www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Національні риси Антона Коршнівського
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Національні риси Антона Коршнівського

Наталя Сидоренко,
д. філол. н. (Київ)

Національні риси Антона Коршнівського

   У статті простежуються життя і творча доля Антона Коршнівського - журналіста, редактора, видавця, громадського діяча. На підставі архівних матеріалів з'ясовуються окремі деталі творчого шляху цієї непересічної особистості; аналізуються публікації у пресі (Польща, Бразилія).
   Ключові слова: еміграція, журналістика, національна справа.

   Ім'я Антона Леонтійовича Коршнівського належить до тих "чорноробів" української журналістики, які "загубилися у світах". Про нього найчастіше згадувалося поряд із Євгеном Маланюком, коли вони видавали журнал "Веселка" у Каліші, чи в листуванні з Микитою ПІапова-лом, який опікувався інтернованими українськими вояками на теренах Польщі. Здебільшого навіть дати народження та смерті у принагідних літературних джерелах не позначалися [2]; не згадується це прізвище ні в "Енциклопедії українознавства", ні в англомовній "Енциклопедії України".
   Проте, А. Коршнівський - не лише активний журналіст, а й співредактор та редактор кількох українських часописів на батьківщині та поза її межами, автор біографічних та історичних нарисів, низки драматичних творів. Свідома національна та громадянська позиція цієї особистості яскраво виявилася у журналістській та видавничій діяльності в Україні, Польщі, Бразилії, де літератор відстоював і поширював ідеї свого народу. Мета цієї публікації - на основі архівних матеріалів "реставрувати" біографічні й творчі віхи забутого на чужині українського публіциста.
   Так сталося, що матеріали А. Коршнівського потрапили до архівного фонду імені Микити Шаповала, документи були зібрані Савою Зеркалем до охайного альбому і згодом були передані на зберігання до Української вільної академії наук і мистецтва у Нью-Йорку. Саме завдяки автобіографічним начеркам, листуванню, нагородним листам, довідкам тощо можна відтворити деякі штрихи у творчому житті публіциста й редактора А. Коршнівського (псевдоніми і криптоніми -А. К., А. Корський, Корш, О. Карманюк, Олекса Карманюк).
   В автобіографії зазначена дата народження - 18 вересня 1887 р. на хуторі Буча, неподалік Києва (десь 30-35 км на захід від міста). Батьки - безземельні селяни. Вдома навчився російської грамоти та елементарних правил арифметики. Після 12 років потрапив у науку до столярної майстерні, але господар через кілька тижнів дав зрозуміти, що з Антона не буде "доброго столяра" й відмовився навчати цього ремесла. Тоді батько знайшов іншу справу - прилаштував до парфумерно-перукарського закладу. Коли 16-літнім юнаком уже зміг самостійно заробляти гроші, А. Коршнівський вирушив у подорож на Кавказ і в Крим. Поїздка виявилася для нього вдалою, десь через півроку він заробив понад 300 карбованців, які вклав у Києві у відкриття власної перукарні на вулиці Фундуклеївській, 16. Пізніше розширив свою справу, додавши парфумерний та щіткарський відділи, що приносили достатній прибуток для власного існування та забезпечення батьківської родини ("дітей було щось 14 душ, з яких 2 померло, а решта всі довго жили").
   У подальшому житті А. Коршнівського траплялися різні приємні та неприємні моменти: він закривав свій бізнес, служив у російській армії на теренах Польщі, був інструктором гімнастики та підстаршинського вишколу. Як молодшого унтер-офіцера, його відіслали в Богучаров формувати "потєшні дружини", таким чином "мілітаризуючи" шкільну молодь перед Першою світовою війною. Саме там, на Воронежчині, заприязнився військовий із кількома українцями, які вперше познайомили його з "політичною стороною українського питання". Але зв'язки з "мазепинцями" не минули безслідно, як результат - зі служби звільнено. Попередній парфумерно-перукарський бізнес у Києві тепер налагоджувався мляво й не зовсім вдало, доводилося заставляти в ломбарді "останні резерви" - золотого годинника і святочний одяг.
   Наказ про мобілізацію до лав російської армії (у ранзі підстаршини 166-го Рівненського полку) спонукав А. Коршнівського воювати з австрійською кіннотою поблизу Почаєва на Волині, рятуватися від "барабанного вогню" німецької артилерії на річці Вепр, отримувати від полкового начальства бойові відзнаки, медалі і хрест ордена св. Юрія, а також службові підвищення - спочатку хорунжого, а згодом підпо-ручника. Після одного з боїв А. Коршнівський опинився в полоні. В таборі, як зазначено, він "поринув у продовження самоосвіти й почав студіювати чужі мови, математику, історію України". За власною ініціативою потрапив до українського табору Раштат, але "яскрава германофільська пропаганда" під "політичним зарядом" Союзу визволення України виявилася не до смаку; критична налаштованість змусила тікати до російських таборів - спочатку в Потсдам, пізніше в Бад Стаєр. Щоб не гаяти часу, військовополонений відвідував різні фахові курси, зокрема навчався малюнка й скульптури.
   На початку 1917 p., що ознаменувався Лютневою революцією та українською визвольною боротьбою, А. Коршнівський знову переводиться до українського старшинського табору в Мюндені, звідки потрапляє до Києва, звернувся до Міністерства війни з проханням зарахувати його до українських військових частин. У 1918 р. поручник А. Коршнівський перебував під командою полковника Миколи Шаповала, боровся з більшовицькими частинами у складі Синьої дивізії, пройшовши бойове хрещення, "поставивши ворогові своє чоло за ідею визволення рідного Краю". Після тяжкої хвороби на тиф став зв'язковим старшиною від Українського уряду отамана С. Петлюри.
   Почалася нова сторінка - разом із інтернованою армією УНР на теренах Польщі. Низка документів із архіву А. Коршнівського засвідчує його діяльність цього часу: був співробітником часопису "Син України" (1920), виконував обов'язки начальника культурно-освітнього відділу 1-ї Запорізької стрілецької дивізії (1921), нагороджений відзнакою "Хрест залізного стрільця" як лектор Спільної державної юнацької школи у Каліші (1923) тощо. Юнаки кінного дивізіону Спільної юнацької школи в день їхнього іменування на старшин вручили своєму наставнику пам'ятний лист за "велику працю у вихованні національного духу". Зі щирими словами подяки вони писали: "Ви завжди повний енергії були найліпшим зразком... Ми цілком свідомі того, чому Ви нас учили і свідомо віддамо своє життя за волю свого краю. Соборність і Державність це провідна думка всіх Ваших лекцій і вона стала метою нашого життя..." (Каліш, 28 серпня 1923 p.).
   У Польщі А. Коршнівський активно писав. У Варшаві одна за одною з'явилися у світ три маленькі брошури: біографічні нариси "Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра" і "Начальник Польської Держави Йосип Пілсудський", а також розвідка "Т. Шевченко й А. Міцкевич яко сучасні провідники своїх народів". Допомагав і попередній досвід, адже український вояк був співредактором газети "Українське слово" (Рівне, Житомир, Кам'янець-Подільський, Станіслав). Статті, нариси, замітки, огляди А. Коршнівського друкувалися на сторінках таборової преси, що виходила у Вадовицях, Каліші, Щипіорно, Александрові Куявському, Петрокові: в часописах "Запорожська думка", "Залізний стрілець", "Спортсмен", "Релігійно-науковий вісник", "Наша зоря", "Тернистий шлях", "Український сурмач" та ін. Про таборове життя писав також до "Громадського вісника" та журналу "Нова Україна", що видавалися у Чехії.
   Але найбільше опікувався сотник Коршнівський видавничими справами літературно-артистичного товариства "Веселка" (1923). Разом із інтернованими українськими старшинами Є. Маланюком та І. Зубенком він закладав організаційний підмурівок журналу "Веселка", відповідаючи за "видавничі, грошеві і всілякі інші" справи, а прибутки "розподіляючи по рівній долі", був постійним членом редколегії та співредактором. Саме це видання сприяло підвищенню "національної температури в таборі", прагнуло згуртувати українських письменників (передусім молодшої генерації) в еміграції, "удосконалюючи національні риси" тогочасного мистецтва, "прищеплюючи на цьому ґрунті найліпші здобутки західноєвропейської і світової культури" [1, 57].
   Ця "екзотична квітка" на чужині, як називали інтерновані журнал "Веселка", поєднав досить різних - за світовідчуттям і стилем письма - митців одного покоління: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, В. Поліщука, М. Чирського, А. Монтрезора, М. Селегія, М. Обідного та ін., які на "фронті національної культури" стали вправними "робітниками мистецтва", пером і пензлем відстоюючи суверенність нації і майбутньої державності. Напевно, для А. Коршнівського це був "зоряний час" його творчого натхнення, адже він не тільки залагоджував видавничо-фінансові справи, водночас був відповідальним редактором місцевого видавництва "Чорномор", завідував газетним і книжковим кіоском "Веселки" у Каліші; передусім він випробовував власне письменницьке вміння (друкував свої драми, рецензії, історичні нариси).
   Але на чергових зборах літературно-артистичного товариства "Веселка" у Каліші 3 липня 1923 р. назріла певна криза. Виголошуючи доповідь, А. Коршнівський зупинився на негативних моментах у діяльності та стосунках Товариства і редколегії, закликав замислитися над їхніми ролями, становищем, завданнями. Лектор намагався об'єктивно оцінити не тільки ситуацію, що склалася у колі літературно-мистецьких особистостей на інтернації, він зазирнув у глибини історії, віднайшов "генетичні лінії у житті нашої нації". Традиційне поєднання "європейських гасел" та "азіатських методів" знайшов доповідач у діяльності "Веселки" [4]. Загострювалося протистояння, виникли деякі непорозуміння між співробітниками журналу, зокрема між Є. Маланюком (він від'їздив до Чехії) та А. Коршнівським, який завідував друкарнею, доклав чимало зусиль для удосконалення поліграфічних можливостей та інтенсифікації праці на цьому виробництві. Саме йому пропонувалося, у відсутність Є. Маланюка, підписувати журнал "Веселка" як "відповідальному редактору в рамені видавництва "Чорномор"", але він не згодився. Збереглося листування між трьома визначальними людьми в долі літературного часопису: Є. Маланюком, А. Коршнівським та М. ПІаповалом (він мав стати суддею цього конфлікту). "Вибухи злості й невихованості", "грубіянства" та образ згодом ущухли, редакційний портфель знайшов застосування, але літературно-мистецький місячник у Каліші поволі відходив до історії (у листопаді-грудні 1923 р. побачило світ останнє число "Веселки").
   Табори поступово розформовувалися, колишні вояки шукали долі в інших країнах. Наприкінці 1923 р. А. Коршнівський остаточно вирішив переселятися до Південної Америки. Він вболівав за справи видавництва "Чорномор", пропонував кандидатів, які б могли гідно підтримати розпочаті серії, щоб розвивалася розпочата поліграфічна справа на чужині.
   Одна з довідок у справі А. Коршнівського засвідчує, що Рівненське товариство "Просвіта" уповноважує його "на закладання в Бразилії громадських комітетів, улаштування вистав і концертів, переведення збірок за підписними листами" і т. д. (цей документ датований 26 січня 1926 p.). Тож почався новий етап життя на американському континенті. В бразильському посвідченні нового мешканця Сан-Пауло з'явиться запис імені та прізвища іспанською мовою: Antonio Korszniwski, національність - українець. Віднині він стає активним членом Спілки вільної України в Сан-Пауло, засновує українське кооперативне видавниче товариство "Зоря", до складу якого (як "уділовці") також входили: Христофор Барановський, Ілля Гладчук, Йосип Сорока, Петро Кибальчич, Андрій Мазай, Василь Кожух, Іван Мазепа, полковник Михайло Садовський, Василь Довгий, Микола Дніпровський та ін.
   Важливою віхою в біографії А. Коршнівського залишається видавничо-редакційна діяльність, він засновує і редагує суспільно-інформаційний, науково-популярний та літературний журнал "Зоря" ("одинокий в Південній Америці поступовий ілюстрований журнал", що видавався від 1 травня 1936 р. до 20 листопада 1938 р.). На завершення другого року існування часопису, редактор стверджував у передовій статті: "Ми даємо правдиве, безстороннє, а тому й наукове, освітлення українського минувшого й сучасного життя" (1938. - Ч. 23/24). Неодноразово пристрасні, одверті, часом гіркі дискусійні статті А. Коршнівського відкривали журнал. Він писав замітки і кореспонденції "на актуальні теми", повідомляв про наукові та мистецькі досягнення українців, сповіщав про "дар бразильських українців - Україні", турбувався питаннями освіти, виховання молоді, моральними та духовними принципами в українському середовищі. Повідомлення з Бразилії за підписом А. Корський з'являлися в американській пресі, передусім у газеті "Народна воля" (Скрентон). А в Каліші вийшла ще одна брошура - "Бразилія: загальні відомості про Бразилію для української еміграції" (1930).
   Водночас А. Коршнівський опікувався будівництвом Українського народного дому ім. М. Драгоманова в Бразилії, підтримував збір коштів, писав відозви, звертався особисто до багатьох співгромадян, роз'яснюючи потребу спорудження такого національного осередку. На далекій чужині він залишався в лавах борців за українське визволення, протестуючи проти будь-якої тодішньої диктатури: комунізму чи фашизму. Володіючи різними професіями, здобутими ще на батьківщині, маючи "сприт до підприємства", А. Коршнівський міг би стати багатою людиною. Але, певно, був саме тим патріотом, про якого писав Є. Чикаленко: "Любив Україну до глибини власної кишені". Українську справу, здобутки для України ставив понад усе. Він жив, як міг: одиноко, в поганенькому бараку, часом голодно, ощадливо для себе, щедро для громади. Невиліковна хвороба (рак) не відпустила його. А. Коршнівський помер у шпиталі 17 лютого 1945 p., залишившись фактично без засобів на існування ("для громадської справи не соромився просити, а для себе - язик не повертається, як сам висловлювався").
   У посмертній згадці, опублікованій на сторінках американської газети "Народна воля", Українська демократична колонія у Бразилії "переживала тяжку втрату". Його однодумці писали: "Все, що не робив, мав завсіди на увазі, яка користь для українців, української справи, чи й Україні буде з його праці. Щоб осягти ту чи іншу намічену мету для національного добра, він не зупинявся перед засобами, не перебирав людьми. Коли громадою не міг осягти чогось, удвох чи втрьох продовжував або сам докінчував намічене" (1945. - 15 берез.).
   Доля дарувала йому лише 57 років життя - час, сповнений відповідальної національно-патріотичної праці в ім'я України.

1. Веселка (Каліш). - 1923. - № 4-6.
2. Сидоренко, А. Коршнівський Антоній / Сидоренко А. // Сидоренко А. Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. слов. / за ред. М. М. Романюка. - Львів, 2001. - Вип. 8. - С 139-141.
3. Сидоренко, Н. Національно-духовне самоствердження : у 3 кн. / Сидоренко Н. М. - К., 2000. - Кн. 2: Преса інтернованих українців та цивільної еміграції (Чехія, Польща, Румунія, Єгипет, 1919-1924). - С. 122-152.
4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 4007, оп. 1, спр. 12, арк. 4-6.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com