www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Етнопсихологічні аспекти сімейно-родового життя греків Приазов’я
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Етнопсихологічні аспекти сімейно-родового життя греків Приазов’я

Князева Т.М.
кандидат мистецтвознавства, доцент
Київського національного університету культури і мистецтв

ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СІМЕЙНО-РОДОВОГО ЖИТТЯ ГРЕКІВ ПРИАЗОВ'Я

   Україна складається з багатьох історико-географічних та етнографічних регіонів, утворених у різні часи. Кожна з цих територій має свою історію, особливості розвитку матеріальної та духовної культури, національні традиції. Чільне місце серед них посідає північне Приазов'я, що охоплює територію між Доном та Дніпром і є регіоном з досить строкатим етнічним складом. Реалії сучасного розвитку суспільства потребують поступового переходу від розгляду питань пізнавального характеру до розв'язання найважливіших етнонаціональних проблем. Такий перехід неможливий без аналізу вже накопичених знань про етноси в Україні, зокрема про греків.
   Питаннями сімейно-родового життя греків займалися різні дослідники: Ю. Іванова, І. Пономарьова, М. Араджіоні, але це, переважно, були розвідки історичного та етнологічного характеру.
   Культура жива доти, доки її традиції, репрезентовані у сфері суспільної свідомості, здатні бути тлом світогляду та практичної діяльності представників відповідного народу. Для сучасної світоглядно-ціннісної свідомості культури греків Приазов'я стає характерним особливе методологічне бачення, засноване на відновленні традицій, символічного світу та їх міфологічних джерел. Філософія громадського та родового співжиття сформувалася в глибинних пластах людського буття та культури. Спосіб цього життя, індивідуального та колективного, трансформувався в ціннісні орієнтації та пріоритети, які, здебільшого, збереглися, переважно, у звичаєвій культурі предків, обрядах та ритуалах. Саме цим зумовлена мета даного дослідження: розглянути сімейні обряди греків Приазов'я як ритуали, що відображають етнічний менталітет.
   Вивчення народів та їх культур на ранніх стадіях розвитку суспільства показало, що сімейні обрядові комплекси формуються не одночасно. Нерівномірно сформовані на загальній психологічній базі, окремі сімейні обряди поєднуються в єдиний цикл. Існування сімейного ритуалу як циклу можливе тільки на тому етапі розвитку, коли психологічна основа жива, й обрядового оформлення набули вже всі складові цього ритуалу. Під час історичного розвитку відбувається переосмислення й забуття психологічної основи ритуалу, а тому довго триматися ця єдність як цикл уже не може. Втім обряди надзвичайно консервативні: втрачається їх початковий суттєвий зміст, але лишаються релікти в тепер вже самостійних обрядах, залишаються стереотипи, і це дає можливість зазирнути не у безмежну давнину, а лише у досить глибоку стадію розвитку ритуалу, коли його форма й зміст були гармонійною єдністю.
   Світоглядні позиції наших предків грунтувалися на розумінні триєдиного зв'язку між поколіннями померлих, живих та ще не народжених. Отже, поняття роду, родини було визначальним для кожного грека. Людина була ланкою в родоводі і мала відчувати свою відповідальність за дотримання норм родової культури всіма членами суспільства.
   У традиційній духовній культурі приазовських греків, як і будь-якого етносу, найсуттєвішим є дитячий комплекс обрядів і звичаїв, адже за його допомогою оформлювався один із основних циклів сімейної обрядовості, новий представник народу входив на рівних у родовий, громадський колектив, ставав членом релігійної конфесії. Тому звичаї і традиції родильно-хрестильного циклу сімейної обрядовості складають невід'ємну частину комплексного вивчення традиційної культури приазовських греків. У їхній культурі збереглися стійкі обрядодії, пов'язані з народженням дитини.
   Народження дитини розглядається як особливо радісна й щаслива подія й реалізується в певний обряд. Важливими є родильний і хрестильний обряди греків Приазов'я. Обрядові традиції спрямовані на забезпечення безпеки породіллі й немовляти, надання позитивного впливу на майбутню долю людини, на захист її від "злих духів" й "пристріту", хвороб; на те, щоб зробити його життя багатим і щасливим.
   У греків Приазов'я, як і у багатьох народів світу, діяв комплекс традиційних заборон для вагітних жінок, що були спрямовані, згідно з народними уявленнями та віруваннями, на сприяння нормальному протіканню вагітності, забезпеченню благополучних пологів, народженню здорової і красивої дитини.
   Крім дотримання заборон, вагітні жінки намагалися визначити стать дитини, що знаходиться в їх череві, за допомогою народних прикмет. Переважно, стать дитини визначалася за зовнішніми ознаками: формою живота і пігментацією шкіри вагітної жінки.
   Відзначено, що приазовські греки ставилися до вагітної жінки з особливою повагою, про неї піклувалися, допомагали, їй уступали дорогу, бо в народі вважали, що у неї дві душі. Проте віра в можливість негативного впливу злих сил і пристріту на ненароджену дитину змушувала грецьких жінок, дізнавшись про вагітність, якомога довше приховувати свій стан не тільки від сусідів, але й від родичів.
   Породілля в житловій кімнаті перебувала між грубою (груба в грецьких будинках була частиною стіни, з'єднаної з піччю, за допомогою якої обігрівали кімнату) і стінкою, подалі від численних очей, де й народжувалася дитина (п. Сартана, Донецька обл.). У перші дні після пологів ніхто не міг бачити породіллю, бо вона була ослаблена родами й вважалося, що до неї могли "приклеїтися" "злі духи", тому жінку берегли від "пристріту" й "псування" за допомогою цілого комплексу оберегів.
   Народження дитини звалося "очей прояснення" або "світло очей", тобто найдорожче на світі. До породіллі запрошували повитуху, що їй допомагала. Після пологів повитуха клала породіллі на голову коровай хліба й запитувала: "Що важче: хліб або ти (породілля)?". Жінка повинна була відповісти, що хліб, тому що хліб завжди діставався величезною працею (с. Сартана, Донецька обл.). Питання мало магічне значення, після цього вважалося, що жінка швидко зміцніє після пологів. А новонародженого засипали сіллю - "для сили", але головне, щоб уникнути проникнення інфекції. Звідси пішов вислів "солоний грек" (с. Ялта, Донецька обл., с. Сартана, Донецька обл.)/
   Першою в родині про народження дитини дізнавалася рідна бабуся породіллі з боку матері (культ старшого). їй приносили хліб "бармах" - знак народження людини (с. Сартана, Донецька обл.). Потім повідомляли приємну новину батькові й матері породіллі. Далі, за звичаєм, відбувалося обдаровування дитини: дід дарував теля, щоб маля було гарним господарем (або господинею), а бабуся - золоту монету, щоб гроші водилися й дитина була щасливою. У той же вечір бабуся повинна була почастувати новоявленого батька, тобто зятя, обідом, що звався обідом Діви Марії. Вся родина була щаслива народженням маляти, адже в народі вважалося, що "Будинок з дітьми - це радість, будинок без дітей - це могила" (То спіт ту еш балайдъа - то єн харатія, то спіт ту теш балайдъа - то єн мурмор).
   Щонайменше три дні ніхто не міг бачити породіллю. Потім запрошували хрещену породіллі й відбувалося ритуальне купання. Вперше після пологів жінку мили й парили. За звичаєм хрещена приносила хрещениці відварену курку. Породілля повинна була з'їсти крило (щоб дитина була легкою й швидкою) і шийку (щоб маля швидко навчилося тримати голову) (с. Сартана, Донецька обл.). Після цього влаштовували невеликий обід для хрещеної, дарували їй хустку, що вказувало на повагу до неї. З цього дня породіллю могли бачити близькі родичі, які приносили їй солодощі й фрукти, щоб вона швидше одужала.
   Через тиждень дитину мали охрестити за православним звичаєм. Вибирали хрещених. Найчастіше це були хрещеники батька дитини (тепер це близькі родичі або друзі), причому хрещеники не повинні бути одруженими (с. Урзуф, Донецька обл.) або ж, навпаки, повинні бути пошлюбленими (с. Ялта, Донецька обл.), які несли немовля до церкви, де священик здійснював обряд хрещення. На хрестини готувався святковий обід. Обов'язкове блюдо - яєчня з товстим шаром цукру (с. Бугас, Донецька обл.). Яєчня символізувала нове життя, а цукор - насолоду цього життя, таким чином, споконвічно люди інтуїтивно хочуть визначити щасливу долю дитини за допомогою обрядів, магічної сили оберегів. На третій день після хрестин хрещена дитини витирає з його тіла сліди миро й купає маля.
   Після сорокового дня породілля з дитиною відвідує хресну матір, яка кладе в пелюшки, у які загорнуте маля, шматочок перепаленого цукру й шматок хліба - засіб від "злого ока". Тепер завжди, гуляючи, мати брала ці обереги з собою. Хрещених цінували й шанували більше, ніж справжніх батьків: "Батько не той, хто народив, а той, хто з купелі вийняв". У традиціях приазовських греків заборонялися шлюби між родинами хрещеного й хресника до шостого коліна.
   Після всіх ритуалів, пов'язаних з народженням дитини, приходив час відвідувати матір і немовля. Тепер їх могли провідувати всі рідні й знайомі. Вони приходили з подарунками й бажали здоров'я й щастя дитині та його мамі.
   Крім хрещення, важливою подією в житті дитини було наречения імені. Зафіксовано, що у греків Приазов'я існують дві форми цього ритуалу:
   - традиція називати першу дитину в родині (чоловічої статі) ім'ям дідуся по батьківській лінії пов'язана з існуванням у греків Приазов'я культу предків;
   - традиція іншим дітям родини давати ім'я святих, чий день припадає на час народження дитини.
   Ім'я, за народними віруваннями, служило засобом передачі відомих якостей покійного немовляті. Це загальносвітове уявлення, від якого в європейському світі залишилася лише традиція називати немовля ім'ям померлого родича, генетично походить від культу предків. Ім'янаріканню надавалося настільки важливе значення, бо, за народною уявою, ім'я немов втілювало в собі народження нової душі. Дитина тільки після одержання імені ставала людиною, що вливалася в загальний круговорот переселення душ.
   Коли у дитини прорізався зуб, у родині знову було свято. А той, хто першим помітив цей зуб, повинен був принести дитині подарунок (с. Урзуф, смт Мангуш, Донецька обл.), щоб у нього зуби росли міцними й здоровими.
   Особливе значення в родильно-хрестильному циклі сімейної обрядовості приділяється колисковим пісням. Грецьке прислів'я говорить: „Мову немовляти розуміє тільки мати" (Баладъи-т глосса агріка-то моно мана). У перші тижні свого життя дитина дослухається тільки до голосу матері. Встановлюється двосторонній зв'язок, який не переривається все життя. З першого рідного слова матері, уперше почувши своє ім'я, маля починає пізнавати світ; з ніжних колискових пісень він уперше опановує рідну мелодію й назавжди запам'ятовує її. Своїми колисковими піснями матері прагнуть не тільки заколисати дитину, а й виразити таємні побажання немовляті: рости здоровим, життєрадісним, працьовитим, слухняним. У колискових піснях вони називають своїх малят найласкавішими словами.
   Коли дитині виповнюється рік — в хаті знову свято. Відбувається ще один обряд прилучення новонародженого до роду, сім'ї, громади. Традиційною нормою прилучення дитини до роду було саджання його на кожух та стриження хрещеним батьком трохи волосся. Кожух символізував звіра-першопредка, прародителя роду, тотема. Це означало, що рід, громада визнавали дитину своїм повноцінним членом. Якщо дитина освячена тотемом, то вона отримує право на захист громади, а разом з тим на неї покладаються певні обов'язки громадського співжиття. Обряд пострижин був спрямований на визначення місця дитини в громаді за статтю. Хрещений батько після цього обряду брав на себе обов'язки чоловічого виховання похресника. Дівочий різновид пострижин зобов'язував хрещену мати виховувати дівчинку як берегиню домашнього вогнища, сім'ї і роду/
   Із досягненням вікової зрілості людина отримувала певні права і обов'язки, які вступали в силу разом із створенням власної сім'ї. Цей етап у житті члена грецької громади знаменували обряди весільного циклу.
   Весілля завжди було найвагомішим сімейним святом, яке проводилося з почестями, а головне - носило в собі високий морально-соціальний зміст. Створенню сім'ї у народі завжди надавалося особливе значення. Відповідно до цього формувалася і весільна обрядовість - своєрідна урочиста драма, що супроводжувалася іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. Структура весілля є універсальною концентрованою моделлю традиційного синкретичного уявлення про світоустрій з визначенням у ньому місця і ролі людини.
   Зав'язкою, початком весільної гри було сватання. Якщо хлопцю сподобалася дівчина, він повідомляв про свій намір одружитися самій дівчині або її батькам через своїх близьких родичів. У будинку дівчини негайно збиралася сімейна рада з родичів, розбирали родину нареченого: хто вони, яке в них господарство, чи живуть мирно в родині, із сусідами, чи ходять у церкву. Якщо батьки дівчини визнавали цю родину гідною їхньої дочки, вони сповіщали батькам хлопця, що готові прийняти старост. Староста - літній чоловік, родич або близький друг родини нареченого. Зазвичай, старост було двоє або троє. Батьки нареченої й виду не подають, що знають про причину приходу гостей. Починається розпитування про здоров'я, про погоду. Старости говорять, що сподіваються одержати троянду, яка розцвітає в цьому будинку. Виконуються весільні пісні.
   Потім починають перераховувати позитивні якості нареченого. Якщо батьки дівчини вирішують відмовити претендентові, вони ставлять на стіл замість частування тарілку з горіхами й кладуть виделку, натякаючи, що свати одержать наречену тоді, коли наколють горіх виделкою. Якщо ж батьки дівчини згодні видати її заміж, вони відповідають ухильно, заявляючи, що їм треба подумати, порадитися. Вважалося непристойним давати згоду негайно. Зрештою, батьки дівчини запрошують своїх сватів на "велике сватання" - "мегола аравонис".
   Родичі нареченого приходять до будинку батьків нареченої. Відбувається традиційний обмін подарунками. Мати нареченого приносить велику шовкову хустку, золоту (срібну) каблучку, золотий хрест. Обов'язково приносяться солодощі. На великому сватанні призначається день весілля. Якщо наречена була молода, то вона могла ще якийсь час пожити в будинку батьків. Після "мегола аравонис", коли досягай повної домовленості, традиція дозволяє нареченому й нареченій вступати в подружні стосунки.
  Нині весілля відбувається в два дні. Цікавими ритуально-магічними моментами є купівля нареченої нареченим у родини та подруг, умикання її протягом першого дня весілля за попередньою домовленістю з дівчатами та знов її купівля, що вказує на рудиментарні форми первісних шлюбів, зокрема таких, як умикання, купівля-продаж, договірна форма, що нерідко тісно перепліталися, а також на традиції, які були характерними у Давній Греції [1;269].
   Після взяття шлюбу молоді йшли в дім нареченого. На порозі хати їх урочисто зустрічали його батьки. Мати тримала тарілку, наповнену зерном, цукерками та монетами, і тричі обсипала молодят зерном. Потім вона кидала тарілку через голови пошлюблених з такою силою, аби та розбилася, що мало принести щастя молодій сім'ї (записано від Раїзової Віри Андріївни, 1934 р.н., с Урзуф). Цей ритуал пов'язаний з міфологічною уявою про священний шлюб, який циклічно відтворюється в таких природних явищах, як дощ, блискавка, що породжують вже не всесвіт, а щорічно поновлюють добро [4; Т.2, с 423].
   Після першого столу гості виходили танцювати. Музика по селах і містах різна, від сучасних естрадних оркестрів до троїстої (кларнет, баян, бубон). Окрім поширених різноманітних танців зберігаються і грецькі національні танці -хайтарма, уртапан, трапезітку сіртакі [2; 11].
   У грецьких селах молоді шлюбну ніч проводять в домі чоловіка. На другий день свято триває. Обов'язковою стравою цього дня є бульйон з баранини - сюрпа. Однією з головних обрядодій грецького весілля є обдаровування молодих. Обдаровували, за звичаєм, за солодким столом. Обдаровування також супроводжувалося весільними піснями.
   Особливою рисою весілля в селищі Урзуф є те, що, згідно з давньогрецькою традицією, обдаровування відбувається саме на другий день свята [ 1; 269] (записано від Крівцун Марії Пилипівни, 1939 р.н., с Урзуф). Характер народного свята, веселощів підкреслюють традиції катання батьків молодої та звичай „водити ряджених". Часто переодягаються в „циган", і вельми почесно, коли на весілля завітають ряджені з іншого весілля. Цікава прикмета існує із святковою стравою киселем, який ставлять на стіл на другий день весілля. Якщо господиня поставила на стіл кисіль, то це є знак для гостей, що пора збиратися додому. Ця прикмета завжди викликає багато жартів з боку гостей.
   Весілля закінчилося. Починається життя молодої в її новій родині. її знайомлять із домашньою обстановкою, з роботою в будинку. Невістка перший час не повинна розмовляти зі свекрухою й свекром. Всі переговори ведуться через молодих сестер або старших невісток. Потім свекруха дарує невістці золоту монетку, та починає розмовляти з нею. Пізніше свекруха говорить невістці, що вона може заговорити зі свекром. Щоб невістка заговорила зі свекром, він також повинен обдарити її двома-трьома золотими монетами. Цей обряд називається "розв'язанням язика" - сулятиму. Однак на розмови з ним вона все ж скупа. За старих часів звичай вимагав зберігати мовчання зі свекром до п'яти років і більше.
   Як етнокультурний феномен, весільний обрядово-пісенний звичаєво-правовий комплекс яскраво віддзеркалює основний позитивний загальнокультурний досвід людства, відбиває особливості кожного окремого етносу, навіть певного осередку свого побутування.
   Традиційний весільний обряд греків Приазов'я також можна розглядати як комплекс ритуалів - сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях.
   Весілля є своєрідним центром регулювання втілення задуму і за своєю структурою дозволяє розкрити роботу родової поляризації свідомості людини. Єдина природа існування людського буття в соціумі обумовила єдину композицію традиційної весільної обрядовості та всієї звичаєво-правової традиції.
   Особливо стійкими виявилися похоронні обряди, пов'язані з вірою в загробне життя душі й необхідністю правильних дій для того, щоб душа померлого, по-перше, зайняла "належне їй місце" у загробному світі, по-друге, щоб піддобрити її, аби вона не шкодила живим.
   Міфи про загробний світ розвинулися з уявлень про загробне життя, пов'язаних з реакцією колективу на смерть одного із членів і похоронних звичаїв. Смерть сприймалася як порушення нормальної життєдіяльності колективу під впливом надприродних сил (наприклад, шкідливої магії). Психологічний страх перед смертю (разом з біологічною небезпекою, що виходить від розкладання трупа) персоніфікувався в самому померлому, тому метою похоронних звичаїв було ізолювання померлого й з ним - шкідливого впливу смерті.
   Греки селища Урзуф дотримуються традиційного народного обряду поховання. Вони вважають, що доля людини визначена, але коли наступить кінець, невідомо. Розкрити цю таємницю грецький народ намагався через віщування. Люди вірили в сни: випадіння зубів, віз з кіньми - це ознаки кінця життя (записано від Люцедарської Наталі Петрівни, 1950 р.н., м. Маріуполь). Вимитого небіжчика вдягають у нове й чисте вбрання, черевики, бо вірять, що шлях до „того світу" важкий та довгий. Після омивання небіжчика кладуть у парадній кімнаті житлового будинку, труну встановлюють на столі або стільцях. У труну разом з померлим кладуть гроші, вбрання, яке він любив носити за життя. У головах ставлять склянку води, накриту шматочком хліба, і запалюють три свічки. Вважалося, що душа покійного буде пити із цієї склянки, поки буде перебувати в “перехідному стані”. Протягом сорока днів на вікні в кімнаті покійного буде стояти склянка з водою. Так само ставиться тарілка, на яку перехожі кладуть гроші. Як тільки душа людини покинула його тіло, у приміщенні закриваються всі дзеркала й поверхні, що віддзеркалюють. Відповідно до давнього повір'я в дзеркалі людина бачить відбиток своєї душі. І в ньому ж можна побачити відбиток душі небіжчика, що не встигла покинути своє земне житло. Навколо труни чинно сидять родичі. Щоб у небіжчика не вселився злий дух, його ретельно оберігають, перебуваючи з ним навіть уночі, й не залишають на самоті ні на хвилину. Приміщення періодично окурюють, що також повинно нейтралізувати негативні сили.
   У день похорону перед тим, як покійного виносять із будинку, родичі співають пісню, що подобалася покійному (записано від Раізової Віри Андріївни, 1934 р.н., с Урзуф), та запрошені жінки виконують поховальні голосіння - мурлоя. При похованні після того, як труна на двох рушниках опускалася в могилу, всі присутні повинні були кинути в могилу по три жмені землі. Потім усі відправлялися на поминальний обід.
   Три дні поспіль родичі й друзі ходили на цвинтар, несли ладан у спеціальній кадильниці й рясним димом окурювали могилу, обходячи її з правої сторони. Першою цей обхід починала близька родичка покійного (мати, дружина, дочка), за нею інші родичі, а потім всі інші. Окурювання практикувалося і давніми греками [3; 314]. На дев'ятий день влаштовували поминальне частування (алмоніма). Щосуботи до сорока днів найближчі родичі повинні були ходити на цвинтар і приносити із собою поминальні частування. Після повернення із цвинтаря готують пісну солодку локшину, що розносять сусідам й родичам і якою поминають покійного. На сороковини могила відвідувалася знову. На неї виливалася вода із склянки, що стояла в кімнаті покійного, й повторювалася поминальна трапеза. Вважалося, що померлі продовжували входити до сімейного кола, від них чекали допомоги у важкий для родини час і через сумісну їжу вони повинні були прилучитися й до сімейних турбот. Особливістю похоронного обряду с Урзуф є поминальна трапеза - тебаб - на Фомин день до річниці смерті, а річниця як така справляється дуже скромно. Подібні трапези відомі ще із часів античності - так звані „обіди Гекати" - столи з їжею, що виставляють на перехрестях доріг [4; Т. 1. С 428].
   На тебаб могила покійного застеляється скатертиною, на неї ставлять їжу. Присутні сідають прямо на землю навколо могили. Тебаб відрізняється кількістю спеціальних поминальних страв. На цвинтарі знову виконувалися мурлоя.
   Даниною поваги небіжчикові є жалобне вбрання (ширіму). Жалоби дотримувалися і жінки, і чоловіки. Молоді жінки носили чорну хустку й чорне плаття до 40-денного поминання, бабусі, зазвичай, - до першої річниці смерті; деякі чорну хустку, як і все жалобне вбрання, носили значно довше. У чоловіків жалоба виражалася не одягом, а зачіскою. Дотепер серед людей похилого віку зберігся звичай, що пропонує чоловікам, які дотримуються жалоби, не стригтися й не голити бороду й вуса протягом сорока днів. Подібний звичай присутній у болгар півдня Бессарабії [6; 134].
   З похоронним обрядом у греків Приазов'я пов'язано багато звичаїв і ритуалів, що виявляє глибокий, добре збережений пласт архаїчної культури. Важливим елементом є магія. З уявленнями про шкідливу магію пов'язані звичаї, відповідно до яких сім'ї, де є молодята, протягом першого року спільного життя цвинтар не відвідують. Також існує заборона на відвідування похорону, цвинтаря жінкою, що вагітна (записано від Крівцун Марії Пилипівни, 1938 р.н., с Урзуф). Для того, щоб нейтралізувати вплив померлих на світ живих, існує обряд запечатування могил.
   Культ померлих предків і їхня участь у долі живих людей є своєрідним стрижнем, на якому тримаються різні міфологічні системи світу. При цьому головна умова й основа існування подібних сюжетів-це пам'ять [5; 150]. Традиційні норми поведінки, пов'язані зі смертю, похованням і поминанням покійних, у цілому, є найбільш консервативною частиною сімейної обрядовості.
   Магічна сутність ритуалів поступово втрачається у свідомості людини і набуває більшого емоційно-естетичного усвідомлення. Ціннісно-нормативні уявлення, що втілюються в обрядах сукупністю символічних дій, їхніх вербальних, музичних й атрибутивних компонентів, виступають як емоційно-образні прояви принципів традиційного способу життя й безпосередньо впливають на конкретно-почуттєву сферу свідомості.
   Специфіка національної культури пов'язана з формою буття етносу й має психологічно-соціальний характер. Культура спільноти (народу) є системою цінностей, які, у свою чергу, реалізуються в засобах і результатах її діяльності. Тому в кожному акті буття етносу поряд з іншими обов'язково присутній психологічний аспект. Маючи внутрішню детермінацію, культура не тільки відтворює соціальне буття народу, а, володіючи творчими потенціями, сама відтворюється в історичному русі, впливаючи як на розвиток спільноти, так і на окремих індивідів в цілому. Суб'єктами цього історичного процесу становлення та формування будь-якої національної культури є етноси. Тому дослідження національної культури можливе лише шляхом глибокого вивчення історії, психології народу та його творчої спадщини.

1. Вейс Г. История культуры народов мира. -М.: Свет, 2004. - 960 с.;
2. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. -Мариуполь: Приазовский рабочий, 1995. - 46 с;
3. Иванова Ю.В. Греки //Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы (конец XIX-началоХХвв.). Зимние праздники. -М.: Наука, 1973. - С. 308-330;
4. Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х томах. - М., 2000. - Т.1. - 672 с, Т.2. - 720 с;
5. Сидорова С.Ю. Память мифа и фольклора-тайна преображения//Вестник МГУ. Сер. 19. Лингвистика и межкулътурная коммуникация. - 2003. - № 1. - С. 147-157;
6. Соломатова В.В. Традиційно-побутова культура етнічних спільнот молдаван і болгар півдня Бессарабії наприкінці XVIII- початку XXст.: Дис. ... канд. іст. наук. Рукопис. -Київ, 1997. - 168 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com