www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Особливості створення телерадіоканалу "Культура": визначення концепції та перспективи розвитку
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості створення телерадіоканалу "Культура": визначення концепції та перспективи розвитку

Оборська А.В.
аспірантка
Київського національного університету культури і мистецтв

ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ ТЕЛЕРАДІОКАНАЛУ „КУЛЬТУРА": ВИЗНАЧЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

   Виникнення ТРК „Культура" стало подією в житті України. Проте той величезний ентузіазм, що супроводжував легітимацію каналу, вже згас. Навколо цієї події точилося багато розмов у пресі, проводилися наукові дискусії та дослідження. З.Є. Дмитровський у дослідженні „Телебачення у дзеркалі преси" [1] аналізує ці процеси. Зараз ТРК „Культура" усунуто з Першого національного та УТ-2, вона працює в режимі супутникового забезпечення подання інформації.
   Отже, знов постає питання: яким бути цьому каналу, які його перспективи розвитку? Стаття і має за мету відповісти на ці питання. Перипетії, які виникли навколо цього каналу, і нелегітимна процедура виникнення, зрештою, призвела до маргіналізації цього каналу - переведення його на кабельне телебачення. Це, безперечно, не надає авторитету сучасній владі. Можна стверджувати, що ТРК „Культура" - це саме той обрій, який або осягає рівень телеканалу або залишається нарівні композитної суміші передач.
   Образні метаморфози, що відбулися на телерадіоканалі “Культура”, ззовні можна описати таким чином: звузився діапазон зорової інформації, вона стала не такою широко вживаною, як це було в перші роки існування, але розширився діапазон радіопрограм. Вони стали улюбленими, більше того, - бажаними. Телерадіоканал “Культура” продовжує існувати. Але як існувати? Яким він може бути? Як поетика цього каналу корелює з поетикою постмодерної культури, в яку ми раптом потрапили і яка нав'язує нам свої правила гри? Ми спробуємо побачити поле можливостей, логіку подієвих конфігурацій, яку можна було б здійснити в просторі українського ТБ, але яку так і не судилося здійснити.
   Величезний потенціал, який існує в Україні в площині культурних можливостей здійснення програм, залишається нездійсненним, не задіяним. І нема чому дивуватися. Річ у тому, що культура лише тоді стає затребуваною, коли виникає розмаїття суб'єктів культури. Якщо ці суб'єкти орієнтовані на культуру споживання і на ті цінності, які несе масова культура, яка так ретельно прищеплюється до українського простору мас-медіа, то, звичайно, і потреба в окремому, міцному й поважному телерадіоканалі “Культура” відпадає. Він легітимно є, де-факто існує, а де-юре - винесено на супутникову трансляцію.
   Виникнення каналу “Культура” було несподіваним. Саме бажання здійснити подібний проект було визначено самою ситуацією. Адже, щоб здійснити саме такий проект, потрібні були кошти. Варто згадати, що на телерадіоканал “Культура” в Росії було спочатку виділено 120 мільйонів доларів. В Україні - жодної копійки. Невеличка група ентузіастів з Олегом Біймою взялася за справу. Студія “Укртелефільм” була майже знищена. Завдяки приходу туди Олега Бійми вона піднялася з руїн. Величезний потенціал, який було нагромаджено цією фірмою, а це - багато фільмів на історичну тематику, історико-культурну наукову, звичайно, стало підставою для того, щоб створити телеканал. Сергій Буковський, син відомого кінорежисера, документаліст, теж брав участь у цьому проекті. Згуртувалася ціла плеяда українських теоретиків кіно, ТБ, культури в цілому, які могли б здійснити цю програму в повному обсязі. Адже не сталося!
   Якщо коротко зазначити перипетії цих обставин, то вони полягали в тому, що Міністерство культури і мистецтв України зробило все, щоб цей канал не здійснився. Більше того, воно намагалося здійснити подібний проект, але не мало ніякого потенціалу для створення такої широкої програми. Купка функціонерів стала “залізною стіною” проти ентузіазму. Ентузіазм не може бути безкінечним, він тримався всього два роки і згодом зник нанівець. Зараз, коли ті роки позаду, а це вісім років тому, дивно, як така ситуація могла взагалі здійснитись. Ситуація була неординарною. Всі хотіли, щоб такий канал існував. Не було майже жодного супротивника, але ніхто не робив кроку назустріч, ніякого фінансування, ніяких підтримок. “Робіть, будь-ласка, але за власні кошти”. Жодна з телекомпаній, яка б просто на свій страх і ризик взялась за цей проект, не взялася б за таку широкомасштабну програму. Єдина можливість - здійснити цю акцію на державному телебаченні. Воно так і сталося, але з певними метаморфозами. “Базою майбутнього телеканалу, - пише З.Є. Дмитровський, - став “Укртелефільм”. Його директор, відомий український кінорежисер Олег Бійма очолив ініціативну групу, яка розробила концепцію каналу „Культура". В ній було багато цікавого та привабливого. Приміром, пропонували створення телефільмів і вистав (серіалів) на основі української, класичної та сучасної літератури, створення серіалів для дітей та молоді, історичних, а також циклів фільмів та телепередач за окремою тематикою. Передбачалось, що авторами та ведучими цих програм будуть знані в Україні люди, відомі фахівці, зокрема, циклів передач “Українська ікона” -доктор мистецтвознавства, філософ Дмитро Степовик, „Театральні загадки і таємниці" - Ростислав Коломієць, „Автограф на полотні" - Дмитро Горбачов, „Українська культура в контексті світової культури"-академік Мирослав Попович та ін. [1; 110-111]. Такий проект як широка перспектива потребував не лише коштів та ініціативи, а й ефірного часу: йшлося про чотири години на тиждень - в суботу і неділю з 22.00 - до півночі. Такий варіант був би можливим на Першому національному. Адже тут потрібно було схвалення НТКУ.
   Такої долі не сталося і цей проект починав зависати в повітрі. Всі розуміли, що канал повинен мати свій імідж, свої пріоритети, повинен бути еквівалентним російському каналу “Культура”, який визначив себе як лідер культурних програм в спорідненому ТБ просторі. Все майже сприяло тому, щоб цей канал був започаткований і здійсненний. Звичайно, що співпраця „Культури" і “Укртелефільму” давала б можливість використовувати напрацьований досвід, можливість виходу кінострічок на екран і здійснення широкої рекламації, презентації і пропагандистської акції українського культурного телепростору.
   У 2001 році вийшло два розпорядження Президента України щодо створення телеканалу “Культура”. Однак реалізація проекту не була забезпечена фінансуванням. Кінорежисер Олег Бійма - у той час генеральний директор студії “Укртелефільм”, заслужений діяч мистецтва України, лауреат національної премії імені Тараса Шевченка вирішив сам розпочати акцію культуризації простору ТБ. Днів за десять до нового 2002 року, він розповідав кореспондентові газети “Вечірній Київ”: “Я прийшов до президента національної телекомпанії України Ігоря Сторожука і показав йому наш доробок, запропонував пустити на екран хоча б матеріали, підготовлені до Нового Року, Різдва, шкільних канікул - то все на часи, особливо дітям - їм так не вистачає живиці рідної землі" [1; 115-116].
   Початок ТБ каналу “Культура” був героїчним. Обійтись без реклами, без шоу, без видива було певною акцією або подією. Люди звикли до попси, звикли до шоу, яке входило в простір. Якщо порівняти кількість шоу програм тих часів і сучасних, то їх виросло, скажімо, в десять разів, але в ті часи вони були більш привабливими. Зараз їх не помічають, Сердючка стала майже маргінальним об'єктом в шоу-бізнесі, а тоді вона була героєм номер один, але не „зіркою", якою вона є зараз, а тою провідницею, яка справді ще була близька до певних верств населення.
   Можна стверджувати, що для впровадження „Культури" час був сприятливий. У ті часи ще було не загублено два покоління, за О. Біймою, було бажання бачити справжні передачі. Це були достатньо толерантні, виважені, безкоштовно здійснені заходи. Вони не мали ні копійки, ані гонорару, ані платні за свої ствердження образу країни. Країна була нікому не потрібна, як і зараз вона потрібна лише в політичних промовах і в закликах до невідомо якої консолідації невідомо з ким.
   Цей героїчний період команди Олега Бійми не залишився поза історією. Команда готувала на майбутнє архів, портфель, портфоліо, автори були готові майже на тридцять років уперед заповнити ефір справжньою продукцією. Як не дивно, вона і зараз не виходить. Як не дивно, цієї продукції і зараз вистачає на тридцять років, але вона є маргінальним часописом маргінального телерадіоканалу “Культура”, який існує поза кадром всіх жанрових і не жанрових форматів. Важко відповісти - чому, але можна здогадуватись. Ми вже приводили фразу відомого кінорежисера, Єже Гофмана, який казав, що, якщо кожен день на телеканалі показувати хоча б один фільм із скарбниці світового кінематографа, люди були б людьми, але ж нам показують непотріб, показують те, що кіно важко назвати.
   І тут слід задуматись, чому канал „Культура" так і не став каналом такого рівня, яким він існує в тій же Росії. Були ура-патріоти, які казали, якщо „Культура" є в Росії, то нам не варто канал і називати „Культурою". Ура-патріотизм ні про що не свідчить, окрім дикості і безкультур'я опонентів. Адже і досі ми стоїмо перед проблемою: чому у нас студенти на першому курсі просто елементарно не знають не те що світового, а навіть вітчизняного кінематографа?
   На каналі звучав океан різноманітної і добротної музики - від сучасних вундеркіндів і популярних співаків до глибин класики. З архівів видобули, „мов дорогоцінні вина" чудо-виступи наших майстрів минулого: Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненка, Н. Матвієнко, Г. Циполи, К. Огневого, С. Ротару В. Івасюка, В. Зінкевича, Л. Прохоровой.. Ефект був разючий" [1; 118].
   Виникає питання: кому заважає створювати саме такі передачі зараз? Може, змінилося коло глядачів, може справді, за Олегом Біймою, ми втратили три покоління і тепер ніхто не хоче чути цих співаків. Отже, тих, що втратили, хай не чують, але ж залишились і ті, що не втрачені. Які ще живі і могли б впливати на тих, хто „втрачені". Такі категоричні форми -втрачені, не втрачені, як і сама антитетика втрат і набуття, свідчить про те, що ми розуміємо культуру як щось фатальне. Культура, однак, може витерпіти все. Вона витерпіла сталінщину витерпіла складний період соцреалізму з Леонідом Брежнєвим, горбачовську перебудову, витерпіла незалежність за Л. Кравчуком і Оранжеву або Помаранчеву революцію... Вона все терпить. І важко сказати, скільки їй ще залишилося терпіти. Важливо інше - збагнути, що культура не є об'єктом маніпуляції, але вона є тим мета-суб'єктом життя людини, коли діячем культури може стати лише живий, а не мертвий персонаж.
   Можна стверджувати, що телеканал “Культура” виник і своєчасно, і несвоєчасно. Якщо звернутися до цікавої розвідки Лева Гумільова “Етнобіогенез і біосфера Землі”, культура утворюється в циклі етногенезу тоді, коли виникає потреба легітимації еліти і потреба в маскуванні всієї тієї крові, всіх тих драматизмів, які відбувалися в житті, то „етногенез" посттоталітарного суспільства, справді, здійснив певний акт культурації первісного періоду накопичення грошей нелегітимним шляхом. Адже культура у Гумільова розглядається як декоративний елемент, як подія постфактум, що виникає в просторі пасіонаріїв або тих, хто змінює світ [2]. Може, це і так, але культура сьогодні, в просторі нашого драматичного часу - не декоративний елемент. Більше того, вона є рушійним елементом.
   Це саме та реальність, яку ми можемо визначити як „культурність", без якої всі зміни і всі трансформації суспільства будуть марними. Тому так важко нам прищепити масову культуру і весь цей кодекс американського простору (споживацького, візіонерського віртуального світу, який походить від Голівуду). Ми (слов'янські культури), як вказував Лев Гумільов, є „молодшими" від західної культури на 500 років. П'ятсот років ми ще можемо жити як суб'єкти культуротворчості, а не просто як споживачі культурних артефактів. Можна сприймати чи не сприймати теоретичні нотатки Лева Гумільова, але дещо з них виглядає безперечним. Ми інші, ми маємо свою індивідуальність зазначити саме в окремому каналі, який має автентичну назву “Культура”. В інтерв'ю з О. Біймою “Живиця від телеканалу Культура” журналістка газети “Вечірній Київ” Ольга Сущенко пише: “На фоні того вакууму, що спостерігаємо на інших телеканалах, де немає духовних, аналітичних програм, “Культура” дуже серйозно заявив про себе. Це глибинний погляд українця на себе, на свою минувшу, та майбутнє, це й спілкування з глядачами про наше сьогодення” [1; 121]. Ці оцінки є не просто адекватними констатаціями, але і побажанням, щоб продовжував жити цей канал, але він поки що виборював себе.
   Телеканал або телерадіоканал “Культура” зараз знаходиться в маргінальному стані саме тому, що жити на одному запасі минулих часів неможливо: змінюється глядач, змінюється темп подачі інформації, змінюються акценти і змінюється саме бачення. Від романтичного видива воно стає прагматичним. Від прагматичного стає толерантно-інтелектуально вишуканим, а від інтелектуально вишуканого снобізму до атараксії „втраченого покоління" - один крок. Потрібна ще одна програма, яка б розшифровувала письмо на полотні, розшифровувала коди, архетипи української культури. І ця програма повинна нести в собі психотерапевтичну функцію, якщо не психіатричну, бо втрачене третє покоління, яке не те що не розмовляє українською мовою, воно просто не знає, окрім шкільної програми, історії України, ніяких культурних подій і культурних імен.
   Сама ця начитка інформації за культурною шкільною програмою втомлює. Потрібні нові підходи, якщо не нові канали ретрансляції, входження в старовину, розуміння того духовного потенціалу, який теж майже втрачений. Це не проблема ТБ, а проблема культури в цілому. Проблема глобалізації культурного простору, де культура України колонізується атлантичною культурою Америки та іншими псевдокулыурними артефактами, які винищують нашу національну самобутність. Про це говорять відкритим текстом, але це поки що не стало національною програмою, антитезою культурі споживання, програмою культурного зразка.
   Можна сказати, що всі невдачі телерадіоканалу “Культура” полягають не в тому, що зник ентузіазм Олега Бійми і Дмитро Горбачов не захотів вести свою програму, Мирослав Попович десь відійшов від справи, як і багато інших. Ця програма як проект культури України більше не може залишатися в тому романтичному форматі і жанровому форматі, які існували в часи її витоку. Жанровий формат піднесеного романтизму просто стає не актуальним, він зараз губиться в просторі сучасної комерсалізованої культури. Виникає та постмодерна культура, в якій все розглядається в кітчевих формах, трансформується в межах симбіотичних викривлень. Тут потрібна не просто програма, яка б адаптувала до святині, до справжніх цінностей і намагалася донести їх в цілісності, в збереженому вигляді і форматі, а програма, яка б допомагала побачити образ світу Культури як інше буття. Як буття, яке належить нашій країні, а не чужій. Потрібна програма, яка б намагалась відійти від шкільного репрезентативізму історії як низки гетьманів, політичних вдач і невдач, визначити не політичний аспект, а, можна сказати, культурно-екологічний, етичний. Визначити саму ментальність культури як потребу, як духовне надбання.
   Звичайно, це важко зробити, і це не можна зробити на чистому ентузіазмі і на фактуальних даних. Тут знятого матеріалу, звичайно, мало. Ці проблеми так і не стають, будемо казати, тим актуальним простором самоствердження діячів культури, який був би можливим з повноцінним функціонуванням телерадіокомпанії “Культура” якщо не на Першому національному, то, в усякому випадку, на другому каналі, “1 + 1”. Отже, зараз можна взяти телепрограму на тиждень, побачити, що ТРК „Культура" залишається культурою андерграунду, тобто людей, які прийшли на ТБ і залишилися в підпіллі.
   Цікаво, що багато людей починають бити тривогу. Так, виявляється, що улюбленим телепродуктом для дітей стає реклама. Вони починають розмовляти текстами реклами. Малюки дивляться американські мультики і набувають все більшої і більшої жорстокості. Здається, що конфлікт онтологій ТБ дискурсів (рекламного і культурного) відображає міжкультурне дистанціювання в ситуації глобалізації як певну неспівмірність тієї чи іншої культури, не співмірність культурних цінностей тоталлогії культури споживання.
   Можна вважати, що саме телеканал “Культура” міг би стати тим консолідуючим колом, який поєднав би ігровий, інформаційний, мистецький, естетичний, етичний виміри ТБ екрану і вів би до спільної мети. Адже це є утопічний проект не лише в Україні, Росії і в інших країнах посттоталітарного простору. Культура є можливістю сприймати світ людськими очима, її не можна визначати ані обрієм, ані мірою, ані метою сталого або розвиненого суб'єкта культури. Можна сказати, що культура є найближчим і далеким від людини феноменом, який на ТБ екрані навіть так драматично переживає метаморфозу своїх образних втілень, цей феномен, звичайно, потребує не лише опіки, не лише допомоги, а й елементарного культурного ставлення до цінностей буття своєї національної культури.
   Виникає питання: які перспективи у ТРК “Культура”? Якщо він залишатиметься у режимі ретроінсталяції і патріотичної ескалації національних святинь, в які не вірить молодь (як в ескалацію, так і в самі святині), то у нього немає ніяких надій на майбутнє. Якщо ця програма перетворюється у розважальне шоу, шароварний турбізнес, як це, наприклад, відбулося в кінофільмі одного з учнів Л.М. Осики - “Мамай”, то це теж є певний маньєристичний дискурс для дуже обраного кола людей, які можуть плутати татуювання, що здійснюється в сучасних мовах, і татуювання, яке було поширене у козаків України. Можна привести багато прикладів модернізації, попсової екранізації, яка модернізує історію України і робить її поп-культурним феноменом. Не позбулися цього і у фільмі „Мазепа" Ю. Ільєнка.
   Виникає цікавий метаморфоз. Який проект має здійснити телерадіоканал в своїх програмних завданнях, в своєму образному просторі, щоб не просто залишитися на плаву, а стати полем діалогу, ігрового і інтелектуального дискурсу між різними верстами населення, між різними вподобаннями? Як поєднати всіх? Тут важко відповісти однозначно: перше, ми зазначили, що культура не може бути горизонтом цінностей буття людини. Тому потрібно знайти такий горизонт. У традиційному суспільстві цим горизонтом є релігія.
   Ще у ХІХ столітті не можна було культурно мислити поза релігійним простором. Атеїстична реальність радянських часів винищила цей горизонт. Він повернувся не зненацька, але повернувся в кітчевому варіанті. На ранніх стадія розвитку телеканалу “Культури” не було цього обрію. Був Д. Степовик, але не було віри, не було самого релігаре, образ віри, який міг би прийти у вигляді проповіді, у вигляді недільної зустрічі з глядачами священика. Не священиків усіх вір, а православного. Того самого, який фундує саме релігаре культури України, який міг би підняти обрій культури до обрію релігійних, цінно значимих і цінно автентичних українському народові реалій. Саме цей елементарний, будемо казати, шлях духовної „добудови" міг би розпочати виведення телерадіоканалу “Культура” до того мосту або телемосту в метафоричному розумінні, який міг би розкинути свої розбудови між душами людей.
   Наступний крок- це визначити цінності родинні, цінності кожної сім'ї. Саме ці цінності знаходяться в страшенному занепаді. Поняття честі, гідності, родини, які в патріархальному суспільстві були частиною етнокультури, частиною ладу, простору, а в українській культурі взагалі були святинями, страшенно девальвуються і страшенно розмиваються. Цінність матері (материнства), цінність дитинства як такого (дитинства окремої людини і метафізичного дитинства, дитинства українського дитя як немовля, про яке свідчить Тарас Шевченко, про яке свідчить багато українських поетів і письменників) - ця проблема теж так і не була зазначена і не стала саме культурною програмою.
   Наступний крок - можна було б визначити цінності професійні, цінності справи, цінності, заради яких людина живе, як вона заробляє свій хліб, а не просто хоче стати міліонером за 20 хвилин, хоче стати зятем Кучми, зятем Ющенка, а отримати добробут власноруч, своєю працею. І працею не менеджера, не кидали-міняли в переході, а працею високо освіченою. Тобто проблема професійної етики, професійної гідності, якщо не цехової цінності праці, знов-таки не піднімалася і не піднімається належним чином нателерадіокомпанії “Культура”.
   Так, говорять про митців, про чудові надбання, але стоїть інша проблема - про авторитетність професійної гідності, про цінність людської праці взагалі. Іяк не дивно, про ці цінності говорили в брежнєвські часи. Кожен другий був „Героєм праці" або „переможцем праці", переможцем якогось змагання. “Праця” з великої літери була буквально “Богом” тих часів, але це ж був ідеологічний кіч, карикатура на працю. Професійна гідність, праця як така, більше того - вміння, майстерність, творчість корелюють як цінності людського буття. Тут якраз є автентичними програми з народних ремесел. Багатьох народних майстрів вже немає, інколи вони працюють в дуже скрутних умовах. Цей аспект бачення проблем культури може надати друге дихання програмам ТРК „Культура".
   І, зрештою, проблема особистості, проблема персонального вибору долі, вдачі і невдачі. Не етикетної вдачі - зароблять гроші, мати добробут, мати машину тієї чи іншої марки, а вдачі української, вдачі, пов'язаної з долею України. Цей особистісний вибір, вимір і, будемо казати, певне благоговіння перед особою, людиною теж вимивається із простору ТБ і, зокрема, ТРК “Культура”. Ми навели достатньо простий, достатньо тривіальний перелік проблем, який міг би бути просто зазначений як програма реанімації культури України. Реанімації не як оліографії, етнографічної реальності ТБ екрану, а як дієвої, більше того, подієвої реальності ТБ простору, де комунікація, щонедільне звернення до того чи іншого суб'єкта дискурсу, до тих чи інших облич, імен (це не обов'язково мають бути народні, заслужені імена, а прості люди, які зробили це життя і які заробили право бути достойними вступити в діалог з широкими верстами населення, бути взірцем, бути ідеалом) - стане дієвим інструментом культурного життя нації.
   Найближчою для всіх проблем була проблема дитини, проблема звернення до святості і певного простору свободи в світі дитинства. Дитина в дитячому садку, дитина в школі, дитина вдома, дитина і матір, дитина і інші люди, той простір, у якому знаходиться ця дитина. Якщо звернутися до масової культури дитинства, до ляльки Барбі, яка стала суперсимволом європейської цивілізації, де лялька коштує копійки, а всі аксесуари одягу і все, що потребує комфортного утримання цієї ляльки, коштує в десятки, а то і тисячі разів більше, то потрібна альтернативна програма лялькового світу. Про ляльку в українській культурі добре писав О.С. Найден [3]. Як уникнути споживацтва вже в дитячому світі? Викинути всі ляльки Барбі? Чи навряд це потрібно. Не бачити їх? Все одно - побачать. Утворити свій антипод ляльки - мабуть, так. Що таке лялька в українській культурі? Тут мало однієї розвідки, аналогів. Тут потрібна ціла програма здійснення сучасної української ляльки, яка б усунула код споживацтва і здійснила б інші коди саме за національною програмою, саме за національною ментальністю.
   Виникає така безліч програм щодо споживацького підходу до минулого, теперішнього, майбутнього. Не просто презентація інформації, не просто репрезентація того, що є, а проект людяності як феномен культури повинен стати надзавданням ТРК „Культура". Проект ідеалу, проект, який надає крила всім: дітям, дорослим і навіть тим, хто не хотів би бачити цю передачу, а почувши, що вона є, завтра звернеться до неї і побачить.
   Зрештою, в образне поле ТРК “Культура” можна задіяти поетику постмодернізму. Ця проблема настільки гостра і настільки неоднозначна, що вирішити її в двох словах просто неможливо. Але певні пріоритети можна зазначити. Є декілька підходів щодо вітчизняного постмодернізму. Дехто говорить, що він у нас і не розпочинався, бо у посттоталітарному просторі ігровий, вільний від будь-яких ідеологічних і політичних адеквацій світ ще не народився. А з іншого боку, є фотографічна модель постмодерну, вважають, що він виник скрізь, виник як доба, що існує після нового часу, після модерну в широкому розумінні як панування розуму. Постмодернізм є лише стилістичною ознакою постмодерну в широкому розумінні [4]. Якщо прийняти цю парадигму, то, звичайно, весь інструментарій постмодерну та його поетики є цілком доречним, цілком можливим, але не єдино можливим.
   Колаж, бріколаж, іронічна метаморфоза завжди є бажаними, але те, що зараз відбувається в театральному просторі культури України, важко охарактеризувати саме в контексті постмодерну. Те, що відбувається в кінематографі, теж тяжіє до певного колажу, до певних симбіотичних конфігурацій, які не можна назвати однозначними. Можна говорити про пастіш як пародійну трансверсію, тут однієї Вєрки Сердючки замало.
   Інтертекстуальність - бажана ознака всіх модальностей телепростору, зокрема, простору культурних програм. Багато текстів, багато дискурсів і сам феномен знаходження перед межею після межі, між різними межами, між текстами, маргінальність цього знаходження стає цікавою настановою як інтерпретації, так і бачення. І зрештою палімпсест як образ метафори, як образ, де минуле просвічує теперішнє; а майбутнє теж проектується в теперішнє як шар певної тотальної спресованої в тексті свідчить про диво буття як події, яка може себе здійснювати в ТБ просторі.
   Набагато простіше прищепити постмодерний образ бачення на ТБ, ніж реконструювати його як діючі спонуки культуротворення. Адже він стає актуальним виміром культури сьогодення як образ трансформації видива, як образ бачення сучасних реалій буття. Казковий, легендарний, міфологічний образи культури гарні як образи інтерпретації, але вони не завжди є можливими або єдино можливими. Інколи історію слід перевірити фактами, перевірити колонками цифр. Міф перетворюють в рутинну артикуляцію голих істин. Єднання двох дискурсів - раціонального і міфо-поетичного або чуттєво піднесеного, естетичного дає те диво, яке ми називаємо культурою.

1. Дмитровський 3. Є. Телебачення в дзеркалі преси. - Львів : ПАІС, 2007;
2. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. - Л. : Наука, 1990;
3. Найден О. С. Українська іграшка. - М. : Мистецтво, 2000;
4. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма. - СПб : Алетейя, 2000.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com