www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Концептуальна публіцистика як виразник національної ідентичності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Концептуальна публіцистика як виразник національної ідентичності

Любов Василик.
к. філол. н., доц.

Концептуальна публіцистика як виразник національної ідентичності

   У статті аналізується концептуальна публіцистика як феноменальне явище сучасного масовокомунікативного середовища. Простежуються основні концепти, за допомогою яких утверджуються світоглядні суспільні універсали, зокрема національна ідентичність.
   Ключові слова: публіцистика, концепт, концептосфера, національна ідентичність.

   В українському журналістикознавстві не стихають дискусії про роль і місце публіцистики в системі соціальних комунікацій. Публіцистика сприймається як найвищий рівень журналістської майстерності, адже порушує визначальні для соціуму проблеми, не лише інформує, а й формує суспільну думку, в тому числі з найважливіших націєтворчих аспектів, утверджує національну ідентичність та визначає дискурсивні перспективи розвитку українського суспільства. Особливу увагу слід звернути на світоглядну, або концептуальну (термін М. Шлемкевича) публіцистику. Як зазначив автор: "На відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами..." [1, 130]. На його думку, якісна концептуальна публіцистика (чи за його визначенням - "світоглядова") - одна з найбільших світових потуг. В. Здоровега також вважав, що "Публіцистика посідала особливе місце в духовному житті України" [2, 225], а М. Титаренко таку органічність світоглядної публіцистики в медійному вітчизняному просторі виводить із соціонічного типу українського етносу, якому властивий етико-інтровертний тип національного егрегору, вважаючи, що "світоглядна публіцистика (світонастановча, концептуальна, універсальна, християнська, автентична, антропософська публіцистика) покликана ще віддавна виховувати моральний (чи то пак вічно "новий") тип мислення людини, наближуючи її до універсуму" [4, 121], дослідник визнає за публіцистикою місійну функцію. Говорячи про публіцистику, В. Здоровега пропонує і такі її визначення, як "мисляча публіцистика", "дослідницька публіцистика глибокої цікавої думки, гуманної загальнолюдської ідеї".
   У різних аспектах публіцистику досліджували Ю. Лазебник, A. Москаленко, В. Здоровега, В. Качкан, що дало підстави говорити про "українську школу" публіцистики. Сьогодні її вивчають B. Різун, І. Михайлин, Н. Сидоренко, Т. Лильо, О. Романчук, В. Буряк, М. Титаренко та інші науковці. За цей час порушувалися питання системності публіцистичного бачення, мотивації виступу публіциста, публіцистичної майстерності, психології публіцистичної творчості тощо. Однак концептуальність публіцистичного мислення як інтелектуального феномена з погляду виявлення основних світоглядних концептів (свідомісних знаків) та їх проекції у тексті не досліджувалася, концептуальність та знаковість як чинники журналістського тексту не аналізувалися. Попри те, що публіцистика вирізняється посиленим інтересом до розмаїття художніх засобів, багатства художніх форм, емоційним відтворенням дійсності, художньою типізацією її помітних явищ, поєднанням логіко-абстрактного та конкретно-образного освоєння реальності, що не раз привертало увагу дослідників, важливу роль у ній відіграє також концептуальність мислення автора, найважливіші світоглядні концепти, що кодують грані медіатексту. У наглій розвідці спробуємо розглянути національну ідентичність як ідейний складник концептуальної публіцистики, звертаючи увагу на такі основні для з'ясування поставленого завдання концепти, як Україна, свобода, Бог, душа та пам'ять.
   Наш вибір зумовлений тим, що названі світоглядні універсалі! у сучасній публіцистиці формують цілісну національну концептосферу, допомагають самовизначитися особі та нації загалом, визначають ціннісну систему суспільства, стають вагомим мотиваційним підґрунтям журналістського виступу. Вони є тими незмінними цінностями, які аж ніяк не можна переводити у розряд дискурсивних, оскільки дають ґрунт буття у період суспільної дезорієнтації, у перехідний період постмодерних релятивістських оцінок. Ми б назвали їх найважливішими світоглядними константами. Саме такі концепти багато в чому визначали і нині формують мотиваційний аспект публіцистичних виступів сьогодення, зокрема публікацій І. Дзюби, Є. Сверстюка, С. Колесника, М. Мариновича, О. Пахльовської, С. Грабовського та інших авторів, які не просто виступають на актуальну проблему дня, - їхня творчість претендує на концептуальну світоглядність.
   Для аналізу виокремимо концепт як складник такої публіцистики. Нагадаємо, що концепт як елемент концепції публіцистичного тексту одним із перших виокремлює В. Буряк, пишучи про мініконцепцію (концепт) як свідомісну вершину айсберга, яка підпорядковує своєму вираженню всю систему зображально-виражальних засобів [4, 23]. Серед внутрішньо-концептуальних критеріїв авторського публіцистичного бачення він помічає здатність до концептуальної новизни та розбудову національної самосвідомості, відтворення національної ментальності як інформсистеми [5]. Концепт, на наш погляд, на цьому тлі є тим вербальним знаком, що моделює публіцистичну ідею у творчості окремих авторів та у практиці видань, отримуючи відповідні проблемно-тематичні параметри; публіцистику ж можна трактувати як Текст, який розповідає себе у певних концептах.
   Так, зокрема, крізь призму основних риторичних кодів трактує західноукраїнську періодику С. Андрусів у монографії "Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст.", пишучи про пресовий "львівський текст" міжвоєнної доби та виділяючи в ньому концептуальні риторичні аспекти. С. Кость у виданні "Західно-українська преса першої половини XX ст. у всеукраїнському контексті" теж прочитує медійний дискурс через його концептуальні положення. Подібний підхід обирає й С. Онуфрів, звертаючись до семіотичних моментів дискурсивної масово-комунікативної практики та наголопіуючи: "Людина - істота, що реалізує себе хіба в спілкуванні, комунікації, <...> тому прагне соміологізувати (означити, створити код) життя і предмет своєї діяльності, перетворити їх на текст, що піддається прочитанню. Відповідно і кожна культурна епоха створювала власні тексти, які мали свою мову (коди)" [6, 150]. Отож, концептуальну публіцистику можна розглядати як Текст, який складається зі знаків, кодів і дискурсів, укладених у сюжетно-наративну концепцію. Досліджуючи дискурс національної ідентичності, виділяємо у ньому такі базові знакові коди, як Україна, свобода, пам'ять, Бог, душа тощо, які стають концептуальними як для окремого автора, так і для дискурсу певного видання, загалом формуючи національну концептосферу сучасності.
   Подібний семіотичний підхід застосували зарубіжні дослідники ЗМІ. Так, А. Бергер запропонував матрицю семіотичного аналізу матеріалів телебачення, яка складається з виявлення та аналізу найважливіших знаків тексту, парадигматичної та синтагматичної структур. Схожий підхід обґрунтував Дж. Фіск, стверджуючи, що події закодовані певними соціальними кодами, які треба прочитати. Л. Філліпс та М. Йоргенсен розбили дискурс на окремі частини, що теж групуються навколо вузлових понять. Львівська дослідниця Л. Павлюк зауважує: "Прикладами комунікативних кодів є інтер-персональні коди, літературні коди, коди мас-медіа... Коди мас-медіа відповідальні за продукування і розуміння текстів для масового читача. Стосовно цієї сфери Дж. Фіске означує коди як правила приєднання до мережі медійних значень: "Коди - це сполучні ланки між авторами, текстами та аудиторіями, а також чинники інтертекстуальності та засоби об'єднання текстів у мережу значень, які конституюють наш культурний світ"" [9, 26]. Дослідниця пропонує таке визначення концепту: "Концепт - ідея "речі", ментальна репрезентація реальних властивостей об'єкта; мовне вираження психічного образу явища, яке залежить від змісту культури і детермінує систему споріднених значень" [7, 113].
   Концепт як провідне поняття світоглядної публіцистики синтезує концептуально вищі світоглядні настанови. Концепт є, так би мовити, "кістяком" публіцистичного твору. Але жива публіцистика не є чимось застиглим, вона постійно розвивається, світогляд публіциста, контекст епохи справляють на проблемно-змістові параметри концепту свій вплив. Беручи до уваги концептуальний аналіз, слід враховувати роль контексту, смислове навантаження концептуального слова, єдність концепту і жанрової специфіки публіцистики, роль концепту в індивідуально авторському публіцистичному стилі. Ідучи від концепту, можна охопити цілісність задуму, через концепт як основний код, через його словесне єство простежити цей задум.
   Із середини 1980-х pp. спостерігаємо яскравий сплеск публіцистики, пов'язаний зі зміною суспільних пріоритетів. Послаблення ідеологічного пресингу уможливило появу концептуальних виступів С. Колесника, Л. Єфимова, Ф. Зубанича, С. Плачинди, Ю. Колісниченка, Р. Федоріва, А. Москаленка, О. Гончара, Є. Гуцала, І. Драча, І. Дзюби, Є. Сверстюка, Р. Іваничука, Ю. Щербака, В. Яворівського, П. Мовчана, В. Базилевського, В. Дрозда, А. Погрібного, П. Кононенка, М. Жулинського, Л. Залізняка та ін. У концептуальну публіцистику прийпіли представники різних суспільних сфер. У силовому полі нової за змістом світоглядно-концептуальної публіцистики нині працюють політологи, соціологи, теологи, культурологи, філософи, економісти, історики та ін. На думку М. Титаренко, автори такої публіцистики "мають бути непересічними, обдарованими і світоглядними особистостями (не обов'язково журналістами), здатними дати відповідь на виклик часу, моральними авторитетами своєї країни, які повинні мати універсальний тип мислення. А відтак - належати до брахманів, до духовної аристократії" [4, 122].
   Представники такого роду творчості здатні індивідуалізувати бачення концептуальних проблем широким колом когнітивних аспектів, сформувати їх сталий резонанс, їх пошукову інваріантну складову, необхідну для повноти висвітлення проблемного явища; широко - на синхронному і діахронному рівні - бачити її, осмислювати в метафоричній та метафізичній площині, таким чином формуючи медіатекст високого інтелектуально-полемічного рівня. Так, Й. Лось вважає, що тепер "можемо вести мову про український національний текст як феноменологічне явище, репрезентований Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Оксаною Пахльовською, Дмитром Степовиком, Іваном Дзюбою, Сергієм Кримським, Анатолієм Погрібним, Павлом Мовчаном, Сергієм Плачиндою, Юрієм Пригорницьким, десятками публіцистів з діаспори" [8, 282]. Вони творять концептуально знакову публіцистичну медіа-реальність, виводять рівень масової комунікації на якісно вищі світоглядні параметри, мають певну цільову аудиторію.
   Саме завдяки такій публіцистиці - органічній, світоглядній, концептуальній - закладалися основи суспільно-духовних змін, формувалися найважливіші світоглядні коди національного буття, змінювався тоталітарний медіадискурс, зароджувався новий макротекст національної екзистенції. Публіцистика формувала суспільну думку, творячи опінію з важливих для буття нації питань, консолідувала аудиторію, на глобальному макрорівні пояснювала тенденції суспільного життя та впроваджувала нові ідеї через постановку багатьох світоглядних проблем. Вона зверталася як до особистості, так і торкалася глибинних пластів суспільної свідомості, обстоюючи універсальні вартості - цінність України як екзис-тенційного дому буття, межі індивідуальної та національної свободи, стан людської душі в період постмодерних трансформацій, значущість Бога як духовного абсолюту, роль пам'яті в бутті соціуму, в його національній ідентичності, тобто формувала дискурс позачасових цінностей. Така аксіональна (осьова) публіцистика, як спостеріг Й. Лось, нині утверджується й у світовій практиці, осмислюючи не лише поточну, а й субстанційну інформацію [8, 170].
   Аналогічну за значенням публіцистику О. Александров образно називає "глибокою", наголошуючи: "У "глибокій публіцистиці" поточна дійсність представлена таким чином, що її узагальнення здатні формувати світогляд читачів" [9, 283]. Саме світоглядна публіцистика визначає тенденції й окреслює нинішні перспективи, особливо її роль зростає в період медіареволюцій, які характеризуються рисами глобалізації, переходу до "відкритого суспільства", а саме такий період українські медіа переживають сьогодні.
   Аналогічно публіцистику оцінюють і в зарубіжній журналістиці. Зокрема, ідеал її високої концептуальності обстоює польський письменник і публіцист Р. Капусьцінський, вважаючи, що вона повинна мати високу мотивацію, захищати цінності. Й. Лось наголошує на суспільному значенні такого роду журналістської творчості: "...публіцист-соціолог зводить вже саму будову, керує суспільною думкою, спрямовуючи її в русло тих чи тих програмових побудов. Він є справжнім тлумачем життя, володарем дум сучасності, і його твори, незважаючи на їх злободенність, переживають цю злобу дня, часто переживають і самого автора, подаючи для даного часу документи воістину історичні, тобто тісно пов'язані з внутрішнім життям суспільства на даний момент" [10, 101].
   Здобуття незалежності якісно трансформувало наповненість публіцистики, висунувши на перший план потребу в її концептуальності (публіцистичні виступи І. Дзюби, Є. Сверстюка, С. Колесника, Л. Костенко, О. Пахльовської, О. Гончара, С. Плачинди, В. Чорновола, Ю. Щербака, Ю. Бадзя, М. Мариновича). Вона сприяла утвердженню України, формувала "український вибір" (Ю. Бадзьо), повертала нації її повноцінну присутність у метатексті доби. Такі виступи В. Здорове-га назвав "концептуальними, пошуковими, проблемними", вважаючи, що кращими їх зразками є статті М. Мариновича "Галичино, Галичино...", Ю. Бадзя "За крок до катастрофи і координати порятунку", А. Погрібного "Малоросійство та холуйство: день сьогоднішній" та ін. Саме за публіцистику високого ґатунку Г. Тарасюк на сторінках "ЛУ" назвала А. Погрібного тим, хто населення робить нацією. Й. Лось серед кращих зразків концептуальної публіцистики виокремив статті Д. Чижевського, Є. Сверстюка, О. Пахльовської, І. Дзюби, С. Кримського, зазначивши, що "публіцисти-концептуалісти завжди вміли відрізняти дочасне й минуще від остаточного" [10, 105].
   Їхня концептуальна публіцистика займає свій сектор у комунікативній площині, веде метааналіз суспільних процесів, виступає не лише комунікативним каналом, а й прикладом філософсько-інтелектуального осягнення дійсності.
   Публіцистику такого роду вважаємо явищем української журналістики, журналістським феноменом, метажурналізмом, макротекстом національного буття за різних історико-культурних обставин. Вона відповідає тому високому визначенню публіцистики, що його дав Й. Лось: "Публіцистика - словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їхньої культурної ідентичності" [11, 24]. Доповнюючи дискурс поняття, М. Титаренко додає: "На нашу думку, найкращим адекватом СП є поняття універсальної публіцистики, втім, можна окреслити й такий синонімічний ряд: світоглядна (світонастановча, світопізнавальна, світоносна), універсальна, концептуальна, автентична, християнська, антропософська, субстанційна" [4, 131]. Звичайно, публіцистика як явище ще буде осмислюватися і її дефініції набиратимуть чіткості та наукової обґрунтованості.Публіцисти формують ідею національного ствердження, оприяв-лення буття нації як екзистентної, повноцінної, закладають підвалини побудови українського тексту буття в таких вимірах, як дім, держава, нація, батьківщина. Виділяємо національно-екзистенціальний трикутник - Бог, Батьківщина (Україна), свобода. Це основні універсали, на які зорієнтована людина і нація в пошуках екзистенційного опертя. Загалом "Україна - свобода - Бог" - ієрархічний ряд цінностей, що доповнюється концептами душа та пам'ять. Цей цілісний світ здатен протистояти зовнішній несвободі, "національній непритомності" (О. Забужко) і, що важливо, він дає світоглядний ґрунт під час морально-етичної кризи світоустроєвих концепцій кінця XX - початку XXI ст.
   Одним з найбільших асоціативних рядів у публіцистиці літературно-художніх видань стає асоціативний ряд із концептуальною вершиною "свобода". Вимір свободи тут двоплощинний: свобода особистісна і свобода національна. Перша розгортається як антитеза тоталітарному стереотипу колективної, масової людини, гвинтика, тобто постає в здебільшого екзинстенціалістському духовному вимірі. Тут маємо глибокий авторський аналіз характеру тоталітарної системи та ролі в ній індивіда як жертви і структурної одиниці, системи, під тиском якої особистість нівелюється, поступаючись підконтрольній сірості, духовно обкраденій посередності. Площина свободи нації асоціюється з боротьбою за незалежність і державну самодостатність, свобода як публіцистичний концепт висвітлена крізь національну оптику. Публіцисти наголошують на двох вимірах поняття: моральному (світоглядний орієнтир, мета, ціннісний абсолют) та практичному (стан його реалізації в масовій суспільній свідомості).
   Важливим модусом часу стає модус національного оприявлення, повноцінного осягнення національного простору як державного дому. Національний сенс втілений у концепті держави як політичного дому національної екзистенції. Він підкреслює державницьку екзистенцію як необхідний атрибут буття нації, акцентує поняття загроженого екзистенціального трикутника. Нараторами цього тексту виступили публіцисти з різною специфікою публіцистичної нарації, але які об'єдналися єдиною концепцією України та розвинули парадигму національного буття як найважливішу універсалію, актуалізували ключові семи концептуальної картини світу в етнокультурному просторі нації.
   Концептуальна тріада "Україна - свобода - Бог" разом із концептами "душа" та "пам'ять" відобразила ідею органічного, незагроженого національного буття як найвищої сутності. Загалом же для публіцистів Бог є моральним абсолютом, духовною опорою. Вони трактують концепт у площині не лише трансцендентної екзистенції, а й крізь призму національного буття, осмислюючи національний шлях до Бога і таким чином розвиваючи концепцію "Бог і нація", висунуту ще європейським публіцистом Джузеппе Мадзіні. Публіцисти розвивають основні положення європейського персоналізму, за якими розвиток особистості, її духовних вартостей є метою як її життя, так і життя суспільства, є вищим сенсом людського буття. Ця особистість для них теж позначена національним чинником, адже йдеться не про абстрактну людину, а про душу українця, який вперше самоідентифікується в історично-державницьких реаліях і чий розвиток є запорукою ствердження нації. Зазначається, що побудувати демократичну державу в суспільстві рабів неможливо, що незалежна держава починається з незалежної людини. Особливо ж наголошується на небезпеці розкладу національної душі, розпаду національної особистості. Публіцисти вважають, що нація повернеться до своєї гідності й через пам'ять. Констатують: не маєш минулого - не існуєш у часі. Його не мають маргінали, для яких символи минулого втрачаються, а нові ще не ідентифіковані. Витворену порожнечу здатна заповнити пам'ять. Таким чином автори творять концептосферу національної ідентичності, визначають екзистентні орієнтири, здатні надати сенсу національному буттю.
   У підсумку додамо, що така публіцистика здатна змінювати масову комунікацію, виводити її на вищий суспільний рівень, формувати цільову аудиторію через розширення її світоглядних горизонтів, через звернення як до маси, так і до особистості зокрема, формувати позицію з центрових питань національного буття. Нині, коли в умовах "культурного споживання" спостерігається нівеляція такого дискурсу, зниження морально-етичного й інтелектуально-естетичного рівня масової свідомості, зростає потреба в публіцистиці, яка змогла б дати відповіді на виклики часу. Водночас теоретичне осмислення світоглядної концептуальної публіцистики, вивчення її кращих зразків є назрілою журналістикознавчою потребою, адже воно загалом здатне повернути публіцистиці як явищу журналістики пріоритет у структурі масовокомунікативних процесів.

1. Шлежкевич М. Новочасна потуга / Микола Шлемкевич // Шлемкевич М. Верхи життя і творчости: Промови-доповіді. - Нью-Йорк ; Торонто, 1958. - С 109-146.
2. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості / B. Й. Здоровега. - Львів : ПАЮ, 2004. - 268 с
3. Буряк В. Системна та концептуальна структура сучасного публіцистичного мислення / В. Буряк // Вісн. Львів, у-ту. Сер.: Журналістика. - 2002. - Вип. 22. - Ч. 1. - С. 19-30.
4. Титаренко М. Світоглядна публіцистика: спроба полемічного дискурсу / М. Титаренко // Вісн. Львів, ун-ту. Сер.: Журналістика. -2006. - Вип. 28. - С. 118-134.
5. Буряк В. Еволюція термінологічного інструментарію сучасної теорії публіцистики: інтелектуальна модель інформаційного відображення / В. Буряк // Наук. зап. Ін-ту журналістики. - К., 2001. — Т. 3. — С 50-57.
6. Онуфрів С. Текст як потреба самореалізації творчої особистості / C. Онуфрів // Уч. зап. Таврического нац. ун-та им. В. И. Вернадского. Сер.: Филология. - 2006. - Т. 19 (58). - № 5. - С. 150-153.
7. Павлюк Л. Знак, символ, міф у масовій комунікації / Л. Пав-люк. - Львів : ПАЮ, 2006. - 120 с.
8. Лось И. Публіцистика й тенденції розвитку світу : навч. посіб. : у 2 ч. - Й. Лось. - Львів : ВЦ ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. - Ч. 1. - 376 с.
9. Александров О. Тези до теорії публіцистики / О. Александров // Діалог. Медіа-студії : зб. наук. пр. - О., 2007. - Вип. 6. - С. 282-288.
10. Лось И. Публіцист: мотивація творчості / Й. Лось // Вісн. Львів, ун-ту. Сер.: Журналістика. - 2006. - Вип. 28. - С. 85-110.
11. Лось Й. Журналістика перед новим викликом / Й. Лось // Вісн. Львів, ун-ту. Сер.: Журналістика. - 2004. - Вип. 25. - С. 18-44.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com