаштування і подальшої діяльності.

Джерела та література

1. Біляєва С, Ерсой Б., Болтрик Ю. - Дослідження міжнародної Південної Середньовічної експедиції у 2001-2002 роках. - //Археологічні відкриття в Україні. - К., 2003. - С 55.
2. Біляєва С, Ерсой Б., Фіалко О. - Дослідження міжнародної українсько-турецької експедиції у 2004 році. - // Археологічні відкриття в Україні. - Запоріжжя, 2005. - С 65.
3. Біляєва С, Фіалко О. - Охоронні розкопки в Очакові у 2003 році.- // Археологічні відкриття в Україні. -К.,2004.-С. 74.
4. БіляєваС.О. - Дослідження на території портового двору Аккерманської фортеці у м. Білгороді-Дністровському Одеської області у 2005 році. - // Археологічні відкриття в Україні. -К. -Запоріжжя, 2006.-С 71-75.
5. Носов К. - Русские крепости и осадная техника VIII - XVII вв. - М., 2003.
6. Русский фортификационный сайт, фортификация и инженерное дело

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com