www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Журнальні видання УРСР як засіб ідеологічного виховання мас
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Журнальні видання УРСР як засіб ідеологічного виховання мас

Юрій Колісник,
к. філол. н., доц. (Черкаси)

Журнальні видання УРСР як засіб ідеологічного виховання мас

   У статті досліджено діяльність партійно-радянської преси, яка сприяла утвердженню радянської системи в Україні. На численних зразках журнальної періодики УРСР, значного історичного фактажу проаналізовано вплив друкованого слова на ідеологічне виховання мас. Доведено, що радянські мас-медіа не лише інформували, висловлювали компартійні погляди, а й налаштовували громадян на певні перспективи, чітко окреслювали засоби їх реалізації, сприяли виконанню соціально-економічних програм, піднесенню трудової, суспільно-політичної активності громадян.
   Ключові слова: адміністративно-командна система, партійно-радянська преса, марксистсько-ленінська ідеологія, тоталітарна журналістика, комуністичне суспільство, інформаційний простір.

   Журналістика сучасної України - явище багатовекторне, неоднозначне, нерідко з протилежними світоглядними засадами. Засоби масової інформації досі не змогли остаточно позбутися тоталітарного минулого, стати поборниками правди, справедливості, сповна прислужитися суспільству, наснажуючи його високоморальними вартостями. Значна частина сучасних мас-медіа ще й досі зазнають згубного впливу комуністичної ідеології, цензурних утисків і підзвітності владним структурам. Слабкість української журналістики перед засиллям російськомовної преси, денаціоналізація справляють всебічний негативний вплив на духовне здоров'я суспільства. Як наслідок - вияв байдужості громадян до української державотворчої ідеї.
   Дослідження журналістики УРСР актуальне з вищенаведених причин та гострої потреби розв'язання важливих проблем сучасних ЗМІ. Зіставлення й переосмислення їх діяльності допоможуть звільнити суспільну свідомість від тоталітарних стереотипів. Розкриття характерних ознак комуністичного режиму в журналістиці сприятиме протидії неототалітаризму. Воно актуальне й тому, що в Україні відбувається відродження комуністичної ідеології у нових формах, а отже, - і тоталітарної концепції журналістики. З'ясування специфіки радянської періодики як засобу ідеологічного поневолення сприятиме розвінчанню деспотії СРСР та його преси.
   У статті доведено, що журналістика, яка деіндивідуалізує громадян, намагається перетворити їх у слухняних виконавців та уберегти від інакодумства як найтяжчого зла, не має права на подальшу практику, а від неототалітарних методів слід відмежовуватися. Розглянуто результати досліджень журналістики УРСР як репресивного засобу, визначено механізм впливу монопартійності на характер і зміст журнальних видань. На багатьох прикладах показано, як слово, наділене адмінвладою, вбивало творчу активність, культивувало посередність, а забезпечення його дієвості призводило до насильства над людиною. Заідеологізованість зумовлювала поширення мовних штампів, збіднення стилю, журналістського досвіду і т. д.
   Фундаментальні дослідження тоталітарної журналістики СРСР у радянську добу неможливо було провести, проте в умовах незалежності України такі роботи з'явилися. Це, зокрема, праці В. Здоровеги, М. Скуленка, Б. Потятиника, В. Карпенка, В. Качкана та ін. Окремо слід зазначити закордонні джерела, які, так чи інакше, пов'язані з вивченням політичних ідеологій та засобів масової комунікації в тоталітарному, демократичному суспільствах. Скажімо, це дослідження Т. Маркузе, Ю. Хабермаса, X. Гадамера, С. Кара-Мурзи, а також сучасних українських пресознавців - В. Різуна, Й. Лося, В. Іванова, Г. Почепцова та інших, які торкаються цієї проблематики. Використовується також джерельна інформація інтернет-сайтів із зазначеної теми.
   Актуальність статті зумовлена й тим, що цілісне дослідження журнальної періодики УРСР 50-80-х pp. минулого століття досі не проводилося, а окремі розробки стосуються переважно газет і наголошують, як правило, на залежності ЗМІ, автоматизмі їх дій. У новому суспільно-політичному контексті ця преса майже не вивчалася.Радянський тоталітаризм СРСР мав вигляд чітко злагодженого суспільного механізму, сформованого впродовж десятиліть невпинною практикою терору. Компартійні політичні догми всебічно тиражувалися різними ланками ідеологічних інституцій. Активно залучалися до цього й засоби масової інформації. Щоб діяти якомога ефективніше, апологети марксизму-ленінізму сформулювали принцип партійності преси. Журналістика, відповідно до тверджень В. Леніна, розглядалася виключно "як складова партійної роботи, а засоби масової інформації - як гвинтик загальнопартійної справи. <...> Вся преса, незалежно від її тематики і напрямку, вважалася партійною, керівні кадри входили до партійної номенклатури і призначалися партійними комітетами.., зміст публікацій суворо контролювався тими ж парткомітетами і цензурою" [7]. Заснування періодичних видань, теле- і радіоканалів належало компетенції ЦК. Плюралізму в діяльності ЗМІ не допускалося.
   Комуністичні принципи ЗМІ засвідчують витяги з журнальних видань радянського періоду: "Натхненником і організатором величезних перемог українського народу, як і всіх народів наглої великої соціалістичної Вітчизни, є славна Комуністична партія Радянського Союзу" [13, 11], "Об'єктивні закони суспільного розвитку невблаганно ведуть до перемоги комунізму" [14, 11] і т. п. Мас-медіа повсякчас відстоювали й популяризували "фундаментальні" партійно-державні рішення, спрямовані на спорудження велетенських новобудов, штучних морів, каналів, залізниць і слугували могутнім засобом соціалістичної пропаганди.
   Значна увага партії до розвитку журналістики та видавничої справи сприяла зростанню кількісних показників газетно-журнальної й книжкової продукції. Для ідеологічного виховання громадян багатотисячними тиражами видавалася періодика, публікувалися твори основоположників і послідовників марксизму-ленінізму, документи КПРС, праці партійних діячів. Журналістика УРСР широко пропагувала рішення партійних з'їздів, праці з історії КПРС і КП України. Полиці бібліотек масово заполонила партійна преса, книжки серії "Земні зорі", "Наш сучасник", "З тобою, партіє!", "Наставники" тощо, у яких звеличувалися жертовність, сподвижництво, замовчувалися нужденність пересічних громадян. Така політика партії та її втілення узаконювали лицемірство, подвійну мораль.
   Як свідчить журнальний бюлетень "Нові книги УРСР" (1971. -Ч. 4), видавництва республіки "назустріч XXIV з'їзду КПРС і XXIV з'їзду КП України" підготували до друку наукові посібники "Великий Жовтень і захист його завоювань", "Науковий комунізм", "Політична економія соціалізму", "Курс лекцій з історії КПРС"; колективні праці "В. І. Ленін і формування комуністичних суспільних відносин", "Комсомольська слава України", збірку "Пісні про партію і комсомол" та ін.Накидали марксистсько-ленінську ідеологію засоби масової інформації досить активно. Як зазначає професор В. Карпенко, радянським ЗМІ характерна не лише партійна підзвітність, а й широка масовість: "На початок перебудови в СРСР <...> разовий тираж усіх газет в країні перевищував 190 мільйонів примірників. Якщо додати до цього ще 1500 журналів, Центральне телебачення та Всесоюзне радіо, то можна уявити, який потужний і неспинний потік комуністично заанґажованої інформації безальтернативно обвалювався щоденно на голови населення" [8]. Із зазначеного випливає, що преса УРСР була надійним охоронцем радянської системи. Будь-які сумніви щодо доцільності чи справедливості партійних рішень не мали права на існування.
   Таким чином, українські громадяни з офіційного медіапростору не могли знайти вичерпну й об'єктивну інформацію щодо історії, новітніх суспільних явищ тощо, а тому часто орієнтувалися на альтернативні джерела, зокрема закордонні радіопередачі, самвидав, усне поширення інформації.
   Тогочасні ЗМІ були піднесені на найвищий рівень авторитетності, їхніми устами говорила партійна ієрархія. Журналістські традиції відображення "дійсності" диктувала політична доктрина. З одного боку, перед журналістикою, як і перед літературою, ставили завдання: якомога рельєфніше, барвистіше, переконливіше "опоетизовувати" лад комуністичного майбутнього, а з другого - науковців, публіцистів змушували через пресу, книги, радіо й телебачення з усією нищівністю викорінювати все, затавроване партією як "вороже", "відстале", "застаріле", що гальмувало будівництво нового суспільного ладу.
   Журналістика періоду відлиги, застою, перебудови характеризується видозміною моделей відображення й програмування суспільних, політичних, ідеологічних рухів, але постійним залишався принцип комуністичної партійності, за яким "право на життя мали лише ті видання, що виражали ортодоксальну комуністичну ідеологію" [6, 233].
   Як відомо, доповіді М. Хрущова, рішення XX з'їзду КПРС викликали гучний суспільний резонанс. Спроби оновити партійне життя, намагання здолати командно-бюрократичні методи керівництва пов'язувалися з поверненням до "ленінських принципів". Численні виступи в пресі, по радіо, телебаченню пропагували новий стиль роботи партійного керівництва, висвітлювали його "повернення до народу". Ця ідеологічна кампанія яскраво простежується в деяких журнальних заголовках і рубрикаціях хрущовської доби ("Партійне життя", "Партійне життя: стиль і методи керівництва", "Марксизм-ленінізм - у дії", "За ленінським курсом"), у тематиці та змісті видань. Скажімо, у "Віснику Академії наук УРСР" записано: "Виключне значення для успішного виконання рішень XX з'їзду КПРС, для послідовного наближення Радянської країни до комунізму має здійснена партією і урядом докорінна перебудова керування промисловістю і будівництвом" (1958. - Ч. 1. - С. 11). Не менш гостро висловлюється про зміни у методах керівництва журнал "Комуніст України": "Необхідно... подолати залишки канцелярсько-бюрократичних методів роботи... В окремих партійних організаціях... слабо розгортається критика і самокритика, і це негативно впливає на розв'язання господарсько-політичних завдань" (1959. - Ч. 1. - С. 10).
   Загалом постсталінському періоду характерне одноманітне, зациклене, загальмоване у своєму розвитку інформування, всеосяжне фальшування дійсності, приховування суті тоталітаризму, зображення його як справжньої і найповнішої демократії. Властиве воно і журнальній періодиці. Проілюструємо такими цитатами: "Під керівництвом Комуністичної партії радянський народ... побудував соціалістичне суспільство, назавжди знищив експлуатацію людини людиною, ліквідував соціальний і національний гніт. Комуністична партія виховала в народних масах радянський патріотизм, почуття братерської дружби" [14, 5]; "Радянський Союз по темпах економічного розвитку давно випередив всі капіталістичні країни, а по розмірах виробництва найважливіших видів продукції вийшов на перше місце в Європі... В напіій країні небачено розцвіла нова соціалістична культура народів Радянського Союзу, їх мистецтво і література" [4, 4].
   Редакції всіх журналів у властивому їм стилі висловлювали критику на адресу імперіалізму, капіталістичного ладу, не шкодували темних барв, показуючи "гріхи" західного суспільства, несхожого на соціалістичне. Гумористично-сатиричний журнал "Перець" у цьому практикувався чи не найбільше. На його шпальтах художникам і журналістам у межах радянської ідеології надавалася достатня свобода творчості; зображальними засобами митці намагалися викликати зневагу до ідеологічного супротивника. "Перець" систематично подавав карикатури на провідних діячів західних суспільств. Наочним підтвердженням цього є методи протиставлення. Так, на титулі видання (1957. - Ч. 8) уміщено ілюстрацію "Хай живе 1 травня!", де зображено усміхнених Героїв соціалістичної праці та щасливу молодь; як повний контраст - зворот титульної обкладинки з карикатурою "Міністр Фон Брентано і його фон". На малюнку "відтворено" антира-дянську промову в США міністра закордонних справ ФРН Брентано, який з лютою ненавистю звинувачує СРСР у різних гріхах, і показано приреченість його ідей. Такий підхід журналу хоча й не відповідав життєвим реаліям, проте автори, дотримуючись чинних ідеологічних постулатів, прагнули показати негативне ставлення до держав, які не будували комуністичного суспільства.
   Нещадна критика Заходу присутня в усіх числах видання. Наприклад, у журналі "Перець" (1957. - Ч. 18. - Є. 6) опубліковано проблемний фейлетон Майкла Голда під назвою "Четверта грань...". У саркастичному тоні розкритиковано відомого американського державного діяча Джона Фостера Далеса. Він заявляв, що "радянський комунізм є змовою, проти якої повинні боротися всі люди, яким дорога справедливість" [19, 72]. До "холодної війни" безкомпромісно залучали журналістську творчість. В інтерпретації радянських ЗМІ, безперечно, лише капіталісти прагнуть до узурпації світу, а якщо йдеться про комуністичний лад, соціалістичний табір, СРСР, то мови про загарбницькі наміри бути не може - лише "добровільне" об'єднання в ім'я "торжества комунізму" на всій планеті.
   "Забезпечення" прав і свобод громадян, націй та народностей преса повністю приписувала турботі КПРС, радянської влади. Про це свідчить низка публікацій журналів "Комуніст", "Під прапором ленінізму", "Україна", "Народна творчість та етнографія", "Український історичний журнал", "Радянська жінка", "Барвінок", "Малятко" та ін. Вихідним пунктом такої соціально-економічної політики була програмна вимога КПРС - "все в ім'я людини, все для блага людини". "Звідси, - зазначає журнал "Під прапором ленінізму", - орієнтація нашої економіки на розв'язання різноманітних завдань, пов'язаних з підвищенням добробуту радянського народу" [11, 13]. Якісно нові зміни в мистецтві журнал "Народна творчість та етнографія" подає як "результат постійної уваги і повсякденного піклування Комуністичної партії та Радянського уряду про народні таланти України" [2, 13-14].
   Утілюючи комуністичну ідеологію в практику, журнальні видання часто подавали ідеальну дійсність як реальну, не заглиблюючись в об'єктивний аналіз. У демонструванні тріумфу, "переможної ходи", фантастичних успіхів нового суспільства першочергові завдання журналістів зводилися до винайдення все нових засобів політичного одурманювання. Зашкарубла партійна фразеологія примусом утілювалась у життя. Журналісти та освітяни подавали партійні матеріали за принципом інтриги, доступності, щоб легко засвоювався той чи той політичний витвір Компартії. Інакше кажучи, не лише здійснювався контроль над діями, а й програмувалися думки людей. Показовими у цьому плані є ідейні настанови журналу "Мистецтво": "Бути ленінцем - це означає вірно служити своєю творчістю народові, його керівній і спрямовуючій силі - Комуністичній партії. <...> Бути ленінцем - це означає виховувати молодь у комуністичному дусі, загартовувати її для славних подвигів в ім'я торжества Ленінських ідей" [5, 1].
   Ідеологічні та інші управлінські кадри не тільки пояснювали, а й перевіряли, як засвоюються пропоновані політичні знання, чи стають вони духовними орієнтирами. Таке оцінювання передбачало, відповідно, і заохочення чи покарання. Комуністична ідеологія на підсвідомому рівні часто ставала в громадян другою натурою. Усе це трактувалося благородними цілями журналістики, яка працювала "в ім'я народу", "в ім'я Радянської Батьківщини", "в ім'я комунізму".
   Масовість тиражування партійних ідеологем журнальною періодикою призводило, як правило, до механічно-бездумного, некритично-пасивного, безопірного засвоєння. Втілюючи вимоги Компартії, журналістика тенденційно зображувала суспільне життя у світлі ідеалів соціалізму. Журнальне слово прищеплювало й відповідну модель поведінки - вчинки та дії, які ставали притаманними широким масам. Комуністична мутація господарсько-економічного, соціального ладу, культурного виднокола зумовила масовий лінгвогіпноз, в якому перебувала уся радянська спільнота.
   Суспільна деградація відбувалася непомітно. Журналістика морально виправдовувала будь-які тоталітарні акти, облагороджуючи їх. Знущання над людиною у вітчизняній історії нерідко іменувалося "мужністю", "боротьбою з ворогами народу". Скажімо, назвали "куркульством" працелюбних, творчих, ініціативних людей села і боролися з ними як класом, жорстоко переслідуючи. Водночас замовчувався голодомор, який призвів до багатомільйонного винищення українського народу. Це теж вважалося журналістською нормою, на сторожі якої стояв страх. Депортацію людей із місць проживання трактували як "боротьбу з внутрішніми ворогами" і т. д. Стало звичним називати "ворогами", "неблагонадійними" вільнодумців - кращих представників інтелігенції, переслідувати самостійне мислення.
   Натомість рабську працю в колгоспі за безцінь підносили до рівня подвигу, як "ударний фронт". Радянська журнальна преса по суті стала творцем утопічно-ідеалістичної псевдодійсності. Слово вже не було духовним адекватом життя. У такій атмосфері людина не могла сповна реалізувати себе. А основне - найогидніпіе і найпотворніпіе - діяли "за ленінськими заповітами" лише на папері. Процвітало зрадництво, підлість, подвійна психологія. Все це унормувалось: уявне добро подавалося за наявне, а огріхи й трагедії не помічались, приховувалися.
   У межах марксистсько-ленінської доктрини й комуністичної практики журнальні видання 50-80-х pp. активно послуговувалися штучно створеним "науковим словником", формуючи хибні уявлення про суспільство та людину: комуністична правда, світле майбутнє, переможна хода комунізму, окрилені успіхами трудящі, натхненні партією, зростання добробуту, швидкі темпи наукового прогресу, перемога комуністичної праці, світлі висоти комунізму і т. д.
   Хоча "будівництво соціалізму" насправді було жорстокою, нічим невиправданою руйнацією укладених віками виробничих традицій, духовної спадщини, культурних багатств націй, проте змальовувалося в гуманістичних тонах. Словосполучення "диктатура пролетаріату", "боротьба з класовими (внутрішніми) ворогами" уневиню-вали терор, переслідування, знущання, винищення, концтабори, депортації. У численних публікаціях періодичної преси приховували, завуальовували, виправдовували знищення мільйонів людей. "Пролетарський інтернаціоналізм", "дружба народів" насправді руйнували національну свідомість, самобутність - нація розпорошувалась у сукупності "радянських народів". Пропаговані журналістикою міфологеми: "дружба народів", "злиття націй", "радянський спосіб життя" та інше перетворювалися в "етномутанти неймовірного розміру" [18, 80].
   У багатьох журнальних матеріалах ішлося про комунізм як про "грандіозний план", "могутню ходу" наглого народу, сяючі вершини якого вже "виразно видно" і т. д. і т. п. Особливо заідеологізованими були передмови й післямови до публікацій.
   Штучна псевдолексика витіснила з журналістських матеріалів слова-номінанти - справжні показники національного буття, які охоплювали й формували етнічну психологію. Через спотворення історії та сучасності втрачався державотворчий ідеал назви країни - з'явилося УРСР як частина СРСР. Накидана журналістами псевдодійсність утверджувала радянський менталітет, позбавлений національної суті. Засоби масової інформації спонукали людину жити в межах кількох "Я": "кажу одне, думаю друге, а роблю третє". Виходило - четверте... Журналісти, виступаючи апологетами марксистсько-ленінської ідеології, писали і говорили те, що їх змушували, і далеко не те, у чому справді були переконані. Це призводило до суперечливого психологічного стану, втрати ідеалів і неадекватного відображення суспільної дійсності. Внаслідок політичних та лінгвістичних деформацій руйнувався віками узвичаєний духовний світ, люди опинялися в новому вимірі псевдокультурних цінностей. Радянська журналістика всебічно популяризувала їх українським громадянам.
   Журнальна періодика УРСР сповнена стверджувальними і спонукально-наказовими конструкціями. Лексика публікацій пересипана вкрапленнями на кшталт: "...повинно бути виконане історичне завдання - наздогнати і випередити найбільш розвинуті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення" (Комуніст України. - 1958. - Ч. 11. - С. 4); "XX з'їзд Комуністичної партії <...> поставив перед радгоспами історичної ваги завдання - збільшити вихід продукції рослинництва і тваринництва..." (Вісник АН УРСР. -1958. — Ч. 1. — С. 37); "...кожна нова перемога трудівників України є великим вкладом у загальнонародну справу побудови комунізму..." (Радянська жінка. - 1962. — Ч. 1. — С. 2); "Ленінські суботники стали "всенародним святом вільної, комуністичної праці" (Україна. - 1974. -Ч. 16. - С. 2); "Колективи підприємств автомобільного транспорту... під керівництвом партійних організацій послідовно втілюють у життя рішення XXIV з'їзду КПРС..." (Автошляховик України. - 1973. -Ч. 1. — С. 3) і т. д. Із зазначеного легко помітити підкреслено-запобігливий тон журналістики перед партією.
   Аналізуючи журнальну пресу УРСР, яскраво бачимо ідеологічну перенасиченість, стереотипність публікацій, штучність відбору й перекручення фактів. Мовилося лише про позитив, "захмарні" досягнення радянського суспільства, "геніальних" творців радянської історії, "мудрі" рішення партії. Маніпулятивні аспекти журналістики приховувалися. її суть виразно окреслює гасло тієї пори: "Зростання суспільно-виховної ролі засобів масової інформації і пропаганди для піднесення ідеологічної роботи серед трудящих".
   Масова комунікація в той період здійснювалася за традиційною схемою. Досвід комуністичного виховання громадян постійно застосовувався і вдосконалювався. Аби міфологеми історичного матеріалізму успішно приживалися серед мас, їх спершу апробовува-ли в наукових виданнях, потім у доступнішій формі подавали в ЗМІ. Наведемо приклад офіційного висловлювання з підручника "Філософія" того часу: "Перемога комунізму у всесвітньому масштабі створює всі необхідні матеріальні й духовні передумови для злиття націй. На всій планеті поступово складеться єдине комуністичне господарство, що розвиватиметься за єдиним планом, забезпечуватиме небачену раніше економічну спільність людей. Сформуються спільні риси духовного обличчя людей, які вберуть в себе все найкраще від національних рис характеру кожного народу. Виникне спільна мова, єдиний засіб спілкування усіх людей. Людство становитиме єдиний колектив, єдину братерську спільність, вільну від антагонізмів" [12, 294].
   Результати псевдонаукових досліджень, що завуальовували жорстокість тоталітаризму, ставали загальновідомими через пресу, підручники, довідкову літературу. Так, приміром, "Українська Радянська Енциклопедія" за редакцією М. Бажана статтю "Комунізм" завершує цитатою з промови М. Хрущова на XXII з'їзді КПРС: "Торжество комунізму завжди становило заповітну, кінцеву мету ленінської партії. Тепер ця мрія - комунізм - стає дійсністю. Не тільки наші нащадки, а й нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі! Свідомість цього окрилює кожну радянську людину, породжує в ній бажання жити і працювати з нечуваним ентузіазмом" [9, 80]. Наш народ не дочекався його.
   Як прищеплювалися громадянам складники марксистсько-ленінської апологетики яскраво простежується на прикладі статті академіка І. Білодіда "Поглиблювати дослідження в галузі суспільних наук", опублікованій у журналі "Вісник Академії наук УРСР" за 1956 р. Публікація переконує, що тоталітарній пресі СРСР властива особлива комунікативна риса - необ'єктивне, неправдоподібне, надмірне возвеличування й прославляння панівної ідеології. Крім того, вона доводить, що за відсутності діалогу в науковому мисленні та умов для висловлення полярних думок і критики вчення догматизується, допускаються крайнощі.
   Наведемо кілька прикладів із публікації: "...марксизм-ленінізм <...> являє собою єдино правильну, глибоко правдиву, підтверджену всім ходом розвитку людства науку про життя і розвиток людського суспільства", вона - "...найвищий ступінь наукового узагальнення всіх досягнень людського розуму у пізнанні природи і суспільства, законів їх розвитку, марксизм-ленінізм дає методологічну основу і конкретні настанови щодо розкриття і пізнання фактів і подій історії, закономірностей суспільного розвитку, допомагає формуванню комуністичної свідомості трудящих" [1, 9].
   Технологія гіпертрофованого "схвалення" практикувалася впродовж багатьох років різноманітними науковими журналами, особливо гуманітарного напряму. їхні розробки були еталоном для подальшого масового розтиражування. Ідеологічні репресії, заборона інакодумства призводили до спотворення й примітивізації гуманітарних наук, а ідеологічний контроль та ізоляція від західних досліджень наполегливо вкорінювали в політичну свідомість мас єдину ідеологію з її догматизовано-примітивними твердженнями.
   Із публікації І. Білодіда бачимо, що вчені служили не стільки науці, об'єктивному дослідженню, відкриттю закономірностей, як "великим цілям комунізму" і науково-ідейній "чистоті" ленінських принципів. Ведучи непримиренну боротьбу проти всіляких "проявів ворожої ідеології" - насамперед проти "українського буржуазного націоналізму", "імперіалізму", "агресивних сил" тощо, водночас декларували гасла "загального миру", "демократії" й "соціалізму". Стаття завершується таким запевненням: "Працівники Відділу суспільних наук АН УРСР глибоко вивчають доповіді М. Хрущова, М. Булганіна на XX з'їзді КПРС, матеріали XX з'їзду КПРС та XIX з'їзду КП України, щоб усвідомити ті великі завдання, які поставлені перед суспільними науками..." [1, 18]. Таким чином, завдання тогочасної науки полягало в служінні Комуністичній партії. Не лише пропагандисти, ідеологічні працівники абсолютизували марксистсько-ленінське вчення, не усвідомлюючи облудність його теорій, а й вчені, письменники, журналісти вважали його прогресивним, науково виправданим, істинним і проймалися ним на рівні переконань та світоглядної позиції.
   Це сталося завдяки тотальному наступу на ЗМІ, що здійснювався впродовж усього періоду "диктатури пролетаріату". Компартією ухвалювались численні постанови, які визначали характер діяльності газетно-журнальної періодики та аудіовізуальних ЗМІ. Зокрема, щодо газет: "Районна газета має бути масовим політичним органом і повинна мати яскраво виявлений виробничий характер" [16, 362-363], вона "посилює роль районної преси як знаряддя партії в зорганізації мас до виконання завдань суцільної колективізації і ліквідації на її основі куркульства як класу, у соціалістичному вихованні й культурному піднесенні мас" [16, 364]. Ці рішення, що визначали місце та роль журналістики й преси у будівництві суспільного ладу, з'являлись не раз і змушували підпорядковані партійні ланки чітко реагувати на них. Так, у Постанові ЦК ВКП(б) від 24 січня 1952 р. "Про заходи для покращення районних газет" ідеться, що головне завдання преси - на основі пропаганди, політики і заходів комуністичної партії й радянського уряду ідейно-політично виховувати й організовувати маси [10, 255-258].
   В іншій ухвалі ЦК КПРС "Про підвищення ролі районних газет у комуністичному вихованні трудящих" (1968) зазначається: "Місцева преса переконливо показує велетенські соціальні й культурні перетворення, які відбулися за роки Радянської влади на селі, конкретно висвітлює питання економіки, підвищення культури землеробства та продуктивності тваринництва, активно пропагує передовий досвід, підтримує патріотичні починання трудівників села в змаганні за дострокове виконання п'ятирічки" [3, 595]. Цією постановою працівників ЗМІ зобов'язували підвищувати ідейний рівень та організаційну роль преси у втіленні ріпіень Компартії та уряду в комуністичному вихованні трудящих у мобілізації їх на дострокове виконання завдань п'ятирічки. У цій ухвалі (як і в інших) провідне місце посідають возвеличення й фетишизація керівної ролі Комуністичної партії. Пресу змушували на конкретних прикладах і фактах пояснювати зовнішню і внутрішню політику КПРС, "демократичні" основи ладу, пропагувати "непорушну дружбу", виховувати почуття "соціалістичного інтернаціоналізму", висвітлювати економічне, культурне життя та ін. Серед іншого увага зверталась на зміцнення "комуністичної переконаності", "радянського патріотизму", "ідейної стійкості", уміння протистояти "буржуазному впливу".У висвітленні проблем загальнолюдських вартостей журнальна періодика УРСР характеризується меншою заідеологізованістю. Як зазначає Т. Трачук, на зламі 50-60-х pp. XX ст. "з'являються перші спроби ширше глянути на журналістику: не лише як на "колективного агітатора, пропагандиста і організатора", але й як на явище суспільно-політичного життя..." [17]. Хоча загалом преса залишалася партійною служницею, але, крім суспільно-політичної інформації, вона вміщувала матеріали на загальні теми: виховання дітей, мораль, спорт, образотворче мистецтво, театр, побут і т. п. Деякі з них позбавлені ідеологічного антуражу. Яскравим прикладом є стаття про творчість народної художниці К. Білокур. Журнал "Радянська жінка" (1983. - Ч. 11. - С. 21) під заголовком "Повернені до життя" розповідає про долю видатної майстрині та полотна, які втілюють мальовничу красу української природи. Обговорення таких тем має позитивний характер, адже повертає громадян до національних джерел.
   Незважаючи на політичну заангажованість, журнальна преса епохи відлиги, перебудови зробила помітний внесок у процес подолання культу особи, відновлення демократичних принципів, активізацію культурного та народногосподарського розвитку країни. Позитивне соціально-економічне начало простежується в пропаганді "передового досвіду" (на заводах, шахтах, у колгоспах), "творчих починань" (у культурі, народній творчості, етнографії) тощо. Видання не лише стимулювали, а й ідеологічно спрямовували трудову ініціативу, творчий потенціал громадян.
   Коли розвалилася комуністично-радянська імперія, відмерла й панівна ідеологія, багатолике неживе політичне тло зникло само собою. Не вживаються в позитивному розумінні (в побуті, ідеологічних засобах, журнальній періодиці) поняття "комуністичний", "радянський", "країна рад", "ленінізм", "соцреалізм" тощо. З відходом політичної системи без співчуття й жалю відмерло й надумане, облудне слово марксистсько-ленінської ідеології.
   Неминучий плин часу, перебіг історичних подій поступово усувають помилкові ідеї, віддаючи перевагу справжній істині (хоча це непросто). Вона не може бути здобута "іншим шляхом, окрім боротьби всіх ідей - істинних чи облудних, нісенітних або розумних. Лише з ось цієї суміші звичайний розум, надана людині здатність розрізняти добро й зло, навчається обирати одні ідеї та відкидати інші" [15, 7-8]. Журналістика минулого переконує, що нав'язування розуміння, а не забезпечення сприйняття об'єктивних реалій і тенденцій суспільного розвитку є примарним. А тому сучасні мас-медіа повинні не насаджувати бачення, а створювати широкий інформаційний простір.

1. Вілодід І. Поглиблювати дослідження в галузі суспільних наук / І. Білодід // Вісн. Академії наук УРСР. - 1956. - Ч. 2. - С. 9-18.
2. Буланий І. Розквіт самодіяльного мистецтва республіки / І. Буланий // Народна творчість та етнографія. - 1971. — Ч. 1. — С. 3-15.
3. Вопросы идеологической работы КПСС. - М., 1973. - С. 595-601.
4. Всесвіягкьо-історичний подвиг радянського народу // Вісн. Академії наук УРСР. - 1957. - Ч. 11. - С. 3-8.
5. З Леніним у серці // Мистецтво. - 1969. — Ч. 1. — С. 1.
6. История мировой журналистики : учебник / А. Г. Беспалова, Е. А. Корнилов, А. П. Короченский [и др.]. - 2-е изд. - Ростов н/Д, 1999. - 344 с.
7. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека: свобода слова -підмурівок інформаційної політики / В. Карпенко. - <http://ukrlife_org/main/karp/bezpekall.htm> [05.09.2008].
8. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека : зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи / В. Карпенко. - <http://ukrlife_org/main/karp/bezpeka4.htm> [27.07.2008].
9. Комунізм І/ Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / ред-кол.: М. П. Бажан (голов, ред.) [та ін.]. - К. : Голов, ред. Укр. Рад. Ен-цикл., 1962. - Т. 7. - С. 80.
10. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов. - М., 1985. - Т. 8. - С. 255-258.
11. Марцунов Г. Матеріаломісткість і підвищення ефективності суспільного виробництва / Марцунов Г., Невелєв О. // Під прапором ленінізму. - 1981. - Ч. 20. - С 12-17.
12. Основи марксистсько-ленінської філософії : підруч. для студ. вищ. навч. закл. ; пер. з 6-го роз. вид. / авт. колек.: Ф. В. Константинов (керівник), О. С. Богомолов, Г. М. Гак [та ін.]. - 2-ге вид. - К. : Політвидав України, 1985. - 492 с
13. Палладін О. 40-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки / Палладін О. // Вісник Академії наук УРСР. - 1958. -Ч. 1. - С 3-11.
14. Партія веде // Комуніст України. - 1959. — Ч. 1. — С. 1—11.
15. Робеспьер М. Речь о свободе печати, произнесенная в Якобинском клубе 11 мая 1794 года и повторенная в Национальном собрании 22 августа того же года / Робеспьер М. - М. : Изд. В. М. Саблина, 1906. - 16 с.
16. Справочник партийного работника. - М., 1934. - Вип. 8. -С. 362-363.
17. Трачук Т. Питання періодизації історії українського журналісти-кознавства / Трачук Т. - <http://journlib.univ.kiev_ua/index.php?act= article&article=1330> [01.03.2007].
18. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності) / О. Фе-дик. - Львів : Місіонер, 2000. - 300 с
19. Хто є хто в європейській та американській політології? : малий політологіч. слов. / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук. - Львів : Кальварія, 1995. - 288 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com