www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow "Історія русів" у трактуванні Михайла Драгоманова
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Історія русів" у трактуванні Михайла Драгоманова

Світлана Семенко,
к. філол. н. (Полтава)

"Історія русів" у трактуванні Михайла Драгоманова

   Досліджується наукова розвідка М. Драгоманова, присвячена невідомому авторові "Історії русів". З'ясовано погляди М. Драгоманова на художньо-публіцистичну та ідейно-проблематичну природу давньоукраїнського твору, роль "Історії русів" у політичному і культурному житті України.
   Ключові слова: невідомий автор, політичний трактат, українська ідея.

   Перший політичний памфлет, яким був історіософський твір "Історія русів", став тим джерелом, з якого українська публіцистика бере початок своїх історичних традицій. Покликаний до життя національно-визвольними змаганнями українців, цей твір ніс у собі публіцистичний пафос, відбивав актуальні настрої певної частини свідомого українства, яке було предтечею наступних поколінь української інтелігенції, продовжував українську національну традицію культури виконувати етнозахисну функцію. Історична значущість цього історіософського трактату для піднесення національної свідомості серед українців була важливою ще й тому, що у зв'язку з відсутністю власної Української держави, і з кожним наступним століттям бездержавності "власна історична традиція <...> щоразу призабувалася й вищі верстви опинилися у ворожому таборі" [1, 95], розвиваючи і культивуючи інонаціональну культуру колонізатора в Україні.
   Тому такими важливими були роздуми про долю України невідомого автора "Історії русів" (різними вченими авторство приписувалося Г. Кониському, Григорію та Василеві Полетикам, О. Безбородьку, А. Худорбі). В. Шевчук тонко й образно зауважив, що "Історія русів" належить до тих творів, "які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях національного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду" [7, 7].
   Чимало дослідників минулого і сучасного намагалися по-своєму трактувати як сам твір, так і його роль у розвої української ідеї. До них належить і М. Драгоманов, який у 1881 р. у газеті "Порядок" надрукував полемічну статтю "В защиту неизвестного покойника автора "Истории Руссов"", підписавши її криптонімом В. К. [2, 466].
   Зауважимо, що медієвістика не була для М. Драгоманова явищем випадковим у його науковому доробку. Зацікавлення творами давньої літератури, зокрема історичними, виникло у нього ще в роки ранньої юності завдяки батькові, який заохочував сина до читання творів про історію України, та вчителям Полтавської семінарії О. Строніну і Д. Пильчикову, які допомагали юнакові в доборі наукової та художньої історичної літератури.
   З-поміж багатогранної наукової та публіцистичної спадщини, що, так чи інакше, стосувалася проблем розвою давньої української літератури й органічно поєднувалась із загальною культурницькою теорією М. Драгоманова, варто назвати такі розвідки, як "Про українських козаків, татар та турків", "Політичні пісні українського народу", "Українська література, проскрибована рядом російським", "Исторические песни малорусского народа" і, безперечно, названа розвідка про "Історію русів" (про історіософський трактат маємо і побіжні згадки в публіцистичних працях "Листи на Наддніпрянську Україну" та "Шевченко, українофіли, соціалізм"). І якщо в перших чотирьох названих працях твори давньої літератури наводяться скоріше як аргумент до характеристики історичних явищ, та й ідейно-художній аналіз літературних пам'яток давнини не є досить розлогим і глибоким, то в статті "В защиту неизвестного покойника автора "Истории Руссов"" маемо один із кращих зразків аналітико-художнього підходу до вивчення творів давньоукраїнського письменства.
   Написання аналізованої розвідки було викликано публікацією в № 97 газети "Порядок" статті М. Костомарова "Из поездки в Батурин", в якій відомий історик дотримується тієї ж точки зору на проблему авторства "Історії русів", що й О. Пушкін. Ідеолог кирило-мефодіївців уважав, що автором політичного трактату був "новоспечений Катериною II малоросійський дворянин", який, засвоївши великоруські погляди, довільно використав їх до висвітлення історії своєї батьківщини.
   Драгоманов, апелюючи до свого опонента, дивується, що такий поважний історик бачить у невідомого автора "даже великорусские барские взгляды". Далі він наводить цілком переконливі аргументи з тексту "Історії русів", що спростовують положення статті Костомарова: "Насколько мало ценил автор "История Руссов" барскыя права, видно из тех слов, которыми он сопровождает статью договора Хмельницкаго с Москвою" [4, 15].
   Не погоджується М. Драгоманов і з поглядами П. Куліша, який назвав автора "Історії русів" "партизаном дворянско-сепаратискаго стремления". Заперечуючи наведені колишніми кирило-мефодіївцями версії, публіцист констатує, що невідомий давньоукраїнський письменник "былъ скорее предшественник именно той теории, которой ученым выразителем стал потом и сам г. Костомаров" [4, 15]. Неодноразово наголошуючи на гарячому українському патріотизмові невідомого автора, дослідник наводить для переконливості розлогі цитації з "Історії русів", зокрема роздуми про страту козаків Петром І в Лебедині. Заперечуючи сепаратизм творця політичного трактату, оцінюючи його роль для розвитку політичного мислення українства, Драгоманов досить переконливо резюмує: "если автор "Истории руссов" был нелюбитель московских порядков, то вовсе не как узкий украинский националист, а именно как защитник прав человека и привычек новейшей европейской культуры, - и замечательно, что его обличения московских порядков упреждают именно те, которые высказывали великорусские же "либералы" и западники" [4, 16].
   М. Драгоманов же був переконаний, що цей твір був звернений передовсім до тої інтелектуальної частини українства, яка починала зросійщуватися, забувши про своє національне коріння. Він зауважує М. Костомарову, що "Історія русів" написана "с горячею любовью к Украине и в духе весьма автономическом и либеральном, и при этом весьма талантливо" [4, 16]. Дослідник не безпідставно вважав, що, маючи здатність до аналітичного мислення і володіючи даром публіцистичної майстерності, автор "Історії русів" уперше за допомогою сили слова намагався зупинити відплив кращих культурних сил із України в колоніальну культуру Росії. Драгоманов засуджує окремих учених-істо-риків за надмірне зневажливе ставлення до визначної пам'ятки, через виявлені ними в "Історії русів" деякі фактичні неточності. Він наголошує: "уже пора бы с полным спокойствием отнестисъ к этому, во всяком случае, замечательному литературному памятнику, <...> а главное оценить дух и общественное значение "Истории руссов" не как сочинения научнаго, но как трактата политическаго" [4, 17].
   Публіцистові імпонували прогресивні погляди невідомого автора, його високий рівень політичної грамотності, активна громадянська позиція. Близькою авторові розвідки була й порушувана в історіософському творі проблематика, яка стане традиційною для української публіцистики наступних періодів: протест проти кріпацтва, абсурдність конфесійних конфліктів, засудження дій російського уряду щодо політичних і національних свобод українців: "он энергично протестует против крепостного права, против деспотизма чиновников, которые поставляют себя выше законов, против насилия, против мелочности и нетерпимости религиозной, против национальной исключительности, и ничем неоправдываемым презрением к иностранцам" [4, 17]. Для підсилення своїх наукових обґрунтувань кожну з наведених тез Драгоманов ілюструє влучними цитатами з першоджерела, що свідчить не тільки про бездоганне знання тексту, а й політичної та культурної ситуації того часу, коли був написаний твір. Драгоманов підводить до думки, що опонентами автора є царська адміністрація, яка намагалася перекроїти об'єктивну історію України; письменники, які писали на догоду російському царату твори, в яких зводилися наклепи на українських народних провідників та прагнення самого народу до національної свободи.
   Драгоманов один із перших помітив, що автор "Історії русів" створив не власне історичний твір, успадкувавши традиції козацького літописання на рівні поетики, а витворив цілком нову форму не історичного, а саме "політичного трактату", прикметною рисою якого є полемічний характер викладу, що йде від традицій барокової полемічної літератури кінця XVI - початку XVII ст. Говорячи про велику популярність твору серед лівобережних українських дворян, він застерігає їх від того, щоб історіософські, почасти суб'єктивні, погляди давньоукраїнського патріота сприймалися як науково-історична аксіома. Публіцист цілком справедливо констатує, що патріотичні промови історичних осіб в "Історії русів" написані самим автором і є відображенням його думок і переконань, і на підтвердження наводить великий текст промови І. Богуна. Автор розвідки переконливо доводить, що невідомий автор досить уміло моделює історичні факти саме з публіцистичною метою.
   У пізніший час із ним солідаризується Д. Дорошенко, який наголошував: ""История руссов" вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки... вона має інтерес як показник найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XIII століття..." [З, 49]. Цю думку Драгоманова значно увиразнив і сучасний дослідник "Історії русів" В. Шевчук, який справедливо констатує, що автор створює "своєрідний міф" із метою змусити сучасників обтруситися від русифікованої ментальності, "воскресити їхню історичну пам'ять".
   Робить Драгоманов і окремі зауваги щодо індивідуального стилю автора "Історії русів", його письменницького обдарування, зазначаючи, як позитив, метафоричність, експресивність, полемічну загостреність, пристрасність викладу історичних роздумів. Особливу ж увагу дослідник у статті приділяє проблемі героїчного естетизму в давньоукраїнській пам'ятці, що знайшла своє вираження в майстерному виписуванні політичних портретів історичних діячів (Б. Хмельницького, І. Богуна, П. Полуботка та ін.).
   Варто згадати й ще про одну грань, яка споріднює творчість невідомого автора та окремі наукові й публіцистичні студії М. Драгоманова, - це мова викладу. Так, написана російською мовою "Історія русів" презентує ще одну традиційну прикмету тогочасних творів - багатомовність, яка вплинула на подальший розвиток не лише українського письменства, а й на наукові, духовні та публіцистичні праці, зокрема й доробок самого М. Драгоманова. Сучасний дослідник не безпідставно стверджує, що "і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали" [7, 28]. Цю думку підтримує і перекладач тексту "Історії русів" на сучасну українську літературну мову І. Драч: "Це -мова, якою писала тоді українська шляхетська інтелігенція", проте, зауважує далі перекладач, ця мова була "з багатою домішкою українізмів у зворотах і чисто українських слів" [5, 6].
   Драгоманов робить цілком слушний висновок про те, що "Історія русів" "несомненно имела в прежнее время литературное влияние" і, зокрема, вона, на його думку, стала предтечею Шевченкового "Кобзаря", а на самого поета мала неабиякий вплив.
   Далі, визначаючи роль згаданої пам'ятки у формуванні національних і світоглядних позицій серед тогочасного свідомого українства, публіцист твердить: ""История руссов" была именно одною из тех в свое время книг, которые напоминали малороссийскому дворянству не только о родине, но и об народных, а не сословных только интересов" [4, 17]. І, як найвагоміший аргумент на захист невідомого автора й могутнього впливу слова "Історії русів", Драгоманов наводить той факт, що тільки чернігівське і полтавське дворянство було чи не єдиним у Російській імперії, яке не виступило проти визволення селян від кріпосницького ярма. Публіцист наголошує, що саме з цього дворянства вийшло чи не найбільше свідомих українських громадських і культурних діячів, і в цьому він вбачає значний вплив "Історії русів".
   Отже, цей історичний памфлет, маючи чітко визначену державницьку концепцію, великою мірою вплинув на громадську й публіцистичну діяльність М. Драгоманова у напрямі формування національної ідеї серед українства. Стаючи на захист невідомого автора "Історії русів", Драгоманов прагнув поширити у світі історичну правду про самобутність української культури, показати першоджерела політичної думки, початки української ідеї.

1. Возняк, М. Історія української літератури : у 2 кн. : навч. вид. / Воз-няк М. - 2-ге вид., випр. - Львів, 1994. - Кн. 2. - 560 с
2. Дей, О. І. Словник українських псевдонімів / Дей О. І. - К. : Наукова думка, 1969. - 558 с
3. Дорошенко, Д. Хліборобська Україна / Дорошенко Д. - 1921. - № 3.
4. Драгоманов, М. В защиту неизвестного покойника автора "Истории Руссов" / Драгоманов М. // Порядок. - 1881. - № 128. - С. 15-17.
5. Драч, І. Кілька слів перекладача / Драч І. // Історія русів / укр. пер. І. Драча ; передм. В. Шевчука ; прим. Я. Дзири, І. Дзири. - 2-ге вид. - К., 2003. - С 5-6.
6. Історія русів / укр. пер. І. Драча ; передм. В. Шевчука ; прим. Я. Дзири, І. Дзири. - 2-ге вид. - К., 2003. - 366 с
7. Шевчук, В. Нерозгадані таємниці "Історії русів" / Шевчук В. // Історія русів / укр. пер. І. Драча ; передм. В. Шевчука ; прим. Я. Дзири, І. Дзири. - 2-ге вид. - К., 2003. - С 7-51.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com