www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Роздуми Олега Бабишкіна про історію публіцистики (з ненадрукованого)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Роздуми Олега Бабишкіна про історію публіцистики (з ненадрукованого)

Сергій Гаранський
ж-ст (Київ)

Роздуми Олега Бабишкіна про історію публіцистики (з ненадрукованого)

   Ідеться про можливу доцільність зміни пріоритетів у викладанні курсу "Історія української публіцистики"'. В основі роботи - аналіз ненадрукованої праці О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження"'.
   Ключові слова: публіцистика, О. Бабишкін, дослідження, журналістика.

   Актуальність теми зумовлена тим, що викладачі історії української журналістики та публіцистики на сучасному етапі накопичили цінний фактологічний матеріал, який досить детально, ґрунтовно та послідовно відтворює всі етапи розвитку української публіцистики. Але просте перечитування (викладання) зібраних матеріалів не дає достатнього педагогічного ефекту. В таких умовах зрушення на краще може принести публіцистичність викладання публіцистики. Образно цю тенденцію можна охарактеризувати такою тезою: "Від замітки з історії публіцистики і звіту з історії публіцистики до публіцистики історії публіцистики!". Ознаки саме такого підходу до викладання предмета можна знайти у працях О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження" та "Олександр Довженко - публіцист". Відкинувши партійно-ідеологічну складову, ці матеріали можна вважати певним зразком викладання предмета.
   Новизна цього дослідження полягає в тому, що основний фактологічний матеріал береться з ненадрукованої праці О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження". Книга мала вийти ще у 1958 р. під грифом Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Конкретні причини заборони друкувати цю працю поки що невідомі. Часткове висвітлення цього матеріалу є лише в одній з останніх праць І. Забіяки.
   Вивчення історії публіцистики як окремої дисципліни певною мірою дозволяє конкретизувати проблеми теорії публіцистики та виховання кваліфікованих публіцистів. Як справедливо зазначав один із теоретиків української публіцистики Ю. Лазерник [3, 7], остаточна дефініція публіцистики з'явиться тоді, коли буде написано історію публіцистики. Історія української публіцистики - це велетенський архів ідей та варіантів донесення їх до читача. Розквіт сучасної української публіцистики, уточнення самого феномена публіцистики безпосередньо залежать від якості викладання історії публіцистики на факультетах журналістики. Проте історія української журналістики та публіцистики опинилася перед проблемою, коли дисципліна, викладаючи все, не викладає нічого. За І. Михайлиним, історія журналістики висвітлює такі аспекти: "власне історію друкованих політичних видань, <...> електронних ЗМІ; історію критики - літературної, художньої музичної, <...> мистецької; журналістика є річищем, в якому існує і розвивається критика; історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгукуватися на головні події сучасності; історію доку менталістики як своєрідного різновиду публіцистичної творчості; історію літератури, під якою розуміємо... здебільшого першодруки творів... на сторінках літературно-художніх журналів.., художня література є істотною складовою журналістики; історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною, історія журналістики... - цікава сторінка духовного життя нашого суспільства" [3].
   З цього погляду зайвим нагромадженням може видатись звернення дослідників публіцистики до красного письменства. Але, як справедливо зауважував О. Білецький, "українській літературі не доводилося бути тільки "мистецтвом слова", вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси" [2].
   Тож велика роль літератури і ще більша роль літераторів в українській публіцистиці сумніву не викликає. Тривалий час історія української журналістики та публіцистики була в полоні догматичних стереотипів, у стані міфологізації персоналій та перекручування фактів. Тогочасні дослідження вирізнялись достатнім рівнем публіцистичності авторів, науковці не шкодували ні образів, ні метафор. Емоційність, а подекуди і пристрасть, радянських істориків публіцистики є саме тим шляхом, який може привести сучасників до кращого педагогічного ефекту викладання історії вітчизняної публіцистики. Саме відчуженість викладачів від ідейного наповнення предмета, концентрація на сухих фактах і небажання формувати погляди роблять історію публіцистики хоч і надзвичайно яскравою, але білою плямою для студентів факультетів журналістики. Лекції з історії публіцистики на сучасному етапі більше тяжіють до констатації фактів та простого хронологічного відтворення подій. Але саме аналіз публіцистичних творів різних авторів та історичних періодів дозволяє сформувати відповідний тип мислення у майбутніх журналістів, прищепити публіцистичність, зробити її настільки ж природною, як грамотність чи акуратність.
   Праця О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження" нині, можливо, і втратила певну наукову новизну в часі. Адже за роки незалежності стало набагато легше говорити, і говорити відверто, про вітчизняну журналістику та публіцистику початку XX ст. Але О. Бабишкін писав свою роботу в 50-ті pp. і за абсолютно інших історичних умов. Проте саме якість праць ученого змушує повертатись і повертатись до його творчого доробку. І саме аналіз цього доробку доводить, що прізвище О. Бабишкіна незаслужено викреслене з переліку істориків української преси - М. ІПестопала, В. Рубана, М. Нечиталюка, В. Дмитрука, І. Дорошенка та ін.
   Праця "З історії української критики та журналістики початку XX ст." здебільшого присвячена детальному аналізу чотирьох друкованих видань на теренах України: "Громадська думка", "Нова громада", "Шершень" та "Українська хата". При цьому знову не зайве наголосити: так, у праці присутні терміни на кшталт "буржуазного націоналізму" та "партійності літератури". Проте абсолютно антинауковими видаються підходи, за якими якісну та детальну наукову роботу варто списувати з рахунків лише через це. Партійна термінологія ніколи не була основним у працях О. Бабишкіна. Підручники науковця про Лесю Українку, наскрізь списані "революційністю" та "партійністю" її творчості, не заважають йому й досі вважатися одним із провідних фахівців у вивченні її творчості. Жодним чином не виправдовуючи ані партійного підходу до науки, ані комуністичного - до влаштування життя, зауважимо: категорично відкидаючи всі наукові праці зі словами "буржуазний націоналіст" чи "ворог пролетаріату", ми позбавляємо себе повноти та послідовності історичного процесу становлення української журналістики, публіцистики та письменства загалом!
   Дослідження О. Бабишкіна з перших рядків привертає увагу насиченістю тексту, точністю визначень та лаконічністю людини, яка знає, що каже, і вміє сказати. Розповідаючи історію першої щоденної української газети "Громадська думка" (згодом - "Рада") автор просто і зрозуміло пояснює зв'язок між літературою та публіцистикою, дає в одному реченні вичерпну характеристику чи не всій тогочасній журналістиці. Він пише: "В умовах жорстокої боротьби царського уряду з проявами соціальних протестів і національно-визвольної боротьби українського народу сама участь письменника в українській газеті була виявом опозиційного ставлення до царату".
   Називаючи "Українську хату" та, трохи нижче, журнал "Дзвін" дрібнобуржуазними та націоналістичними, О. Бабишкін далі пише, що в них часом друкувались зразкові з партійної точки зору Леся Українка та Михайло Коцюбинський. І вже на наступній сторінці він пояснює - чому це траплялось! "Цілковита відсутність друкованих органів, що цілком відповідали б своєю програмою світоглядові передових українських письменників-реалістів, змушувала їх друкуватись часом у невідповідних їх поглядам журналах або боротися за свій вплив у журналах часто протилежного політичного і літературно-естетичного напряму". Твердження, з якого вже можна робити висновки про тогочасний стан справ української журналістики.
   О. Бабишкін як дослідник дозволяє собі на рівних дискутувати з найвизначнішими публіцистами того часу. На думку науковця, С. Єфремов надто перебрав у своїй критиці декадентства О. Кобилянської та Г. Хоткевича. "Бажання Єфремова будь-що очорнити письменника призвело до проповіді аскетизму й лицемірного святенництва, до церковницького виступу проти людських пристрастей, почуттів та їх зображення у художніх творах". Після цього майже на 20 сторінках розлого висвітлюється полеміка, присвячена декадентству в українській літературі. Причому позиція С. Єфремова викладається чіткіше і послідовніше за всі інші; наприкінці літератор засуджується як націоналіст. Але донести до адресата у 50-х pp. вартість поглядів С. Єфремова, його оцінку значення літератури та місця письменника в ній важить надзвичайно багато.
   Учений у своїй роботі інколи парадоксальний, але від того ще більш цікавий. Розділ, присвячений "Киевской старине", підсумовує доволі дивно, як на автора, який присвятив чимало часу вивченню проблеми: "Найпередовіші діячі української інтелігенції виступали проти ідейних та естетичних настанов "Киевской старины". З часом журнал не міг уже задовольняти і ту частину демократичної інтелігенції, що нездатна була на рішучій поворот у бік пролетаріату". Отже, дослідник третину своєї праці присвятив виданню, засади якого суперечили поглядам передових українських письменників! Більше того, фактично вся робота присвячена виданням "буржуазно-націоналістичним". Суцільне цитування "буржуазних" критиків розбавлене кількома цитатами з праць В. Леніна і все. Текст по суті являє собою повне джерело, за яким можна скласти надзвичайно чітке уявлення про тогочасний "націоналізм" чи "літературу заради літератури".
   Здавалося б, в історичних дослідженнях не до узагальнень сутнісного характеру - факти, лише факти, хронологія та достовірність. Але О. Бабишкін примудряється вставляти своє особисте бачення розвитку, свої особисті естетичні міркування та висновки. Так, все це часто треба навмисно шукати поміж "буржуазних націоналістів", але тим приємніша знахідка!
   Роблячи компліменти "Шершневі" за послідовну й безкомпромісну сатиричну позицію, О. Бабишкін наводить приклад із Б. Грінченком. Той, "збираючись висувати свою кандидатуру на чергових виборах, згадав про своє дворянське походження і цим протиставив себе демократично-настроєній інтелігенції". Тут же О. Бабишкін уміщує оригінал вірша, присвяченого цій оказії, де серед іншого є й таке:
   "..Лисьжак Грінченко — третьорядний,
   То може хоч як дворянин
   Він займе пост цілком порядний..."
   Зазначаючи, що Є. Єфремов намагався довести недотепність, "скучність" та не народність гумору "Шершня", критик підводить надзвичайно влучну риску: "Особливо влучно він ("Шершень") критикував "Громадську думку" й "Нашу громаду", в яких співробітничав Є. Єфремов. Справді, від цього Єфремову було і не смішно, і скучно...".
   Проводячи паралель між "Радою" та "Українською хатою", О. Бабишкін демонструє зразки публіцистичних тез: "Це була суперечка не про методи, але про мету. Як "батьки", так і "діти" боролися за "своє" право на панування над українським народом"; "Кожний буржуазний український поет стає політиком. Націоналізм живить хворобливе натхнення декадентів, їх войовничість"; "Поряд з галушками і етнографією, тут заперечується і "щастя всіх", і увага літератури до критики та "нетопленої хати"; "Сприйнявши через треті руки чужі теорії про антитенденційність і божественність нового мистецтва, нові митці прийняли позу жерців мистецтва...". Так, ці слова за інших історичних обставин могли зовсім не потрапити до праці О. Бабишкіна, але на їхньому місці не було б пустки. Були б інші слова, наповнені пристрастю і правдою до слова, сказаного українськими публіцистами на початку XX ст.
   Пристрасність мови завжди викликає емоції у читача. Коли читаєш радянські підручники з історії української журналістики, відчуваєш, що емоції вирують з обох боків: і у тих, хто за партійний підхід, і у тих, хто проти. Ці праці написані на високому публіцистичному рівні, вони не залишають байдужими. Нинішні дослідження значно програють у плані викликання емоцій. Такі оцінні судження, як "зробив значний внесок" або "був одним з найкращих публіцистів", викликають лише опір до ознайомлення із публіцистикою.
   Історію публіцистики не можна міняти на статистику чи бібліографію. Саме публіцистичність дослідника історії публіцистики повною мірою дозволяє розкрити всю красу, всю глибину і неоднозначність такого явища, як публіцистика. Історик має бути зразком і прикладом спадковості, натхненності та практичного використання історії публіцистики. Про публіцистику не можна говорити, як про математику чи анатомію. Математика вимагає точності, анатомія - наочності. Історія публіцистики стомилася чекати публіцистичності своїх дослідників.

1. Бабишкін, О. З історії української критики та журналістики початку XX ст. : статті, дослідження / О. Бабишкін.
2. Білецький, О. Міжнародне значення української літератури / О. Білецький // Літературна газета. - 1946. - 2 берез.
3. Лазебник, Ю. А. Публіцистика в літературі / Лазерник Ю. А. - К., 1971.
4. Михайлин, І. Л. Історія української журналістики XIX століття : підручник / Михайлин І. Л. - К. : Центр навч. літ-ри, 2003.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com