www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow Висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період суспільно-політичних змін (1985-1990)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період суспільно-політичних змін (1985-1990)

Наталія Желіховська,
асист. (Київ)

Висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період суспільно-політичних змін (1985-1990)

   Досліджуються характерні особливості висвітлення проблем суспільної моралі та ідеологи на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період перебудови.
   Ключові слова: суспільна мораль, ідеологія, українська публіцистика.

   Видатний французький учений Ален Безансон, порівнюючи комунізм і нацизм, наголошував на генетичній спорідненості тоталітарних ідеологій. Однак засудити комуністичну ідеологію не так просто, як нацистську, в моралі якої містяться постулати, неприйнятні для суспільства. Злочини комунізму ніколи не було засуджено тому, як зауважує Ален Безансон, що ідеологія комуністів проголошує принципи єдності, справедливості та побудови ідеального суспільства. Злочинність виявляється лише у способі реалізації цих принципів: для побудови досконалого суспільства "можна і треба було брехати, вбивати, грабувати, незаконно відбирати блага у людей, щоб їх поділити, нищити людей морально" [2]. На думку Левка Лук'яненка, сім десятиріч комуністи нав'язували народові свою антихристиянську мораль, що ґрунтується не на загальнолюдських поняттях добра і зла, а на класовому підході, в основу якого покладено принцип: все, що служить інтересам пролетарської революції, є моральним і все, що цьому заважає, - аморальним. "Убивства, обман, підступ, знищення цілих суспільних верств і позбавлення власності, заборона церкви, встановлення тотальної цензури на друковану продукцію і кримінальне переслідування за висловлену критичну думку - все це вважали за морально припустимі заходи задля химерної ідеї поширення комунізму в усьому світі" [6, 85].
   Життєві стратегії людей, які мають одну мету - побудову ідеального у соціальному розумінні суспільства, неминуче укорінені в ідеологію, колективне переважає над особистим, ідеологія - над етикою та мораллю. Що ж стосується радянських моралі та традицій, то вони, безумовно, існують і ще існуватимуть певний час у свідомості людей. Щоб прискорити процес їх відмирання, потрібно докласти чимало зусиль, аби відновити історичну пам'ять нації. Адже народи, які вийшли з комунізму, фактично залишились без історії: її тотально сфальсифіковано. Різноманітні репресивні, адміністративні, економічні та ідеологічні заходи послабили національний інстинкт самозбереження та почуття кровної спорідненості, посіяли сумнів у національній повноцінності.
   Процес національного відродження та пошук українцями своєї власної ідентичності розпочався наприкінці 80-х pp. минулого століття і відобразився у публіцистиці. Упродовж радянського періоду через багато історичних причин українська легальна публіцистика, за винятком поодиноких матеріалів, була позбавлена будь-яких національних ознак, а отже, і можливостей формувати національну самосвідомість. Ця ситуація почала змінюватися під час суспільно-політичних подій 1985-1990 pp.: українська публіцистика, відгукнувшись на демократичні перетворення у суспільстві, зробила спробу відмовитись від нав'язаних стандартів та орієнтирів. Проголошена гласність сприяла трансформації концепції української публіцистики: спочатку відбулися зміни на рівні обрання тематики матеріалів, а згодом було здійснено ідеологічну переорієнтацію. У публікаціях цього періоду неодноразово робилися спроби засудити комуністичну ідеологію, зокрема у сфері національної політики, розвитку української мови та культури.
   Мета статті - простежити зміну тенденції висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період перебудови - від комуністично-радянської до української національної. Для з'ясування й уточнення термінів "суспільна мораль" та "ідеологія" звернемося до філософського словника: "Ідеологія - система поглядів та ідей: політичних, правових, морально-етичних, релігійних, філософських" [11, 141]; "Мораль - одна з форм суспільної свідомості, соціальний інститут, який виконує функцію регулювання поведінки людей в усіх без винятку сферах суспільного життя" [11, 254]. У Законі України "Про захист суспільної моралі" зазначено, що суспільна мораль - це "система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадянський обов'язок, совість, справедливість" [1].
   До проблем висвітлення ЗМІ питань моралі та ідеології у своїх працях зверталися В. Здоровега, А. Москаленко, В. Різун, Н. Сидоренко, В. Шкляр, О. Мукомела, Б. Потятиник, Р. Радчик, І. Михайлин, В. Лизанчук, И. Лось, Л. Василик та інші науковці. Однак українська публіцистика другої половини 80-х pp. XX ст. залишається недостатньо вивченою.
   Аналіз публіцистичних творів, надрукованих у журналах "Київ" і "Вітчизна", свідчить, що досліджуваний період характеризується активною трансформацією концепції української публіцистики. Простежується різноманітна, інколи діаметрально протилежна ідейно-тематична спрямованість матеріалів відповідно до таких періодів: 1) 1985-1986 pp.; 2) 1987 p.; 3) 1988-1990 pp. [5].
   Так, у творах ідеологічного спрямування, опублікованих на сторінках обох журналів протягом 1985-1986 pp. під промовистими рубриками "На барикадах ідей", "На чатах", "Ідеологічний фронт", засуджуються "підступні посягання" західного імперіалізму й пропагується марксистсько-ленінське вчення та радянський спосіб життя. Зокрема, у матеріалах М. Соломатіна "Множинна ставка на контрреволюцію, або Нова абракадабра" [10], О. Овсюка "Свобода вседозволеності і переслідувань" [8], С. Буряка "Диктатура долара" [3], А. Михайленка "Ця тепла і холодна Канада" [7], Є. Гуцала "Милосердя по-американськи" [4] викриваються, як правило, на прикладі США недоліки капіталістичного способу життя: "бідність мільйонів на тлі розкішного життя кількох мільйонерів", безробіття, наркоманія, пропагування мілітаризму та расизму. Публіцисти аналізують факти та ситуації з позиції непримиренного класового антагонізму між радянським суспільним устроєм і "світовим імперіалізмом". Основною думкою цих матеріалів виступає критичне ставлення до капіталістичного устрою, пропагування ідеалів комунізму і переваг соціалістичного способу життя: "Виконуючи соціальне замовлення американського монополістичного капіталу, адепти буржуазної ідеології почали розгортати цілу, розраховану на довгі роки й десятиліття, програму, що мала на меті послабити вплив на маси соціалістичних ідей, досягнень реального соціалізму, який твердо і впевнено завойовує уми народів, перетворившись у повоєнні роки в могутній фактор історії" [10, 165].
   Викриваючи "підривну" діяльність "українських буржуазних націоналістів" проти соціалістичних країн, М. Соломатін засуджує "галасливі пропагандистські кампанії" на захист контрреволюційних заколотників в Угорщині, Чехо-Словаччині, Польщі, які неодноразово вчиняла українська зарубіжна преса, сподіваючись на перенесення досвіду контрреволюції в Україну. Аналізуючи зарубіжну політологічну літературу, що ґрунтується на "офіційному фундаменті брехні й наклепів" проти соціалізму і яка продукується в США та інших капіталістичних країнах, а також діапазон наукових досліджень, створених у провідних навчальних закладах капіталістичних країн, автор зазначає: "До підготовки дисертацій залучено й українських буржуазних націоналістів. Так, дисертація Ю. Бориса на ступінь доктора філософії мала назву "Російська комуністична партія і радянізація України". У ній всі історичні істини виглядають як у дзеркалах "кімнати сміху", де все-все спотворено" [10, 168].
   Аналізуючи "буржуазно-націоналістичні" видання, які рекламують не тільки "демократію з буржуазним зразком", а й "всілякі різновиди так званого демократичного соціалізму", М. Соломатін піддає критиці програму одного з емігрантських націоналістичних угруповань, яке проголошує своєю метою створення Української демократичної держави в інтересах української людини [10, 171].
   Український націоналізм також засуджується у матеріалах І. Хворостяного "Україна під прицілом "українознавців" [12] і В. Панова "Без строку давності" [9], опублікованих на сторінках журналу "Київ", де про "українських буржуазних націоналістів" автори пишуть як про "бандерівців, цих кривавих фашистських холуїв, політичних терористів, які чинили проти нашого народу жахливі звірства" [9, 110]. Викривається діяльність центрів емігрантської науки, які "теоретично живлять і доповнюють одверто ворожу нам ідеологію і практику" [12, 126]. Стверджується думка про те, що більшість українців, які проживають за кордоном, - недруги, котрі "настирливо і послідовно шукають шпарин, через які б можна пролізти в наше життя, щоб нашкодити, заподіяти зло. Оскільки не вдається це фізично, - просто руки короткі, - перекваліфіковуються в різних наставників, ба навіть "захисників" наших же, мовляв, інтересів і паплюжать, паплюжать, пнуться що є сили, аби кинути тінь на наші надбання, на сам спосіб нашого життя" [12, 127].
   У матеріалах цього періоду всіляко протиставляється гуманізм марксистсько-ленінського атеїзму та комуністичної моралі гуманізму християнського віровчення. Обстоюється думка про те, що гуманізм марксистсько-ленінського атеїзму і гуманізм комуністичної моралі утверджують людину-творця, людину з багатим духовним світом, а "...християнство народжує проповідь любові до своїх і чужих, друзів і ворогів. Це замаскована слабкість, результат безсилля" (Київ. - 1985. - № 12. - С. 82).
   Яскравим прикладом тогочасного перекручування фактів, маскування національного питання і замовчування проблеми розвитку української нації виступає стаття І. Миговича "Диверсії під релігійними гаслами" (Вітчизна. - 1986. - № 7). Розповідаючи про участь "уніатсько-націоналістичного альянсу" в "імперіалістичних антирадянських диверсіях", автор викриває "заяложену тезу буржуазної пропаганди" про гноблення неросійських національностей і засуджує уніатських клерикалів, які, на його думку, виступають в "одній запряжці" з "українськими буржуазними націоналістами". Зокрема, у відповідь на висловлювання глави Української католицької церкви, кардинала М. Любачівського, який у різдвяному посланні не забув згадати про лінгвоцид в Україні, заявивши про загрозливу втрату рідної мови внаслідок насильницької русифікації, автор намагається заперечити очевидні факти і переконати читачів у тому, що КПРС і Радянська держава виявляють чуйне, дбайливе ставлення до національних цінностей, українська мова розвивається і збагачується, а зменшення темпів приросту населення УРСР в 30-ті pp. - наслідок не організованого голоду, а результат культурної революції, що активізувала міграційні процеси, головним чином із Заходу на Схід (1986. - № 7).
   У 1987 р. на сторінках журналу "Київ" вийшли у світ матеріали В. Дрозда "Записки на полях книг" (1987. - № 9) та Б. Мартиненка "Комівояжери підступу" (1987. - № 7-8). Б. Мартиненко викриває шпигунство й диверсії спецслужб США проти СРСР, зокрема "фабрикування" доказів масового визвольного руху ОУН в Україні та діяльність "українських буржуазних націоналістів", які співпрацюють із закордонними спецслужбами. В. Дрозд називає свій твір виголошенням "невиголошених промов". Порушуючи проблему моральності людських вчинків, автор зазначає, що причини проблем стосовно водоймищ, чорнобильської аварії, "подвигів" горе-меліораторів - одні й ті самі: безвідповідальність, бездумність, страшна за своїми наслідками байдужість.
   Починаючи з 1988 p., журнал "Київ" публікує матеріали, автори яких виступають за збереження національної спадщини, відновлення престижу української мови, засуджують байдужість і нігілізм у національному питанні. Це, зокрема, публіцистичні твори В. Погрібного "Що тут моє? Спостереження полеміста" (1988. - № 4), М. Петренка "Вибір моральних імперативів" (1989. - № 9), В. Іванисенка "Рятуймо наші душі" (1989. - № 5), Р. Іваничука "Духовне здоров'я і нігілістичний вірус" (1988. - № 4).
   Викриваючи таке явище, як байдужість, В. Погрібний пропонує читачеві філософські роздуми у площині морально-етичних категорій: моє - наше. Автор переконаний, що почуття нашого треба відродити: "Старше покоління наших чесних батьків залишило нам у спадок не тільки кулеметну тачанку, стаханівські рекорди і самопожертву Матросова. Найцінніший той дарований нам рушник, на якому батьки вишили слово "наше" (1988. - № 4. - С. 128). Порушуючи питання духовної культури і суспільної моралі, проблему національного відродження, М. Петренко зауважує, що необхідно "вивчати, досліджувати, висвітлювати наші суспільні негаразди у національному, а також мовному питаннях" (1989. - № 9. - С. 99). Аналізуючи проблему розхитування основ народної моралі у сільському середовищі, яке завжди було творцем духовної культури нації, В. Іванисенко викриває наслідки згубних процесів, що відбувалися в суспільстві: "Трутизна хлопської покірності, всезагальної байдужості поступово, але неухильно вражала душу хлібороба, надто того селянського покоління, яке виросло вже в сталінському казарменому соціалізмі і в його "розвиненому" брежнєвському варіанті. Глухе самовідчуження мас від громадських інтересів, від природної економічної самодіяльності не могло не відбутися, - адже "творець народного щастя" змінив соціальний статус хлібороба як вільного виробника і перетворив його в безправного наймита з усіма неминучими наслідками в сфері духовного буття народу. Духовність і мораль - категорії соціальні" (1989. - № 5. - С. 127). Розглядаючи питання, яке до цього часу залишалося відкритим, - конституційне узаконення української мови в громадському й державному житті, Р. Іваничук засуджує діяльність Сталіна і його наступників у галузі національної політики; виступає за збереження національної спадщини і відновлення престижу українських шкіл. "Нам треба знати кожну дрібничку з минулого й сучасного життя свого народу. <...> Шануймо мову, пісню, мистецтво, книги, імена і могили предків - усе воно наше і все належить не тільки нам. Мусимо знати добрі діла наших попередників і сучасників - для прикладу, а їхні помилки - для перестороги. Мусимо пам'ятати про кожну краплю крові, пролиту у боротьбі з непам'яттю, - за збереження Храму духу народного" (1988. - № 4. - С. 122).
   Проте, поряд із закликами за збереження національної спадщини та критикою радянської національної політики, на сторінках журналу друкуються твори, в яких засуджуються ідеї самостійності й незалежності України. Зокрема, під рубрикою "На чатах" у матеріалі П. Орленка "Документи зради" (Київ. - 1988. - № 4) викривається антирадянська діяльність "українських буржуазних націоналістів", які відстоюють право України на самостійність, суверенність і незалежність.
   У висвітленні питань суспільної ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" ситуація кардинально змінюється лише у 1990 p.: публіцисти виступають за відокремлення та суверенітет України, за єднання з українцями у всьому світі. Автори проголошують національно-патріотичні вимоги і програми, головним змістом яких є політичне самовизначення української нації, висловлюються на підтримку позиції Народного руху. Так, наполягаючи на необхідності відокремлення та суверенітету України, захисті її національних інтересів, І. Драч у матеріалі "Обійдемось без комплексу!" (Київ. - 1990. - № 6) дає негативний відгук про ідею нового союзного договору та створення нової федерації.
   Варто зазначити, що у матеріалах цього періоду осмислюється поняття самобутності українського народу й сутності українського духу. Аналізуючи "болісну історію нашу", Д. Кремінь ставить запитання: "Що ми за люди? Звідки ми? Чи справді - "моголи", скіфи, анти чи якесь невідоме світове плем'я, розсипане по всіх континентах?" (1990. -№ 10. - С. 115). Публіцист переймається тим, що за роки перебудови в Україні нічого не змінилося: "Як і перше, української мови в жодній школі - тільки начебто планують..." (1990. - № 10. - С. 117); "Козак Мамай у сузір'ї Манкурта" (1990. - № 10. - С. 111-117).
   Питання національної ідентичності по-справжньому постає на сторінках журналу "Київ" із виникненням таких рубрик, як "Українська діаспора", "Українці в світі", "Слово", "Рух". Друкуються нові проблемні матеріали, в яких переоцінюються ідеологічні постулати щодо українського націоналізму та негативного образу українців-емігрантів. У публікаціях з'являється відчуття особистої причетності до долі України і кожної окремої людини, яка живе в ній. Вперше у публіцистичних творах змальовується позитивний образ українців, що проживають за кордоном, публіцисти починають переосмислювати минуле і сьогодення української нації у контексті її права на самовизначення. Зокрема, у матеріалі Є. Сверстюка "Скарб великої гідності" звучить ідея єднання з українцями у всьому світі: "Тільки тепер ми в Україні відкриваємо очі на те, якою болісною, відданою любов'ю любили свою Україну українські емігранти..." (1990. - № 11. - С. 110).
   У "Вітчизні" друкуються твори, спрямовані на утвердження української національної ідентичності, встановлення історичної справедливості та відродження української культури: документальні новели про українців-русинів Східної Словаччини Ф. Зубанича "Я русин был, єсмь і буду..." (1990. - № 2-5) та праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1990. - № 5).
   Змальовуючи долю конкретної людини, Ф. Зубанич розповідає про складне історичне минуле краю і висловлює своє захоплення стійкістю та відданістю українців своєму корінню. Незважаючи на те, що русини-українці були на стику чотирьох або п'яти державних кордонів і стількох же сфер впливу, "українець-русин вважав за свій обов'язок тримати вірність своєму пракореневі, берегти заповіти давніх предків і боротися - протягом десяти віків! - за своє сьогодні і завтра" (1990. - № 4. - С. 139).
   Написана у вересні-грудні 1965 p., праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і нині залишається актуальною для українського суспільства. Слід зазначити, що це перша авторська публікація. Починаючи з 1968 p., матеріал виходив самвидавом або за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами без відома і дозволу автора.
   За словами І. Дзюби, праця виникла як об'єктивна потреба узагальнити проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого непокоїло становище України, охарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, і водночас з'ясувати, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. "Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. <...> Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати" (1990. - № 5. - С. 96). Значну увагу в своїй роботі автор приділяє дослідженню проблеми русифікації. Одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи публіцист вбачає в тому, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі: "Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні інтереси не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу" (1990. - № 5. - С. 96).
   Підсумовуючи, необхідно зазначити, що поняття суспільної моралі та ідеології мали різний зміст та наповнення відповідно до суспільно-політичної ситуації в державі. Публіцистичні твори 1985-1986 pp., надруковані у журналах "Київ" та "Вітчизна", виступають як зброя "ідеологічного фронту" проти західного імперіалізму. Публікації у журналах 1987 р. характеризуються відсутністю чітко вираженого ідеологічного чинника. Починаючи з 1988 p., спостерігається значна кількість публіцистичних творів, спрямованих на дослідження проблем суспільної моралі, пробудження історичної пам'яті, збереження унікальних пам'яток національної культури та піднесення моральних засад. У полі зору публіцистів - споконвічні духовні цінності, національні та моральні традиції, ідеологічні підвалини держави.

1. Про захист суспільної моралі : Закон України № 1296-IV, 20 листоп. 2003 р. - К., 2003.
2. Безансон, А. Росія, точніше - Радянська держава, відповідальна за голодомор / А. Безансон // Дзеркало тижня. - 2008. - № 25. - С. 21.
3. Буряк, С. Диктатура долара / С. Буряк // Вітчизна. - 1985. - № 4. -С 172-182 ; № 5. - С. 190-198 ; № 6. - С. 166-174.
4. Гуцало, Є. Милосердя по-американськи / Євген Гуцало // Вітчизна. -1986. - № 9. - С 111-135; № 10. - С. 130-145.
5. Желіховська, Н. Трансформація концепції української публіцистики перехідного періоду (1985-1990 pp.) / Н. С. Желіховська // Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору : зб. наук. пр. / Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія", Галицький ін-т ім. В'ячеслава Чорновола. - Тернопіль ; Львів : ЛА "Піраміда", 2008. -Т. 1. - С 49-53.
6. Лукяненко, Л. Неминучі й неминаючі... / Л. Лук'яненко // Віче. -2001. - № 9. - С 65-87.
7. Михайленко, А. Ця тепла і холодна Канада / Анатолій Михайленко // Вітчизна. - 1986. - № 3. - С 188-197; № 4. - С. 179-191.
8. Овсюк, О. Свобода вседозволеності і переслідувань / О. Овсюк // Вітчизна. - 1985. - № 8. - С. 189-193.
9. Панов, В. Без строку давності / Віталій Панов // Київ. - 1986. -№ 11. - С. 110-112.
10. Соломатін, М. Множинна ставка на контрреволюцію, або Нова абракадабра / М. Соломатін // Вітчизна. - 1985. - № 12. - С. 165-171.
11. Философский словарь / под ред. М. М. Розенталя. - 3-е изд. - М. : Политиздат, 1972. - 496 с.
12. Хворостяний, І. Україна під прицілом "українознавців" / Ігор Хворостяний // Київ. - 1986. - № 8. - С 126-131.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com