www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Естетико-антропологічні уявлення в контексті моделювання українського одягу наприкінці ХІХ ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Естетико-антропологічні уявлення в контексті моделювання українського одягу наприкінці ХІХ ст.

Шестопалова Ю.А.
докторант
Київського національного університету культури і мистецтв

ЕСТЕТИКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ МОДЕЛЮВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ НАПРИКІНЦІ XIX СТ.

   Історична еволюція ідеалу краси рельєфно втілюється у феномені моди, зокрема, в оформленні зовнішності людини (одяг, зачіска, косметика). Традиційний одяг українців, його регіональні (Наддніпрянщина, Волинь, Поділля, Слобожанщина, Прикарпаття та Закарпаття та ін.), станові (селяни, міщани, козаки, дворяни) особливості знайшли адекватне й доволі повне відображення у фольклорі, народному аматорському та професійному мистецтві, літописних свідченнях, архівних матеріалах, експозиціях краєзнавчих та етнографічних музеїв, у творах класиків вітчизняної літератури. А з кінця ХГХ століття - і в кіно- та фотодокументах досліджуваної епохи. Ґрунтовні розвідки у зазначеному напрямі здійснили українські та російські історики, етнографи, археологи, антропологи, фольклористи другої половини XIX ст.
   Зробивши порівняльний аналіз українського національного вбрання з відповідним зрізом культури сусідніх народів, одночасно з характеристикою типологічних ознак, вони наголошували, що одяг слід вивчати не лише у клімато-географічному аспекті побутування його форм, але, передусім, як соціокультурне явище.
   З прадавніх часів одяг нашого народу задовольняє не лише його фізичні, але й духовні потреби, втілює естетичні смаки та вподобання, особливості соціальної психології, потяг до прекрасного, уявлення про нього. Найдавніші риси традиційного вбрання збереглися у місцях проживання праслов'янських населень древлян, сіверян, полян та інших племен, на грунті яких сформувалися перші давньоруські князівства. У географічному відношенні - це, передусім, Київщина, Чернігово-Сіверщина й Переяслав-Хмельниччина.
   Судити про одяг цих племен можна лише гіпотетично, проте, за аналогією з іншими видами матеріальної культури, зразки якої є у розпорядженні археологів та істориків, правомірно припускати, що він суттєво відрізнявся. У процесі утворення слов'яно-руської етнічної спільноти відбувалася консолідація різних виявів культури. На засадах одягу давньослов'янських племен виник і давньоруський костюм, значною мірою відмінний від одягу інших народів.
   Феодальне роздроблення і розпад давньоруської держави, різні історичні долі населення спричинили формування української, російської й білоруської народностей (найінтенсивніше цей процес відбувся у XIV-XV ст). Приблизно з даного часу вони розвиваються як близькі між собою, але етнічно окремі одиниці. Відповідно формувалася етнічна специфіка вбрання українців, росіян та білорусів. Усередині великих етнічних спільнот відбувалося становлення специфічних регіональних та локальних вбраннєвих ознак. Зазначене явище спостерігається в українському народному одязі, де на загальній основі складаються регіональні й локальні комплекси з виразною своєрідністю крою, кольору та оздоблення, способів поєднання носіння окремих елементів убрання.
   З класовим поділом суспільства й майновим розшаруванням населення одяг стає своєрідним знаком розмежування суспільних верств, а також станової приналежності. Звідси - соціально-економічна диференціація одягу, його кількісних та якісних показників. Панівні верстви фіксували за допомогою вишуканого вбрання своє привілейоване становище. У феодальному суспільстві багатьох країн Європи, особливо у добу Середньовіччя, регламентація одягу навіть передбачалася законодавством: зокрема, не дворянам забороняли носити шовковий або оксамитовий одяг, а також убрання червоного кольору; довжина передків взуття, висота чоловічих головних уборів - усе було суворо регламентоване. Крім певних законодавчих приписів, на одягові відбивалося й матеріальне становище представників певного соціального стану.
   У Давній Русі та за царської влади одяг боярства, а згодом і дворянства суттєво відрізнявся від вбрання представників інших соціальних верств: аристократія вдягалася у дорогі привозні тканини, оздоблені коштовним камінням й іншими дорогоцінними прикрасами, кількість одягу в неї була незліченною. Петром І було видано указ, що запроваджував у Росії для всіх станів, окрім духовенства та селянства, спочатку угорський, а згодом німецький одяг. Але до початку кардинальних петровських реформ залишалися у недоторканності довгі бороди.
   В Україні панівні верстви (феодально-поміщицька знать, козацька старшина, дворянство) також намагалися підкреслити вишуканим одягом свою матеріальну перевагу. Народний одяг, хоча й не спроможний змагатися з „панським" за вартістю, промовисто свідчив про народну майстерність, талановитість та винахідливість. Верхній одяг селян виготовлявся із саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу еволюціонував від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася у довгих плащах типу манти, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гун/. Широко побутував також одяг типу свити, її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів - вусів - або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг з покупних мануфактурних тканин - жупан. Узимку основним одягом був овечий кожух, не покритий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.
   Розвиток одягу міського населення зумовлювався суспільним поділом праці, зокрема виокремленням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а згодом мануфактурне виробництво потягло за собою уніфікацію одягу, суттєво відмінного від домашнього - у техніці ткацтва, способах пошиття, в цілому, у структурі технологічного комплексу. Формування національного ринку забезпечувало широкий асортимент тканин, у тому числі імпортних.
   Разом з тим, розвивалося й місцеве виробництво лляних, шовкових та вовняних тканин високої якості. Тому серед міських ремісників виділились групи холщівників, суконників, шовковиків тощо. Урізноманітнилася й палітра кольорів: до раніше уживаних додалися лазуровий, гвоздичний, сірий і ін.
   На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не лише вітчизняні, а й різноманітні привозні матеріали для одягу - оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні матеріали коштували надзвичайно дорого, тому їх використовували лише при виготовленні святкових очіпків та запасок, оздоблювали ними верхній одяг, елементи художнього орнаменту були потрібні для виготовлення вишивок та набійок.
   Міський одяг, як і раніше, відображав соціальне розшарування населення. Пересічні городяни - ремісники, дрібні торгівці, прислуга - переважно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, наближений до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як і в селі, комплекс одягу городян включав сорочку і штани, або сорочку та спідницю, але сорочка ставала нижнім одягом. Форми та крій одягу змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським і міським вбранням відбувався у зв'язку з переорієнтацією міського одягу на загальноєвропейські художні закони та ренесансні естетичні ідеали.
   На одязі українців рельєфно позначилась історична еволюція народу: поступове заселення українських земель, супроводжуване змішанням культур різних регіонів; пожвавлення контактів зі слов'янськими та неслов'янськими, сусідніми й географічно віддаленими народами. Поступово окреслювалися локальні особливості національного естетичного ідеалу, що набуло відповідного відбитку і в одязі.
   Виникнення Запорозької Січі й специфічні релігійно-політичні умови, в яких опинився народ України XVI-XVIII ст., спричинили якісні зміни у феномені вітчизняної культури. Характерними особливостями позначався одяг різних соціальних верств населення - козацтва, селянства, міщанства, духовенства тощо. Стильові ознаки західноєвропейських художніх течій, що побутували у той час - ренесансу, а з часом і бароко - проникали у художню культуру України, набуваючи своєрідного національного забарвлення.
   Капіталістичний спосіб виробництва максимально загострив суперечності між різними верствами суспільства. Стрімкий розвиток та концентрація промислового виробництва одночасно з поширенням кустарних та відхожих промислів сприяли зростанню населення міст. Більш вимогливими ставали культурні запити робітників і ремісників, в тому числі й у ставленні до моди. На одязі селян все відчутніше позначався вплив міської культури, у село завозилися промислові товари. Але патріархальні традиції трималися досить чіпко.
   Протягом тривалої історії одягу у ньому відбивалися статево-вікові характеристики людини. Специфіка вбрання була пов'язана не лише з фізіологією людського організму, але й з характером діяльності осіб престижної статі та з їхнім соціальним становищем. Наприклад, чоловічі штани - відносно пізнє явище, походження якого пов'язане, передусім, з розвитком верхової їзди та орного способу обробітку ґрунту. Зручна у роботі запаска-фартух позначала причетність жінки до господарської справи. Статево-вікова специфіка ставлення до моди враховувала вимоги народної моралі. Для української селянки, наприклад, навіть на початку XX ст було неприпустимим зняти очіпок й „засвітити" волосся, хоча для міщанки це вже давно стало анахронізмом.
   Український традиційний одяг кінця XIX ст. характеризувався органічним поєднанням різноманітних форм убрання. Старовинні стереотипи одягу (запаска, дерга) доповнювалися частково зшитим одягом - плахтою. Остання вперше згадується в документах XVI ст, ставши згодом елементом святкового вбрання жінок Середньої Наддніпрянщини.
   Різноманітні способи драпірування довгим прямокутним шматком тканини збереглися у жіночому головному уборі намітці, теж досить давньою за походженням. Намітка -прямокутне Платове вбрання голови; лляна, іноді конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 метрів і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Зазначена традиція продовжилася у способах пов'язування хусток. Незважаючи на локальні відмінності, всі види намітки мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.
   Форма одягу що утворювалася за допомогою зшивання прямокутних шматків тканини, зберігалася аж до початку XX ст. у чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому убранні проміжним етапом було просте зшивання та запровадження техніки крою. Ускладнення форм відбувалося за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини й зі бгання їх у збори, що допомагало створити одяг, відповідний жіночій фігурі, зручний та привабливий. Це було характерним для спідниць, сорочок, різних видів нагрудного та верхнього вбрання. Поступово збагачувалися матеріал, крій, техніка виконання, оздоблення, кольористика та способи носіння.
   Важливою ознакою будь-якого одягу є матеріал його виготовлення. Традиційні матеріали завжди були органічно пов'язані з фізіологічними потребами людини, якнайповніше відповідаючи гігієнічним і теплозахисним вимогам, вписували її у певне природне та соціокультурне середовище.
   Уміння раціонально використовувати різноманітні особливості тканин відповідно до конкретних практичних та естетичних потреб людини втілюються у техніці крою - надання певної конфігурації окремим шматкам матеріалу, а отже, конструювання певної форми одягу. Крій відображає етнокультурні особливості життєдіяльності людей, характер їхнього господарювання та побуту, соціальну диференціацію, рівень та зміст взаємозв'язку з іншими народами.
   Знаходження форми одягу пов'язане з пошуками пропорцій та силуету окремих компонентів убрання, поєднання яких утворює локальні особливості й багатошаровість комплексу традиційного національного одягу. Прикладом яскравої соковитості форм та пропорцій українського костюма є безрукавний нагрудний одяг.
   Комплексною репрезентативною ознакою традиційного вбрання є технологічні прийоми його пошиття: техніка виконання швів, обробка різних деталей, викінчення піл і подолу тощо. Різноманітність зазначених прийомів, їхня доцільність та майстерність виконання роблять етнографічний вимір важливим при створенні сучасних моделей одягу. Важливе значення також має естетична специфіка оздоблення традиційного вбрання. У полі зору його дослідників перебувають елементи оздоблення художнього ткацтва, вишивки, аплікації тощо - втілення високої майстерності народних митців.
   Різноманітні елементи одягу створюються, виходячи з певних природно-кліматичних та господарських умов, завжди зорієнтовані на певний етно-антропологічний тип населення з властивими йому психологічними особливостями, моральною та естетичною культурою. Традиційними матеріалами для одягу українців, як і багатьох інших народів, здавна були шкури тварин (з хутром або без нього), вовна, а також рослинні волокна. З цього прядива виготовлялися різноманітні компоненти (поясний одяг у вигляді незшитого шматка тканини, пояси, жіночі рушникоподібні деталі головних уборів). У технологічному процесі виготовлення одягу та взуття широко використовувалися стебла рослин, кора дерев й власне деревина.
   Органічними складовими технології пошиття традиційного українського одягу є майстерність переплетення ниток й ширина полотна для натільного одягу; орнаментально-кольористичне вирішення й техніка ткання вовняних матеріалів для незшитого поясного одягу, поясів та головних уборів; використання різноманітних місцевих та привозних матеріалів для нагрудного одягу; добір і запровадження кольористики сукна для верхнього осінньо-весняного одягу; обробка хутра для зимового одягу; технологія плетіння взуття з рослинних волокон; обробка шкіри для взуття; використання різноманітних матеріалів для головних уборів тощо.
   Ментальнісна характеристика традиційного народного костюма репрезентована специфікою крою, способами одягання й носіння вбрання (пов'язування, драпірування, підтикання). В історії вітчизняної матеріальної культури практикувалися виробничі операції з незшитими шматками тканин (пояси, жіночий поясний одяг і головні убори), а також зшитими глухими формами типу сорочок, спідниць, чоловічого шаровароподібного поясного одягу. Це переконливо свідчило, що на території України у минулому відбувалася етнокультурна взаємодія цивілізацій античного світу з північними племенами, що пересувалися на південь, й кочовиками Північного Причорномор'я, які рухалися на захід і північ.
   Різноманітної форми та крою штани - явище більш пізнє, порівняно з іншими компонентами одягу. їх поширення було пов'язане з появою їзди верхи, з розвитком орного способу обробітку землі тощо. Ще у середині XIX ст. на Україні носіння штанів вважалося ознакою соціально-вікової зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років. Штани шили з грубого саморобного полотна - дев 'ятки чи десятки білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях - із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів. Заможне населення використовувало покупні тканини.
   Різновид крою визначався як способом поєднання клинів, так і кількістю швів та способом утримання одягу на талії - за допомогою очкура (вузького шкіряного або з рослинних волокон пояса, який втягувався в обшивку широких штанів), ременя, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. Там, де побутували широкі штани, у них заправляли сорочку, а з вузькими штанами сорочку носили навипуск.
   Старовинні широкі штани - шаровари - складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. За образним висловом Т.Г. Шевченка, вони „матнею кріпилася на талії за допомогою шворки, вулицю мели". Шаровари - термін перського походження. Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст, поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.Пояси, убір голови, взуття, прикраси - невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. у жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.
   Подібні доповнення до костюмів виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні пояси, головні убори, взуття, прикраси певною мірою мають самостійне значення.
   Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. У ХІІІ-XV ст дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI-XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, проте їх декоративна роль зберігалася.
   У народному костюмі кінця XIX ст. пояси виконували різноманітні функції. Вони закріпляли поясний та розпашний верхній одяг, захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, пояси часто були художньо неповторними.
   Здавна існувала традиція зображення на поясах певних знаків - оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. у орнамент поясів іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого). Походження поясів пов'язане із сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без поясу означало скомпрометувати себе.
   Локальну своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.
   У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура з виробництва поясів. Попит на слуцькі пояси був чималим. Золототкані слуцькі пояси мали характерну особливість - двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.
   Пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина поясів коливалася від 3 до ЗО см. Пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Оздоблювалися вони різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кунгасами).
   Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні пояси, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя.
   Крім саморобних були поширені й пояси, зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини ХГХ ст, саморобні пояси поступово замінювалися фабричними.
   В українському селянському одязі майже до XX ст. зберігся поширений ще з часів Київської Русі вид поясного одягу, який складався з незшитих одного (дерга, опинка, обгортка) або двох (запаска) шматків тканини, закріплених на талії. Стегнова пов'язка зі шматка тканини стала прототипом пізніших видів поясного одягу. Еволюція незшитого поясного одягу в Україні відбувалася на засадах розвитку народного художнього ткацтва. Архаїчні форми незшитого поясного одягу, що практикувалися на Наддніпрянщині, Поділлі й у західноукраїнському регіоні, позначеного орнаментально-колористичним забарвленням, мали багато спільного з румунською та молдавською "катринце" й болгарською "престілкою", свідчать про давні коріння цього виду вбрання.
   Слово "дерга" - символ видів одноплатового розпашного поясного одягу із саморобної товстої тканини, що побутували в Україні XIX ст., мало декілька значень: товста тканина, попона, полотнище вовняної чорної тканини, яке носили літні жінки, покривало, на зразок маленького килима. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала кілька варіантів тканого малюнка, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння. Очевидно, даний вид одягу походить з тих часів, коли шматок тканини виконував одночасно функції поясного одягу, наплічного покривала та ковдри.Якщо в Україні прямокутний шматок тканини набув поширення як поясний одяг, то в інших народів, наприклад, балтійських, він аж до XX ст виконував призначення лише наплічного покривала. Поширена у XIX - на початку XX ст. у південних росіян поньова, а також українська плахта, розповсюджена на Наддніпрянщині, були споріднені художнім оформленням саморобної вовняної тканини, характером зшивання полотнищ та способом носіння. Тривале побутування розпашного поясного одягу з щільної вовняної тканини пояснюється стабільністю функцій, які він виконував відповідно до кліматичних умов Східної Європи, а також характеру традиційних виробничих процесів.
   Домінуючим стереотипом поясного одягу селян південноросійських губерній, а також мешканців значної території Білорусі (здавна західних та південних слов'ян) була спідниця - зшитий поясний одяг, генетично пов'язаний із незшитим. В Україні спідниці були репрезентовані значною кількістю локальних варіантів: різної якості, техніки обробки домотканої тканини, розмаїття малюнку та колориту. Місцеві особливості позначалися й на назвах даного виду вбрання. Наприклад, андарак і літник - спідниці, що побутували на Українському Поліссі (Житомирщина, північ Київщини) і були аналогічні білоруським. Вони виготовлялися з товстої вовняної або полотняної тканини з малюнком типу вертикальних яскравих смуг на червоному тлі або суцільно червоного кольору з широкою смугою орнаменту знизу.
   У центральних районах Наддніпрянщини та на Поділлі наприкінці ХІХ - на початку XX ст. найбідніші жінки носили стародавні полотняні спідниці, прикрашені саморобною вибійкою, так звані димки, мальованки, друкованці. На Львівщині вовняна спідниця з вертикальними яскравими смугами й щільно закладеними дрібними зборами називалася шорц. На Волині та Рівненщині вона виконувалася з білого полотна, закладалася у дрібні збори, а знизу прикрашалася широкою смугою тканого червоного орнаменту. Спідниця бойківчанок - фартух - прикрашалась по низу вишивкою - циркою, яка нагадувала полтавське різьблення; лемки ж гофровану спідницю (кабат, сукню) робили з яскравої вибійчастої тканини.
   На півночі Київщини та Чернігівщини була поширена так звана спідниця до нагрудника. На сучасній Кіровоградщині таке вбрання називалося шарафаном. Одяг такого типу практикувався також у Білорусі, і був одночасно спорідненим із російським сарафаном на бретельках. Зазначений варіант у вигляді андарака з пришитим ліфом, разом з орнаментованою запаскою-попередницею, мав спільні риси з одягом південних слов'ян й безпосередньо з болгарською "дрехою", яку також носили з орнаментованою "престілкою".
   Значне поширення у Росії одягу з сарафаном й відсутність останнього в Україні (крім суміжних територій) пояснюються наявністю різних тенденцій історичної еволюції. У росіян практикувалося переважно носіння безрукавного довгого глухого (що одягався через голову) одягу типу сарафану, симпатії ж українців були на боці розпашного безрукавного нагрудного одягу, який відрізнявся формою, довжиною та оздобленням.
   Еволюція нагрудного безрукавного українського одягу була започаткована глухими нерозпашними формами: прикладом можуть слугувати західноукраїнські бунда й камізеля. Керсетки домінували у комплексі убрання Середньої Наддніпрянщини разом із саморобною святковою плахтою й повсякденними запаскою та дергою, але з розвитком мануфактурного виробництва були витіснені спідницею. Керсетки у XIX ст. носили й росіянки (переважно, у центральних та південних губерніях), хоча за відсутності завершеного комплексу одягу.
   Розширений донизу клинами крій домінував у верхньому одязі східнослов'янських народів, зокрема українців. Пошив здійснювався з саморобних, а інколи також з фабричних матеріалів (шушун, бурнус, свитка, керея). Зазначена модель набула особливого поширення у плащоподібному одязі.
   На Україні XIX ст. широко практикувався плащоподібний одяг однотипного крою (керея, сіряк, затула, бурка, свита з кобеняком.). Його шили найчастіше з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ сукна гіршої якості, чорного або білого кольору, по боках же - від пройми до низу вставляли два великих клини. Застібок такий одяг не мав, підперезувався поясом. До невеликого комірця пришивався прикрашений вишивкою капюшон (відлога, затулок, кобка, каптур, "богородиця"). Опанча одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу. Одяг подібного типу на Наддніпрянщині називався халатом, на Лівобережжі домінувала назва сіряк (від кольору сукна), на Правобережжі - кобеняк, на решті Україні - керея. Назва опанча збереглася в українському реліктовому одязі на Поділлі. Вона має загальнослов'янське коріння, сягає своїм корінням слова "япончица", згадуваного у "Слові о полку Ігоревім".
   Одяг, близький до українського кобеняка з валяльного сукна із капюшоном, носили у XIX ст. на Північному Кавказі пастухи та вівчарі. У кабардинців, адигейців, карачаївців та балкарців він називався "гебенек", у осетинів - "джебен", у Західній Грузії - "гвабана", в Абхазії - "агубанак", що може свідчити про наявність давніх українсько-кавказьких зв'язків. Аналогічний одяг траплявся у монголів - "хевнег", у персів - "кепенек", а також в угорців - "кьопен'єг". Наявність подібного вбрання у різних народів свідчить про взаємовпливи їхніх культур, спорідненість господарських стереотипів.
   Таким чином, протягом свого історичного розвитку одяг перебував під впливом еволюції світогляду окремої людини, нації, суспільства, їхнього ставлення до природних та суспільних явищ, динаміки, розвитку святково-обрядової культури. В одязі втілювалися потяг людини до прекрасного, її художньо-естетичні погляди й смаки, оздоблення вбрання трансформувалися у невід'ємну складову художньої культури народу.
   XIX століття практично не створило свого нового стилю: цей період можна назвати стилем імітацій. Правда, форми костюма тільки нагадували попередні, тому що з'явилися нові тканини, що створювали новий пластичний образ. Наприкінці XIX ст. у складну галузь створення костюма стало вторгатися масове виробництво.
   Особливості традиційного народного одягу підказували народним майстрам, як саме досягти гармонійного поєднання матеріалу вбрання (особливостей фактури, малюнку й кольористики) з певними формами (пропорційними співвідношеннями та силуетом). Якісно нових рис набув й український антропологічний естетичний ідеал.

1. Каминская Н М. История костюма. -М. : Легпромбытиздат, 1986. -168 с;
2. Костюм - вещь и образ в русской литературе XIX века. -М. : Книга, 1989. - 286 с;
3. Куц Г. М. Феномен моди: онтологічний статус і філософсько-антропологічні засади : Автореф. due... канд. філософ, наук: 09.00.04/ Г. М. Куц;Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - X., 2003. - 16 с;
4. Легенький Ю. Г. Метаісторія костюма. - К. : НМАУ ім. П. I. Чайковсъкого, 2003. - 284 с.;
5. Маслова Г. С. Историко-культурные связи русских и украинцев по данным народной одежды //Сов. этнография. - 1954. —№ 2;
6. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. -К. : Либідь, 1996. - 176с;
7. Ніколаєва Т. Український костюм : надія на ренесанс / Національна Академія наук України - Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. - К : Дніпро, 2005;
8. Прилипко Я. П. Український народний одяг як джерело вивчення етнічної історії / Нар. творчість та етнографія. -1971. -№ 5;
9. Стельмах Г. Ю. Одяг: історико-етнографічна монографія. - К, 1959;
10. Ткаченко Л. П. Мода як естетичний феномен : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філос. наук. 09.00.08 /Ін-т філософії ім. Г. С Сковороди HAH України. -  К, 1999. - 17 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com