www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Петлюріана паризького журналу "Тризуб"
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Петлюріана паризького журналу "Тризуб"

Аліна Тимошик-Сударикова,
асп. (Київ)

Петлюріана паризького журналу "Тризуб"

   У статті аналізується одна з провідних теж часопису — життя, діяльність та вшанування пам'яті засновника "Тризуба", одного з провідників Української революції Симона Петлюри.
   Ключові слова: Симон Петлюра, Бібліотека іж. Симона Петлюри, огляди преси, рукописи автора, збірник пам'яті.

   Метою статті є з'ясування внеску редакції українськомовного журналу "Тризуб", що виходив у Парижі протягом 1925-1940 pp., у становленні та ствердженні петлюріани - сукупності історичних, літературознавчих, політологічних, журналістикознавчих досліджень про життя і діяльність однієї з непересічних постатей української історії XX ст. Симона Петлюри.Для реалізації цієї мети визначено такі завдання: проаналізувати зміст, тематику, автуру, жанровий діапазон публікацій "Тризуба", присвячених висвітленню причин убивства С. Петлюри та перебігу судового процесу над убивцею провідника УНР; з'ясувати роль часопису в заснуванні Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі як своєрідного "нерукотворного пам'ятника" борцеві за створення Української незалежної держави; виявити інші форми творчих та організаційних заходів, спрямованих на увічнення пам'яті видатного державного діяча, публіциста й журналіста.
   Проблематика, про яку йтиметься нижче, на початку не була обнародувана в програмній статті "Тризуба", оскільки її висвітлення зумовлено трагічним розвитком подій після заснування журналу. Проте саме ця проблематика протягом усього періоду існування журналу ніколи не сходила з його сторінок.
   Однією з провідних тем журналу стає вбивство С. Петлюри та судовий процес у дзеркалі публікацій "Тризуба". Кожне нове число видання протягом усього шістнадцятирічного існування цього часопису було позначено образом і високим чином життя його засновника та натхненника, Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР. Хоча формально прізвище С. Петлюри як засновника часопису вперше з'явилося на титульній сторінці тижневика лише в травні (ч. 13-14) 1940 р. ("Тризуб: Тижневик. Орган боротьби за незалежність України. Заснований 15 жовтня 1925 року Симоном Петлюрою" ), важко віднайти такий випуск, де б не було прямої чи опосередкованої згадки про цю людину, посилання на її заповіти.
   Сталося так, що саме після вбивства С. Петлюри неподалік від помешкання на паризькій вулиці Расін більшовицьким найманцем С. Шварцбардом 25 травня 1925 р. теми "Петлюра й Україна", "Петлюра й українська еміграція" стали одними з провідних на шпальтах часопису. А події, що відбувалися довкола з'ясування обставин убивства, організації проведення похорону та відгуків на ці події української і світової спільноти чи не найдокладніпіе, найповніше висвітлювалися саме на сторінках "Тризуба".
   Обкладинка числа 33 від 30 травня 1925 р. була "одягнена" в жалобну чорну рамку. Повідомлення було коротким: "25 травня о 2 год. 35 хв. вдень, смертельно поранений ворожими кулями, впав непохитний борець за незалежну Вкраїну Симон Петлюра, Голова Директорії, Головний Отаман Військ Української Народної Республіки. Про передчасну смерть Національного героя, несподівану й тяжку втрату всього Народу Українського, глибоко засмучені, з гірким болем подаємо до відома всіх земляків наших, на Великій Україні і в розсіянні сущих. Вбито великого чоловіка, жива - велика ідея. Віримо, що свята кров мученика за волю повинна об'єднати всіх вірних синів землі в боротьбі за визволення й державність України". На другій сторінці часопису вміщено портрет С. Петлюри, також обведений чорною рамкою. Всі інші матеріали були ті, що готувалися заздалегідь. Редакція повідомляла, що обставинам смерті й похорону буде присвячене все наступне число.
   Однак через загальнонаціональний страйк друкарів число 34 вийшло меншим обсягом - всього лише вісім шпальт і без ілюстрацій. Проте подано чимало офіційних матеріалів, присвячених висвітленню цієї трагічної події. Серед найважливіших - репортаж із жалобної академії за участю делегатів українських організацій у Франції та представників українських організацій з інших держав, що прибули на похорон; "Резолюція", ухвалена представниками українських організацій 30 травня 1926 р. на жалобній академії в Парижі; "Комунікат" Комітету вшанування пам'яті С. Петлюри.
   З огляду на те, що в чужомовній зарубіжній пресі з'явилися перші публікації, в яких причиною вбивства називалася помста за нібито організовані Петлюрою погроми євреїв в Україні, у резолюції вищезгаданого комітету чітко визначалися мотиви та замовники вбивства: "Вороги українського народу, окупанти його країни, а не месник жидівської народності на Україні, направили руку вбивці на Симона Петлюру. І в тому брудному наклепі, який маскує свій юдин злочин посланець ворогів українського народу, ще більш огидно проступає їх підступність". Конкретніше про це було зазначено в заяві від уряду Української Народної Республіки, підписаній заступником Голови Директорії А. Лівицьким, Головою Ради Міністрів В. Прокоповичем та військовим міністром генерал-хорунжим В. Сальським.
   Витяг із цієї заяви варто навести: "В очах ворогів наглої Батьківщини його (Симона Петлюри. - А. Т.) ім'я стало страшним та ненависним, бо воно було гаслом змагань народніх, що прямували до національної та соціальної справедливості в незалежний республікансько-демократичній державі. То ж коли ворог людського права поставив собі завданням винищити видатніших противників своїх, то першою жертвою його підступного злочину мав упасти той, хто незломним заборолом стояв на шляху замахів на права українського народу. Та для ворожої Москви ще мало самої смерти великого патріота. Для виконання ганебного вчинку ворог умисне обрав жида, мовби месника за жидівські погроми під час революції, і намагається брудним наклепом чисте ім'я того, хто найгостріпіе поборював усяке насильство та зокрема суворо поборював насильства над жидівським населенням України" [1, 4].
   Детальні огляди зарубіжної преси, які постійно подавав "Тризуб" у контексті цієї трагічної для українців події, не залишали сумнівів читачів у тому, що сіоністські та антиукраїнські сили таки добре попрацювали у світі, аби використати факт убивства С. Петлюри як зведення рахунків із українцями за так звані єврейські погроми. У цьому переконує, зокрема, огляд югославської преси. Першою подала звістку про трагічну загибель провідника української нації найбільш впливова й тиражна белградська газета "Політика" 27 травня 1926 р. у матеріалі під заголовком "Агент на Гетьмана Петлюру".
   І якщо ця публікація була нейтральною в оцінках події, то в наступному числі газети назва матеріалу виявилася промовистою - "Кровавий Петлюра". її автор, запеклий і довголітній опонент українського питання А. Ксюнін, закінчує свій антиукраїнський пасквіль цілком вдоволеним від того, що "запізніла куля потрапила нарешті С. Петлюру як помста за жидівські погроми".
   Щоправда, треба віддати належне редакції цієї югославської газети, оскільки вже ЗО травня того ж року на її шпальтах з'явилося велике за обсягом спростування згаданої вище статті за колективним підписом “Укр. Т-во "Просвіта в Білгороді"”. Загальний тон цієї статті можна відчути із цього витягу: "Неправда, що Петлюра був інспіратором жидівських погромів. Навпаки, він гостро боровся зо всяким насиллям проти жидів. Але під час горожанської війни йому нелегко було вповні спинити ті насилля через те, що більшість жидів співчувала большевикам і іншим ворогам України. Навіть російське військо під час великої війни, незважаючи на всю дисципліну, не могло уникнути жидівських погромів у Галичині. Те, що ріжні елементи робили під фірмою Петлюри, навіть те все ніщо перед тим, що чинили деякі генерали російської Добровольчої армії (генерал Слащов, Шкурко). Дивує нас, що д. Ксюнін, знаний як ліберальна людина та голова спілки російських журналістів, цим разом висловився з таким шовінізмом проти всього українського. Такі писання дають тільки привід до боротьби між еміграцією українською та російською" [2, 25].
   Огляди чужомовної преси на шпальтах часопису довкола трагічної загибелі С. Петлюри почастішали на початку судового процесу над убивцею С. Шварцбардом, який розпочався в Парижі у листопаді 1926 р. і закінчився в жовтні 1927 р. повним виправданням убивці та його звільненням [3, 65].
   Для більшої поінформованості своїх читачів про перебіг подій, пов'язаних із судовим процесом, редакція часопису видавала як додаток до "Тризуба" щоденний "Бюлетень". Заздалегідь була оголошена передплата на цей додаток за ціною окремого випуску 50 центів. Число 9/10 бюлетеня містило стенограми промов генерального прокурора та адвокатів.
   З особливою увагою журналісти "Тризуба" стежили за публікаціями радянської преси, на сторінках якої зчинилася справжня істерія не стільки проти самого С. Петлюри, скільки проти українського національно-визвольного руху, що асоціювався з цим іменем. Радянська пропаганда вирішила використати судовий процес у Парижі як чергову нагоду для паплюження української еміграції в європейських країнах. У цьому контексті промовистою видається пропозиція уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СРСР в Україні Олександра Шліхтера тодішньому керівникові компартії України Лазарю Кагановичу видати таку директиву, спрямовану на дискредитацію національно-визвольного руху українців: "Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією в Україні не має. Навпаки, це був авантюристичний рух, що неминуче перетворився в отаманщину з усіма проявами, які випливають звідси, - погромами, пограбуванням, насильництвом над мирним населенням тощо" [4, 104].
   В одному з матеріалів радянської газети "Пролетарская правда" йшлося про приїзд до Москви адвоката Шварцбарда француза Анрі Торреса та про його намір відвідати радянську Україну й особисто ознайомитися з матеріалами про погроми. Однак, як зазначала газета, потреба в такій поїздці відпала, оскільки радянський уряд надав Торресу всі необхідні документи. З цього приводу редакція "Тризуба" пропонує свій короткий коментар: "Цікаво, чи подали комуністи, як матеріал до погромів, книгу Алексєєва-Небутьова, де автор приносить покаянну за справдовування ним і його співробітниками (комуністами) погрому в Проскурові?"."Тризуб" публікує серію протестних матеріалів, автори яких висловлювали обурення і жаль з приводу однобічного, заангажованого й неправдивого висвітлення деякими зарубіжними засобами масової інформації суті справи. Один із таких протестів підписали студентські організації українських вищих шкіл Чехословаччини, Австрії, Польщі, Бельгії, Німеччини, Югославії, Франції. У ньому, зокрема, зазначається: "Це протест проти нечуваної брехні, наклепів, фальшування і підкупу, при допомозі яких вороги українського народу стараються скерувати на хибний шлях публічну опінію цілого світу і французького народу, замаскувати дійсних авторів і справжні мотиви вбивства. З самого дня ганебного вбивства більшовицька преса, потім російська і жидівська, а останнім часом - деякі органи Франції стараються розповсюдити неправдиву в основі своїй думку, що вбивство Симона Петлюри являється актом помсти з боку жидівського народу за погроми жидів в Україні" (1927. - Ч. 29. - С 3-7).
   Намагаючись подати різні думки зарубіжних журналістів про перебіг подій довкола судового процесу, редакція "Тризуба" все ж намагалася виділяти у своїх оглядах ті публікації, в яких не схвалювався винесений французьким судом виправдальний вирок убивці. Скажімо, в одному з друкованих органів грузинської еміграції, що видавався в Парижі - газеті "Мааулішвілі" (Патріот) вміщено статтю редактора цієї газети Ревазі Габашвілі, в якій чітко й недвозначно висловлено підтримку українцям. "Нещодавно в Парижі, - йшлося в статті, - судили вбійника українського вождя Петлюри жида Шварцбарда, і несподівано його виправдали. Цей процес з надзвичайною очевидністю підтвердив той факт, що могутній визвольний рух 35-мільйонного українського народу, по-перше, - це ясна і непорушна істина, а по-друге, що цей рух мусить неминуче закінчитися відбудовою незалежності України. Але поруч із цим величним явищем процес викрив ще й стару ту правду, що "для присяжних закони не писані"" (1927. - Ч. 44. - С. 20).
   У черговому огляді "Звільнення Шварцбарда і українська преса" редакція подала ґрунтовний аналіз публікацій з цієї теми, уміщених в українських виданнях "Українська Нива", "Час", "Діло", "Літературно-Науковий Вісник", "Українська Громада", "Український Голос", "Нарід".
   Головні висновки з цих публікацій, які робить редакція часопису "Тризуб" і на яких загострює увагу своїх читачів, є такі:
   а) український народ ніколи не був вороже налаштований проти представників будь-якої національності, в тім числі й проти євреїв;
   б) убивство провідника нації має стати серйозною пересторогою для українців і спонукою для об'єднання своїх сил у боротьбі за незалежну Українську державу.
   Інший важливий напрям петлюрівської тематики "Тризуба" - це публікації, присвячені вшануванню пам'яті провідника нації та створенню йому "нерукотворного пам'ятника" - Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі.
   Відразу ж після похорону в червні 1926 р. на пропозицію тодішнього Голови Ради Міністрів В. Прокоповича Комітет із вшанування пам'яті С. Петлюри ухвалив рішення створити бібліотеку його імені, а при ній - музей, де було б зібрано все, що торкається життя й діяльності Голови Директорії. Ні коштів, ні будь-яких джерел отримання матеріальних засобів Комітет тоді ще не мав, було лише бажання достойно вшанувати пам'ять великого сина України, якому доля судила загинути на чужині, не закінчивши розпочатої справи - визволення України.
   Розуміючи важливість прийнятого рішення, редакція журналу "Тризуб" вирішує власними силами та з допомогою своїх численних читачів прискорити втілення задуму в життя. Вже 27 червня з'являється підготовлене редакцією звернення до читачів під заголовком "Музей імени Симона Петлюри". Ось фрагмент цього звернення: "Наглим національним обов'язком є достойно вшанувати і вивчити цілу діяльність покійного, віддану до кінця на благо української нації і державності, таку багату і різноманітну, таку величну і широку, таку повчаючу для наступних поколінь, які мусять, черпаючи свою силу в перипетіях веденої ним великої визвольної боротьби, в його думках, його ділах шукати сили для довершення святої мети життя" [5, 53].
   Отож, редакція "Тризуба" звернулася з палким закликом до всіх, хто знав, листувався, береже добрі спогади про зустрічі, розмови з отаманом, хто має фотографії, передати всі ці матеріали до майбутнього музею для того, аби "і одна літера, ні одна найменша риса не згубилася і не пропала з великого наглого скарбу всенародного, яким є життя й діяльність Національного Героя". Для полегшення роботи майбутнього музею щодо опису таких документів редакція просила читачів до своїх спогадів, листування, фотографій додати супровідний лист за такою формою: своє ім'я та прізвище, адреса мешкання та перелік документів, що передаються музеєві.
   Дбаючи про постійне збирання і збереження матеріалів для майбутнього музею, редакція в іншому своєму зверненні до читачів уклінно просила надсилати на її адресу оповістки про смерть, панахиди, жалібні збори, академії із вшанування пам'яті Головного Отамана, картки, стрічки, фотографії, газетні вирізки. Кожна така надіслана замітка, на переконання редакції, матиме колись свою історичну вагу.
   Одним із перших на заклик редакції відгукнувся генерал О. Удовиченко - він передав вельми цінні документи з часів свого перебування та його соратників у таборах інтернованих вояків УНР і 13 оригіналів листів до нього від С. Петлюри (1931. - Ч. 10). Цінну річ надіслала з Женеви Г. Чикаленко-Келлер: фотокопію оригінального листа Тараса Шевченка, віднайденого нею в Женевській бібліотеці. Цей лист був написаний Кобзарем до княжни Варвари Рєпніної з Орської фортеці (1931. - Ч. 14).
   Серед несподіваних раритетних документів, які передала згодом редакція "Тризуба" до новоутвореної бібліотеки, виявився рукопис покійного Отамана під назвою "Про українську бібліотеку в Парижі". Це проект відозви до українського громадянства в справі заснування Генеральною Радою Української бібліотеки в Парижі. Отож, ідея створення рукотворного пам'ятника С. Петлюрі в образі конкретної бібліотеки не була випадковою - про неї віддавна мріяв Головний Отаман, для неї готував цей унікальний документ. Радіючи несподіваній знахідці, яку приніс до редакції хтось із соратників С. Петлюри, працівники редакції вирішили опублікувати на сторінках часопису уривки з цього проекту.
   Оскільки, крім "Тризуба", рукопис ніде більше не публікувався, вважаємо за доцільне навести з нього окремі витяги: "Нема що довго розводитися над цією проблемою. Вона зрозуміла кожному, особливо на чужині. Інші національні емігрантські колонії мають в Парижі свої бібліотеки, книгозбірні, навіть книжні склепи, за допомогою яких і задовольняють свої потреби в рідній книжці... Ми, українці, такої потрібної й корисної інституції поки що не маємо. Очевидна річ, що утворення бібліотеки може бути переведено в значній мірі засобами доброчинної допомоги книжками, періодичними виданнями та газетами з боку ріжних установ, видавничих підприємств та окремих громадян, що розуміють культурно-національну вагу цієї справи... Ми кличемо в першу чергу всіх наглих громадян відгукнутися на заклик у цій справі і допомогти здійснити його. Присилайте непотрібні вам книжки і видання: вони будуть першими підвалинами майбутньої української бібліотеки в Парижі, яка буде обслуговувати потреби всієї української еміграції на терені Франції рідній, своїй, книжці, в рідному друкованому слові. Від здійснення ініціативи з утворенням центральної бібліотеки для цілої нашої еміграції... ми матимемо зайву корисну інституцію, що надасть всім нам - емігрантам - і більшої організованості, і більшої змоги почувати себе культурними людьми та загартовувати себе від денаціоналізуючого впливу, якому завжди підпадає емігрант, коли він губить живий зв'язок з рідним друкованим словом" [6, 6].
   Напередодні відкриття бібліотеки на сторінках "Тризуба" оприлюднюються “Правила випозичення книг та Інструкція представникам товариства "Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі"” [7, 14-15]. Зважаючи на історичну цінність цих документів, звернемо увагу на кілька пунктів з них, зокрема, у правилах користування бібліотекою. Книжки видавалися лише під грошову заставу: одна книга на місяць - 20 франків, дві - 40 франків. Однак раритети й рукописи не видавалися, а за цінні книги належала додаткова сума застави. Місячна абонементна плата за користування бібліотечним фондом становила 5 франків за одну книгу. У провінцію книжки висилалися поштою рекомендованими пакетами й поверталися коштом абонента, гроші на пересилку варто було надсилати наперед. За кожне псування (порвана оправа, написи, вирвані листки, загублені малюнки і т. д.) абонент платив повну вартість книги, яка лишалася все ж власністю бібліотеки.
   Докладний матеріал про урочисте відкриття Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, яке відбулося 26 травня 1929 p., - рівно через три роки після вбивства героя, редакція часопису подала 2 червня 1929 р. У цьому матеріалі вміщено і текст короткої промови Голови Ради бібліотеки, керівника уряду УНР В. Прокоповича. "Не в спромозі нашій тепер, тут, в Парижі, - наголосив промовець, - вшанувати пам'ять нашого національного героя так, як годиться: не можемо ми поставити йому величного монумента на площі велелюдній у світовій столиці, не назвуть ще сьогодні його іменем тут вулиці, навіть простої таблиці мармурової не прибито на тому будинку, де прожив він останні роки. Та коли святі останки Отамана перенесено буде на вічний спочинок у рідну землю визволену, тоді там оддамо ми йому привселюдну пошану... Та поки що з ухвали Комітету вшанування пам'яти С. Петлюри в Парижі вирішено було спорудити Симонові Петлюрі тут пам'ятник нерукотворний - заснувати Українську Бібліотеку його імени" (1929. -Ч. 16/17. - С 4).
   Перебравши на себе деякі організаційні функції на початковому етапі становлення бібліотеки, редакція часопису "Тризуб" й надалі не випускала цю проблематику зі свого поля зору. Започатковану традицію - 25 травня щороку оголошувати днем збірки на Бібліотеку - тут шанували і всіляко розвивали. В одній із публікацій Рада бібліотеки стверджувала: подолано найважчий етап - недовіру й невпевненість, що таке починання може досягти вагомого результату на перспективу. Від імені уповноважених Ради редакція закликала своїх читачів і надалі підтримувати це починання: "Де б ви не були, обізвіться чим-небудь. У вас є газети й книги надішліть їх. Купіть "Збірник пам'яті С. Петлюри", бо він продається на користь Бібліотеки. Купіть листівку з могилою С. Петлюри або фотографію Бібліотеки, Музею чи читальні. Купіть відзнаку-тризуб, вдану бібліотекою. Організовуйте Товариства прихильників Бібліотеки. Оподатковуйте себе невеликою даткою. Поширюйте відомості про Бібліотеку. Намовляйте людей на підтримку її. Нехай звідусіль прийде допомога. А в день смерти С. Петлюри - 25 травня - не забудьте, що в цей день Рада бібліотеки кличе вас, раз на рік, скласти свою датку на бібліотеку" (1931. - Ч. 17. - С. 19). Таке звернення, написане щиро й безпосередньо, знаходило відгук у багатьох читачів.
   Серед інших, найбільш помітних публікацій про діяльність цього освітнього й культурного осередку паризьких українців варто назвати також розвідки І. Рудичіва [8], колективну статтю, підписану членами Ради бібліотеки В. Прокоповичем, І. Косенком, О. Шульгиним, О. Удовиченком та І. Рудичівим [9].
   Редакція взяла під свою опіку організацію підготовки до видання "Збірника пам'яті Симона Петлюри". Було опубліковано звернення Міжорганізаційного комітету для вшанування пам'яті С. Петлюри, оголошувалася проблематика видання. Українське громадянство запрошувалося активно підтримати видання майбутнього збірника та його розповсюдження в Європі й Америці (1930. -Ч. 48). Через рік на спеціально оформленій рекламній сторінці йшлося про вихід збірника (1931. - Ч. 13). Серед авторів, які написали спогади і розвідки про життєвий і творчий шлях Голови Директорії: М. Славінський ("Симон Петлюра"), І. Мазепа ("Творення Держави"), П. Феденко ("Повстання нації"), С. Сірополко ("Освітня політика на Україні за часів Директорії"), О. Шульгин ("Симон Петлюра та українська закордонна політика"), В. Королів-Старий ("З моїх споминів про С. Петлюру"), Ф. Щербина ("Петлюра на Кубані"), В. Прокопович ("Остання подорож"), А. Яковлів ("Паризька трагедія") та ін.
   За посередництвом "Тризуба" серед українців світу розповсюджувалися і пам'ятні значки, випущені у зв'язку з п'ятою річницею смерті Головного Отамана. Ці значки, випущені заходами Українського Воєнно-Історичного Товариства, були срібні й бронзові. Редакція кілька разів уміщувала на своїх сторінках рекламну сторінку про цю подію, надаючи адреси, за якими охочі могли придбати ці відзнаки. Чистий прибуток від їх продажу, за повідомленням "Тризуба", призначався на впорядкування козацьких могил на чужині.
   Аналіз публікацій так званої тризубівської петлюріани дає змогу поділити їх змістове наповнення за такими тематичними блоками: а) з'ясування обставин убивства, висвітлення похорону С. Петлюри та відгуків на ці події української діаспорної й іншомовної західної преси; б) висвітлення судового процесу над убивцею С. Петлюри Шварцбардом та реакції на цей процес світової преси; в) створення "нерукотворного пам'ятника" провіднику нації -Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі; публікації, присвячені аналізу творчої спадщини видатного діяча українського відродження у контексті проблем українського державотворення.
   Часопису належить першість серед інших періодичних українськомовних видань у діаспорі щодо глибини й повноти висвітлення проблематики, пов'язаної з життям і діяльністю засновника "Тризуба", Голови Директорії, Головного Отамана військ УНР С. Петлюри. Більшість із таких публікації, досі ще не залучених до наукового обігу, може додати немало нового до політичної і суто людської біографії цього видатного діяча українського відродження.
   Публікації журналу "Тризуб" сьогодні стали авторитетним джерелом вивчення літопису історії національно-визвольних змагань українського народу та ролі в цих змаганнях засновника часопису Симона Петлюри.

1. Заява від уряду Української Народної Республіки // Тризуб. -1926. - Ч. 37-38. - С 4.
2. Огляд югославської преси про вбивство С. Петлюри // Там само. -Ч. 40. - С 25.
3. Сергійчук В. Погроми в Україні. 1917-1920 / В. Сергійчук. - К., 1998. - 65 с
4. Шаповал Ю. Людина і система: штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні / Ю. Шаповал. - К., 1994. - 380 с
5. Музей імени Симона Петлюри // Тризуб. - 1926. - Ч. 36-37. -С 53.
6. Петлюра С. Про українську бібліотеку в Парижі / С. Петлюра // Там само. - 1929. - Ч. 23. - С 6.
7. Правила випозичення книг. Інструкція представникам товариства "Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі" // Там само. - 1929. -Ч. 16/17. - С 14-15.
8. Рудичів І. Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі / І. Рудичів // Там само. - 1931. - Ч. 17; Після трьох років // Там само. - Ч. 47.
9. Прокопович В. Українська Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі / В. Прокопович, І. Косенко, О. Шульгин, О. Удовиченко, І. Рудичів // Там само. - 1932. - Ч. 22.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com