www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow "Моя чарівна леді" Ф. Лоу на сцені київського академічного театру оперети
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Моя чарівна леді" Ф. Лоу на сцені київського академічного театру оперети

Зайцева І.Є.
кандидат педагогічних наук, доцент
Національної музичної академії України
імені П.І. Чайковського

"МОЯ ЧАРІВНА ЛЕДІ" Ф. ЛОУ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО ТЕАТРУ ОПЕРЕТИ

   "Київський театр оперети - крок до свята!" - ці слова знайомі сьогодні кожному киянину та багатьом гостям столиці. Рекламна політика у провідному театрі оперети нашої країни, який у 2004 році отримав статус академічного, останнім часом широко використовує різноманітні форми сучасного театрального менеджменту, створюючи новий іміджевий рівень. З 2003 року з приходом молодого художнього керівника-директора театру Богдана Струтинського розпочалася нова сторінка в біографії колективу. На передодні 70-річного ювілею театру за його ініціативою було відкрито камерну сцену - "Театр у фойє" - творчу лабораторію митців "легкого" жанру. Стажування у провідних діячів театрального мистецтва, таких як Є. Гротовський, В. Станєвський, Б. Голубовський та інших, робота над дисертацією, присвяченої акторській школі Леся Курбаса, творчий доробок режисера, в якому превалює розмаїття жанрів української класики, допомогли Струтинському опанувати мистецтво оперети. Як художній керівник, він прагне до створення найсприятливішої атмосфери в колективі театру, в якій би міг самореалізуватися універсальний актор - "всесвітньо відомий арлекін" (за Л. Курбасом). Успішність цього процесу забезпечує справжня література і прекрасна музика.
   Один з найвідоміших і улюблених у світі мюзиклів "Моя чарівна леді" Ф. Лоу лібретиста А.Дж. Лернера за п'єсою Б. Шоу "Пігмаліон" якнайкраще відповідає формулі успіху, тому столична оперета звернулася до цього театрального шедевра, який вже півстоліття тріумфально підкорює світ.
   Про мюзикл "Моя чарівна леді" у постановці як західних, так і радянських митців у свій час писали відомі дослідники театру, композитори, актори, режисери, а саме: О. Орелович, Г. Ярон, В. Канделакі, П. Марков, О. Анікст, М. Богословський, А. Владимирська, Л. Данько, Т. Кудинова, Е. Кентлер, В. Дмитриєвський, О. Фалькевич та інші. Серед мистецтвознавців сучасного періоду-Н. Єнукидзе, І. Ємільянова. Сьогодні мюзикл Лоу йде на сценічних майданчиках деяких українських музично-драматичних колективів (наприклад, Луцького) і флагманів вітчизняної оперети - Одеського та Харківського театрів музичної комедії. У Києві п'єсу Б. Шоу "Пігмаліон" можна побачити і на сцені франківців. Ці твори потребують окремого дослідження, аналізу. Ми ж звертаємося до вистави столичної оперети. Отже, згадаємо сторінки історії створення "Моєї чарівної леді".
   Фредерік Лоу (Фріц Льове) - син німецького опереткового тенора, який навчався в Берлінській вищій навчальній школі у відомого оперного композитора Ежена д'Альбера, вже з юнацьких років почав писати музику. 1924 року разом з батьком відправився в американське турне. У Новому Світі спробував багато професій, поки в 1942 році не познайомився з 24-річним мільйонером Аланом Джейем Лернером, який мріяв стати автором лібрето до оперет. Перші їх опуси не набули популярності. Успіх прийшов у 1947 році з прем'єрою мюзиклу "Бригадун", який повідав про пригоди закоханих у горах Шотландії, сповнений національного колориту як в музиці Ф. Лоу, так і хореографії Агнес де Міль, балетмейстера-постановника бродвейських мюзиклів. На початку 50-х pp. XX ст. виникла вдала ідея створити мюзикл за п'єсою "Пігмаліон" Б. Шоу. Отримавши згоду драматурга, Лоу та Лернер почали працювати над лібрето лише через два роки після смерті автора - 1952 року. На жаль, драматург не дожив до бродвейської прем'єри.
   Протягом життя він вважався знавцем та шанувальником музики і наполягав, що всі його п'єси вибудувані, як симфонії, - за тим самим принципом.
   Видатний англійський драматург, уродженець Дубліна з бідної інтелігентної сім'ї, почав працювати простим клерком у п'ятнадцять років. А вже у двадцять переїхав до Лондону, де розпочав журналістську і літературну діяльність. Автор-початківець пише романи, виступає як художній, музичний і театральний критик. У 1892 році створює п'єсу "Будинки вдівця", ставши з цього часу професійним драматургом. Слава його зростала. Завдяки стилю, своєрідної музичності композиції п'єс, драматургія Шоу завжди приваблювала композиторів. Як відомо, саме рання атимілітаристська комедія драматурга "Зброя і людина" навіяла сюжет оперети Оскара Штрауса "Галантний вояка" (1908 p.), що частіше йшла під назвою "Шоколадний вояка". Вперше серйозна драматургія стала основою для лібрето "легкого жанру". В 1912 році Шоу пише "Пігмаліон", а наступного року п'єса про найцікавіший процес пробудження Людини в людині, вперше побачила вогні рампи. Протягом життя драматург створив біля 50-ти великих та малих п'єс, але зі світовою популярністю "Пігмаліона", мабуть, так і не зрівнялася жодна.
   Саме цим мюзиклом розпочалося знайомство радянської публіки з національним американським жанром, улюбленцем Бродвею. Навесні 1960 року минулого століття глядачі Москви, Ленінграду та Києва мали щасливу можливість познайомитися зі знаменитою американською постановкою Марк Хелллігер-театр - режисер М. Харт, художник О. Сміт, балетмейстер X. Холм, музичний керівник Ф. Аллерс. Головні ролі виконували Лола Фішер - Еліза, Майкл Аванс та Едуард Мулхейр - Хіггенс, Чарльз Віктор - Дуліттл. Блискуча бродвейська вистава, в якій домінував ексцентризм, вийшла у 1956 році, головні ролі виконували зірки Джулія Ендрю, Реке Харрісон, Стенлі Холлоуей. Глядацький успіх був повним і безперечним, загальний тон рецензій та відгуків - "святково-мажорним". Відомий російський театрознавець П. Марков зауважив, що американське "лібрето "Моєї чарівної леді" порівняно з "Пігмаліоном" втрачає у філософському розкритті дуже гострої і ядовитої п'єси" [3; 164]. Це була перша спроба залучення нашої вітчизняної публіки до американської мюзиклової естетики. Спроба дуже вдала. "Ні, це не оперета в класичному розумінні цього слова", - писав композитор М. Богословський. - Це і не п'єса з музикою, яка може бути поставлена у будь-якому драматичному театрі. Тут авторами досягнуто органічне включення музики у прозаїчний діалог, від чого пісеньки і танці є не доповненням, що прикрашає, а природним переключенням дії у другу форму сценічного вираження" [1; 3]. Проте інтерес до мюзиклу в його "класичному варіанті" значуще зріс після виходу на екрани Радянського Союзу блискучої кіноверсії "Моєї чарівної леді" 1964 року режисера Дж. Кьюкора з Одрі Хепберн, Рексом Харрісом, Стенлі Холлоуеєм у головних ролях. Ця оскароносна стрічка мала приголомшливий світовий успіх. Мюзикл Ф. Лоу і А.Дж. Лернера став надзвичайно популярним на багатьох сценах радянських театрів оперети і музичної комедії.
   1964 року мюзикл було поставлено в Ленінградському театрі музичної комедії режисером і актором Андрієм Тутишкіним. Герой "легкого жанру", досвідчений актор Альфред Шаргородський, проявивши схильність до характерності, блискуче зіграв елегантного, витончено-іронічного, легковажного існуючого професора Хіггінса, який ставав серйозним лише коли йшлося про фонетику й чистоту мови. Відкриття інших цінностей - людської гідності, наприклад, було для нього вражаючим.
   1965 року режисер Сергій Штейн здійснив постановку "Моєї чарівної леді" на сцені популярного Одеського театру музичної комедії з незабутньою яскравою характерною актрисою Л. Сатосовою в ролі Елізи, яка грала настільки експресивно, темпераментно, кумедно і щиро, що веселилася сама, примушуючи залу сміятися. "її сфера - почуття радості життя, сміливе утвердження жіночої гідності. Засоби ж створення образу трохи прямолінійні, запозичені з звичайного арсеналу доброї оперети" [4; 53].
   В історії радянського театру залишилася легендарна вистава Московського театру оперети в постановці того ж  С. Штейна з зірковою Тетяною Шмигою у головній ролі, дуже близької її художній природі. Розквіт душі під гіпнозом кохання грає видатна актриса, утопаючи у ліричних потоках музики. Кульмінаційний епізод, найкращий у виставі "Я танцевать хочу", де актриса створює майже фізично відчутну атмосферу кохання, що зароджується. Тонкий й поетичний характер, різноманітний за мотивами, апелював не тільки до почуттів, а "за психологічною глибиною не поступався образам, відбитим на драматичній сцені" [4; 54]. Блискучий артистизм гармонічно поєднався з красою музики й духовною наповненістю сюжету мюзиклу.Через сорок років "Моя чарівна леді" знов з'явилася на московській сцені. Режисер-постановник О. Горбань, балетмейстер С. Зарубін, музичний керівник і диригент А. Ходорченков, художник А. Ісаєнко. Елізу грає одна з найпопулярніших на сьогодні артисток театру - приваблива Олена Зайцева, якій вдається і драматична сторона ролі, і вокальні партії. її перетворення у принцесу в фіналі у вигляді фотосесії, яке ми бачимо на екрані, прекрасно сприймається публікою. Всі актори грають, поєднуючи гарний смак і гостру характерність. Органічно і впевнено виглядають чоловіки - професор Хіггінс (В. Шляхтов), полковник Піккерінг (Д. Твердохлібов), Альфред Дуллітл (А. Голубев). Цікаве оформлення сцени: вільно змінюють одна одну завіси з різноманітними фотозображеннями місць дії, що дозволяють звільнити майже весь простір сцени. Мізансцени іноді відсилають до кадрів улюбленого фільму - це зроблено свідомо і не нав'язливо.
   Київська оперета 1992 року здійснила постановку цього мюзиклу: режисером вистави був досвідчений майстер, народний артист України О. Барсегян. Еліза у виконанні однієї з найчарівніших співачок театру Ірини Лапіної творила свій образ не стільки в комічному, скільки в ліричному плані, хоча вона чудово працює в шаржово-гротескному ключі, про що свідчать інші спектаклі. А в мюзиклі зіграла ліричний варіант Попелюшки - одвічної жіночої мрії про щастя. Вона заслужила свій бал і свого принца та свій білий танець до самого ранку. Хореографія справила суперечливе враження поєднанням класичного стилю і модерну. Продумана режисура, цікаві акторські роботи Б. Користильова, В. Кавуна, володаря прекрасного ліричного тенора. У час економічного та політичного хаосу український глядач знаходив розраду у геніальному творі Бернарда Шоу наспівуючи улюблені мелодії Фредеріка ЛоуІ ось нове століття, нові соціально-політичні реалії і цей мюзикловий шедевр знов з'являється на столичній сцені. Київські митці звернулися до російського лібрето "Моєї чарівної леді", новий переклад українською мовою зробив відомий поет Олександр Вратарьов. Постановниками були запрошені режисер Вадим Мілков і балетмейстер Кирило Ласкарі з Санкт-Петербургу. Проте їхнє сценічне вирішення так і не було представлено на суд публіки. Богдан Струтинський взявся за "перепостановку" і 2006 року відбулася довгоочікувана прем'єра мюзиклу як втілення театрального проекту, побудованого за законами шоу [2; 2]. Театральна публіка стає учасником дійства.
   Ще в фойє театру приємно вражений глядач несподівано отримав у подарунок живі фіалки - символ мюзиклу. Програмку вистави також прикрасили ці ніжні весняні квіти (художник - заслужений працівник культури П. Межировський). Квіткарка Еліза Дуліттл з милою безпосередністю пропонувала купити фіалки і публіці у залі, поступово втягуючи аудиторію в атмосферу чарівної казки про Галатею.
   Сценографія П. Межировського дворівнева. Основні місця дії - будинок професора Хіггінса (кабінет і галерея), вулиця та лондонський міст, біля якого збираються місцеві безпритульні. Починається мюзикл з подвійної експозиції: на сцені "Ковент-Гарден" закінчується балетна вистава, а через глядацьку залу, розкланюючись з публікою, йде професор Генрі Хіггінс (заслужений артист України Микола Бутковський). Очікуючи таксі серед колоритного натовпу світських театралів, котрі поспішають додому, він раптом чує незабутній голосок "шесної дівшини": "Купіть фіялки!". Від Елізи чекаєш недоладного суржику, на який так багата і українська комедія, і наше життя, а замість цього лондонська квіткарка страждає мовленнєвими дефектами. „Нам рідну мову пам'ятати було б не гріх, щоб викликати повагу, а не сміх ," - мудро зауважує знавець фонетики Хіггінс і суворо пророкує цьому вуличному, замурзаному неосвіченому дівчиську, завдяки вимові, „життя на смітнику до кінця своїх днів".
   На прем'єрі молода актриса Ася Середа, випускниця Одеської консерваторії по класу вокалу, дебютувала в ролі Елізи. Приємна зовнішність, граційність, пластичність, сценічний шарм - все це є у дебютантки. Сцена в ритмі хабанери у виконані А. Середи виразна, насичена дією, зіграна з великою віддачею: "Еліза в ліс везе свою валізу" - бездоганно чітко повторює вправна учениця, і перша перемога поступово переростає в захоплюючу музичну кульмінацію. З яскравою характерністю веде А. Середа сцену погроз Хіггінсу Протягом арії "Постривай, містер Хіггенс", актриса органічно і переконливо проживає на сцені перехід від однієї емоційної тональності до іншої. Проте інколи її зовсім не чути, і тоді дуже хочеться, щоб на допомогу прийшли радіомікрофони, як це і прийнято у світовій практиці при постановці мюзиклів. Проблема з дикцією виникала і в Ірини Беспалової, ще однієї Елізи, яку актриса наділяє ексцентричністю: така собі дикунка-квіткарка, кожної миті готова до захисту чи до бійки. Зрозуміло, що роль Елізи потребує постійної кропіткої, а часто-густо виснажливої праці над пластикою, танцем, відточуванням акторської майстерності, передусім техніки вокалу та техніки сценічної мови, що на сьогодні є одним з важливих завдань для подальшої успішної творчості молодого складу трупи.
   Минулого театрального сезону до театру була прийнята актриса-початківець Тамара Калінкіна на роль головної героїні. Калінкіна поєднала драматичні здібності зі зворушливим виразним вокалом та сценічною „манкістю" (за К. Станіславським). Протягом вистави - це польотний голос, точний пластичний малюнок та відчуття темпоритму. Лише в першому вокальному номері „Бачу в мріях я рідний дім" Тамара Калінкіна, як нам здалося, продемонструвала занадто академічний вокал.
   Актриса привнесла в образ Елізи завзяту характерність і витончений ліризм, одухотворену волю і чутливість до прекрасного. Ось і чудове переродження: замість „опудала" перед приголомшеними творцями - професором та полковником Пікерінгом (у невимушеному виконанні А. Баса) - постала справжня Принцеса, втілення жіночості. Вишукано-елегантна Еліза вирушила на королівський бал в сучасній, легкій, ніжно-рожевій сукні. Можливо, вона відрізнялася за стилем від туалетів всіх присутніх світських дам і самої Королеви, проте так вдало відтінила та підкреслила красу молодої чарівниці. Інші виконавиці ролі Елізи з'являлися в цій кульмінаційній сцені хоча й у щедро прикрашеному вбранні з атласу заспокійливого смарагдового кольору, але, на наш погляд, виглядало це старомодно і провінційно.
   Микола Бутковський з легкістю веде свою роль, хоча для прихильників його таланту професор Хіггінс - скоріше несподіванка. Ефектна фактура актора, виразна зовнішність, красивий сильний голос і чітка дикція - саме для професора фонетики! - підкорюють Елізу і залу. Найбільш вдалося Бутковському переродження в фіналі вистави. Професор залишає порожню домівку і йде... Хіггенс знову йде глядацькою залою: гірко, але він зазнав поразки -Еліза покинула його. Що попереду - самотність? І раптом - це реальність чи сон? - знайома струнка дівоча фігурка з'являється на Лондонському мосту. Ніжна і пристрасна, незабутня лірична мелодія наповнює все навколо - це голос люблячого серця Елізи, який кличе за собою. Справжнє почуття творить магію. Мить - і Хіггінс робить свій крок до щастя: як закоханий хлопчисько, поспішає до коханої - лише б не зникло це прекрасне ведіння. Кохання подарувало диво - народилася не тільки нова Еліза, народився і новий Хіггінс. Такий змінений режисером фінал запам'ятовується, а тому начитаний глядач пробачить театру, що остання в п' єсі сцена з пантофлями - логічне завершення задуму драматурга - залишилася поза увагою постановника. На кону ж столичної оперети царює музика, в ній бажана мрія, передчуття щастя: заключний акорд - закохані разом. Цей романтичний фінал дарує глядачам найнеобхідніші на сьогодні позитивні емоції та оптимізм.
   Місіс Пірс у виконанні народної артистки України Тамари Тимошко-Горюшко переповнена переможною життєвою силою. Фантазія, почуття жанру і особливості емоційної атмосфери певної сцени дозволяють Тимошко-Горюшко збагачувати образ холодної вишколеної економки дотепними цікавими знахідками. Як, наприклад, несподівана, кумедна, пустотлива підтанцівка Місіс Пірс у поклоні. Інтонаційне багатство її зовсім невеличкої ролі настільки різноманітне, оцінка мімікою, жестом вивірені, "мхатівські" паузи такі колоритні, що все це надзвичайно подобається і захоплює публіку. Образ місіс Пірс у яскравому виконанні Т. Тимошко-Горюшко став прикрасою вистави. А творча палітра актриси поповнилася ще однією сценічною перлиною.
   Музична фактура мюзиклу, з простою і логічною драматургією, втілена диригентом Оксаною Мадараш темпераментно й виразно. У вступі звучать майже всі ліричні теми, немовби передбачаючи кульмінацію почуттів героїв, щастя здійсненої мрії. Мелодичність, доступність, романтична забарвленість знайомих ритмів пісенних жанрів захоплює глядацьку залу. Отже, інтерес до твору Ф. Лоу і Б. Шоу, основою якого є синтез побутової музичної інтонації і класичної літератури, не вгасає.
   На жаль, вставні музичні та танцювальні номери темпоритмічно затягують виставу. Танцювальні номери в сцені "Бал" сприймаються як дивертисментні. Мабуть, необхідно враховувати параметри невеличкого сценічного майданчика столичної оперети при вирішенні хореографічних візерунків. Коли танцюристи знаходяться дуже близько від Королеви, Принца, гостей на балу, то сценічний ефект від танцю багато втрачає.
   Цікаво працює у виставі молодий актор, випускник Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського Володимир Одринський у ролі Фредді. Тембристий, проникливий і сильний вокал актора миттєво підкорює, а знаменита арія закоханого „По усіх світах я блукав не раз і не знав, що випадково я зустріну вас..." у його виконанні викликала справжній фурор. „Тільки Ви моя надія і любов!" - так емоційно і щиро лунає його освідчення у коханні до Елізи, що мимохідь згадується знаменитий ефект „випромінювання", за К. Станіславським, - найпотужніший зв'язок актора із залою -володарювання над серцями глядачів.
   Актор недавно на столичній сцені, проте в його арсеналі цікаві різнопланові роботи: Альфред ("Летюча миша" Ф. Легата), Рауль („Фіалка Монмартру" І. Кальмана), на камерній сцені „Театру у фойє" -Бонефас ("Звана вечеря з італійцями" Ж. Оффенбаха), Тенор („Кавова кантата" Й.-С. Баха). Фредді, безумовно, - сценічна вдача цього щедро обдарованого вокально і акторськи переконливого митця. Володимир Одринський викликає щирий інтерес як вокаліст і як актор, за творчістю якого хочеться стежити.
   Серед творчої молоді виділяється дует Гаррі - Роман Мороз та Джиммі - Арсен Курбанов, які супроводжують філософа-сміттяра Альфреда Дуліттла (О. Кравченко). Далеко не стрункі, а скоріше важкуваті фігури їх не заважають запально танцювати, демонструючи пластичність. Актори точно відчувають партнера, володіють чутливою душевною реактивністю, що дуже важливо для жанру мюзиклу. „Пишка" А. Курбанов "вписався" і у кінські перегони, в яких темпераментно гарцював за кремезного коня Довера серед граціозних молодих і спритних кобилок під веселі ритми молодецького галопу. Але, зрозуміло, програв, не допомогла і порада безпосередньої Елізи: "Воруши своїм товстим задом!". Ще одна роль молодого виконавця - імпозантний Принц на балу, сповнений світського шарму, який елегантно вводить Елізу у вир чарівного вальсу.Гаррі, Джиммі і Дуліттл-старший - це чудове тріо. Створюючи образ Альфреда Дуліттла, людини, яку "згубила буржуазна мораль", народний артист України Олександр Кравченко демонструє блискучу фантазію: він так природно перетворює стіл в домі у Хіггінса на кафедру, встигнувши миттєво перевтілитися у професора-лектора, що йому, майстру імпровізації, новоявленому вченому та джентльмену, зала влаштовує овації. "Вони нас купили і вас - (звернення до глядачів) - купили!", - звучить іронічний вирок з його красномовних вуст. Бездоганна міміка, жест, вільне володіння рухом, пластикою, яскравим характерним танцем - все працює на образ "кращого мораліста Лондона". Батько Елізи виявився міцним горішком, здатним навіть у лахміттях не втрачати гідності і власної життєвої філософії. Як впевнено, як „по-джентельменськи" він виглядає, коли його за борги виштовхують під зад коліном з кабака!
   Знамениті куплети "Якщо пощастить" у ритмах жартівливого фокстроту, каскадний характер музичного образу Дуліттла - О. Кравченка, той запальний кураж, з яким він веде свою роль протягом вистави, захоплюють, дарують яскраві емоції. Зала неодноразово спробувала підспівувати, але переклад український - невідомий, тому підспівувати виходило тільки у кількох іноземців з партеру, які співали мовою оригіналу -англійською.
   Мізансцени з відомих західних мюзиклів нагадують деякі сценічні картини, коли головних діючих осіб масовка, яка співає і танцює, вивозить на сцену або відвозить, використовуючи і обігруючи для цього будь-який побутовий предмет. Так, обурений Хіггінс у оточенні служниць покидає сцену на столі, як пам'ятник, запевняючи: „Не дозволю я жінку в дім пустити!". А темпераментна наречена Альфреда Дуліттла, місіс Хопкінс, переконливо і яскраво зіграна засл. арт Л. Бєльською, перед весіллям з'являється на возику, як королева на троні. Режисерське прагнення активізувати хор і балетну трупу, які зайняті у масових сценах, підтверджує готовність всіх учасників до ансамблевої гри.
   Струтинський вибудовує мізансцени по всьому периметру сценічного майданчика, на авансцені і у глядацькій залі з метою створення єдиного театрального простору, в якому публіка - активна учасниця запропонованого видовища.
   Проте протягом вистави нам демонструють традиційне режисерське і балетмейстерське мислення. Ми не побачили несподіваного злету творчої фантазії, новаторських постановчих ідей, незабутніх революційних, які б збагатили, вразили, відкрили естетичні цінності нової художньої мови, а можливо, й перевернули наше уявлення про сучасний оперетковий театр, і безперечно, перетворили нас на найвідданіших прихильників мюзиклу.
   Світлова партитура (занадто застаріле світлове обладнання ніяк не сприяє постановці яскравих сценічних ефектів), сценографічне вирішення, робота художника по костюмах, на жаль, також не перетворилися на художнє відкриття. Видовищний бік київської постановки не вражає.
   Вистава викликає неоднозначне ставлення. Вона красномовно нагадує про існування багатьох творчо-виробничих проблем, актуальних для колективу.
   Як би то не було, пересічний глядач хоче чути улюблену музику, співпереживати улюбленим героям, разом з ними оновлюватися і співати, а значить - жити, попри кризу, епідемії, політичні ігри і безкінечні вибори. Ось в чому сила театрального мистецтва з його естетичним, катарсичним, компенсаторським, гедоністичним змістом. "Моя чарівна леді", класика мюзиклового жанру, ще раз довела цю істину.

1. Богословський Н. Браво "Май фєрледи!" / Никита Богословський // Литературная газета. -1960. -№50.- 26апреля. - С. 3;
2. Гаврилова Ю. Богдан Струтинский : „Театр - штука недемократичная" /Юка Гаврилова //Без цензуры. - 2007. —№ 7.-15 февраля. - С. 2;
3. Марков П. Первые впечатления /Павел Марков //Театр. -1969. -Мб.-С. 160 169;
4. Фалъкович Е. И. Татьяна Шмыга / Елена Ильинична Фалъкович. -М. : Искусство, 1973. 96 с.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com