www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Стиль: поняття та специфіка прояву в моді
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Стиль: поняття та специфіка прояву в моді

Мельник М.Т.
кандидат мистецтвознавства, доцент
Київського національного університету культури і мистецтв

СТИЛЬ: ПОНЯТТЯ ТА СПЕЦИФІКА ПРОЯВУ В МОДІ

   Актуальність вивчення стилю визначається тим, що це одна з найзагальніших, найістотніших категорій естетико-мистецтвознавчих та культурологічних теорій. Вона не однаково тлумачиться у дослідженнях з різних наукових сфер, що призвело до появи суперечливих трактувань, які відповідають різним світоглядним орієнтаціям та методологічним напрямам.
   У контексті моди категорія “стиль” відноситься до найчастіше вживаних, але вона майже не досліджена наукою. У фешн-дискурсі давно закріпилися такі поняття, як “модний стиль”, “стильний”, “стилістика”, “стилізація” тощо. З огляду на їх важливість, в аспекті мистецтвознавчого аналізу моди стиль варто розглядати як явище загально-естетичне і як специфічне, пов'язане суто з фешн-тенденціями й образами, застосовуючи для його дослідження комбіновані підходи.
   У широкому значенні стиль - характерна відмінна особливість певної діяльності чи її результату. Етимологічно слово “стиль” найбільш пов'язане з писемністю (лат. stilos- гостра паличка для письма на воскових дощечках, від характеристик якої (товщини, загострення, матеріалу) залежало те, як виглядало написане: товщина, “витонченість”, “гнучкість” ліній). Отже, стиль - це, початково, характеристика не змісту, а його оформлення. Проте вже в античні часи цьому поняттю надавали більш широкого значення, позначаючи стилем специфіку побудови речень, манеру письма чи мовлення.
   Історія вивчення стилю в мистецтві пройшла кілька етапів: від спостереження спільного у художніх творах до систематизації і класифікації стилів, пояснення причин їх появи та зміни.
   Г. Гегель вважав, що стиль - спосіб художнього втілення, який “настільки ж підпорядкований умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва” [4]. Схожі погляди поділяв і И. Гете: “...стиль засновується на найглибших твердинях свідомості, на самій суті речей, оскільки нам дано його розпізнати в зримих і відчутних образах” [5].
   Теорія стилю як художньо-історичного феномена була розроблена в кінці XIX - на початку XX століть швейцарським мистецтвознавцем Г. Вельфліним та австрійським вченим А. Ріглем.А. Рігль не погоджувався з поширеною у кінці ХГХ століття думкою, що розвиток мистецтва слід вважати відображенням соціально-економічних, психологічних, ідеологічних, національних та інших чинників загальноісторичного розвитку. Він висунув ідею художньої волі {Kunstwollen) - об'єктивного й незалежного від позахудожніх чинників поєднання чуттєвості й розуму, яка проявляє себе у створенні для кожного художнього стилю лише певного співвідношення площини й форми, але не вираження змісту.
   Вчений наголошував, що при вивченні стилю не достатньо знати місце і час, а важливіше виявити причини його виникнення й поширення. Рігль визначає таку причину, як певний естетичний ідеалістичний світогляд, що, змінюючись, найбільш актуально виражає поняття людства про щастя.
   Г. Вельфлін вважав, що те, що робить цілісним різні часткові прояви художньої діяльності, породжене формами бачення, які змінюють одна одну через внутрішню, а не зовнішню закономірність і реалізуються, втілюючись у певний стиль, лише в найбільш сприятливий час за найсприятливіших обставин. Він відстоював незалежність та нерівномірність соціального і художнього розвитку.
   Погляди Рігля та Вельфліна затвердили поняття стилю як основного принципу історичного дослідження мистецтва, внесли системність у його вивчення, але їх абсолютизація типологічних формальних ознак та ігнорування ідейної складової призвели до схематизації поняття стилю. Творчість тих митців, які не вписувалися в формальні межі, вони не розглядали, а тому їх теорії не могли пояснити живий, складний та суперечливий процес художнього розвитку.
   Німецький філософ Т. Адорно вважав стиль „всеохоплюючим моментом, за допомогою якого мистецтво стає мовою" [1; 298]. Вчений підкреслював, що через прагнення до загальної значимості, обов'язковості стиль не примиряє загальне з особливим, а „сковує", придушує індивідуальне [1; 154-155]. Стилістичну єдність вчений вважав результатом не лише стилістичної волі, а й категоричних художньо-технічних потреб. Індивід, на його думку, - тільки незначна частка загального і художник, здебільшого, виконує ті завдання, що ставить перед ним час. Ці завдання об'єктивні, їх встановлює суспільство як певну цілісність, вони виступають рухомою силою усіх, навіть автономних естетичних процесів [1; 183].
   Стиль, наголошує Адорно, „це відображення примусового, насильницького характеру суспільства", яке, згладжуючи одиничне, рятує загальне „від регресії у призволяще" [1; 54].
   З іншого боку розглядає співвідношення у стилі загального й індивідуального американська вчена С. Зонтаг, вважаючи, що згладжування останнього відбувається тоді, коли реципієнт сприймає стиль концептуально - через призму художніх шкіл та історичних періодів. У широкому значенні Зонтаг визначає стиль як „відхилення від найбільш безпосереднього, корисного, байдужого способу вираження чи буття в світі" [6; 45]. У мистецтві ж стиль - це принцип прийняття рішення, „печать волі митця" [6, 41]. Цих рішень може бути безліч, вони містять елемент випадковості, але співвіднесені з історичними досягненнями.
   Якщо більшість дослідників стилю вважали його зовнішнім оформленням змісту, то вчена пропонує „обернути метафору", наголошуючи, що зміст, тема знаходиться ззовні, а стиль - всередині. „Нема позбавлених стилю художніх творів, є лише художні твори, що належать різним, більш чи менш складним стильовим традиціям і системам [6; 25], - пише Зонтаг. - ...Сама по собі наявність „змісту" в художньому творі вже є досить особливою стилістичною умовністю" [6; 25-28].
   Розділення, протиставлення змісту й стилю, на думку Зонтаг, породжує стилізацію - акцент на стилі та нехтування змістом чи точкою зору, яка є нейтральною стосовно змісту [6; 289].
   Стилізацією в художній діяльності вважається умисна імітація стилю шляхом декоративного узагальнення, спрощення і цитування пізнаваних характерних рис чи образно-формальної системи стилю. Таким чином, стилізація лише позначає стиль, натякає на нього як на власне джерело, робить його показним та нещирим.
   Оскільки стилізація засновується на певному зразку для наслідування, то її вважають нетворчою, вторинною, штучною. Стилізація звужує, зосереджує увагу на певному стилі й, одночасно, відбирає можливість побачити елементи, що йому не відповідають.
   Таким чином, стиль невіддільний від змісту, з яким вони утворюють певну єдність образної системи, засобів художньої виразності, творчих прийомів і художніх методів. Все це складається в конкретному соціальному і культурному середовищі, тому митці одного часу та ідейно-естетичної орієнтації мають схожий стиль творчості.
   Стилістична одноманітність найбільше проявлялася в ті періоди, коди панував синтез, світоглядна і образно-художня єдність різних видів мистецтв. Така монолітність дає підстави говорити про так звані великі історичні стилі - стилі цілих епох. Проте вже в XIX столітті науково-технічний прогрес призвів до значної соціальної і фізичної мобільності, переповненості людського середовища продуктами діяльності як матеріального, так і нематеріального характеру, що спричинило появу нових критеріїв краси та смаку, внесло хаотичність у стилістичну картину мистецтва. Із зростанням ролі художньої індивідуальності великого значення набуває особистий стиль майстра, а спільні стилістичні категорії стають широкими, ніби сумарними. Помітним стає розпад стилістичної єдності, самостійність різних видів мистецтва і складне переплетення творчих індивідуальностей, художніх напрямів, течій та шкіл, кожна з яких володіє власними стилістичними ознаками.
   Напрям - це певна принципова ідеологічна та світоглядно-естетична спільність художніх явищ на основі відношення митців до світу та художньої традиції. Явища одного напряму характеризуються спільною концепцією світу і особи, типом художньої реальності, схожими методами творення та засобами виразності, що проявляються через сукупність творів та через програмні теоретичні маніфести, які проголошують та обґрунтовують принципи їх створення. Напрям може проявлятися як у кількох, так і в одному виді мистецтва, в його межах можливе виокремлення художніх течій та шкіл.
   Художні течії, як правило, утворюються за певних національних та історичних умов і об'єднують художників, що об'єднуються з метою вирішення конкретних завдань.
   Поняття „художня школа" використовується найчастіше для позначення тих творчих об'єднань, що теоретично усвідомили себе і виділилися з художнього процесу в самостійну організаційно-оформлену систему, членство в якій визначається на основі підтримки теоретичної платформи (принципів, маніфестів, програм).
   Стилі, напрями, течії й школи взаємодіють, взаємопроникають одні в одних, породжуючи еклектику.
   Еклектика (від гр. eklegein - вибирати, висмикувати) - довільне поєднання елементів різних стилів, яке з позицій класичного мислення не визнається цілісністю. Вона найбільш характерна для перехідних етапів культури, коли нові елементи змішуються зі старими.
   Різноманіття напрямів, течій і шкіл, еклектичність мистецтва у XIX ст сприймалися митцями негативно, що викликало „волю до стилю" (Stilwille): художники прагнули створити принципово новий „великий" стиль, єдиний для всіх елементів предметного середовища, яке повинно було б стати цілісною системою. Провідні діячі художньої культури у теоретичних трактатах та практичних експериментах шукали „формулу" такого стилю. Але така цілеспрямована умисність не змогла породити стиль у традиційному розумінні - з'явився художній напрям модерн - манірний, підкреслено декадансний, надломлений, який став своєрідним підбиттям підсумків згасаючої класичної культури.
   Подальші процеси в мистецтві (фовізм, кубізм, сюрреалізм) відбувалися ще більш інтенсивно і змінювалися надто швидко, порівняно з історичними стилями.
   Очевидно, що нові умови вимагали нового підходу до визначення самого поняття „стиль". Так, автор словника „Стилі в мистецтві" В.Г. Власов наголошує, що дати точну дефініцію стилю неможливо, оскільки це багатозначне й динамічне поняття, що постійно змінюється, розвивається. Для характеристики стилю вчений пропонує виокремлювати різні рівні його проявів: виду творчості, історичного періоду, художнього напряму, регіональний, індивідуальний, стиль техніки виконання тощо [3; 539]. Відповідно до цього, структуру будь-якого художнього твору можна розглядати як нашарування різних стилістичних рівнів: часовий, національний, стиль напряму, стиль течії, індивідуальний, стиль періоду творчості, стиль твору, стиль елемента твору.
   Зазначені рівні стилю, здебільшого, проявляються, практично, в усіх художніх творах.
   Щоб аналізувати, як співвідносяться стиль і мода, необхідно, в першу чергу, визначитися з самим поняттям „мода".
   Мода (від лат. modus — міра, образ, спосіб, правило, норма) в найширшому значенні є універсальною характеристикою буття й проявляється майже в усіх його сферах як масова суспільна популярність чого-небудь. Феномен моди існував в усі часи, але найбільш помітним він став в кінці XIX - на початку XX століття, що, крім вищезазначених, було тісно пов'язано з економічними причинами: для активізації споживання вона щоразу продукує, поширює та насаджує нові смаки.
   Мода змушує пристосовувати естетичні властивості об'єктів до вимог ринку. Американський економіст Ф. Котлер визначає моду як „найбільш популярний чи поширений стиль у даний проміжок часу" [7; 305]. Мода може акцентувати на певних стилях, які під її впливом сприймаються як більш виразні чи відходять у пасивний запас, успішно виконуючи свої стилістичні функції в контексті наступних тенденцій. У моду також можуть входити окремі елементи, характерні для того чи іншого стилю: ідеї, теми, просторові чи колористичні вирішення, техніки виконання, прийоми, матеріали, образи. З іншого боку, за допомогою зміни цих елементів суть практично будь-якого стилю може бути зовнішньо (функціонально-декоративно) оформлена, відповідно до поточної моди.
   Отже, одні й ті самі культурні зразки існують одночасно в обох вимірах: стильовому і модному. Мода, здебільшого, може впливати на створення, поширення і засвоєння стилю, змінюватися в межах одного, наділяти своїми значеннями кілька стилів чи їх поєднувати (полістилізм). Якщо мода постійно змінюється, то стиль, створений у час панування певної моди, існує протягом поколінь, здобуваючи популярність чи втрачаючи її.
   Таким чином, мода в культурі створює контекст, в якому, з одного боку суспільно сприймаються і оцінюються стилі, а з іншого - формуються, розвиваються і змінюються їх елементи.
   Але моду можна розглядати і у вузькому значенні - як окрему галузь, особливу сферу людської діяльності, пов'язану з створенням, масовим розповсюдженням та споживанням стандартів зовнішнього вигляду (зразків одягу, взуття, аксесуарів, макіяжу та зачіски). У цій сфері поняття стилю - одне з найважливіших, але воно набуває досить специфічних значень.
   Перш за все, у моді потрібно розмежувати загальний та індивідуальний стиль.
   В основі будь-якого загального фешн-стилю - спільна концепція сучасної людини. Вона втілюється у системі постійних характеристик: формальних (силует, композиція, конструкція, техніка виконання, декоративне й кольорове оформлення), образно-художніх (ідеальні пропорції тіла, типаж зовнішності, манери поведінки) та соціально-психологічних (способи вираження соціального статусу, статево-вікових особливостей).
   Стилі, які виділяються в моді, можна умовно поділити на сучасні та національно-історичні.
   Базові сучасні стилі в моді визначаються на основі функціонального призначення фешн-зразків: діловий, спортивний, романтичний, авангардний. Вони тісно пов'язані, взаємопереплетені і в межах кожного з них змінюються фешн-тенденції, що проявляються через велику кількість напрямів та мікростилів.
   Національні (фольклорні) та історичні (століть, періодів, декад) стилі відображають матеріальну і духовну культуру, в умовах якої вони формувалися. Вони періодично входять у моду, але в стилізованому, адаптованому до поточних потреб, вигляді.
   Стилізація у фешн-сфері, на відміну від інших галузей художньої культури, оцінюється позитивно. Це окремий важливий напрям діяльності: дизайнерські образи часто представляють в різних стилях на дефіле, фото, у відеокліпах та фільмах. Стилісти також допомагають створити індивідуальний імідж чи підкреслити власний стиль.
   Індивідуальним можна назвати стиль як творця, так і учасника моди. Стиль фешн-митця - чинник художньої комунікації, що визначає характер естетичного впливу його колекцій на свідомість та поведінку реципієнтів. Створюючи моделі, дизайнер поєднує психо-емоційні, матеріальні та інформаційні складові.
   Психоемоційні характеристики стилю митця - вираження його внутрішнього „я": втілення переконань, фантазій, передача ставлення до людей, історії, технологічних досягнень тощо. Матеріальна сторона стилю (силует, конструкція, фактура, колір, оздоблення) залежить не лише від смаків і бажань дизайнера, але й від фінансових можливостей будинку мод та актуальних фешн-тенденцій. Можна сказати, що матеріальна основа обмежує творчі можливості. Поряд з цим певним обмеженням для митця виступає й інформаційний аспект, адже він творить в певному контексті і повинен враховувати тенденції моди і ринку, смаки і потреби своїх клієнтів, вдосконалення образів яких - головна мета його діяльності. Все це формує стиль творця моди і, на відміну від інших сфер художньої діяльності, цей стиль повинен оновлюватися з чіткою періодичністю - кожного фешн-сезону, оскільки кожна наступна тенденція проголошує старомодним і непотрібним те, що було представлено в контексті попередньої.
   Не дивлячись на зміну моди, сталі елементи дизайнерського стилю упізнаються та цінуються його прихильниками, що, споживаючи запропоновані ним речі, долучаються до слави, авторитету, професійного статусу та одночасно підтримують престиж свого фаворита, а також досить часто на основі цих речей будують власний стиль.
   Індивідуальний стиль учасника моди - одна з основних, „вищих" фешн-цінностей, що позначає дещо більш первинне й стале, те, що „піднімається" над поточною модою і залишається актуальним незалежно від її змін. Разом з тим мода завжди дає можливості адаптувати практично будь-який індивідуальний стиль до останніх тенденцій.
   Мати власний стиль - означає акцентувати на тих властивостях, які вирізняють людину з-поміж інших: підкреслити свою особистість, відмінність та навіть протиставлені сть до інших. Найбільш виразні стилі знаменитостей, яких називають „іконами стилю", наслідують їх прихильники і вони виступають джерелом фешн-стилізацій.
   Таким чином, стиль - це багаторівневий комплекс складних і динамічних співвідношень змісту і форми його представлення та сприйняття, а мода - популярність стилю в певний проміжок часу. Значення цих понять та специфіка їх прояву постійно змінюється разом із розвитком культури, який є історичним процесом виникнення стилів, напрямів, течій, шкіл та їх зміни відповідно до тенденцій моди. Цей процес відбувається під впливом як об'єктивних соціокультурних чинників, так і окремих подій та особистостей, що особливо помітно у фешн-сфері, де стиль - своєрідна стала “вища” цінність і кожен стиль може бути адаптований до поточних тенденцій моди.

1. Адорно Т. Эстетическая теория. —М.: Республика, 2001. - 527 с;
2. Вельфлин Г. Основные понятия истории искусства: Проблема эволюции стиля в новом искусстве. -СПб: МИФРИЛ, 1994. - 428 с;
3. Власов В.Г. Стили в искусстве. Словарь. - СПб: “Кольна”, 1995. - 544 с;
4. Гегель Г.В. Ф. Эстетика. В 4-х томах. — Т.4.—М.: Искусство, 1978. - С. 305;
5. Гёте И.В. Собрание сочинений. В 10-ти томах. -Т. 10. —М.: Искусство, 1937. - С. 401;
6. Зонтах С. Проти інтерпретації та інші есе. -Львів: Кальварія, 2006. -320 с;
7. Котлер Ф. Основы маркетинга. —М.: Бизнес-книга, 1995. -  702 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com