www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Міфотворчість у контексті електронних ЗМІ
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Міфотворчість у контексті електронних ЗМІ

Оксана Косюк,
к. філол. н., доц. (Луцьк)

Міфотворчість у контексті електронних ЗМІ

   У статті здійснено аналіз продукції електронних ЗМІ крізь призму жіфологізжу. Предметом вивчення став міфологічний складник розважальної продукції електронних ЗМІ у тісному зв'язку з фольклорними архетипами.
   Ключові слова: міф, міфологічні структури, дзеркально-симетрична паралельність (закон дзеркальної симетрії), архетип, міфотворчість, міфологічний дискурс, засоби масової інформації, міфокритичний підхід.

   Міфотворчість представників літератури та інших традиційних мистецтв не тільки загальновизнаний, а й ґрунтовно досліджений факт, а от проблема наявності міфологічного дискурсу в царині новітніх ЗМІ тільки починає розроблятися (незначна кількість науково-популярних публікацій та монографія Л. Павлюк "Знак, символ, міф у масовій комунікації") і залишається актуальною, бо численні концепції розуміння продукції медіа таки штовхають дослідників у вир міфологізму.
   Мета статті - проаналізувати в аспекті декодування міфосемантики розважальну продукцію електронних ЗМІ. Відповідно визначено такі завдання: 1) довести, що міфологізм - іманентний складник електронного медіапростору; 2) виявити ефективність міфокритичного підходу в царині медіа. Тож предметом вивчення стає міфологічний складник розважальної продукції електронних ЗМІ у тісному зв'язку з фольклорними архетипами. У такому аспекті телевізійний простір ще не досліджувався.
   Описуючи реальність за моделями архаїчних структур, - ритуалів, обрядів, видовищ, які, видозмінюючись у контексті медіа, перетворились зрештою у "новітні розваги", - явища техногенної культури мають багато спільного з естетикою міфології у сприйманні, розумінні та переосмисленні інформації. Складається враження, що міф - форма суспільної свідомості, яка передувала науковому мисленню; історично себе не вижив, він чомусь впізнавано наявний у вимірах сучасного інформаційного простору.
   За спостереженнями Л. Павлюк, безпосередність, із якою використовується поняття "міф" у аналізі побутових уявлень, свідчить про універсальне знецінення концепту. Міф - лише синонім "усталених помилкових поглядів". Причетність до характеристики історичних обмежень мислення надала йому зневажливого значення, синонімічного ворожому, поганому. Так міф перетворився на маніпулятивну техніку, допоміжний засіб для успішного просування товару [1, 18].
   На думку (яка вже стала майже аксіоматичною) Р. Варта, міф не боїться ні про що розмовляти. Він не заперечує речей, а лише знешкоджує їх, робить "придатними для вжитку, знаходить їм місце у вічній і незмінній природі. Усе, що потрапляє в поле його зору, стає само собою зрозумілим; і ми можемо почуватися спокійними. <...> Міф творить світ без суперечностей тому, що в ньому немає глибини" [2, 112]. Коли б ми не знали, про що йдеться, чи не змогли б подумати, що це характеристика сучасних медіа?
   Медіакомунікація міфологічна. Саме міфологеми виступають тими кодами, які (за умови вмілого "прочитання") можуть підміняти видимі (загальновизнано: загалом доволі примітивні) об'єкти медіареальності якісно іншими уявленнями про них. Міфологічне "завуальовує", "затемнює" трансльоване медіа візіями мистецтва високого ґатунку, "накладаючи" сакральне на тривіальне. Рудименти міфів у контексті медіа справді ефективні, адже вони мають органічно властиві людській свідомості архетипні механізми, результатом впливу яких є те, що інформація сприймається не лише об'єктивно, а й символічно. У ситуації міфокомунікації спрацьовує дораціональний характер мислення, сутність якого - невідповідність логічному законові "виключення третього", як результат -об'єкти можуть бути самими собою і ще чимось (бо конкретні зображення в такому випадку, не втрачаючи своєї конкретності, стають метонімічними знаками інших, тобто символічно їх заміняють; і міфологічне, контамінуючи частину й ціле, підміняє зображення ідеальним уявленням про нього).
   Основна мета міфу - знаходження проміжної ланки між двома протилежностями. Його ліо - стан амбівалентності, дзеркально-симетрична паралельність, тому, на думку Ю. Лотмана (яку ми поділяємо), творення художнього простору шляхом міфоімітації (медіавідображення) ніколи не є простим дублюванням: при цьому на рівні півкуль головного мозку змінюється вісь праве-ліве, і до площини зображуваного екранного дійства додається перпендикуляр, що створює глибину. Тоді на видиме зображення накладається ще одне (із глибини перпіоджерел). Подвоюючи, "дзеркало" деформує та оголює зображене і найчастіше подає його у стилі "komikos" (зі сміхом без співчуття, страху та пригнічення). Джерела подібного явища - у ритуальних "веселощах".
   У часи майже дитинної архаїки те, що нині вважається вкрай негативним (приміром - смерть), сприймалося з великою радістю. Під час похоронного обряду веселилися, дозволяли собі непристойності. Вважалося, що в потойбічному світі така поведінка обертається якраз своєю протилежністю. Обряд цей генетично пов'язаний із уявленнями про потойбічний світ як дзеркальне відображення дійсності. Пізніше семантика "похоронного" сміху стала вважатися аномалією, але вона не зникла абсолютно, продовжуючи жити як елемент карнавалу та інших видовищних дійств - наступників традицій сміхового дублювання. Проте з часу виникнення мас-медіа поступово втратилася сутність і майданного гедонізму, бо рекреативна функція дзеркального відображення передалася (знову ж таки - "у спадок") електронним ЗМК, які відповідно увібрали в себе карнавальну стихію. У контексті зазначеного доречно згадати відомий твір для дітей В. Діснея "Танок смерті" (інтерпретацію однойменної трагедії Ґете). Спершу звучить музика Сен-Санса та опівнічний дзвін, потім одна за другою зсуваються плити і з могил вилазять мертвяки. Починається правдива фантасмагорія, дика і грайлива: кістяки перекидаються своїми черепами, наче грають ними у волейбол (це щось дуже подібне до "гри на гробі", яку, на думку етнографів, традиційно влаштовували в Україні, Мексиці1 та інших країнах, вшановуючи мертвих). А згодом усе спокійно завершується.
   У мультфільмі Діснея, музиці Сен-Санса (те саме спостерігаємо й у творах М. Гоголя та сучасних "медіастрахіттях") присутнє амбівалентне ставлення до смерті, яка, будучи міфологічно-циклічною, не містить у собі розмежувань "кінця" і "початку", бо є тим та іншим одночасно. Все відбувається, як у природі: плід закопується в землю, і з нього одразу ж розвивається нове (стаючи елементом колообігу). Виникає образ, начебто склеєний із двох дзеркально-симетричних частин, у якому кінець плавно переходить у початок, і навпаки. Давній міфологічний спосіб концептування незмінно актуалізується на зламі епох (і, на жаль, не тільки у вербальних текстах2), особливо у мистецькій продукції "для дітей", які за своїм фізіологічним розвитком є "ровесниками" міфології (тому й "адекватно" сприймають її світ?).
   У маргінальний час у медіапродукції "для дорослих" це проявляється не менш зримо, ніж у проектах анімаційних. Якщо застосувати теорію дзеркального відображення до сучасних медійних страхіть, то можна легко пояснити так зване "радісне насильство" (happy violence) - начебто безболісне, таке, що приводить до "незмінно щасливого кінця", а також те, чому "пересічний позитивний герой, цебто "добрий хлопець" скоює вчетверо більше насильницьких дій, аніж "поганий" [3, 62]. За законом дзеркальної симетрії, позитивний персонаж якраз причетніший до смерті (явища позитивного) - тому, чим гірший він у першій частині твору, тим кращий у другій (як посередник між двома світами?). Кіногерой у такій ситуації не особа, а уособлення (метонімія) - своєрідний міфологічний рушій. "Ми не вовки, ми санітари лісу", - заявляє "негативний" кіногерой (серіал В. Бортка "Бандитський Петербург"). І він таки має рацію.
   В основу сучасних медіапроектів покладено міфологічну "граматику поведінки", яку М. Еліаде називав "моделлю виправдання усіх людських вчинків". Медіакомунікація, як і міф, презентує вже відоме, закодоване в глибинах колективної пам'яті, таке, що начебто не потребує інформаційної обробки й сприймається автоматично. Однак неусвідомлений, не перебудований відповідно до наявних глибинних семантичних структур пам'яті "сценарій"-фантазм часто видається примітивним (немов випадково знайдені садівником уламки давніх святинь, які для нього просто камінь). Міфологічні механізми неочевидні. Для їх ідентифікації потрібна додаткова робота.
   Однак якщо правильно зрозуміти семіотику сучасних зміфо-логізованих мас-медіа, то вони не здаватимуться нам такими примітивними. На екрані нерідко з'являються гелени, орфеї, магдали-ни, юди, інваріанти всіх архетипних грішників та грішниць. Він став по-біблійному знаково-метафоричним. Міфологічні ж сюжети можна сприймати та розуміти по-різному: приміром, як колекцію пригод (потішних "овідіївських" метаморфоз) або ж як своєрідну притчу про людство. Складність подібних образів саме у їх простоті та видимій прямолінійності, яка приховує у собі об'ємний багато-пластовий зміст.
   Нерухомі, цілком позитивні образи не цікавлять, до речі, і пост-модерного, по-дитячому вибагливого та примхливого реципієнта, евдемоністичні уявлення якого, на думку У. Еко, архаїчно вишукані. "Зустрічаючи страшні та дивні личини, уява реципієнта оживає і "не застигає у плотській своїй благосності", а примушує (ідеально - мала б примушувати. - О. К.) шукати істини, приховані під потворністю вигляду" [4, 69]. І це не звикання до зла, як припускає Л. Павлюк [5, 75-76], і не "жорстокість заради жорстокості", а стихія виявлення й поглинання негативного з широко відкритими очима (як у дитячих казках). Долучаючись до потрактування зображеної медіареальності, реципієнт ніби проходить своєрідний обряд ініціації - духовної причетності до іншого світу. Пройшовши крізь такий "обряд", він осягає таємну мудрість медіа: приховані слова, символи, ритуали. Спираючись на загальні риси міфологічної моделі медіасвіту, реципієнт створює свою власну модель, що не відтворює повністю конкретної традиційної системи мотивів, образів тощо, але є зорієнтованою на їх основні архетипні структури.
   Міфологічне є аномальним з погляду логіки, здорового глузду та наукової свідомості (це доведено у роботах Є. Мелетинського, Є. Кассірера тощо). Семантична аномалія - спосіб формування багатого й складного прихованого змісту, засіб актуалізації додаткової інформації. У царині медіа механізм дії аномального такий: те, що не піддається звичному тлумаченню, має спричиняти/актуалізовувати напружену роботу-пошук. Мабуть, саме тому такими популярними на сьогодні є міфологізовані програми на кшталт: "Без табу", "Кримінал" і т. п. Наведемо "ілюстративний" приклад: "Гість нашої передачі - вбивця-рецидивіст, - оголошує О. Герасим'юк, - людина, що вважала себе уособленням зла"... На подіум виходить блакитноокий приємний чоловік і починає розповідати історію власного життя. Екрани у цей час демонструють його недалеке минуле, дружина і діти планують на майбутнє. А зал із захопленням споглядає справді міфологічне переродження. І кожен, вочевидь, починає трохи вірити в чудеса (2002. - 18 верес).
   На перший погляд, програма доволі проста, однак її контекст може бути витлумачений із залученням даних про окремі міфологеми й міфологічну модель світу загалом. Використовуючи відповідні дані, інтерпретатор має можливість отримати багату додаткову інформацію й тлумачити аномалії, тобто пояснювати контекст, який без урахування міфологічної семантики залишався б безглуздим й не піддавався поясненню. Так уявлення про медіапростір як фрагмент міфопоетичного світу в його цілісності розширює можливості тлумачення медіадискурсу, що конституюються семантикою аномальних знаків і будуються за взірцем міфологічних моделей. Міфологічно-ритуальна комунікація є ефективною у просторі медіа, оскільки людина, як духовна істота, незмінно потребує культу, втіленням якого були стародавні ритми свят, карнавалу, громадських зборів, властивості середньовічних соборів, що символізували цілісність світу. Тому й різноманітні шоу (еквівалент колишніх видовищ) не сходять із екранів та моніторів. Проте ритуали техногенного суспільства мають неповноцінний внутрішній сенс для кожної окремої людини. Учасник ритуалу обов'язково має бути фізично залученим, а не стороннім спостерігачем. Екранні ж видовища породжують віртуальну дійсність. Як результат, зникає заслона між ілюзією та реальністю, а це призводить до втрати чуттєвості та необхідності її імітування.
   Як вислід - відбувається абсолютно не передбачена реанімація природного зв'язку з архаїкою: не повернення культури до міфологічного світогляду, а його антиміфологізація, тому навіть міфокритичний підхід - найдавніший спосіб концептування навколишньої дійсності та сутності людини, що повністю виключає неви-ріпіені проблеми, виявляється подекуди безсилим. До неможливості трикстеризована медіакультура межі тисячоліть відображає ще кар-навалізовану дійсність і, виконуючи свою "міфологічну" функцію дзеркального дублера, перетворює її у щось обернено дубльоване, архаїчно не зумовлене - правдивий антиміф. Тому замість відчуття комфорту і гармонії вона несе тривогу. Це стимулює ще детальніше вивчення міфологічних явищ в усій їх амбівалентності.
   Будь-який твір, на думку семіотиків (зокрема Ю. Лотмана), містить у собі цілий ерзацосвіт (світ знаків). Витворені знаки "поглинають" події та людей. Творці медіапроектів, як і їх мусичні попередники, свідомо чи несвідомо, щось нам прагнуть сказати, і міфологічний дискурс (як один із чинників багаторівневості структур) заохочує до інтертекстуального прочитання медіатекстів, забезпечуючи плідне поєднання у їх "організмі" давнього й сучасного. Постмодерністська відкритість будь-яким парадигмам робить продуктивним застосування міфологічного підходу до аналізу продукованої медіареальності. Декодування міфосемантики творів ЗМІ перетворюється в азартну гру (вихід із власної буденності у віртуальний світ сакральних цінностей), у вимірах якої (на жаль/на щастя) неможливо керуватися звичайними етико-естетичними оцінками на кшталт: "гуманно-негуманно", "етично-неетично", "естетично-неестетично". Саме тому масова комунікація (зокрема журналістика), яка, наче радар, першою реагує на найменші зміни настроїв суспільства, так активно залучає міфологізм до стратегій текстотворення, подання й сприймання інформації.
   Відчуття абсурдності буття й відчуження, розчарування у поступі й позитивістських способів освоєння дійсності сприяють сьогодні пошукам чогось протилежного, якісно відмінного. Царина міфотворчості - це якраз те, що завжди дозволяло подивитися на себе і світ якось по-іншому. Сприймання/творення/читання під кутом міфо-логізму надає життю (в усіх його, навіть найнижчих, виявах) сенс і долучає до одвічних цінностей. У непроминальності міфу (а отже, й релаксаційної культури?) уже закладена його висока оцінка. Архетипне перевірено часом, "апробовано" нашими тисячолітніми попередниками. Міфологізується лише те "минуле", яке зберігає свою актуальність і для сучасності. Отже, воно варте якнайпильнішого дослідження у різних сферах використання, особливо в найновішій царині - мас-медіа.

1. Павлюк Л. Міфопоетика і міфополітика: міф, контрміф і антиміф як техніки риторичної драматизації, або для того, щоб деконструювати міф, треба його створити / Л. Павлюк // Нові шляхи комунікації. -2002. - № 6-7. - С 15-18.
2. Варт Р. Мыльные порошки и детергенты (из книги "Мифологии") І Р. Барт.
3. Потятиник В. Патогенний текст / Б. Потятиник, М. Лозинський. - Львів, 1996. - 296 с.
4. Эко У. Развлекательность / Умберто Эко // Эко У. Имя розы : детектив. - М. : Кн. палата, 1989. - Вып. 2. - 496 с.
5. Уникаючи апокаліпсису : зб. ст. та матер, з філософії масової комунікації. - Львів : ЗУМЦНЖ, 1999. - 96 с
6. Косюк О. Казочка / Оксана Косюк // Медіакритика. - Львів, 2004. - № 2. - С. 7-11.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com