www.VuzLib.com

Головна arrow Журналістика, телебачення, ЗМІ arrow "За усуспільнення звання журналіста": особливості організації фахової діяльності (за публікаціями української преси Галичини 20—30-х pp. XX ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"За усуспільнення звання журналіста": особливості організації фахової діяльності (за публікаціями української преси Галичини 20—30-х pp. XX ст.)

Лідія Сніцарчук,
к. філол. н. (Львів)

"За усуспільнення звання журналіста": особливості організації фахової діяльності (за публікаціями української преси Галичини 20—30-х pp. XX ст.)

   Розглядаються умови фахової діяльності українських журналістів на Галичині у 20-30-ті pp. XX ст., обговорюються проблеми їхнього економічного та політичного становища, виконання першочергових професійних обов'язків.
   Ключові слова: журналістська діяльність, фахова комунікація, професійна організація.

   У міжвоєнне двадцятиліття в окупованій Польщею Галичині, незважаючи на негативне ставлення владних структур, активно розвивалася українська преса. Зокрема, впродовж цих років у краї виходило понад 700 газет і журналів, над створенням яких працювало чимало представників українського творчого активу.
   Заборона часописів, припинення функціонування на термін від трьох днів до невизначеного часу, переслідування й арешти працівників, система прискіпливого і невмотивованого цензурування суттєво впливали на поступ української журналістики. Значна кількість видань, редакції яких не мали можливості компенсувати фінансові збитки внаслідок конфіскат, змушені були припинятися. Ті ж видання, що продовжували виходити, вели постійну і виснажливу боротьбу за виживання. З огляду на це, праця українського журналіста була зовсім не привабною. Однак "при повній свідомості того, як повинна виглядати та праця, щоби могла задовільнити інтеліґентний загал, наші робітники пера мусили виконувати її без огляду на умовини, в яких находилися", - зазначалося на сторінках газети "Діло" (1923. - Ч. 183).
   Зрозуміло, що за таких обставин виникало багато тем, присвячених журналістському повсякденню, які необхідно було обміркувати у колі фахівців. Саме тому на сторінках галицьких періодичних видань, зорієнтованих переважно на масову аудиторію, уміщувалося чимало матеріалів, які порушували проблеми функціонування української преси на рідних землях (Буковина, Галичина, Закарпаття, радянська Україна) та в інших країнах (Аргентина, Бразилія, Канада, США, Німеччина, Франція, Чехо-Словаччина), до яких українці змушені були емігрувати внаслідок багатьох історичних причин. Одним із важливих компонентів цього текстового комплексу був суто журналістський тематичний блок, що охоплював чималу кількість справ, пов'язаних із фаховою діяльністю журналістів.
   Поява таких публікацій була зумовлена не лише відсутністю фахового часопису, а й значною мірою прагненням визначити складні процеси творення газети й з'ясувати можливості їх уникнення. Намагаючись пояснити широкому загалу сутність журналістики в цілому й особливості творчої професії зокрема, газетні працівники друкували свої міркування, а також простежували публікації часописів інших народів із цього приводу. Для ознайомлення читачів із особливостями творчого фаху газетярі "Діла" навели фрагменти з доповіді чеського сенатора Піхля, виголошеної на засіданні парламенту, на якому обговорювався законопроект про суспільне забезпечення журналіста. "За свою працю платить журналіст своїм здоровлям, своїми нервами, своєю передчасною нездатністю до виконування своєї професії", - так голова Синдикату чехословацьких журналістів виокремлював особливі "принади" спеціальності, яку вважав однією з найважливіших для успішної життєдіяльності країни, оскільки "без журналістики не могла б республіка (Чехословаччина. - Л. С.) ніколи так сильно зміцнити своїх позицій в краю і за кордоном" (1929. - Ч. 44).
   Завдяки публікаціям галицьких часописів читацька аудиторія отримувала також інформацію про розуміння газетними працівниками ролі та завдань журналістики і журналістів, про особливості фахової освіти, необхідність її здобуття для майбутньої газетярської роботи. Саме цей публікаторський блок сприяв формуванню громадської думки щодо необхідності плекання національної журналістики: "Важко подумати собі демократію без доброї журналістики; парламентаризм, конституційне життя, державний й громадський контроль без гармонії між політикою і пресою" [3]. Саме тому, наприклад, чехословацьке міністерство закордонних справ 1924 р. заснувало щорічний стипендіальний фонд для стажування журналістів за кордоном, які, ввійшовши "в безпосередній контакт із заграничним політичним світом", мали змогу не тільки поглиблювати свої політичні студії, а й вдосконалювати знання іноземних мов [16]. Міжнародне бюро праці, розташоване в Женеві, яке опікувалося журналістським трудом, 1926 р. ініціювало опитування "дневникарів" багатьох країн щодо умов їхньої професійної діяльності "із становища правничого та економічного", результати якого мали стати основою аналітичного видання [1].
   Публікації таких вістей про "закордонне" плекання журналістських кадрів зазвичай не супроводжувалися редакційними коментарями, хоча за текстами виразно простежувалася думка про необхідність поліпшення умов праці української газетярської громади. Тим більше, що в цих матеріалах неодноразово наголошувалося на надто широких обов'язках журналістів "супроти" українського суспільства. У публікації "Не відтягайтесь!" газета "Діло" писала про необхідність "підбадьорювати громадянство в годинах зневіри, підтримувати всі громадські почини, боронити вияснювати, з'ясовувати, вчитися і вчити інших, рекламувати і щодня піддаватися не все вирозумілій громадській контролі" (1929. - Ч. 82).
   Про особливості професійної діяльності "дневникарів" йшла мова на З'їзді журналістів у Празі (1921), на якому були присутні представники преси з Бельгії, Великобританії, Румунії, США, Франції, Швейцарії та інших країн. Українську пресу представляли О. Борковський, В. Кушнір (до слова, засновник і керівник першого Українського пресового бюро (Відень, 1907)), Олександр Олесь, Ю. Тищенко-Сірий. Щодо важливого для консолідаційної роботи представників "пресової професії" питання про створення міжнародного союзу журналістів згоди досягнуто не було через суперечки в міжнародних організаційних структурах [8]. Лише 1929 р. інформувала газета "Діло" про "переведення в життя" у Женеві Міжнародного об'єднання журналістів, яке, щоправда, відбулося не у планованому попередниками форматі (бельгійські та французькі делегати відмовилися від багатонаціонального творчого союзу, наполягаючи на об'єднанні журналістів тільки "антантських країн"). Спільно вирішувати фахові проблеми заповзялися посланці корпоративного середовища, що визначили магістральним завданням "оборону професійних інтересів журналістів національних меншостей, які часто працюють в дуже тяжких умовах, а також зміцнення мира та згоди між національними меншостями". До слова, до Ради об'єднання було обрано Д. Паліїва, громадсько-політичного діяча, редактора і публіциста [10]. Надалі у галицьких інформаційних газетах, зокрема в "Ділі" і "Новому Часі", повідомлень про діяльність цієї структури не вміщено.
   Зрештою на діяльність цього міжнародного блоку надіятися не доводилося, тому що "життя газетного робітника основно ріжниться від життя такого ж робітника в інших громадянствах. Суспільна функція нашого робітника пера без порівняння важча, обов'язки незвичайно складні й різноманітні, вантаж праці пригнічує його день в день без відпочинку, без віддиху, вимоги, які ставлять до нього, часто переходять межі можливого, а життєві умовини такі скупі й недостатні, що праця нашого робітника пера вправді належить до найважчих, часом навіть є працею національних каторжників (виділено нами. - Л. С.)", - писала газета "Діло" (1929. - Ч. 82).
   За таких умов дуже важливим було створення фахового "братства". Підтвердження права журналістів об'єднуватися у такі спілки, союзи, синдикати тощо для "підтримки й оборони професійних інтересів" було зафіксовано у ст. 11 урядового декрету від 1919 р. Однак, незважаючи на те, що статут товариства українського журналістського креативу, неодноразово подаваний на затвердження у відповідні органи, певним чином формувався за аналогією до статуту творчих польських товариств, його ініціатори, зокрема Ф. Федорців, отримували відмови, допоки не звернулися з "відкликом" до вищих владних структур. Міністерство внутрішніх справ Польської держави, під юрисдикцією якої перебував край, 28 вересня 1925 р. скасувало заборону Львівського воєводства на створення товариства українських творчих працівників. (Нагадаємо, Синдикат польських журналістів успішно функціонував від початку 20-х pp. XX ст.)
   Метою об'єднання, яке мало назву Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка (ТОПІЖ), було гуртування "українських письменників і журналістів для репрезентування їх на зверх та для заступництва й підтримки їх матеріяльних та духових інтересів" [12]. (Зазначимо, письменники прилучилися до спілки з огляду на те, що більшість із них працювала в журналістиці "для хліба".) Брати участь у роботі товариства могли особи віком від 21 року, які творчо заявили про себе в суспільстві, пропрацювавши хоча б рік на творчій ниві. Склад ТОПІЖу формувався із дійсних (прийнятих радою товариства) і почесних (обраних на загальних зборах) членів та членів-прихильників ("фізичні або правні" особи, які підтримували діяльність об'єднання членськими внесками). У різні роки ТОПІЖ очолювали В. Стефаник, А. Чайковський, В. Щурат, Б. Лепкий. Товариство намагалося вирішувати фахові проблеми, яких, за висловом його голови з 1934 р. Романа Купчинського, було "щонеміра": "...і справа контрактів з видавцями, і справа мінімальної границі авторських гонорарів, і справа допомого-вого фонду". Крім цих першочергових завдань, товариство залагоджувало "багато дрібних на око справ, які млинським каменем налягали на робітників пера", зокрема, топіжівці намагалися "розкермувати" суперечки, непорозуміння, конфлікти, яких, природно, вистачало в творчому середовищі [17].
   Важливими для українського суспільства загалом і для організації фахової діяльності журналістів зокрема були публікації, в яких пояснювалися закони й інші нормативні документи, що визначали права й обов'язки газетярських працівників. Необхідність правового забезпечення представників "денникарської професії" була очевидною не тільки для самих журналістів, а й для державних структур країни. Передовсім влада намагалася "управильнити правні відношення денникарства так, щоби його економічні і культурні інтереси мали охорону в професійних союзах, а совісне виконування обовязків, права, честь і повага денникарів щоби були під контролею окремої інституції себто денникарської палати" [11]. З огляду на цю проблематику характерними були публікації, в яких тлумачилися особливості бачення урядовцями вищого рангу "журналістичної ділянки" країни та соціального статусу журналістів.
   За повідомленнями часописів "Діло" і "Новий Час" про нормативне забезпечення фахової діяльності, журналістське "звання" діставала та особа, що працювала в "деннику" - щоденній газеті (такого статусу набувала за цим законом газета, яка виходила в світ не менше шести разів на тиждень), або в газеті, "що мала характер щоденника", тобто була універсальною за змістом і потрапляла до читача хоча б двічі на тиждень. Після внесення доповнень до закону 1928 р. статус "денникаря" також мала та особа, яка "постійно і професійно" працювала в тижневику ("єдине місце його удержання"), а ще - співробітники пресових агенцій. Чітко регламентованим було й отримання посади начального редактора, редактора відділу, члена редакції, місцевого чи закордонного кореспондента. "Право і назву" журналіста за цим правовим приписом набували особи тільки після двох років постійної практики в редакції часопису. Однак легітимізувати журналістський статус могли тільки професійні спілки журналістів [5]. До речі, у німецькому (автор "Українських Вістей" наголошував - "гітлерівському") законі про пресу фіксувалося, що журналістом могла бути тільки та особа, яка мала всі дані для формування "публичної опінії". Заперечуючи такі форми визначення творчої особи, автор статті кепкував, що критерії такого впливу неможливо передбачити навіть за допомогою "антропольоґічних помірів, як у гітлерівській Німеччині", адже оцінити в цьому плані адепта журналістики можна було лише після того, як написане "викликало якийсь відгук, реакцію захоплення чи обурення, а ніколи апатії й байдужості" [15].
   Увагу українського читача зосереджувалося, наприклад, на тих деталях, що підкреслювали зацікавленість владних структур журналістською працею. Зокрема, в 1930 р. повідомлялося, що в обговоренні законопроекту про основні принципи "денникарської" діяльності у Польській республіці, брали участь представники Міністерства внутрішніх справ, Міністерства справедливості, Міністерства праці, Союзу видавців і Синдикату польських журналістів, які вирішували, чи можуть бути базовими у законопроекті статті про матеріальне забезпечення "пресового" працівника, розвиток самоврядування газетярів, про фінансову специфіку періодичних видань [7].
   Журналістів українських газет "Діло" і "Свобода" вразила позиція новопризначеного прем'єра Ради міністрів і міністра внутрішніх справ Славоя Складковського. У першій сеймовій промові, текст якої був зафіксований Польським телеграфним агентством (ПАТ), прем'єр "отворив рамена до преси", оскільки сподівався мати доброго спільника в урядових справах. Однак співпраця у межах "преса-влада" не завше відбувається за схемою, пропонованою панівними структурами. Отож, невдовзі прем'єр-міністр використав для характеристики газетних працівників визначення, яке не потребує коментарю: "харцизники друкованого слова". "Чесна преса без ріжниці політичних переконань втратила на своїй актуальності в очах багатьох безкритичних читачів, бо не хотіла і не могла видержати суперництва наклепників, які використовують на свій спосіб "свободу слова"", - дратувався Складковський, несподівано виявивши в країні непокірну владі пресу. Прем'єр пообіцяв, що конфіскати не будуть останнім видом покарання "неслухняних" журналістів: "Остерігаю, що якщо не поможуть інші засоби, буду висилати до Берези Картуської за статті і нотатки з наклепами", - зазначено на шпальтах газети "Діло" (1936. - Ч. 136). (Відомо, що для українських журналістів ці висловлювання прем'єра не залишилися тільки загрозами знічев'я).
   Репресивну реакцію владних структур українські газетярі пояснювали особливим значенням своєї місії для недержавної нації: "Українська преса заступає погляди ріжних ідеольоґічних ґруп чи політичних партій, кидає в маси суспільні й ідеольоґічні кличі, розвиває їх у низці статей, боронить отих проповідуваних правд, бореться за їх здійснення" [6]. Ці та інші висловлювання авторів, метою яких було підкреслення важливості призначення українського журналіста, неоднозначно сприймалися громадськістю, провокуючи полемічну трансакційну комунікацію "журналіст-журналіст". Зокрема, В. Кучабський у статті-сумніві щодо потрібності здобуття "денникарського" фаху ("наче журналістику взагалі можна "студіювати"!) стверджував, що позиція "рятування України журналістикою" - усього-на-всього "баламуцтво в головах молоді". Натомість інший (анонімний) представник цього виду діяльності наполягав, що "роля українського журналіста дуже важка, відповідальна, а водночас почесна", оскільки талановитий журналіст має особливий "дар впливати на читача, формує його думку, витворює те, що загально називається т. зв. прилюдною опінією" [6].
   Природно, що "прилюдна опінія", своєю чергою, мала бути зацікавлена в постійному поступі журналістики, а отже, повинна була б опікуватися принаймні матеріальним забезпеченням, щоб надати працівникам пера можливість "в цілості посвятитися праці, що творить основу, на якій спочиває певність, лад і високий рівень усього нашого життя" [3].
   Натомість творчі особи змушені були не лише працювати у кількох часописах одночасно або займатися додатково ще й іншим видом діяльності для своєї матеріальної "поправи", а й дбати про віднайдення коштів для рівномірного функціонування видань, в яких трудилися. Незважаючи на те, що значну частину пресодруків певних політичних напрямів підтримували партійні організації, об'єднання, рухи ("підгодовувати газети, як підсвинки на продаж, це мабуть-таки добрий інтерес" [9]), чи не в кожному виданні міжвоєнної Галичини раз у раз вміщувалося волаюче "Вирівнюйте залеглість!".
   Враховуючи те, що "інтелігентна людина навіть із грубшими нервами нелегко говорить про свої прикрі матеріяльні обставини" [4], журналісти усе ж змушені були обговорювати свої фінансові проблеми на сторінках періодичних видань, нерідко порівнюючи особливості оплати праці працівників преси інших народів. Особливо відчувалася різниця в оплаті праці польських і українських газетярів. Підтримувані здебільшого державою, партійними чи громадськими організаціями, польські журналісти отримували значно більше фінансове "підпертя", ніж українські. Для порівняння: 1937 р. редактор польського часопису в середньому отримував заробітну плату до 1000 зл., що пояснюється не лише значним "запомоговим капіталом", а й високим накладом польських пресодруків (30-40 тис. примірників). Натомість редактор українського видання - до 150 зл., оскільки ця преса (середній наклад - 4-5 тис. примірників) творилася здебільшого "без капіталу, працею, часто напівдармовою тих, що хочуть видавати ґазету не для інтересу, але для національно-політичних спонук" [2]. Зрозуміло, що з огляду на вказані причини польська газета була суттєво дешевшою від української, яка повністю залежала від передплатника. Редакційні працівники змушені були пояснювати аудиторії, що "в ніякій іншій ділянці не виступала так виразно спільність національних інтересів, як саме на видавничо-друкарському відтинку", що саме від читацької "фреквенції" залежало українське друковане слово.
   "Не один з тих читачів помиляється, коли гадає, що денникарі, приковані до свого професійного бюрка, не добачують в ньому всіх недостач і хиб орґану, в якому працюють" [4]. "Бачити і розуміти" не завше давало змогу "змінити й поправити", однак на це спрямовувалося багато зусиль творчих працівників. Полілог професіоналів, зафіксований у галицькій пресі, було скеровано на пошук оптимальних шляхів розвитку журналістської справи: визначення функцій преси, а отже, й завдань та обов'язків журналіста, удосконалення публіцистичного тексту, журналістської етики.
   Стаття 3. Пеленського "Покликання української газети" була спробою дати відповіді на низку фахових актуальностей. Автор, публіцистика якого має неабияке значення для розуміння особливостей розвитку української світоглядності, розмірковував про "потугу" ("справжнє чудо української помисловости") і вплив ("ті, які мають пресу у своїх руках, є не тільки спричинниками, але навіть і диктаторами масових поглядів та опіній") преси. Зокрема, публіцист увиразнив кілька "засадничих правд і постулятів", що стосувалися організаційних і творчих аспектів "пресового" руху. Як вважав автор, українська газета не повинна була тільки інформувати і формувати, а й об'єднувати українство, що проживало в "границях чотирьох ріжних держав і в десятках країн нашої національної еміграції", навчати, тобто "давати масам знання світа, людей обставин", а ще "поширювати грамотність та українську цивілізованість" [13].
   Незважаючи на труднощі української журналістської діяльності в міжвоєнній Галичині, охочих опанувати цей фах не бракувало. (До слова, журналістської "грамоти" галицькі студенти навчалися здебільш у Берліні.) Саме тому на сторінках галицької преси нерідко обговорювалися необхідність фахової освіти, проблеми викладання й здобуття спеціальних знань, плекання кваліфікованого газетного працівника, накопичення ним необхідних професійних мудрощів. В. Кучабський, Ж. Процишин, М. Рудницькии, В. Островськии та інші автори галицьких часописів так і не змогли досягти консенсусу в "пресовому" обговоренні всіх "за" і "проти" доцільності здобуття журналістської освіти. Публіцисти наполягали на необхідності здобування "універсальних" знань (історичних, юридичних, політичних та економічних), які лише в поєднанні з практичною школою сформують доброго фахівця. Однак нерідко в пресі можна було прочитати думки про те, що трудитися у журналістиці можна й без професійного вишколу. Такі судження були властиві як газетним працівникам без журналістської освіти, так і дипломованим спеціалістам. Саме такий висновок напрошувався після виступу талановитого публіциста і письменника М. Рудницького, який переконував, що фах журналіста не потребує "ніяких спеціяльних студій", а отже, журналістом може бути будь-хто і в будь-який час. Єдине, чим повинен володіти претендент на цю діяльність, - "нестримний гін писати", щоправда, писати талановито: "легко, без труду і приємно" [14].
   Однак не всі газетні працівники підтримували таку активність у висвітленні журналістської проблематики: "наче журналістика - річ нині для спасения України найважніша", вважаючи, що суспільство потребує обговорення важливих громадсько-політичних актуальностей. "Резиґнуємо з величавих похоронів і можливих посмертних величань", - іронізували у відповідь "дневникарі" на сторінках газети "Діло" (1929. - Ч. 82), сподіваючись, що суспільство не залишиться байдужим до проблем, пов'язаних зі складним журналістським повсякденням. Однак до кінця міжвоєнного двадцятиліття очікуваного полегшення у діяльності представників "пресової професії" не відбулося, що, до слова, жодним чином не відбилося на якості й змістових, і формальних структур творених ними різнотипних періодичних видань.

1. Анкета денникарської праці // Діло. - 1926. - Ч. 178.
2. Друкарські робітники, призадумайтеся! // Робітничі Вісти. - 1938. -Ч. 23.
3. Журналісти і журналістика: обовязки громадянства супроти журналістів // Діло. - 1929. - Ч. 44.
4. Журналісти самі про себе // Діло. - 1932. - Ч. 220.
5. За поправу положення журналістичного стану // Діло. - 1928. -Ч. 277.
6. За усуспільнення звання журналіста // Українські Вісти. - 1937. -Ч. 124.
7. Законопроект про дневникарів // Діло. - 1930. - Ч. 17.
8. Збори журналістів у Празі // Громадська Думка. - 1921. - Ч. 155.
9. Ко-ко [Едвард Козак]. Дещо про час / Едвард Козак // Комар. -1931. - Ч. 13.
10. Міжнародне обєднання журналістів національних меншостей // Діло. - 1929. - Ч. 204.
11. Обезпечення денникарів // Громадська Думка. - 1920. - Ч. 27.
12. Організація робітників пера // Діло. - 1925. - Ч. 223.
13. Пеленський, 3. Покликання української газети / Пеленський 3. // Свобода. - 1937. - Ч. 41.
14. Реферати на теми вибору звання // Новий Час. - 1936. - Ч. 119.
15. Сайгор. "Аре" журналістика // Українські Вісти. - 1935. - Ч. 193.
16. Стипендії для журналістів в Чехословаччині // Діло. - 1923. -Ч. 183.
17. Як зорганізувати робітників пера // Назустріч. - 1934. - Ч. 10.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com