www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Формування української хореографічної освіти в західній діаспорі у 20-80-х pp. ХХ ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування української хореографічної освіти в західній діаспорі у 20-80-х pp. ХХ ст.

Фондера Р.В.
здобувач
Київського національного університету культури і мистецтв

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ ОСВІТИ В ЗАХІДНІЙ ДІАСПОРІ У 20-80-Х PP. XX СТ.

   Інтенсивний розвиток самобутнього національного танцювального мистецтва за межами України - надзвичайно цінне й цікаве явище в культурному житті української діаспори.
   Відроджене у 20-ті роки XX століття українське народне танцювальне мистецтво у Західній діаспорі протягом всього століття набуло свого розквіту і надалі розвивається на грунті творчої діяльності хореографічних колективів, у більшості аматорських, які не тільки зберігають яскраві перлини народного танцювального фольклору, а й поповнюють репертуар новими творами. У колі художніх інтересів танцювальних осередків діаспори національний танець представляли оригінальністю пластичних образів, досконалістю хореографічного малюнку, що віками створювався і відшліфовувався народом.
   Вдосконаленню їхньої майстерності й професійного рівня сприяє підтримка вітчизняних фахівців, який передають свій балетмейстерський досвід й знання, навики та вміння.
   Попри наявність у вітчизняному мистецтвознавстві певного наукового доробку щодо розвитку українського танцю у Західній діаспорі, доводиться констатувати брак досліджень, які б надавали цілісну картину формування національної хореографічної освіти за межами України. Більшість інформації можна, передусім, знайти у літературі та періодиці діаспори. Це роботи істориків і мистецтвознавців: В. Авраменко [1], В. Голубничого [3], М. Мерфі [12], М. Пастернакової [15], М. Соломенко-Тиравської [18], Кардаш, С. Кот [20] та інших. У вітчизняній історіографії дослідження за цією темою з'явилися на початку 90-х pp. XX ст. Серед наукового доробку виділимо імена М. Гуця [4-5], В. Євтух, Є. Камінського, О. Ковальчук, В. Трощинського [9], О. Зубалого, [Б. Пайовика, М. Трояк [10], О. Орел [14], В. Пастух [16], Ф. Погребеника [17] та інших. Значну роль у поширенні інформації щодо становища національної хореографічної культури у діаспорі відіграють різноманітні енциклопедії та довідники: "Енциклопедія сучасної України" [6], "Енциклопедія української діаспори" [7], "Українці зарубіжжя та Україна" [19], "Українці в світі" [20], [21] тощо.
   Незважаючи на те, що значний обсяг фактичних даних щодо розвитку українського танцювального мистецтва за межами України є достатньо визначеним фахівцями у даній галузі, формування національної хореографічної освіти у діаспорі (танцювальні школи, викладачі, ансамблі) висвітлено недостатньо. Тому вивчення цієї теми залишається актуальним і своєчасним.
   Розвиток української хореографічної освіти у Західній діаспорі пов'язаний, передусім, з ім'ям Василя Авраменка. Після його виступів у Європі, Канаді, США у 20-30-х pp. XX ст. та пізніше в інших країнах при найбільших українських громадах у світі постали численні школи національного танцю. У першій половині 20-х pp. XX ст. на європейському континенті ним було засновано декілька шкіл українського танцю, основні - в таборах інтернованих воїнів УНР у м. Калуші (Польща) та м. Йозефові (Чехословаччина), серед студентської громади у м. Подєбрадах (Чехословаччина) та робітничого населення української еміграції у м. Дальменгорсті (Німеччина), де В. Авраменко вперше здобув визнання яскравого майстра народного танцю, сприяв популяризації та поширенню української культури.
   У другій половині 20-х pp. XX ст. під час роботи у Канаді В. Авраменку вдалося дати близько 120 концертів і заснувати значну кількість танцювальних шкіл у різних місцях країни. У США хореограф створив понад 50 шкіл українського танцю. Праця балетмейстера мала глибокий вплив на формування сценічної української культури у діаспорі.
   Незважаючи на те, що у перших інструкторів не було фахової або навіть базової хореографічної освіти (найчастіше курси танців, режисури, акторської майстерності), послідовники В. Авраменка розробляли запроваджені своїм вчителем чіткі методико-педагогічні принципи, плекали його творчий і педагогічний доробок й доповнювали власними балетмейстерськими роботами й методичними розробками. Поступово їх обізнаність і професійний зріст у царині українського народного танцювального мистецтва сприяв подоланню стихії аматорства у цій галузі й сприяв подальшому розвитку національної хореографічної культури в діаспорі.
   Ефективними засобами популяризації й поширення українського танцю в аматорському середовищі були ансамблі, студії, гуртки, окремі шкільні та позашкільні дитячі імпрези та свята, до яких спеціально розучувалися вистави з хореографічним оздобленням, а також танцювальні номери. Репертуар танцювальних осередків складався з українських народних танців, історичних, героїчних й побутових картин за національною тематикою. Послідовником В. Авраменка у Англії став П. Дністровик (хореограф, засновник ансамблю "Орлик" та керівник танцювальних груп "Чорноморці" й "Поділля" у м. Манчестері; з 50-х pp. XX ст. - викладач й віце-президент Товариства плекання народних танців при Манчестерському університеті) [5].У 1957 р. при філії Українського національного об'єднання у м. Гамільтон був створений хореографічний ансамбль "Чайка", засновником якого став Ярослав Клунь; після його переїзду до Канади на чолі колективу стали Іван Обух та Євген Дорожевський. У 50-х pp. XX ст. при українській громаді в Лондоні виник танцювальний колектив "Лиман" на чолі з В. Слободяном, після від'їзду якого ансамблем керував Михайло Ткачук. У 1958 р. при осередку Союзу української молоді Великобританії розпочав свою творчу роботу танцювальний гурток у м. Бедфорді під керівництвом Петра Василика, пізніше на його основі у 1963 р. виник ансамбль "Крилаті" на чолі з Остапом Буряком.
   У Франції мистецькі принципи українського хореографа наслідував Г. Лагойдюк (хореограф, громадський діяч, керівник ансамблю "Запорожці" у м. Шалет, Франція; з 1986 р. - голова організації "Діти Чорнобиля", у 1992 р. він першим з іноземних громадян отримав звання заслуженого діяча мистецтв України) [4].
   У 1959 р. в Бельгії на чолі з Іваном Галабурдою був створений танцювальний колектив "Полтава" (м. Звартберг, провінція Лімбург), який набув широкого визнання як в Бельгії, так і у Франції, Німеччині, Люксембурзі, Австрії.
   У США творчими послідовниками В. Авраменка стали Пігуляк (учень В. Авраменка, один з перших інструкторів українського танцю у Канаді; автор багатьох мистецтвознавчих досліджень, зокрема виданої в 1979 р. у Нью-Йорку книги "Василь Авраменко і відродження українського танку") [17], Глутковська (хореограф, викладач українського танцю, у 60-х pp.
   XX ст. - засновниця танцювального колективу "Молодь України" (пізніше "Полтава") у Західній Пенсильванії), Марія та Михайло Герман (хореографи, у 70-х pp. XX ст. - керівники "Дому народних танців" у Нью-Йорку; друкували журнал, присвячений розвитку народних танців), А. Кість (балетмейстер українських театрів на Закарпатті у міжвоєнний період; викладач студентської школи народного танцю на базі Карлового університету у Празі; згодом - керівник школи народних і характерних танців у Нью-Йорку). Активно працювали також В.Петрипа, М. Флис, В. Бакад та інші [15].
   У Канаді мистецьку й педагогічну спадщину В. Авраменка плекали Токарик, І. Іванчук, Н. Арсеній, В. Погорецький, Г. Сторожук, В. Мошук, М. Дудар (хореографи, одні з перших інструкторів національного танцю при найбільших українських громадах), М. Балдецькіш (викладач, хореограф; наприкінці 50-х pp. XX ст. засновник ансамблю "Веснянка" при ОДУМ у Канаді) та інші [ 1; 20].
   Гастрольна діяльність Василя Авраменка частково сприяла розвитку української хореографічної освіти на теренах Австралії. Відродження та поширення української танцювальної культури почало активізуватися тут у 1949-1950 pp. у переселенських таборах. Одним з перших танцювальних інструкторів стала Л. Гаєвська, яка у 1949 р. в м. Ковра заснувала танцювальний гурток серед української молоді. Серед інших інструкторів, що плекали національний танець в емігрантському середовищі, виділимо Є. Андрухович (акторка, педагог, хореограф; у 40-хpp. XXст. – у таборі біженців Зоммерказерне в Авґсбурзі (Баварія, Німеччина) керівник танцювальної групи "Коломийка"; у 1959-1963 pp. - засновник і керівник хореографічного колективу "Коломийка" в Австралії), А. Крівецького (актор, хореограф; з 1949 р. в Австралії працював актором Українського театру малих форм у м. Аделаїда; протягом 1965-1966 pp. - керівник танцювальної групи "Гопак", пізніше очолював ансамбль танцю "Коломийка" у м. Аделаїда), А. Новицького (педагог й хореограф; з 1949 р. - в Австралії, де організував декілька шкіл національного танцю у Мельборні; з 1988 р. - суддя класичного танцю та керівник танцювальної групи "Заграва" при СУМ у м. Сіднеї), Я. Булку (у 20-х pp. XX ст. учень львівської школи Василя Авраменка; хореограф, один з перших інструкторів українського танцю на австралійському континенті, керівник дитячого танцювального колективу при товаристві "Рідна школа" у м. Нобл-Парку, засновник хореографічного колективу у м. Мельбурні). Активною також була діяльність інструкторів танцю Є. Новішевського, М. Свідерського, О. Гудової, В. Лабаз, О. Сенчук, В. Кані, Р. Синенко, Г. Храпач-Євсевської, Г. Сімановської. До 80-х pp. XX ст. в Австралії також плідно працювали й інші знавці українського танцю: Р. Дубовська таМ. Шушняк (керівники ансамблю "Заграва", м. Сідней), А. Цибульська, С Худяк, Н. Моравська (у різні роки -керівники ансамблю "Верховина" при СУМ м. Мельбурн), Р. Сидоренко, Є. Осташ-Бабешко (керівники ансамблю "Калина", м. Брізбан), А. Бринза, Н. Шот, Микола та Марія Дмитренки (інструктори українського танцю у м. Брізбан) [7].
   Велика заслуга всіх послідовників В. Авраменка - учнів, перших інструкторів, аматорів, що наслідували його творчий метод, полягала у відродженні, поширенні та популяризації українського народного танцювального мистецтва, передусім, в емігрантському середовищі; засновані ними українські танцювальні ансамблі, школи, студії, гуртки виконували велику пропагандивну місію, розповсюджуючи українську культуру в іноетнічному середовищі на різних континентах завдяки концертам, оглядам, різноманітним конкурсам та міжнародним фольклорним фестивалям.
   Особливий внесок у розвиток українського народного танцю та хореографічної освіти у Західній діаспорі було зроблено професійними танцюристами, які разом з іншими представників мистецької сфери емігрували з України після Другої світової війни. Більшість з них достатньо інтенсивно мігрували по всьому світу: Польща, Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Канада, США, Австралія та інші країни. Ще у 20-30-х pp. XX ст. з України виїхали Ганна та Василь Заварихіни (Туреччина, Франція, Німеччина, Канада), О. Вікул (Німеччина, США), В. Лібовицький (Чехословаччина, Швейцарія), Д. Чутро (США, Канада) та інші. Після Другої світової війни батьківщину залишили І. Залеська (Німеччина, Австралія), Д. Кість (Чехословаччина, США), Д. Нижанківська-Снігурович (Австрія, Канада), О. Гердан-Заклинська (Австрія, Канада), Р. Прийма-Богачевська (Австрія, Канада, США), Д. Кравців-Ємець (Австрія, Канада), М. Сас (Чехословаччина, Австралія), М. Березовська (Німеччина, Австралія), Н. Тиравська (Німеччина, Австралія) та інші. Серед тих, хто виїхали, були артисти Львівського театру опери та балету, Луцького українського музично-драматичного театру, українських ансамблів танцю тощо.
   Професійні танцюристи розгорнули свою творчу діяльність, заснувавши значну кількість хореографічних шкіл, студій, ансамблів. Разом зі своїми вихованцями вони успішно презентували українське народне танцювальне мистецтво на міжнародних конкурсах та фестивалях; у балетмейстерській роботі поєднували елементи класичного й модерного танцю, не порушуючи їх національного характеру; у педагогічній діяльності спиралися на відпрацьований навчально-виховний матеріал, передавали теоретичний і практичний досвід наступним поколінням.
   Танцювальні школи й студії при вищих і спеціалізованих навчальних закладах функціонували в Канаді на Вищих освітніх курсах та у Музичному інституті (О. Гердан-Заклинська, м. Вінніпег), у хореографічній школі при Вінніпезькому королівському балеті (Д. Нижанківська-Снігурович), студії ритмопластики при інституті культури (Д. Кравців-Ємець, м. Вінніпег). В Австралії серед інших характерних танців українських навчали у Балетній академії Борованського, Австралійській балетній школі таВікторіанському коледжі мистецтв (М. Березовська), у балетній секції Українського мистецького товариства (Н. Тиравська, м. Сідней) тощо.
   У 30-х pp. XX ст. Василь та Ганна Заварихіни організували у Франції танцювальні студії "Аполлон" й "Терпсихора". У 1939 р. після еміграції до Німеччини відкрили хореографічну школу у таборі переміщених осіб у Мюнхені, в якій викладали народні танці, зокрема українські. У своїй балетмейстерській практиці В. Заварихін неодноразово звертався до української тематики: "Князь Ревуха", "Запоріжжя", "Україна", "Козацькі діти", "Діти Дніпра", "Мазепіада". Після раптової смерті Василя Заварихіна у Мюнхені Ганна Заварихіна емігрувала до Канади, де присвятила себе педагогчній діяльності: навчала класичному й народному танцю у хореографічній школі у Торонто [15].
   Поширенню української хореографічної освіти у діаспорі сприяла творча діяльність артистки й хореографа Оксани Вікул. Початкову танцювальну освіту вона здобула у школі В. Авраменка у Подєбрадах, пізніше навчалася на факультеті історії мистецтв Українського вільного університету, відвідувала Українську студію пластичного мистецтва та брала уроки балету в артистів Є. Нікольської та А. Демо-Довгопільського. У 1944 р. О. Вікул переїхала до Німеччини; працювала у театрі В. Заварихіна в м. Новому Ульмі, згодом навчалася у балетній школі під його керівництвом (м. Мюнхен, 1947 р.). У 1950 р. артистка емігрувала до США; балетмейстерським дебютом О. Вікул став хореографічний твір "Ніч перед Різдвом" за М.В. Гоголем (музика М. Лисенка), пізніше були створені характерні образи у власних постановках "Солоха", "Куць", "Подолянка", "Верховина", "Обрядові українські дохристиянські танці", "Ярило", "Купальна пісня", "Молитва до Лади" тощо [6], [15].
   Активним пропагандистом української танцювальної культури й хореографічної освіти на теренах Західної діаспори став Володимир Лібовицький - артист балету, хореограф, який навчався у рівненській школі В. Авраменка, а пізніше у празькій балетній школі Є. Нікольської, після закінчення якої працював на сценах найбільших чеських театрів. У 1937 р. артист зайняв посаду керівника Земського театру в Ужгороді; відкрив хореографічну студію для талановитої закарпатської молоді. У 1938 р. став головним режисером та хореографом українського театру "Нова сцена" у м. Хуст У 1954 р. В. Лібовицькому запропонували місце хореографа в оперетній трупі Пряшівського Українського національного театру. Протягом 1955-1956 pp. ним було поставлено "Майську ніч" М. Лисенка, "Запорізький скарб" В. Ванчека, "Марусю Богуславку" М. Старицького. У 1956 р. на базі оперетної трупи театру виник професійний Піддуклянський український народний ансамбль і В. Лібовицький став його першим хореографом. Тут він з успіхом застосував хореографічні принципи Василя Авраменка, мав значні успіхи у викладацькій і балетмейстерській роботі [13].
   Танцюристка Львівського театру опери та балету Дарія Нижанківська-Снігурович емігрувала з України до Австрії у 1944 р. й до кінця 1947 р. керувала балетною студією у м. Інсбруку; у 1945 р. на Міжнародному фестивалі в Інсбруці учні студії були відзначені за танок "В'язанка українських народних танців". Від 1950 р. і до останніх років життя Д. Нижанківська мешкала у Канаді, де продовжувала працювати як хореограф-педагог, організувавши школу українських танців при Королівському Вінніпезькому балеті. Серед її балетмейстерських постановок - танці до опери "Коза-дереза" та "Ноктюрн" М. Лисенка, "Пробудження мавки" С. Рахманінова, варіація на тему народних танців "Гуцульська фантазія", хореографічні картини до опери "Катерина" тощо [15].
   На особливу увагу заслуговує творча діяльність артистки, хореографа й викладача Олени Гердан-Заклинської, яка навчалася у школі В. Авраменка в Подєбрадах та у балетмейстера класичного танцю І. Костіна у Празі; пізніше у Львові у школі М. Ржечицької-Вайдової, школі модерного танцю М. Броневицької та на курсах ритміки О. Федак-Драгомирецької. У травні 1939 р. О. Заклинська взяла участь у Міжнародному конкурсі танцю у Брюсселі (Бельгія) й була нагороджена дипломом за сольні танці: "Колискова" та "Метелиця" на муз. В. Барвинського, "Дорога" на музику 3. Лиська, "Дрібушка" на музику М. Колесси. Після закінчення у 1944 р. Віденської школи високого танцю під керівництвом Р. Хлядек артистка залишилася в Австрії. Тут виступала як солістка й керувала танцювальними курсами в таборі для переміщених осіб у м. Ляндеку. У 1948 р. танцюристка емігрувала до Канади; тут були створені її відомі композиції на історичні теми: "Плач Ярославни" (муз. М. Лисенка), "Слава Україні", "Вальс" (муз. Повлінка), "Римський фонтан" тощо [16].
   У Сполучених Штатах Америки дванадцятирічний досвід яскравої артистичної діяльності і любов до танцю передавала своїм учням колишня солістка Львівського театру опери та балету Прийма-Богачевська. У 1944 р. вона емігрувала до Австрії, де навчалася на хореографічному відділі у Віденській музичній академії; протягом 1947-1949 pp. працювала у Крайовому театрі в Інсбруку У 1949 p. Р. Прийма-Богачевська перебралася до Канади; у 1951 р. хореограф виїхала до США. У 1963 р. артистка створила власну школу балету та українських народних танців у Йонкерсі, Нью-Йорку, Ньюарку Під час навчання молоді хореографічному мистецтву вона проявила себе як чудовий педагог, мала добре продуману систему навчально-виховної праці з дітьми різних вікових груп. З лекціями про мистецтво українського танцю артистка-педагог їздила до Чикаго, Вінніпегу, Едмонту (Канада) і деяких міст Бразилії. Протягом чотирьох років існування балетна школа Р. Прийми-Богачевської створила дві великі вистави - казки "Попелюшка" та "Квіт папороті". Своєю творчою діяльністю Р. Прийма-Богачевська залишила після себе майже тисячу учнів з трьох поколінь українців. її без сумніву можна назвати професіоналом високого класу, яка надзвичайно вміло у своїх танцювальних композиціях поєднувала класичну основу з українським фольклором [12], [15].
   Соліст трупи класичного балету М. Мордкіна у США, блискучий виконавець характерних танців - Дмитро Чутро проявив себе як прекрасний балетмейстер у хореографічних виставах власної постановки на українську тематику - "Криниця" та "На лугах" (на музику П. Сокальського); ставив також танці до опер "Тарас Бульба" та "Мазепа" у Вінніпегу (Канада). Викладав у декількох хореографічних студіях [16].
   Широко відомим в українській діаспорі стало ім'я Марини Березовської - класичної танцюристки, хореографа, педагога танцю, яка під час Другої світової війни працювала в Українському музичному театрі, з яким у 1943 р. виїхала до Західної України, а потім до Берліну. У таборі інтернованих м. Гамбурга вела гурток танцю. У 1949 р. артистка емігрувала до Австралії і поселилася в м. Перті; 1950 р. стала співзасновницею Балетної компанії Західної Австралії.
   М. Березовська викладала характерний танець у різних балетних школах, у тому числі в Балетній Академії Борованського (1957-1959 pp.), Австралійській балетній школі (1969-1975 pp.) та Вікторіанському коледжі мистецтва (1979-1984 pp.); працювала керівником танцювальної групи "Соняшний промінь" (1960-1966 pp.), аматорської, а згодом професійної танцювальної компанії "Колобок" (1970-1980 pp.). З 1988 p. М. Березовська проводила семінари з класичного і характерного танців в університетах США; у 1989 р. стала хореографом українського ансамблю "Байда козаки" [7].
   Усе своє життя присвятила танцю Наталія Тиравська - балетмейстер, викладач, громадська діячка. Протягом 1941-1944 pp. працювала солісткою Волинського українського театру у Луцьку. У 1944 р. артистка емігрувала до Німеччини, де брала активну участь у театральному товаристві "Вінета" у Берліні; працювала хореографом у таборі для переміщених осіб у м. Майн-Кастлі (поблизу м. Франкфурт). У 1949 р. артистка переїхала до Австралії і поселилася в Сіднеї, де досить швидко здобула авторитет як знавець українського танцю.
   Н. Тиравська викладала у балетній секції Українського мистецького товариства у Сіднеї (1950-1956 pp.), керувала "Українським народним балетом" (1956-1965 pp.). З 1965 р. йдо кінця життя працювала в ансамблі танцю "Веселка" (Сідней), а також у студіях українського танцю у містах Брізбані й Аделаїді, провадила курси українських танців для австралійських балетних ансамблів. З її шкіл на міжнародній арені звучать прізвища випускників: М. Шлікмахера, Г. Станкевича, М. Пікуликата інших. До мистецького доробку балетмейстера увійшли хореографічні композиції "У Києві, на Подолі...", "Козацька сюїта", "Ніч на Івана Купала", "Біля криниці", "Вечорниці", "На баштані" та інші. На запрошення Новозеландської балетної компанії Н. Тиравська як педагог їздила до Окланду де поставила хореографічну композицію "Українська сюїта" [18].
   Відомим у діаспорних колах та за їх межами стало ім'я Ірини Залеської - акторки й хореографа. Навчалася у школі ритмопластики Оксани Суховерської у Львові. З 1945 р. артистка опинилася в еміграції у Німеччині; танцювала у балетній трупі Д. Саєнка (1945 p.), а пізніше - у театрі-студії Й. Гірняка (1946-1949 pp.). Вела ритмопластичну студію в м. Міттенвальд (1946 р.). У 1949 р. переїхала до Австралії; у Мельбурні виступала у провідних ролях Українського театру ім. Л. Курбаса. Займалася режисерською й хореографічною діяльністю в аматорському середовищі.
   Багато зусиль для розвитку українського танцю було покладено балетмейстером й культурно-освітньою діячкою Ніною Денисенко. У 20-х pp. XX ст. вона навчалася в балетній академії Т. Висоцької у Польщі, де вивчала досвід танцювального мистецтва В. Авраменка. Працювала в Українському театрі у Варшаві. У 1950 р. Н. Денисенко переїхала до Австралії; керувала у Сіднеї українською балетною школою, з якої вийшли видатні популяризатори українського танцю О. Гулак, Л. Білокінь, С. Пришляк, Л. Подолянко та інші; стала засновнецею ансамблю "Дніпро" у містах Сіднеї та Ньюкастелі. Створила балети "Довбуш" та "Причинна" [7].
   Значний внесок у формування хореографічного мистецтва української діаспори зробив Микола Сас - танцюрист, артист театру, він навчався у драматичній школі "Нова сцена" у Ю. Шерегія та у балетній студії С. Маховау Празі. Протягом 1945 р. виступав у народному ансамблі пісні і танцю Закарпатської України, з 1947 р. працював у Пряшівському українському національному театрі. У 1950 p. М. Сас виїхав до Австралії, де виступав на різних балетних сценах та викладав українські танці в хореографічних студіях; протягом 1950-1952 pp. очолював українську танцювальну групу в м. Аделаїді.Значними осередками української хореографічної освіти у країнах Латинської Америки стали ансамблі в Аргентині - "Просвіта" (засн. у 1961 p.), "Весела Україна" (м. Буенос-Айрес), "Весна" (м. Лавальйол), "Весна" (м. Вілья Караса), "Зірка" (м. Берісо), "Київ (м. Вільде), "Веселка" (м. Леапдро-Алем), "Барвінок" (м. Обера); у Бразилії протягом 30-80-х pp. XX ст. були засновані колективи "Барвінок" (1930 р., м. Курітиба), "Веселка" (1958р.), "Калина" (1969 p., м. Парана), "Іван-Купало" (1979 p.), "Полтава" (1981 p.), "Весна" (1985р.), "Дунай" (1986 p.), "Соняшник" (1986 р., м. Курітиба), "Зоря" (1986 р., м. Понта-Гроса), "Світанок" (1989 р.); у Парагваї працювали ансамблі "Мрія" (м. Асунсьйон), "Вітерець" (при товаристві "Просвіта", м. Енкарнасьйон), "Колос" (при Об'єднанні православної молоді, м. Фрам), "Веселка" (м. Кармен дель Паран), "Калина" (при товаристві "Просвіта", м. Капітан Міранда) [21].
   Підвищенню рівня виконавської майстерності у танцювальному мистецтві в аматорському середовищі Західної діаспори сприяли виступи танцюристів з України під час міжнародних фестивалів та конкурсів.
   Вперше українське сценічне танцювальне мистецтво артистами з України було презентоване на Міжнародному фестивалі народного танцю у Лондоні в 1935 p.: танцюристи Київського театру опери та балету показали англійському глядачеві "Триколійний гопак" у постановці етнохореографа В. Верховинця та головного балетмейстера театру Л. Жукова.
   Після Другої світової війни творчий стиль українського народного танцю Василя Авраменка, поширений у всіх країнах, де існувала українська діаспора, поступово збагатився більш сучасним і довершеним стилем українського балетмейстера Павла Вірського. Цьому, зокрема, сприяли гастрольні подорожі Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України з кінця 50-х pp. XX ст.
   П. Вірський підняв український народний танець до надзвичайно високого художнього та естетичного рівнів не тільки в Україні, айв усьому світі.
   Удосконаленню професійного рівня танцювального мистецтва діаспори сприяли й інші українські хореографи. Починаючи з 80-х pp. XX ст., за активною участю митців з України в діаспорі проходили семінари для чисельних українських танцювальних колективів. Для проведення мистецьких семінарів з нашими закордонними земляками виїздили у різні роки викладачі кафедри хореографічного мистецтва Київського державного інституту культури (зараз - Київського національного університету культури і мистецтв) - К. Василенко, Л. Каміна, Є. Зубатов та інші. Своїм творчим досвідом з діаспорними колегами ділилися такі видатні українські балетмейстери як А. Кривохижа, В. Босий, К. Балог, Т. Гузун, М. Гузун, Р. Малиновський, О. Гомон, В. Вантух, Б. Колногузенко, М. Коломієць, О. Прокопенко, М. Поляткин, М. Балемата інші.
   Стали традиційними танцювальні семінари та майстер-класи для мистецьких колективів закордонного українства і в Україні. Проводяться вони за ініціативи та фінансової підтримки Міністерства культури і туризму України. Під час заходу відбуваються лекції з історії української культури, національних звичаїв, традицій і обрядів, теоретичні та практичні заняття з українського костюму; проходять майстер-класи, показові уроки на базі професійних та кращих аматорських колективів Києва та регіонів України (Національний академічний хор ім. Г. Верьовки, школа при Національному академічному ансамблі танцю України ім. П. Вірського, Заслужений ансамбль танцю України "Донбас" (Донецьк), Фольклорний ансамбль національного обряду "Родослав" (Житомир), Житомирська школа хореографічного мистецтва "Сонечко", Театр танцю "Заповіт" (Харків) тощо. Учасники семінарів-практикумів отримують методичні матеріали, інформаційні посібники та літературу.
   Отже, глибокий і тривалий вплив на формування сценічної української культури у діаспорі мала, передусім, праця українського балетмейстера Василя Авраменка, який протягом 20-30-х pp. XX ст. заснував значну кількість шкіл національного танцю при найбільших українських громадах у Європі, Канаді, США та інших країнах світу.
   Послідовники В. Авраменка, здебільшого, аматори, які наслідували його творчий метод, відроджували й поширювали українське народне танцювальне мистецтво в емігрантському середовищі; засновані ними ансамблі, школи, студії, гуртки виконували велику пропагандистську місію, розповсюджуючи українську культуру в іноетнічному середовищі на різних континентах завдяки міжнародним фольклорним фестивалям, конкурсам, концертам тощо.
   Значний внесок у розвиток української хореографічної освіти у Західній діаспорі було зроблено професійними танцюристами, які після Другої світової війни емігрували з України. Разом з учнями професіонали розгорнули свою діяльність у формі окремих виступів, успішно презентували українське народне танцювальне мистецтво на міжнародних конкурсах і фестивалях. У власних балетмейстерських композиціях на українську тематику професійні артисти впроваджували елементи класичного й модерного танцю; передавали теоретичний і практичний досвід наступним поколінням.
   Вдосконаленню професійного рівня хореографічного мистецтва діаспори значно сприяв досвід українських фахівців у галузі танцювального мистецтва- викладачів вищих навчальних закладів, балетмейстерів професійних ансамблів танцю, хореографів юнацьких й дитячих танцювальних колективів.

1. Авраменко В. Українські народні танки, музика і стрій / У 2-х книгах. - Голівуд, 1947;
2. Габорець В.Г. Кришталеве джерело Клари Балог // Танці Закарпаття: Репертуарний збірник. - Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ комітету інформації, 1998;
3. Голубничий В. Суть української культури й українська культура в діаспорі: Доповіді і підгот. сесії для справ культури в Торонто / Об'єднання українських педагогів Канади. - Торонто, 1965;
4. ГуцьМ. Виступи мистецьких колективів української діаспори // Народна творчість та етнографія. - 1992. - № 1;
5. Гуць М. Український фольклорно-етнографічний ансамбль "Орлик " з Великобританії//Народна творчість та етнографія. -1992. —№ 4;
6. Енциклопедія сучасної України/НАН України, Наукове т-во ім. Т. Г Шевченко, Ін-m енциклопедичних досліджень НАН України. — Т.4.— К, 2005;
7. Енциклопедія української діаспори (в 7-ми томах) / Гол. ред. В.Маркусь; вид. 1-е. -К: ІНТЕЛ, 1995. — Т. 4. - Австралія-Азія-Африка;
8. Зарубіжні українці: Довідник/ Я. Балан, Б. Кордан, Б. Кавченко та ін. -К: Україна;
9. Зберігаючи українську самобутність / В.Б. Євтух, Є. Є. Камінський, О.О. Ковальчук, В.П. Трощинський; Ін-m соціології НАН України. —К.: ІНТЕЛ, 1992;
10. Історія української діаспори / Зубалий О. Д., ЛановикБ. Д, ТроякМ. В.; Міністерство освіти України, Інститут змісту і методів навчання. - К, 1998;
11. Леник В. Українці на чужині або репортажі з далеких доріг. - Львів: Червона калина, 1944;
12. Мерфі М.Г Українська діаспора в США. Збереження традиційної національної культури / Мін-во освіти та науки України, Донецький національний університет. - Донецьк: Вебер, 2007. - 256 с;
13. МушинкаМ. За мистецькими заповітами Василя Авраменка: [Про хореографічну діяльність Володимира Лібовицького] //Народна творчість та етнографія. -1994. —№ 1;
14. Орел О. Сяйво мистецьких талантів України //Народна творчість та етнографія. - 1999. —№ 5-6;
15. Пастернакова М. Українська жінка в хореографії. - Вінніпег; Едмонт, 1963;
16. Пастух В.В. Модерні хореографічні напрямки в Галичині (20-30-тіpp. XXст.). - К.: Знання, 1999;
17. Погребник Ф. Корифей українського танцю: [Спроба осмислення мистецтва Василя Авраменка у науковій літературі] //Народна творчість та етнографія. - 1997. - № 2-3;
18. Соломенко-ТиравськаМ.С Тріумф української Терпсіхори: Спогади місткині. - Луцьк: Медіа, 1999;
19. Табачник Д.В., Попов Г.Д. Українці зарубіжжя та Україна: Довідник. -К: Знання, 2007;
20. Українці в світі /Кардаш П., Кот С. -Мельбурн: Фортуна, 1995;
21. Українці в світі: [Українські церкви, релігійні громади і монастирі за кордоном та їх підпорядкування, музеї української діаспори, українські бібліотеки за кордоном та ін.] /Автор, упоряд. В.М Вороній, С А. Дроздовська. -К: Український центр духовної  культури, 2005.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com